Нарис про м. Куп’янськ і Куп’янський район

Андрій Шмалько, Олег Яцина

Куп’янський район (засн. 12 квіт. 1923) розташовується у східній частині Харківської області. Територія становить 1313,64 кв. км (м. Куп’янськ – 33,34 кв. км, Куп’янський район – 1280,3 кв. км). Чисельність наявного населення Куп’янщини на 1 січ. 2017 становить 81 027 чоловік (міста – 56 454 та р-ну – 24 573). Адміністративним центром району є місто Куп’янськ – місто обласного підпорядкування, яке розташоване на відстані 129 км від м. Харкова по залізниці та 117 км по шосейній дорозі.

Місце географічного розташування району – т. зв. Донецький коридор, який пролягає між відрогами Середньо-Руської височини та Донецького кряжу і межує: на півночі – з Дворічанським і Великобурлуцьким, на заході – з Шевченківським та Ізюмським, на півдні – з Борівським районами Харківської області, на сході – зі Сватівським районом Луганської області. Території району сягають відгалуження Курської магнітної аномалії, але залізна руда залягає глибоко і має послаблені за потужністю пласти. Інші корисні копалини – пісок, крейда, глина. Природна зона – лісостеп. Первинна степова рослинність не збереглася за винятком кількох трав’янистих видів (зокрема, вузьколистої півонії – воронців) в Кислівському заповіднику. Головні лісові породи дерев: дуб, липа, ясен, клен, сосна. Росте в куп’янських лісах і чагарник, що має дві назви: скумпія і парикове дерево. Це рідкісний для України вид.

Для збереження унікальних біосферних особливостей лісостепу організовано декілька природоохоронних закладів. Біля с. Затишне на схилах яружно-балочної системи розташований ботанічний заказник місцевого значення «Куп’янський». На ділянці різнотравно-ковилового степу ростуть воронець вузьколистий, адоніс весняний, сон-трава, чебрець, шавлій. Біля с. Миколаївка Перша ботанічний заказник місцевого значення «Миколаївський». Ентомологічний заказник місцевого значення «Стінки» розташований на схилі балки південної експозиції біля с. Петропавлівка. Рослинність представлена формаціями різнотравнотипчаково-ковилових степів. Виявлено до 10 видів диких одиноких бджіл, серед яких запилювачі люцерни, крім того, багато корисних комах, у т. ч. рідкісних (красотіл степовий, богомол звичайний, метелики).

Куп’янщина розділена надвоє рікою Оскіл, яка бере свій початок у Курській області, а біля м. Ізюму впадає в р. Сіверський Донець. У межах району басейн Осколу має такі притоки: на правобережжі – Куп’янка, Сенек (Осинова) і Синиха, на лівобережжі – Гнилиця, Лозоватка, Новоосинівка, Піщанк. Довжина основної водної артерії району – 49 км, включаючи й частину Червонооскільського водосховища із зоною водоохоронних лісів. Площа водосховища в цих же межах – 4232 га. Водне дзеркало ставків, які розташовані на території району, має площу 640 га.

Початок наукового дослідження Куп’янщини слід віднести до часового проміжку кін. 19 – поч. 20 ст. Вперше за завданням Харківського університету 28 квіт. 1898 Є. Рєдін і О. Федоровський за допомогою 15 селян дослідили могильник у с. Сеньків (нині Сенькове) та знайшли рештки людей і тварин, кремнієві залишки і бронзовий ніж. Але великою подією для розвитку археології нашого краю став 12 Всеросійський Археологічний з’їзд, проведений у 1902 в м. Харкові, на якому Куп’янський повіт був достойно представлений у колі Харківських губернських старожитностей. Підготовчий комітет з його організації очолив відомий харківський історик Д. Багалій – професор Харківського університету, який організував широкомасштабний збір інформації та археологічні дослідження за участі вчених та краєзнавців Харківської губернії й запрошених археологів з ін. міст. Зібрано значні матеріали про старожитності Куп’янського повіту, який за площею майже вдвічі був більшим за сучасний Куп’янський р-н. У роботі Д. Багалія (1905) відображено бл. 80 населених пунктів, більшість із яких сьогодні вже не існує; об’єм інформації в декілька разів перевищував дані сучасного довідника з археології по Харківській області (1977). 1900 – 01 О. Мельник розкопала біля Куп’янська та с. Воронцівка 8 курганів. Опубліковані (1900) археологічні дослідження Є. Трифільєва, О. Федоровського ознайомили широкий загал зі старожитностями Куп’янського пов.

У 50-х рр. 20 ст., напередодні створення Червонооскільського водосховища, значні розвідувальні роботи в долині р. Оскіл провів співробітник Інституту археології АН УРСР Д. Телєгін. За результатами його розвідок, інколи з шурфуванням, було відкрито декілька нових поселень: біля сучасних сіл Вишнівка, Хомине, Пристін та смт Ківшарівка.

У 1980-х – поч. 1990-х рр. археолог В. Колода здійснив маршрутні розвідки, уточнив кількість курганів та провів їх обміри, створив плани курганних могильників, перевірив стан деяких раніше відомих поселень в с. Колісниківка та м. Куп’янську.

1989 дослідження в районі також проводив співробітник Харківського державного університету А. Криганов: розвідки біля сіл Глушківка та Сенькове, розкопки курганів у с. Колісниківка та с. Новоосинове.

На поч. 2000-х рр. співробітниками Харківського науково-методичного центру охорони культурної спадщини під час проведення інвентаризації було знайдено і оглянуто низку об’єктів археологічної спадщини та пам’яток археології Куп’янщини, серед яких могильники та поселення, які раніше були досліджені вищезгаданими науковцями. У 2010 О. Лаптєв здійснив розвідки декількох одиночних поселень біля с. Синиха.

Утім за понад столітній період серйозних науково-археологічних досліджень археологічної спадщини Куп’янська та Куп’янського р-ну було здійснено небагато. Перш за все, очевидним є нерівномірність досліджень як окремих культурноісторичних явищ, так і до всього часового періоду (від палеоліту до літописного часу) вивчення археології. До теперішнього часу відсутні достеменні речові свідчення про присутність палеолітичної людини на даній території. Ймовірно, в пізньому палеоліті [40(35) – 10 тис. до н. е.] долина р. Оскіл, окрім спорадичного полювання мисливських колективів на великих плейстоценових ссавців, могла використовуватися як сировинна база по видобутку кременю – мінералогічного матеріалу, що слугував для виготовлення кам’яних знарядь праці палеолітичних спільнот верхніх водозборів Сіверського Дінця та Середнього Дону.

Науково доведений факт заселення географічних теренів майбутнього Куп’янського р-ну первісною людиною належить до доби мезоліту – середнього кам’яного віку [10 – 7(6) тис. до н. е.]. Місцезнаходження з окремими мікролітами геометричних мезолітичних обрисів виявлено біля с. Кругляківка. Окрім названих мезолітичних пунктів середнього Приоскілля, подібну прирічкову топографію на соснових терасах або піщаних підвищеннях у заплаві М. Сибільов зафіксував ще на декількох подібних місцях водозборів Сіверського Дінця.

Завдяки польовим дослідженням М. Сибільова вдалося закласти джерелознавчу базу у вивченні донецької археологічної культури. Технологічну основу обробки кременю носіїв донецької культури складають олівцеподібні та конічні нуклеуси, з яких виготовлялись пластинки та мікропластинки з правильними обрисами. Відщепи слугували матеріалом для виготовлення різців, скребачок, тесл. За припущенням Д. Телєгіна, О. Гореліка, донецька культура виникла у результаті контактів північних лісових (Яніславиця) та південних степових ранньомезолітичних спільнот (Зимники, Кукрек), хронологічний діапазон її побутування – 6 – 5 тис. до н. е. Донецька мезолітична культура пережила неолітичний етап, а її носії взяли участь у формуванні старожитностей 5 – 4 тис. до н. е. (Середній Стіг, Квітянська) Лівобережної України.

Наступна неолітична доба на теренах Куп’янщини репрезентована порівняно більшою та різноманітнішою сукупністю пам’яток району – це поселення, поховання і окремі знахідки. Довготривалі місця мешкання неолітичної людності представлені такими стоянками, як оз. Щуче біля с. Глушківка та с. Кругляківка, на мисі біля заплави р. Піщанка в околицях с. Колісниківка, на березі р. Куп’янка у межах м. Куп’янська. Сакральну та обрядову сторону життєдіяльності місцевих неолітичних общин відображають поховання у могильнику за обрядом трупопокладення, який був виявлений і частково досліджений Д. Телєгіним біля кол. радгоспу Вишневий Сад (сучасне с. Вишнівка). Сліди неолітичного місцезнаходження виявлені біля кол. с. Животівка (затоплене Червонооскільським водосховищем) – знайдено керамічні залишки.

Вийнятково цінні свідчення про перебіг етнокультурних процесів на зламі неолітичної доби – початку енеоліту надали результати розкопок 1955 – 57 під керівництвом Д. Телєгіна багатошарового поселення біля хут. Олександрія (на сучасній південній адміністративній межі Куп’янського району). У нижньому стратиграфічному нашаруванні зафіксовано 2 культурних горизонти. Перший співвідноситься із дніпро-донецькими неолітичними старожитностями (кін. 5 – 4 тис.), другий репрезентує матеріальну культуру середньостогівських енеолітичних пам’яток (2-га пол. 4 – 1-ша пол. 3 тис. до н. е.).

