2007 р. Перший підляський воєвода та його нащадки
Юрій Гаврилюк
На фото: Головний фасад костелу св.Анни
20.08.2007 р.
Поза сумнівами, Підляшшю далеко до Києва з його тисячолітніми вже пам’ятками, але й у підляському краєвиді можна знайти сліди українського, чи, як казали колись – руського минулого.
Одним із таких місць є містечко Кодень на самісінькому березі Бугу (нині це Білопідляський повіт Люблінського воєводства Польщі).
Коли затримаємося на коденському ринку, відшукаймо невеличку вуличку, яка починається біля костелу св. Анни. Зійшовши нею в бік ріки, потрапимо на територію колишньої магнатської резиденції Сопігів. Саме тут, посеред старих дерев, червоніють цегляні стіни храму, якому вже майже півтисячі років. На перший погляд, це костел у типовому готичному стилі. Але насправді це колишня замкова церква Святого Духа, в якій у присутності вельможних руських фундаторів храму священики поминали в молитвах і константинопольських патріархів, і київських митрополитів, і володимирсько-берестейських єпископів. Хоча нині це справді костел. Єдиним видимим знаком приналежності Святодухівської церкви до нашої історії є кам’яна плита з написом давньоукраїнською книжною мовою, присвячена пам’яті першого підляського воєводи Івана Сопіги, вмурована над головним входом.
Підляшшя не стало “колискою” жодного визначного магнатського роду. В’язалися вони з цим регіоном, хіба що отримуючи тут земельні маєтки, які були винагородою за службу при дворах великих князів литовських і руських. Саме так на початку XVI ст. з Підляшшям зв’язалися й Сопіги, рід яких походив зі Смоленщини. Перший відомий представник цього роду – Семен Сопіга, який у 40-х роках XV сторіччя був писарем великого князя литовського, а водночас польського короля Казимира Ягайлончика. Його син Іван отримав два маєтки на теперішньому Підляшші – Ботьки в Більській землі та Кодень, який тоді належав до Берестейської землі.
І Більська, і Берестейська землі, які в княжу добу належали спочатку до Київського, а пізніше Волинського князівств, після того, як у 30-х роках XІV ст. їх завоював Гедимін, належали до Трокського князівства, південь якого – землі навколо Берестя, Дорогичина та Більська – заселяли українці, центр – гродненські білоруси, а північ – литовці (саме там розташовувались стольні Троки). 1513 року великий князь литовський Жиґімонт І вирішив утворити окрему адміністраційну одиницю, яку названо Підляським воєводством. Його основою були території довкола старих руських городів – Дорогичин, Більськ, Мельник, Кам’янець і Бересть. Сама назва Підляшшя, яка почала з’являтися в документах щойно наприкінці XIV ст., виникла на означення “литовської” території при межі з Польщею, як тоді казали – “під ляхами”.
Першим підляським воєводою став саме Іван Сопіга, який уже добре “засидівся” на цій території, будуючи в Кодні свою резиденцію з мурованим замком, невеликий фрагмент якого залишився донині, а 1511-го обдарував тутешніх мешканців міським магдебурзьким правом.
Аналізуючи події кінця XV ст., можна виснувати здогад, що Іван Сопіга, один із найвищих великокнязівських урядників, який часто мусив перебувати при краківському дворі Казимира Ягайлончика, міг бути в колі осіб, які фінансували діяльність першої друкарні, котра “тиснула” в Кракові кириличні друки. Друкарня ця, якою керував Швайполь Фіоль – виходець із Німеччини, існувала в тодішній польській столиці від приблизно 1485-го до 1491 року. Вийшли в ній за цей час чотири богослужбові книги церковнослов’янською мовою, їх можна вважати українськими першодруками. Існування в Кракові друкарні, яка випускала православні, отже, “єретичні” книги, мусило наразитися на спротив Римсько-Католицької Церкви, тому друкарня не могла існувати без підтримки руських вельмож, які належали до оточення Казимира Ягайлончика. Не насмілившись виступити безпосередньо проти вельможних покровителів друкарні, римсько-католицька ієрархія звинуватила в єресі самого Фіоля – його ув’язнили. Щоправда, він швидко отримав волю, однак до друкарської справи вже не брався, а друкарня, яку він заснував, перестала існувати.