На заключних етапах мідно-кам’яного віку (енеоліту) на території Куп’янського р-ну мешкали носії ямної культури (2-га пол. 3 – поч. 2 тис. до н. е.). Знахідки у водозборі Осколу представлені єдиним курганним похованням (дослідив А. Криганов). Випадкові розрізнені матеріали у вигляді ліпленої кераміки ямного зразку походять з культурних нашарувань на території кол. радгоспу Вишневий Сад. Аморфний та маловиразний вигляд керамічних матеріалів із поселень у селах Пристін, Хомине, біля с. Колісниківка дослідники атрибутували їх до мідно-бронзової доби без визначення жодних культурних прив’язок та датування. Окремі представники ямної культури були першими пастушими скотарями півдня Східної Європи, які розводили велику та малу рогату худобу, коней. Наявність у господарстві тварин для верхової їзди засвідчує відгінний пастуший тип скотарства. Саме завдяки мобільному способу ведення господарства ямні племена колонізували значні території лісостепової та степової смуг від Нижнього Подунав’я до Середнього Поволжя.

Наступна бронзова доба, внаслідок палеоекологічної специфіки регіону та незначний ступінь археологічної дослідженості, представлена, в першу чергу, курганними комплексами і тільки потім поселенськими об’єктами.

Рання бронзова доба водозборів р. Сіверський Донець та р. Оскіл представлена старожитностями катакомбної культури (27 – 20 ст. до н. е). Об’єкти катакомбного типу разом із частиною площі середнього Приоскілля займають велетенські території від течії р. Інгул на заході до плину середньої Волги на сході та від Подніпров’я на півночі до Кавказьких передгір’їв на південному кордоні культурного ареалу. В окреслених географічних межах, на перетині трьох ландшафтно-кліматичних поясів, в епоху ранньої бронзи сформувався етнокультурний феномен, який не мав аналогів у попередній добі. Його винятковість полягала у поліваріантному існуванні низки споріднених регіональних археологічних культур, які утворювали єдину катакомбну культурно-історичну спільноту. Науковці пояснювали існування та територіальне накладання ареалів локальних катакомбних культур революційними змінами у металообробці кольорових металів, прискореній соціальній стратифікації катакомбних соціумів, етнічному виокремленню потужних племінних структур та релігійно-сакральному відродженні.

Саме завдяки цим соціальним, етнічним, технологічним та ідеологічним чинникам на теренах дніпро-донського водозбору за ранньобронзової доби побутували дніпро-азовська, донецька та осколо-донецька катакомбні культури. У середніх водозборах Осколу на хронологічному відтинку ранньої бронзи побутували дві останні археологічні культури. На часовій шкалі першу позицію посідали старожитності донецького типу (20 – 18 ст. до н. е.). Зазначена локальна катакомбна культура, окрім плину р. Оскіл, займала течії р. Сіверський-Донець та нижнього Дону. Матеріальне тло донецьких катакомбних старожитностей вирізняється специфічними особливостями некрополів та поховального обряду, для котрих притаманне: центральна позиція могил у курганному насипу, специфічна конструкція катакомб, потужна органічна підсипка дна ями, широтна орієнтація небіжчиків, їх зібгана поза, на правому боці. Яскравий вигляд також мав ліплений керамічний комплекс, до складу якого входять горщики ріпоподібних обрисів, курильниці, посудини з різними пропорціями горлової частини. У похованнях донецького типу зафіксовано широкий асортимент металевих прикрас (диско- та кільцеподібні медальйони, скроневі підвіски, намистини біконічних та циліндричних форм), також спостерігається велика кількість металевої та кам’яної зброї. Саме подібний специфічний набір супровідного поховального інвентарю та катакомбних споруд засвідчує привнесені ззовні етнокультурні корені донецької катакомбної культури. На теренах сучасного Куп’янського р-ну описаний тип катакомбних старожитностей виразно репрезентує один із курганів з могильника в с. Колісниківка, обстежений А. Кригановим.

Наступна група старожитностей катакомбної культурно-історичної спільноти у водозборі середнього Осколу представлена курганними похованнями та поселеннями осколо-донецького типу (18 – поч. 17 ст. до н. е.). Територія поширення зазначених пам’яток у порівнянні з попередніми старожитностями не зазнала суттєвих змін, відбулася лише щільна колонізація правих приток р. Сіверський-Донець. На відміну від стабільних обрисів культурного ареалу, в галузі поховальної обрядності сталися разючі зміни, які проявились у периферійному розташуванні переважно впускних поховань навколо країв курганного насипу, катакомбні конструкції могил доповнювалися доволі складними дерев’яними конструкціями, кістяки небіжчиків орієнтовані черепами у західному напрямку, поза покійників зібгана, на правому боці. Ліплений керамічний набір теж зазнав еволюційних трансформацій з появою рельєфних типів орнаментації поверхні посудин у формі пружків, які створюють гофрований ефект. Одночасно з новими декоративними керамічними новаціями у побут увійшли нові типи бронзової зброї та прикрас. Подібне урізноманітнення всіх галузей матеріальної культури осколо-донецьких старожитностей пояснювалося синхронними еволюційними змінами у межах усього культурного ареалу катакомбної спільноти, тому така культурна тяглість, на думку більшості археологів, доводить етногенетичне походження осколо-донецької культури з донецьких старожитностей. Господарство катакомбних племен Приоскілля базувалося на пастушому скотарстві, на заключних етапах якого відбувся перехід до примітивних форм рільництва.

Старожитності хронологічного схилку від середньої до пізньобронзової доби виявляють пам’ятки зрубної культури. Названий тип старожитностей на теренах дніпро-волзького межиріччя утворив єдину культурно-історичну спільноту. Матеріальну культуру старожитностей раннього етапу зрубної культури (серед. 16 – 15 ст. до н. е.) на території Куп’янського р-ну репрезентують курганні поховання у Куп’янську, Воронцівці, Новоосиновому, а також доповнюють результати розвідок поселень біля кол. радгоспу Вишневий Сад та с. Колісниківка. Поховальна обрядовість населення ранньозрубної культури у середніх водозборах р. Оскіл характеризується превалюванням зібганих поховань на лівому боці з гострим кутом зігнутості нижніх кінцівок, голови небіжчиків орієнтовані у східному секторі горизонту. Провідним типом поховальної споруди стають грунтові зруби та дерев’яні ящики. У керамічному комплексі домінують гострореберні форми ліпного посуду, декорованого втиснутим орнаментом у вигляді ромбів, меандрів та їх комбінацій.

Пам’ятки заключного етапу зрубної культури (14 – 12 ст. до н. е.) у сучасних адміністративних межах Куп’янщини представлені курганними похованнями у Куп’янську, Сеньковому та низкою поселень у Ківшарівці, Хоминому, Пристіні, кол. с. Животівка. Поховальна обрядовість пізньозрубних племен набула якісно нових ознак. Відходить у минуле звичай спорудження нових курганів, поховання померлих здійснювалися у попередньозведені кургани, поступово на зміну зрубів та дерев’яних ящиків прийшли грунтові могили. З’явився новий тип орієнтації небіжчиків у північному секторі горизонту, поза кістяків залишилася незмінною, але збільшився ступінь зібганості кістяків. У всіх галузях матеріальної культури пізньозрубних племен відбулися кардинальні зміни. Для керамічного набору – це зменшення гострореберних форм та поступовий перехід до посудин банкоподібних обрисів, також змінилося декорування кераміки, бо на зміну втиснутих та штампованих орнаментів прийшли рельєфні та прокреслені прийоми. Розширився асортимент знарядь праці, зброї та прикрас жіночого вбрання, що можна пояснити розвитком місцевої бронзоливарної справи, сировинна база якої спиралась на привозну мідну продукцію із Донецького рудного басейну. Доказовим прикладом існування місцевих бронзоливарних майстерень у водозборі р. Оскіл можна вважати фрагмент двоскладової ливарної форми з негативами долотовидного знаряддя та жіночих прикрас, який походить із культурному шару Сенькового.

Загалом населення зрубної культури на початкових етапах вело напівкочовий спосіб життя, про що свідчить мала кількість довготривалих поселень. До осілого способу господарювання, що базувався на примітивних формах рільництва та відгінному скотарстві, представники зрубної історико-культурної спільноти переходять на фінальному етапі розвитку. Розкопки зрубних поселень водозборів р. Сіверський Донець виявили знаряддя обробки грунту (кістяні і рогові мотики), збору й переробки врожаю (кременеві та бронзові серпи, кам’яні зернотерки).

Пізньобронзова доба на території сучасної Куп’янщини спорадично репрезентована поселенням бондарихинської культури (12 – 8 ст. до н. е.) біля кол. с. Животівка. Культура займає порівняно великі території лісостепового межиріччя Дніпра, Сіверського Дінця та верхнього водозбору Дону. Господарче підгрунтя примітивної економіки цієї групи населення базувалося на мотичному землеробстві та пастушому скотарстві (в основному, свині і велика рогата худоба). Полювання і рибальство були допоміжними галузями. Бронзоливарна справа була розвинута недостатньо, що пояснюється малою кількістю виробів із кольорових металів. Зрідка фіксуються поодинокі артефакти у вигляді залізних побутових виробів (ножі та швайки), які засвідчують про початок зародження етапу чорної металургії. Характерною рисою бондарихинської ліпленої кераміки був орнамент із вдавленнями трикутною тріскою і паличкою, а також защепи у вигляді «бантика».

Епоха ранньої залізної доби в Куп’янському р-ні не представлена відкладеннями скіфського періоду, а сарматські пам’ятки репрезентовані курганним похованням біля с. Воронцівка. Невеликий обсяг польових робіт із відкриття, вивчення та культурної атрибуції старожитностей ранньозалізної доби не дають повної картини про цей етап прадавньої історії сучасної Куп’янщини.

Подібний культурний хіатус спостерігається також протягом пізньоримської доби, однак про існування старожитностей київської культури (3 – 5 ст.) побічно можуть свідчити знахідки римських монет на Куп’янщині, у т. ч. монета імператора Нерви (96 – 98).

У період раннього середньовіччя територія р-ну входила у межі ареалу пеньківських старожитностей (2-га пол. 5 – 7 ст.). На території сучасної Куп’янщини пам’ятки представлені 2 поселеннями біля с. Сенькове. Однак у басейні р. Сіверський Донець їх відомо вже бл. 7 десятків. Носіїв цієї культури науковці зв’язують зі слов’янськими племенами антів, деякі сучасні дослідники виводять від неї витоки українського етносу. За літописними повідомленнями ранньовізантійських авторів Прокопія Кесарійського (500 – 62) і Йордана Готського (6 ст.), племена пеньківської культури займали пограничні території степу і лісостепу на півдні Східної Європи від р. Оскіл до р. Дунай та брали активну участь у військових походах 5 – 6 ст. на території нижнього Дунаю. Матеріальна культура, традиції поховального обряду, домобудівництва і керамічного виробництва виводять початок пеньківської культури із київських старожитностей лісової та лісостепової смуг верхнього Подніпров’я та Дніпровського Лівобережжя. На заключних етапах побутування пеньківської культури (6 – 7 ст.) її носії вступають у тісні контакти з тюркськими племенами, залишками іранського та давньогерманського населення. На його змішаний поліетнічний склад указують знахідки юртоподібних споруд на пеньківських поселеннях, нижньодунайські зразки ювелірних прикрас, гончарний посуд, виготовлений кочівниками.

Пеньківські племена були осілим народом, який займався орним рільництвом і приселищним скотарством. Ковальське та ливарне ремесло забезпечувало общини знаряддями праці та прикрасами. Торговельні контакти із високорозвиненими південними регіонами були зведені до мінімуму. На території Куп’янського повіту в 1888 знайдено деякі монети 6 – 7 ст., серед яких золоті монети із зображенням Константа II (1 пол. 7 ст.) і Костянтина IV (667 – 85), які потрапили у водозбори Осколу не через торговельні зв’язки пеньківців, а тільки завдяки військовій активності місцевих тюркських кочівників в епоху Великого переселення народів.

Салтівську (салтово-маяцьку) археологічну культуру (8 – поч. 10 ст.) репрезентує низка поселень біля сіл Вишнівка, Голубівка, Грушівка, Пристін, Хомине, кол. с. Животівка. Матеріали мають маловиразну зовнішність у вигляді сильно фрагментованих уламків гончарного та ліпленого салтівського посуду, що неоднозначно вказує на сезонно-кочовий характер життєдіяльності населення.

Уже понад століття серед археологів побутує думка про матеріальне зіставлення салтівської культури із Хазарським каганатом або ранньофеодальною державою півдня Східної Європи – Хазарією. Під владою хазарської родоплемінної верхівки з роду Ашина за допомогою грубої військової сили та тонкої дипломатії створено державу, до якої входили осілі, кочові і напівкочові народи від Північного Кавказу (на півдні) до лісостепової території басейну річок Сіверський Донець і Оскіл (на півночі), від нижнього Поволжя (на сході) до низов’їв р. Дніпро (на заході).

Землі вздовж р. Оскіл та середньої течії Сіверського Дінця входили в зону проживання переважно кочових болгарських племен. У культурному відношенні ці регіони виділяються на тлі інших територій Хазарії абсолютною відсутністю поселенських агломерацій із розвиненими ремісничими центрами та маловиразністю матеріальної культури. Такий дещо примітивний економічний та соціальний стан розвитку болгарських племен засвідчив їх підпорядковане політичне становище у складі держави.

Потужна за середньовічними мірками економіка Хазарського каганату спиралася на ведення високорозвиненого плужного рільництва, виноградарства, багатогалузевого тваринництва, окремого соціального статусу набуло професійне товарне ремесло з обробки заліза, гончарної та косторізної продукції. Євразійські торгові зв’язки Хазарії були досить розвиненими: від Китаю по Великому Шовковому шляху на сході, до Скандинавії на півночі та визнаних середньовічних торгових центрів Близького Сходу. Тісні близькосхідні контакти болгарської Хазарії ілюструють численні знахідки куфічних дирхемів: у Куп’янську (Багдад, 779) і біля кол. с. Чепуркове (тепер на землях Нечволодівської сільради) (Джанібек, 786).

За доби половецького панування (серед. 11 – 1-ша пол. 13 ст.) територія Приоскілля політично та економічно входила до складу донецької орди, племінний та адміністративний центри якої розташовувалися в середній течії р. Сіверський Донець. Наявність потужної та мобільної кінноти у половців зумовлювало їх провідну участь у політичному житті Переяславського, Київського та Чернігівського князівств Київської Русі, особливо в період феодальних розбратів.

Існування певних торговельних зв’язків місцевих половців із візантійськими центрами на чорноморському узбережжі засвідчують рідкісні екземпляри візантійського монетного скарбу. На межі 19 – 20 ст. на території м. Куп’янська, на лівому березі р. Оскіл, випадково знайдені мідна візантійська монета імператора Михайла VII Дуки (1071 – 78) та монетоподібний виріб – наслідування або підробка візантійської монети.

У післямонгольський час, з 13 ст., територія району була підпорядкована Золотій Орді, а після 15 ст. увійшла до сфери політичного впливу Кримського ханства. Саме з того часу ці терени знелюдніли і отримали у середньовічних джерелах промовисту назву – «Дике поле». Нумізматичні знахідки цієї доби на Куп’янщині представлені випадковими збірками монет: срібним дирхемом (1387), а також золотоординськими монетами, знайденими у 19 ст. на берегах р. Куп’янка і біля с. Сенькове – по одній монеті; а також декількома монетами біля кол. с. Чепуркове.

Археологічними слідами давньоукраїнської колонізації Приоскілля є два майдани біля с. Петропавлівка, які утворились внаслідок видобутку та варіння селітри з органічних решток із насипів курганів минулих епох. Саме таким способом українські переселенці-черкаси у 17 – 18 ст. отримували природні азотні сполуки, з яких надалі виготовляли димний порох, вкрай необхідний у той неспокійний період для гарматної та стрілецької зброї. Грошовий обіг та платоспроможність українських козаків засвідчує знайдений у с. Пристін скарб, який складався із монет польського короля Сигізмунда III (1587 – 1632).

У 14 ст. українські землі були розділені між Великим Князівством Литовським та Золотою Ордою. Згідно з картографічними матеріалами та джерелами загальний кордон між цими державами проходив через територію сучасної Харківської області. Територія, яка належала татарському темнику Єголдаю (Яголдаю), мала назву «Єголдаєва (Яголдаєва) тьма» і розташовувалася у верхів’ях річок Сіверський-Донець, Псьол та Оскіл. У 1398 хан Тохтамиш вручив литовському князю Вітовту I ярлик на володіння землями Лівобережжя України, фактично відмовившись від цих земель.

Але саме українська колонізація території району розпочалася в період Визвольної війни Богдана Хмельницького і була пов’язана з еміграцією українського населення Правобережжя і Подніпров’я, зокрема після Білоцерківської угоди (1651). Тоді були засновані слобідські поселення Гусинка, Куп’янка/Куп’янськ, Сенькове, Піщане, Пристін. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670 – 80 («згін» 1680). Подальша хвиля колонізації була пов’язана з ліквідацією «Паліївщини» у 1711 – 14. Остання більша колонізаційна хвиля припадає на 1720 – 30 у зв’язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734, а також із посиленням старшинського визиску козацько-селянської людності на Гетьманщині. Саме у 18 ст. засновано села Іванівка, Курилівка, Нечволодівка, Смородьківка. Села Лісна Стінка, Петрівка засновані вже у 19 ст.

Одночасно відбувалася російська колонізація з півночі. Сучасна територія району стала частиною Слобідської України і ввійшла до складу Харківського, а потім Ізюмського козачого полку. З 1765 – у складі Ізюмського комісарства, з 1780 – Куп’янського повіту Воронезької, 1797 – Слобідсько-Української (1835 – Харківської) губернії.