Слідом зв’язку Івана Сопіги з краківською друкарнею є згадка в одному з полемічних трактатів першої половини XVII століття. Отже, православний монах-письменник Захарій Копистенський у творі “Палінодія ілі книга оборони” (1619-1931 рр.) стверджує, що “Тріоді” з краківської друкарні зберігали в багатьох церквах і монастирях у Львівській землі, в маєтностях Печерської лаври, на Волині, а також “на Подляшу, в землі Більской, у Ботьках, маєтності єго милости пана Богдана Сапіги” (Іванового онука). Факт цей можна інтерпретувати як доказ того, що Іван Сопіга як покровитель краківської друкарні та людина, котра брала участь у її фінансуванні, став власником великої кількості виданих у ній книг.
Отже, коли докладніше вдивимося в історію, малюється перед нами зовсім інший образ Сопіг, аніж релігійно окатоличених і культурно ополячених магнатів Великого князівства Литовського та Корони Польської, якими бачимо їх у XVII-XVIII століттях. Зрештою, в тому часі нащадки Івана були відомі вже під прізвищем Sapieha (Cапєга), яке разом із полонізацією загалу магнатської верхівки стало загальноприйнятим.
Згідно з родинною історією, Іван Сопіга первісно спочив у церкві в Ботьках. Саме там його син Павло мав 1520 року покласти на могилі кам’яну плиту з насиченим українізмами написом у тодішній книжній руській мові та символічними барельєфами. Також там є заплутаний генеалогічний вивід, який мав довести, що Сопіги є хоч і далекими, але родичами династії Ягайлонів, яка до другої половини XVI ст. владарювала у Великому князівстві Литовському і Короні Польській. Ілюстрацією цієї нібито спорідненості були вирізані знизу герби Ягайлонів (Стовпи Гедиміна і Погоня) та Сопігів (Крини і Лисиця), увінчані князівськими митрами та поєднані стрічкою. А в написі бачимо також спробу облагородити походження прізвища магнатського роду, адже мало б воно взятися від прізвиська одного з приписуваних йому антенатів – Пуніґайла Наримунтовича “Сопгія от премудрости реченнаго”. Насправді прізвище Сопіга пішло, мабуть, від захворювання дихальних шляхів котрогось з Іванових предків, котрий просто голосно сопів.
Однак плита не може слугувати за генеалогічне джерело. Можна сказати, що це був елемент піар-кампанії, яка мала піднести престиж роду. Зрештою, ця кампанія була успішною, хоч принесла наслідки щойно в другій половині XVIII століття, коли Сопіги отримали на сеймі князівський титул – саме на основі фальсифікатів 1512-1572 рр.
На життя Павла Сопіги, який у 1557-1558-х був підляським воєводою та помер 1579-го, випали великі історичні зміни. 1566-го відбувся поділ Підляського воєводства, від якого відділили східну частину з Берестям і Кам’янцем. Незабаром на унійному сеймі в Любліні Підляське воєводство, а згодом також Волинське, Київське і Брацлавське приєднали до Корони Польської. Разом зі стрімким зростанням Польщі, для якої XVI століття було “золотим віком”, відбувалася швидка полонізація руської магнатської верхівки, яка з часом почала також зрікатися Православної Церкви.
Усе ж таки ще сини Павла Сопіги зберігали вірність батьківській вірі. Найбільш позитивно в історії “записався” Богдан Сопіга, дідич Ботьків, який 1585-го був автором листа до короля Стефана Баторія, щоб той відступився від спроб насильного примушування православних користуватися григоріанським календарем. Підтримував він також братський рух, мав живі контакти з львівським ставропігійним братством, яке на його прохання 1591 року відправило до віленської братської школи двох своїх найкращих викладачів – Кирила Транквіліона-Ставровецького та Степана Зизанія. 1593-го львівське братство просило Сопігу про допомогу в конфлікті з львівським єпископом Гедеоном Балабаном, який хотів позбавити братчиків патріарших привілеїв і підпорядкувати своїй владі.
1599-го помер другий із синів Павла – Микола, якому належав Кодень. Його син – також Микола (бл. 1581-1640) – був уже ревним католиком і вславився викраденням із Рима чудотворного образу Матері Божої з Гваделупи, який після різних перипетій, отримавши папське прощення, помістив 1636 року в коденському костелі св. Анни, де був фундатором. “Перехрестив” він також своїх предків, перенісши до костелу тіло Івана Сопіги. У такий символічний спосіб було розірвано з традицією перших дідичів Кодня.