Традиційна дата заснування міста Куп’янська – 1665. Вважається, що перше поселення на території майбутнього міста стало відоме з 1665 – козацька слобода під назвою Купенка або Купчинка у складі Харківського полку. Приблизно в той самий час тут була збудована дерев’яна Покровська церква. Відомості про час заснування слободи містяться в «Екстракті про слобідські полки» (1734). Але за ін. припущеннями час заснування міста – 1675, а ім’я його засновника – Іван Трофимов (за документом «Столбцы Белгородского стола»). В грамоті боярина і Бєлгородського воєводи князя Григорія Григоровича Ромодановського дано дозвіл черкасу Івану Трофимову в 7184 (1675 за новим літочисленням) призвати черкас з малоросійських міст і оселитися по річці Оскіл на Осинівському перелазі. Але Іван Трофимов поселився не на небезпечному Осинівському перелазі, відомому татарам, а північніше, на гирлі річки Куп’янка, де і зараз розташоване це місто. Поселилися з Іваном Трофимовим «8 семей черкас, детей у них и братьи 6». Саме вони і були найпершими куп’янчанами.

Куп’янка розвивалася як форпост для захисту південних кордонів Росії від татарських набігів. Наприкін. 17 ст. тут існувала вже добре укріплена фортеця з 7-ма бастіонами. З 1685 (і до 1765) – сотенне містечко Ізюмського полку. 1705 було збудовано дерев’яну Миколаївську церкву. Основну частину населення складали військові. Головним заняттям жителів Куп’янська було землеробство. Частина з них займалася торгівлею і народними промислами. Місто, в якому було три ярмарки, мало щорічно 3500 срібних карбованців доходу. На російський ринок з Куп’янська поставлялися борошно, зерно, олія, макуха, вироби з лози.

Місто Куп’янськ має багату історію, насичену яскравими подіями, що знайшло відображення у пам’ятках різних епох.

На території сучасного Куп’янська лише 3 будівлі, що мають статус пам’яток архітектури: «Миколаївська церква» на вул. Центральній, 3, «Духовне училище» по вул. 1 Травня, 2 та «Актовий зал, церква, учбові приміщення» по пров. Духовному, 2. Втім, у місті, якому вже понад 350 років, є достатня кількість історичних об’єктів, що зберегли свій виразний архітектурний вигляд. Це споруди різного призначення, які формують історичне середовище центральної частини міста та дозволяють отримати цілісне уявлення про планувальну систему та розвиток архітектури Куп’янська 19 – поч. 20 ст. При цьому не менш цікавими є і втрачені об’єкти, опис яких зберігається в історичних документах і світлинах.

За історичними даними у стародавньому Куп’янську, який засновувався як військова слобода, спочатку побудовано на правому березі р. Осколу, на узвишші, невеликий острог, що мав лише одні в’їзні ворота. За кілька років це вже була фортеця з сімома сторожовими баштами. Як свідчать історичні плани, надалі розбудова слободи розвивалася у північному напрямку.

На поч. 1800-х років у місті з’явилися кам’яні споруди. У звіті за 1871 старшого радника Харківського губернського правління значиться: «…місто Куп’янськ, хоч одне з невеликих повітових міст губернії, але виглядає гарно і в цьому відношенні стоїть навіть вище усіх повітових міст, окрім м. Суми».

Центром міста, який склався історично, є Миколаївська (або Базарна) площа ще з років існування укріплень Куп’янки, яка була заснована на самому високому пагорбі цієї місцевості, на березі річки Оскіл. У 1786 в районі старих укріплень розташовувались: соборна церква, будинки городового та поліції, будинки присутствених місць (городниче правління, повітовий і нижній земський суди, казначейство, цейхгауз, духовне правління), винні, соляні, хлібні магазини. Центральною вважалася вулиця Городова, на поч. 20 ст. – Дворянська, потім Леніна, нині – просп. Конституції.

Перший соборний храм (дерев’яний) у Куп’янську був побудований приблизно у 1662 на честь Покрова Пресвятої Богородиці й існував до 1802. У 1822 закінчилося будівництво трипрестольного кам’яного храму за планом Чугуївського собору. Для будівництва були залучені кошти городян і запрошені майстри живопису. З Покровського собору м. Куп’янська на 12 археологічному з’їзді (1902) демонструвалась рідкісна ікона «Плоди страждань Христових» (17 ст.), на якій зображено шестираменний хрест із розп’ятим Христом, що тримав розірвані сувої з написами. Відомий на Слобожанщині сюжет, в якому верхній кінець хреста вінчався квіткою, з якої виходила піднята вгору рука, що відмикала ключем двері раю.

Кінці хреста прикрашають розкриті червоні квіти, тому іконографію інколи називають «Розквітле дерево». На відміну від картини Сомера 15 ст. (з кол. Празького художнього музею), де з лівого кінця хреста спускається вниз рука і благословляє вінком жінку, що уособлює церкву, на слобожанській іконі рука благословляє намальований нижче п’ятикупольний храм, у якому стоять між колонами 4 євангелісти. За твердженням середньовічних західних авторів, хрест, на якому було розп’ято Христа, було зроблено з Дерева Пізнання з Райського саду, яке розквітло в час Розп’яття. Цей сюжет своїм корінням сягає поєднання візантійської іконографії та західноєвропейського мистецтва. Саме це поєднання сюжетів Нерукотворного Спаса та Розп’яття дає нам змогу віднести цю іконографію до західних взірців, позаяк православні художники ніколи не ставили образ Спаса в одній композиції поряд із знаряддям страждань.

Собор був розташований на вул. Бєлгородській (нині – 1 Травня). Разом із ним зводилися й інші будівлі, які входили до його комплексу: духовне училище, будинки настоятеля, священика, трапезна, службові будинки різного призначення. Покровський собор проіснував майже 100 років. Був зруйнований на поч. 30-х рр 20 ст. Більшість будівель комплексу збережена, на даний час має високий рівень збереженості, формує історичне середовище центральної частини міста.

Миколаївський храм (первісно дерев’яний) був побудований у 1705, кам’яний – у 1852 на пожертви парафіян та поміщика Ананьїна. Дотепер церква своїм неповторним архітектурним виглядом прикрашає не тільки центр, а й усе місто, домінуючи в оточуючій забудові.

У 1-й пол. 19 ст. на все місто було всього 3 цегляні будинки: 2 церкви та тюрма. За даними 1732 в місті при церквах діяли 2 школи.

1783 побудовано спеціальне приміщення для пожежної команди. У місті виникає повітове (1807) та парафіяльне училища (1811). 1807 відкрито Куп’янське просвітницьке училище. 1872 на базі жіночого відділення цього закладу відкрито міністерську жіночу гімназію. В тому ж році в місті з’явилася пошта. 1885 засновано на кошт земства Олександрівське ремісниче училище, де готували кваліфікованих робітників для промислових підприємств.

У період розпаду феодально-кріпосної системи Куп’янськ розвивався значно повільніше, ніж ін. міста Харківської губернії. Реформи 60 – 70-х рр. 19 ст. відкрили шлях до швидкого розвитку промисловості, зростання числа освітніх та культурних закладів.

Перед Першою світовою війною 1914 – 18 у м. Куп’янську існувала приватна чоловіча гімназія, де навчались діти дворян, духовенства, купців, багатих міщан. У 1911 працювали міська бібліотека, земська бібліотека та приватний кінотеатр.

Ще у 19 ст. центральні вулиці Куп’янська – Дворянська та Бєлгородська (тепер просп. Конституції та 1 Травня) були мощені цеглою і освітлені ліхтарями. Починалися вони від Базарної (Миколаївської) площі. На ній розміщувалися будинки заможних купців, телеграф, будівля банку, 2 крупних магазини, які були побудовані на паях: будинок Климента (1900) та Жестовського. Напроти знаходилися трактир і готель з номерами Потапова та торговий дім Конюхова.

Не всі будівлі, пов’язані з тими чи ін. подіями, різних архітектурних напрямів збереглися. Авторство архітектурних проектів не встановлено. Будівлі, що залишилися, зведені у стилях класицизму, неокласицизму, модерну. Найчастіше зустрічається т. зв. «цегляний» стиль та його елементи. В оздобленні фасадів, зведених із високоякісної червоної цегли, автори використовували елементи давньоруського, церковного зодчества, іноді – стилю бароко, неоренесансу.

Разом зі збереженими будівлями комплексу втраченого Покровського собору, споруди центральної частини міста є пам’ятками містобудування та історії, які демонструють первісне планування міста.

На території Куп’янського району лише чотири будівлі, що мають статус пам’яток архітектури. Це 3 церкви: Іоанна Богослова (дерев’яна) у с. Курилівка, Петропавловська у с. Петропавлівка, Успіння Пресвятої Богородиці у с. Сенькове та 1 пам’ятка архітектури та історії – Садибний будинок Тихоцьких у с. Синиха.

Єдиним представником дерев’яного культового зодчества у східному регіоні Харківської області є перенесена з м. Куп’янська церква Іоанна Богослова у с. Курилівка (кін. 17 ст.), в образі якої втілені народні традиції дерев’яної архітектури. Це знайшло своє продовження і в мурованому будівництві у Куп’янському повіті. На межі 17 – 18 ст. внаслідок об’єктивних економічних умов майже єдиним прикладом кам’яного будівництва в Україні були церкви, що було типовим і для Куп’янського повіту. Решта споруд продовжували будувати з деревини. Саме тому культова архітектура мала стати «носієм» національних форм. Але з поч. 18 ст. широкого розмаху набуває будівництво нових культових споруд у формах російської архітектури з характерними атрибутами: цибулеподібні бані, кокошники, лиштва тощо. Більшість церков по Україні будуються за шаблонними проектами архітекторів Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Харкова. Використання форм давньоруського стилю широко застосовувалося у сільській місцевості, що знайшло своє відображення і в архітектурному вирішенні церковних споруд Куп’янського району.

Безповоротної шкоди архітектурній спадщині та церковному будівництву регіону завдали роки комуністичного правління. Характерним прикладом «атеїстичного» використання у 1930-х рр. є розташування у церкві Успіння Пресвятої Богородиці с. Сенькове машинно-тракторної станції. Під час Другої світової війни 1939 – 45 і цей храм, як і Петропавлівський, також зазнали великих руйнувань.

У повоєнні роки старовинні споруди також відчули на собі безвідповідальність господарювання. Прикладом цього є технічний стан кол. садибного будинку Тихоцьких у с. Синиха.

Але, в цілому, ці споруди вистояли і, незважаючи на всі події протягом такого тривалого часу, є без винятку нашою культурною спадщиною.

Після утворення Російської імперії нова адміністрація розпочала пошуки нових методів зміни (реформування) вільних полків у підлеглі. Ще в серед. 17 ст. слобідські полки були підпорядковані Розрядному приказу, а з 1688 – Великоросійському відділу Посольського приказу. У 1718 Слобожанщина була розділена: Ахтирський і Харківський полк були підпорядковані київському, а Ізюмський і Острогозький – воронезькому військовим губернаторам. З 1726 козацькі полки Слобожанщини були передані у відання Військовій колегії, і в кожному полку створювалася регулярна рота.

Царювання Анни I характеризується податковим гнітом, забороною на заселення і обробку резервних земель, непосильними трудовими повинностями. Указом від 12 берез. 1732 козацькі полки перетворені в армійські, полковники названі прем’єр-майорами, ліквідовано право заїмки, впроваджений подушний податок, заборонений вільний вихід із Слобідської України. Але після палацового перевороту в Петербурзі нова імператриця Єлизавета Петрівна в 1743 скасувала указ 1732, столицю Слобожанського війська перенесла у Харків і відновила автономію Слобожанщини, проте зобов’язала утримувати там 4 армійські полки. У 1749 козакам, які служать, було заборонено не лише виїжджати зі Слобожанщини, але і залишати свої полки.

Кінцем «вільної» Слобожанщини можна вважати маніфест Катерини II від 28 лип. 1765. Козаки втратили привілеї (окрім привілеїв винокуріння, солевидобутку і особистої свободи) і стали т. зв. «військовими обивателями», зобов’язаними платити подушний податок. При цьому козацькій старшині був наданий вибір: або піти у відставку, або вступити в регулярні полки. У другому варіанті козацькі чини мінялися на армійські. Усі козаки, які особливо відзначилися у битвах, отримували такі звання: полковники – армійського полковника, обозні – прем’єр-майора, судді – секунд-майора, осавули, хорунжі і сотники – поручителя. Старшини без бойового досвіду отримували звання чином нижче. Цим же маніфестом були реорганізовані усі слобідські полки. На їх основі створено регулярні Харківський уланський і Сумський, Острогозький, Ахтирський і Ізюмський гусарські полки. Багато козаків залишилися служити, і майже усі полки відзначилися у багатьох війнах Російської імперії.

Слобожанщину перетворено в СлобідськоУкраїнську губернію з адміністративним центром у Харкові.

У листоп. 1765 в слобідці Куп’янка стався випадок, описаний пізніше Г. Квіткою-Основ’яненком. Колишній солдат-гвардієць Петро Чернишов оголосив себе «імператором», що викликало чималі хвилювання. Про цю подію був виданий особливий указ імператриці Катерини.

У 1779 Куп’янську був наданий статус повітового міста.

1780 Слобідсько-Українська губернія була скасована і, за винятком Острогозького повіту, разом з ін. територіями увійшла до складу Харківського намісництва. 1796, після скасування намісництва, знов була створена Слобідсько-Українська губернія, до якої приєднали також Куп’янський повіт Воронезької губернії. При кожній реорганізації постійно змінювався внутрішній адміністративнотериторіальний поділ Слобожанщини.

Історичний слід у 18 ст. на Куп’янщині залишив філософ Г. Сковорода – він кілька разів відвідував у с. Гусинка братів Сошальських. Саме тут у 1787 написав притчу «Убогий жайворонок». Улюбленим місцем його перебування була пасіка біля села в оточенні лісу на терасі, створеній на очищеному від дерев схилі. За переказами, саме в цьому селі знайшов Г. Сковороду гонець князя Потьомкіна, щоб від імені імператриці Катерини II передати йому запрошення служити їй при дворі. Тепер у сільській школі організовано кімнату-музей, присвячену пам’яті філософа, на стіні будинку місцевого клубу розташовується меморіальна дошка.

1807 було відкрито Куп’янське освітнє училище на базі жіночого відділення. 1819 відкрито Куп’янське духовне училище.

1835 Слобідсько-Українська губернія була знову скасована. На її місці створюється Харківська губернія, яка складалася з 11 повітів: Харківського, Богодухівського, Сумського, Валківського, Старобільського, Вовчанського, Охтирського, Зміївського, Ізюмського, Куп’янського, Лебединського. У Харківській губернії бл. 60 % земель перебувало в поміщицькій, державній і монастирській власності, 36 % селянських господарств були безземельними.

Після відміни кріпацтва (селянської реформи 1861) швидкими темпами розвивалися ринкові відносини. У кін. 19 ст. Слобожанщина по виробництву промислової продукції займала одне з провідних місць у південній Росії. У 1871 в Куп’янську діяли олійний, сально-свічний і три цегельні заводи.

1886 було відкрито Куп’янське Олександрівське ремісниче училище.

1893 чисельність населення Куп’янська складала 3450 чоловік, тут було 815 будинків (796 дерев’яних і 19 кам’яних), діяли ремісниче та духовне училища, жіноча прогімназія і 52 торговельні лавки.

1895 поблизу Куп’янська пройшла залізнична лінія Балашов-Куп’янськ-Харків, Харків-Лисичанськ (Катеринінська залізниця). Надалі Куп’янськ став залізничним вузлом.

У 2-й пол. 19 ст. в Росії виник опозиційний суспільно-політичний рух – народництво, який об’єднувався світоглядною загальнодемократичною спрямованістю і поділяв етичні, соціальні та політичні ідеали селянського демократизму.

У Куп’янську певний час проживали і тут же й поховані революціонери-народники Віктор Тихоцький та Порфирій Войнаральський. Могили народників розташовані на території меморіального комплексу у Куп’янську. П. Войнаральський після «процесу 193-х» у 1879 – 80 відбував ув’язнення в Новоборисоглібській в’язниці Харківської губернії. Коли його везли Зміївським шляхом, група народників на чолі з Софією Перовською зробила спробу звільнити в’язня, але вона закінчилася невдачею. 17 років перебував на засланні в Якутії, звідки повернувся в 1897. Трохи пожив у маєтку Сарандінакі в хут. Благодатний, переїхав до Куп’янська, де і помер у 1898.

Будинок, в якому народився і проживав революціонер-народник В. Тихоцький, побуд. у 1830 у с. Синиха. Він займався фінансуванням друкарні гуртка, де друкувалися нелегальні видання «Народної волі». Був звинувачений по справі організації втечі М. Чернишевського, який перебував у сибірській в’язниці. Звільнившись з-під арешту, Тихоцький повернувся на Харківщину.

З Куп’янськом пов’язані життя і діяльність Марка Лукича Кропивницького, який багато часу віддавав роботі з напівпрофесійним театральним колективом, створеним у Куп’янську.

1898 у Куп’янську розпочинав свою літературну діяльність вчитель місцевого училища Сергій Сергєєв, а згодом відомий радянський письменник С. Сергєєв-Ценський. Його опис тодішнього Куп’янська тепер становить певний історичний інтерес. У Куп’янську він написав 3 оповідання: «Дзвіночок», «Конспект історії», «Забув», а також вірші у прозі «Щастя», «Лампада життя».

Населення Куп’янська та всього району брало активну участь у подіях революцій 1905 – 07. Під впливом подій у губернському центрі в Куп’янську була проведена антиурядова демонстрація. Навесні і влітку йшло наростання революційних настроїв.

Восени 1905 революційний рух продовжував наростати. Все це впливало на становище в губернії, найбільшу активність проявляли робітники та представники інтелігенції. Заспокоєнню суспільства мав сприяти царський маніфест, опублікований 17 жовт. 1905, але революційні виступи продовжувалися. Гостру боротьбу також вели залізничники Куп’янська. Активну участь у революційних виступах брали працівники місцевого депо. 10 жовт. 1905 на станції Куп’янськ призупинився рух потягів, припинив роботу залізничний телеграф. Робітники провели мітинг, на якому були присутніми близько 600 чоловік. До цього часу у Куп’янську-Вузловому зберігся станційний будинок, у якому працював страйковий комітет у 1905.

12 груд. відбувся озброєний виступ робітників Харкова. Після його поразки багато повстанців виїхало з міста на губернські вузлові станції, у т. ч. Куп’янська, щоб спільно з місцевими робітниками продовжувати боротьбу. Революціонери захопили залізничну станцію. Тільки 21 груд. виступ був ліквідований силами одного з полків харківського гарнізону. У подальшому революційні виступи продовжувалися. У квіт. 1907 в с. Сенькове відбувся виступ селян проти місцевих багатіїв, які заснували у слободі повітове відділення чорносотенної організації «Союз русского народа». Під час молебну, який проводили на сільському майдані чорносотенці на честь заснування організації, бл. 200 селян із Сенькового та сусідніх сіл розігнали це збіговисько, розгромили приміщення і квартиру станового пристава. Викликану поліцію селяни прогнали. Тоді із Куп’янська прибули війська, які придушили цей виступ. У Сеньковому і навколишніх селах проведено арешти, багатьох селян після суду етапували в Сибір на заслання.

Населення Куп’янська та всього району брало участь у виборах в Першу Державну Думу. Не завжди це проходило мирно. 14 лип. 1906 на станції Куп’янськ заарештовано селянина Севастьянова за те, що намагався провезти в Санкт-Петербург наказ селян Покровської сільської громади своїм депутатам у Державній Думі.

Серед подій у культурницькому житті треба відмітити вихід у 1907 книжки Петра Іванова «Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии», що визнана одним із кращих «народних щоденників» і вважається справжньою енциклопедією народного побуту слобожан 19 ст.

У серп. 1914 Російська імперія вступила в Першу світову війну. Після перших перемог почався довгий період військових невдач, що супроводжувалося великими втратами на фронті та погіршенням рівня життя в тилу. У суспільстві зростало незадоволення, пожвавився страйковий рух. 1915 на Харківщині відбулося 25 страйків з 15 тис. учасників. Висувалися не лише економічні, а й політичні вимоги. У Куп’янську, як і раніше, найбільш політично активними були робітники залізниці. У 1916 – на поч. 1917 особливо активізувалося стихійне народне незадоволення війною і погіршенням життя.

На поч. 1917 відбулась Лютнева революція, що докорінним чином змінила життя Куп’янська та всього повіту. Були створені нові органи влади, широкі маси населення притяглися до активної участі в політичному житті. У берез. 1917 в Куп’янську утворилася повітова Рада робітничих і солдатських депутатів, а в квіт. – повітова Рада селянських депутатів. 1 трав. 1917 в місті відбулася першотравнева демонстрація, в якій брали участь сотні мешканців, у т. ч. робітники залізничного вузла, селяни із сусідніх сіл та солдати Куп’янського гарнізону.

Розгорнули свою діяльність політичні партії. Уперше для всіх політичних партій і організацій з’явилася можливість відкрито, без будь-яких перешкод вести свою роботу. Найбільший вплив у губернському і повітових громадських комітетах, у всіх владних структурах мали кадети. Вони, по суті, були урядовою партією, і фактично визначали політику Тимчасового уряду. Активно діяли представники лівих партій, у тому числі есери, соціалдемократи (меншовики) та більшовики. Одночасно почали діяти українські політичні партії. Вони були переважно нечисленними і маловпливовими в масах, зокрема серед робітників. Наймасовішою серед українських партій була Українська партія соціалістів-революціонерів, яка мала особливий вплив на середовище солдатів-українців.

Почали діяти українські культурні організації. В газеті «Рідне слово» від 13(26) трав. 1917 була надрукована інформація про заснування в Куп’янську товариства «Просвіта».

Мирний хід революції тривав недовго. Тимчасовий уряд поступово втрачав контроль над державою, швидко погіршувалася економічна ситуація, продовжувалася війна. Маси почали висловлювати недовір’я такому урядові. Солдати 31-го піхотного полку, розквартированого в Куп’янську, 20 жовт. 1917 ухвалили резолюцію, в якій вимагали від Тимчасового уряду передачі влади Радам робітничих і солдатських депутатів та укладення демократичного миру.

Законним представником України та українського народу стала Центральна Рада. Згідно з Третім Універсалом (7 (20) листоп. 1917) була створена суверенна УНР, до складу якої увійшла Харківська губернія. Розпочалася боротьба за утвердження української державності. Військовою опорою Ради став 3-й Запорізький український полк, що стояв у Куп’янську. Офіцери полку вели пропаганду серед солдатів та населення, вели боротьбу з підривними більшовицькими елементами, які мали підтримку, перш за все, серед залізничників.

Більшовики розгорнули агітаційну роботу серед солдатів полку. Внаслідок цього багато солдатів відмовлялися виконувати накази своїх командирів, що кардинально послаблювало дисципліну.

Куп’янська міська Рада вороже зустріла звістку про те, що 12(25) груд. 1917 І Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові проголосив Україну Радянською республікою. Щоб якось зміцнити своє становище, 15 січ. 1918 ухвалили рішення про створення «революційного штабу», якому б надавалася вся повнота влади в повіті. Більшовики були проти створення цього «штабу» і всі зусилля зосередили на проведенні перевиборів повітової Ради, проти чого заперечували меншовики та есери. Опорою більшовиків стали червоногвардійські загони, організовані в місті і на залізничному вузлі, та революційний загін московських робітників, який, в числі інших, на початку груд. 1917 був направлений для встановлення більшовицької влади в Україні. Загін залишався в Куп’янську до підписання Брестського миру.

Незважаючи на протидію демократичних сил, більшовики добилися проведення перевиборів Ради робітничих і солдатських депутатів і Ради селянських депутатів. 14 лют. 1918 обидві Ради злилися в одну. Було обрано виконавчий комітет Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів з 35 чоловік. Головою був обраний А. Пилипенко, який співчував українській справі і одночасно не вступав у відкритий конфлікт із більшовиками. У виконкомі постійно точилася боротьба між більшовиками і групою меншовиків, есерів та українськими партіями. Орган земства – газета «Голос народу» – лишалася у підпорядкуванні земської управи. А. Пилипенко і його однодумці перешкоджали формуванню загонів Червоної Армії в Куп’янську. Саме через опір меншовиків та есерів не вдалося стягти «контрибуцію» з мешканців міста.

Зрештою більшовики таки добилися прийняття виконкомом рішення про вивезення з повіту всіх надлишків хліба для населення Харкова, Куп’янська та північних губерній Росії. Було розроблено і затверджено тимчасову земельну інструкцію на 1918 по розподілу нетрудових земель.

Нарешті більшовики перейшли до відкритих репресій. Частину членів виконкому на чолі з А. Пилипенком було арештовано. Виконком припинив своє існування. 8 квіт., на екстреному засіданні Куп’янської повітової Ради, замість виконкому було обрано колегію Ради з 7 членів.

Між тим, незважаючи на укладання Брестського миру, німецькі та австрійські війська перейшли у наступ. Разом з ними наступали і війська Центральної Ради. Більшовицькі загони почали відступ на схід. Зважаючи на важливе стратегічне значення Куп’янська, 4 квіт. до міста прибув ще один загін більшовицьких військ, а також представники Харківського губвиконкому, штабу Українського фронту, Центро-Штабу Юзівки і комісар з евакуації. Проте розгорнути роботу колегія Ради не встигла, більшовики продовжили відступ. 10 квіт. 1918 у Куп’янськ увійшли німецькі війська. Було відновлено владу Центральної Ради, а з 30 квіт. 1918 в Україні встановилася влада гетьмана П. Скоропадського. Харківська губернія стала частиною Української Держави.

Один із видатних діячів того часу, український економіст М. Туган-Барановський походив саме з Куп’янщини. Він народився в кол. селі Соляниківка. Деякий час (серп.-листоп. 1917) він був генеральним секретарем фінансів у Генеральному секретаріаті, а в 1918 брав участь у створенні УАН і в заснуванні Українського державного університету в Києві.

Внутрішнє становище Української Держави лишалося непевним. Населення було вкрай невдоволене іноземною окупацією. Більшовики та їх союзники активно працювали у підпіллі. Вони закликали саботувати розпорядження окупаційних властей, чинили диверсійні акти, стали організаторами страйку під час Всеукраїнського страйку залізничників. Після падіння влади гетьмана Скоропадського (14 груд. 1918) розпочалася збройна боротьба між Директорією та більшовиками, які вторглися в Україну. Східний кордон охоронявся частинами Запорізького корпусу Болбочана, а в Куп’янську розташовувався тимчасовий військово-польовий штаб окремих загонів Армії УНР.

Червоні війська перейшли до наступу. У груд. 1918 відновлено більшовицьку владу. Створено Ревком, до складу якого увійшли головним чином робітники залізничного вузла.

Більшовицька влада розпочала активну боротьбу зі своїми колишніми союзниками, серед яких найсильнішими були есери. У Куп’янську ліві есери створили власний ревком на чолі з Є. Муравйовим і Ю. Сабліним. Вони розстріляли місцевих комісарів і створили «повстанську армію» з 3 полків. Але незабаром червоні війська П. Дибенка подавили ці виступи.

З 8 по 10 лют. 1919 в Куп’янську відбувся повітовий з’їзд Рад.

На поч. 1919 особливо посилилось воєнне значення Куп’янська. Тут перебував штаб 13-ї армії Південного фронту, частини якої вели боротьбу з військами ЗСПР у Донбасі. У перших числах квітня відбулося поховання командира бронепоїзда № 3 «Влада Радам» Л. Мокієвської-Зубок, яка загинула в бою з білогвардійцями біля ст. Дебальцеве.

Більшовицький терор та жорстка економічна політика викликали велике невдоволення населення. На поч. черв. 1919 частина командирів місцевого гарнізону, серед яких головна роль належала Зубкову, кол. офіцерові царської армії, підняла бійців гарнізону на повстання. Планувалося захопити Куп’янськ і цим полегшити наступ денікінців з Донбасу на північ. Заколотникам вдалося арештувати ряд членів Ради і парткому, почати роззброєння червоноармійців. Спільними діями бійців 32-го Валуйського полку 13-ї армії, який у цей час був поблизу Куп’янська, та робітників залізничного вузла заколот було ліквідовано.

19 трав. підрозділи ЗСПР під командуванням генерала В. Май-Маєвського прорвали оборону червоних і розгорнули наступ на широкому фронті. Почалося швидке просування денікінців з Дону і Кубані в Україну. 14 черв. Куп’янськ був захоплений.

Протягом кількох місяців продовжувалися запеклі бої, в ході яких червоні неодноразово переходили у контрнаступ (серп. 1919). Внутрішня політика окупаційних військ генерала А. Денікіна швидко викликала розчарування у населення, в т. ч. своєю антиукраїнською суттю та небажанням вирішувати аграрне питання. Залишені у підпіллі більшовики продовжували боротьбу, провадили диверсії і саботаж на залізниці, знищували зброю. В селах Куп’янщини відбувалося створення повстанських загонів.

У жовт. 1919 розпочався загальний наступ проти військ ЗСПР. Частини Червоної армії після запеклих боїв під Гусинкою 16 груд. 1919 повернули собі Куп’янськ. 18 груд. особливий відділ 42-ї дивізії створив у Куп’янську ревком, який діяв до обрання Ради робітничих, червоноармійських і селянських депутатів (берез. 1920) і створення повітового виконкому, що розпочав свою роботу 22 квіт. 1920.

Наслідки війни були дуже важкі, повіт та місто фактично спустошені, кращі будинки, мости, транспорт були зруйновані. Господарське життя міста завмерло. За 3 місяці 1920 біржа праці зареєструвала 1120 безробітних.

Влітку 1920 Н. Махно намагався захопити Куп’янськ, де думав узяти снаряди для своєї артилерії. Наступного разу махновці пройшли повітом у січ. 1921, знищуючи установи більшовицької влади та її представників.

Крім армії Н. Махна, в повіті діяло бл. 10 місцевих повстанських загонів. Для боротьби з ними в Куп’янську була створена надзвичайна більшовицька «трійка по боротьбі з бандитизмом». У місті організовувалися загони, основним ядром яких стали робітники. Діяла також повітова рада на чолі з О. Кухтіним. Незважаючи на всі ці заходи, боротьба повстанців проти більшовицького режиму продовжувалась до 1922.

1923 – 30 Куп’янськ був центром Куп’янської округи, з 1923 – райцентр. Від 1932 – у складі Харківської області.

Запровадження нової економічної політики мало позитивні наслідки щодо подолання розрухи та відродження життя після громадянської війни. Але відбудова підприємств у місті розпочалася не відразу, бо більшість їх була на місцевому бюджеті і могла відбудовуватись тільки після нагромадження відповідних коштів. Тільки наприкін. 1924 – на поч. 1925 стали до ладу діючих млини «Зоря», «Відродження» та силікатний завод. У 1925 – 26 господарському році працювало 8 підприємств, які давали продукції на суму 540 710 крб проти 72 000 крб у 1924 – 25 господарському році. Після того, як були відбудовані підприємства Куп’янська, зростання обсягу промислового виробництва відбувалося за рахунок підвищення продуктивності праці, яка в 1928, порівняно з 1926, зросла на 61 %.

Життя людей між тим лишалося досить важким. Основною проблемою Куп’янщини було безробіття. Навіть у 1928 в місті ще налічувалося 750 безробітних. Безробіття остаточно ліквідували на поч. 30-х рр. 20 ст.

Наприкін. 20-х рр. в Куп’янську розпочалося промислове будівництво. В трав. 1931 на околиці міста – Заоскіллі – був закладений цукровий завод, який 1937 став до ладу. У 1933 – 35 побудовано нові цехи механічних майстерень, де виготовлялися окремі види устаткування для цукрової промисловості, запасні частини до автомашин тощо. У 1940 розпочалося будівництво шкірзаводу.

У 30-х рр. 20 ст. розвивалася місцева промисловість. Значними підприємствами, створеними в ці роки, були промартілі «Металіст», «Кустшвейпром», «Червоний кондитер», «Інпромторг» та ін. Були реконструйовані силікатний, вапняний заводи; у 1940 почалось переобладнання пивоварного заводу і перетворення його на велике підприємство – райхарчокомбінат. Було проведено перебудову залізничного депо та всіх служб вузла.

Порівняно з 1917 населення Куп’янська зросло на 8 тис. чоловік і становило в 1939 – 22 530 чоловік. У 1921 – 25 в місті було відкрито поліклініку, 2 диспансери, дитячу консультацію; вдвоє зросла кількість ліжок у міській лікарні. У 1927 розпочав функціонувати пастерівський пункт, у 1932 – санітарно-епідеміологічна та малярійна станції. Напередодні німецько-радянської війни 1941 – 45 в медичних закладах міста працювали 41 лікар та 260 чол. середнього медичного персоналу.

Для ліквідації неписьменності і малописьменності серед дорослого населення в місті було розгорнуто мережу лікнепів. Тут діяло товариство «Геть неписьменність!». У цих освітніх заходах брали участь широкі кола громадськості, зокрема працівники народної освіти, культурно-освітніх закладів. У січ. 1928 у 8 школах лікнепу навчалося 240 чоловік. Розширення мережі початкових і семирічних шкіл у Куп’янську дало змогу в 1926 – 27 навчальному році охопити навчанням 90 відсотків дітей шкільного віку, а на поч. 30-х рр. 20 ст. – усіх дітей шкільного віку. У 1939 – 40 навчальному році в місті було 8 масових шкіл, у т. ч. 5 середніх. Крім загальноосвітніх шкіл, діяли сільськогосподарський технікум, медична школа, школа колгоспних зоотехніків. У 1930 в Куп’янську почав працювати робітфак, який готував до вступу у Харківський сільськогосподарський інститут. З 1939 розпочав підготовку педагогічних кадрів Куп’янський учительський інститут.

1925 в місті налічувалося 3 клуби, 2 кінотеатри. Якщо в 1925 в місті налічувалося 3 бібліотеки, то в 1940 їх було 43. Центральна районна бібліотека в 1920 (в рік свого заснування) мала тільки 180 читачів, а в 1940 – бл. тисячі. У 1929 книжковий фонд бібліотеки становив 3600 книжок.

У 20-х рр. 20 ст. у Куп’янську видавалися газети «Селянин», «Селянська правда», «Праця». Газета «Праця» друкувалась і поширювалась у кількості 2200 примірників. 1930 – рік заснування районної газети «Колективний шлях».

У трав. 1926 в Куп’янську почала діяти міська Рада, яка мала 4 секції: культурно-соціальну, комунально-господарчу, адміністративну та фінансовоекономічну.

Життя в селах повіту в умовах непу поступово налагоджувалось, але з 1927 стали помітні кризові явища, пов’язані з нерівномірним розвитком промисловості та сільського господарства СРСР. Селянам стало невигідно продавати хліб. У відповідь більшовицька влада посилила адміністративні методи щодо заготівлі хліба, а з поч. 1930 перейшла до політики суцільної колективізації. Почалася висилка «куркулів», арешти всіх підозрілих. Селян об’єднали у колгоспи та радгоспи. Для організації цього процесу у села були відправлені уповноважені – «двадцятип’ятитисячники», у т. ч. 26 робітників з Куп’янська.

Колективізація зустріла опір населення. Створені колгоспи неодноразово розганялися самими селянами [наприклад, в селі Притулове (тепер відсутнє)], що викликало репресії з боку більшовицької влади. У селах Глушківка та Колісниківка відбулися збройні конфлікти з військами. Результатом стало створення в повіті кількох десятків слабких та погано організованих кооперативних господарств, продукцію яких влада конфіскувала фактично задарма. Це суттєво послабило економіку повіту.

Страшним ударом по селянству став Голодомор 1932–33. Кількість жертв у районі точно невідома, але можна говорити про загибель сотень людей. За спогадами селян, траплялися випадки канібалізму. Селяни втікали на Донбас, де була можливість вижити, але війська блокували адміністративний кордон, залишаючи людей напризволяще. У наші дні в Куп’янську відкрито меморіал на честь заморених голодом українців.

У 1930-ті рр. продовжувалася більшовицька політика терору. В груд. 1934 відбулися масові арешти та розстріли представників української інтелігенції. Свого максимуму терор досяг у 1937 – 38, коли постраждали майже всі верстви населення – як пересічні громадяни, так і представники влади, а пізніше і його організатори. У повіті та Куп’янську були репресовані майже всі керівники, які стали «ворогами народу».

Важким випробуванням для Куп’янська та всього повіту стала Друга світова війна. Після нападу нацистської Німеччини на СРСР в черв. 1941 фронт став швидко наближатися до сходу України. У місті на кожному підприємстві були створені винищувальні загони і загони охорони громадського порядку та майна. Після того, як 24 жовт. 1941 радянські війська залишили Харків, лінія фронту понад півроку пролягала за 80 км від Куп’янська. Куп’янчанам довелося працювати у надзвичайно тяжких прифронтових умовах. Найбільше підприємство – цукровий завод – було евакуйовано до Середньої Азії. Кращі приміщення переобладнано під військові шпиталі. Усього в роки війни в Куп’янську і селах району діяло 67 госпіталів, з них 19 евакуаційних, 7 хірургічно-польових, 22 польових пересувних. Евакогоспіталі дислокувалися, в основному, в Куп’янську, а також в селах Петропавлівка, Колісниківка, Піщане, Благодатне, Кислівка, Пристін, Кучерівка, Подоли.

З жовт. 1941 по черв. 1942 у Куп’янську діяв облвиконком, головою якого був П. Свинаренко (загинув тут під час нальоту ворожої авіації в трав. 1942). З 24 жовт. 1942 в Куп’янську зосередилися обласні і республіканські управлінські органи. Могила голови Харківського обласного виконавчого комітету П. Свинаренка розташована на території меморіального комплексу м. Куп’янська.

Після поразки під Харковом влітку 1942 радянські війська змушені були відступати. 23 черв. 1942 німці увійшли в Куп’янськ. Після визволення міста від німецьких окупантів тільки у 8 ямах було виявлено 248 трупів людей, розстріляних і закатованих гітлерівцями. На території Куп’янська розміщено 2 братські могили жертв нацизму. Німці вивозили всі доступні ресурси, йшло пограбування місцевого населення. Це викликало опір окупантам. У Куп’янському районі діяло кілька партизанських загонів і диверсійних груп. Бійці партизанського загону І. Підлипняка розповсюджували листівки, де повідомляли населення про успішні наступальні бої радянської армії взимку 1942 – 43. На території Кіндрашівської сільради партизани цього загону пошкодили польовий кабель нацистських військ і розгромили поліцейський загін. Інша група партизанів, під керівництвом П. Титаренка, влітку 1942 підірвала залізничний міст між станціями Тополі і Дворічна, внаслідок чого сталася аварія німецького військового ешелону.

У кін. 1942 неподалік від с. Ковалівка була відведена ділянка поля, на якій побудували аеродром. На ньому базувався 734-й полк нічних бомбардувальників, згодом перейменований у 94-й гвардійський. На поч. 1943 розпочався широкий наступ радянських військ на всю територію Харківської області. В перших числах лют. 1943 в с. Кирилівка містився штаб 172-ї стрілецької дивізії. Поряд із Кирилівкою діяв аеродром, де відбувалися практичні тренування льотчиків Харківського авіаційного училища. З їх числа космонавт Олексій Леонов. Зараз аеродром закритий. У с. Кислівка весною і на поч. літа 1943 у будівлі місцевої школи розміщувався штаб і командний пункт 62-ї армії (з квіт. 8-а гвардійська) під командуванням В. Чуйкова. Тут армії вручався гвардійський прапор, коли вона була перейменована у 8-у гвардійську. Саме командний пункт був мобілізаційним закладом, у якому відбувалося поповнення військових частин новобранцями. Зараз у цьому будинку діє музей бойової слави. Встановлено меморіальну дошку на приміщенні Кислівської середньої школи.

3 лют. 1943 радянські війська звільнили Куп’янськ і залізничний вузол від нацистських окупантів. Місто лежало в руїнах. Приміщення учительського інституту, сільськогосподарського технікуму, корпуси цукрового і пивного заводів, механічні майстерні та ряд ін. споруд були вщент зруйновані окупантами. Загальна сума збитків, заподіяних Куп’янську, обчислювалася 231 024 тис. крб. Збитки, завдані підприємствам залізничного транспорту, становили 136 684 тис. крб.

Тисячі куп’янчан боролися проти ворога на фронтах війни. Сотні з них нагороджені бойовими нагородами, а 10 удостоєні звання Героя Радянського Союзу: О. Нечепуренко, О. Вербицький, М. Живолуп, Д. Лоза, Є. Токарєв, М. Шкарлетова, І. Сидоренко, С. Жало, М. Чалий та Л. Чурилов. Після німецько-радянської війни 1941 – 45 у Куп’янську встановлений пам’ятник воїнам-землякам, загиблим на фронтах війни. Біля 3 тис. радянських воїнів віддали своє життя за визволення Куп’янської землі від німецької окупації. Воїни поховані на території меморіального комплексу і меморіального кладовища у Куп’янську, в 25 братських могилах Куп’янського району. Серед них Герої Радянського Союзу Є. Жердій, М. Хімушин.

Після визволення Куп’янська від нацистів розпочалася відбудова об’єктів народного господарства, яка відбувалася у складних умовах. 18 лют. 1943 розпочався рух поїздів. Через рік після визволення Куп’янська на повну потужність працювали райлегпромкомбінат, раймісцевпромкомбінат, 5 промартілей. Відновили роботу школи, бібліотеки і радіовузол. Було створено ремонтну базу, де лагодили для фронту танки, мотори й автомашини. Куп’янчани збирали кошти у фонд Радянської армії на побудову танкових колон та авіаескадрилій, шили і відправляли на фронт бійцям теплі речі, доглядали поранених, що лікувались у міських госпіталях, піклувалися про дітей-сиріт, які втратили батьків.

Після закінчення війни важкі випробування продовжувалися. Найстрашнішим з них став голод 1946 – 47, викликаний перш за все недостатністю продовольчих ресурсів внаслідок Другої світової війни. Точна кількість жертв голоду невідома й досі. Життя на селі залишалося дуже важким, у т. ч. завдяки високим податкам та низьким цінам, за якими заготовляли продукти господарства. Довоєнний рівень виробництва був досягнутий лише у 1960-ті рр.

Незважаючи на труднощі, колгоспники своєю працею підвищували врожайність на полях та поголів’я худоби. Кращим працівникам у 1948 було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, серед яких С. Ярошенко, голова правління колгоспу (похований у м. Куп’янську, його могила – пам’ятка історії), Н. Мовмига, бригадир комплексної бригади у с. Глушківка, А. Германова, Є. Мариненко, У. Бідіна – ланкові у с. Іванівка, П. Супрун – ланкова, І. Марченко, бригадир із с. Кислівка, доярка Т. Третьякова. Могили Героїв Соціалістичної Праці, ланкових М. Глушко (1910 – 94), Г. Кардаш (1914 – 98) виявлені у с. Глушківка, Т. Третьякової (1934 – 94) – у с. Грушівка під час інвентаризації об’єктів культурної спадщини Куп’янського р-ну у 2008. Всього 21 робітник міста та району удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці.

Відновлення промисловості йшло досить швидко. На 1950 всі підприємства Куп’янська досягли довоєнного рівня виробництва, а деякі з них значно перевищили його. 1955 механічні майстерні були переобладнані в механічний, а з 1958 – в машинобудівний завод, який випускає устаткування для цукрових заводів. У 1963 розпочалося будівництво великого спеціалізованого підприємства – заводу централізованих ливарних виробів «Центроліт».

У післявоєнні роки Куп’янськ було частково відновлено. У 1950 в центрі міста реконструйовано площу ім. Шевченка. Центральні вулиці міста заасфальтовані. У 1966 відкрито міський парк, влаштований громадськістю міста. Поліпшилося комунальне обслуговування населення міста, постачання електроенергією, водопостачання. У 1963 почалася газифікація міста.

1960 – 70-ті рр. стали періодом відносного добробуту та стабільного життя. Але вже в 2-й пол. 1970-х рр. стали відчуватися кризові явища. Це в першу чергу торкнулося сільського господарства. Швидкими темпами зменшувалася кількість населення сіл району, молодь перебиралася у міста. У подальшому деякі села були взагалі покинуті. Погіршилося постачання сільгосппродукції до міста, зростала соціальна напруга.

З 23 серп. 1991 Куп’янськ та Куп’янський район стали частиною незалежної України. Був обладнаний залізничний митний пост «Куп’янськ» Харківської митниці, який розміщений у зоні відповідальності Харківського прикордонного загону Східного регіонального управління ДПСУ.

29 груд. 2000 була затверджена нова символіка Куп’янщини – герб, гімн і прапор. У 2009 на станції Куп’янськ-Вузловий відкрито новий вокзальний комплекс.

2008 ОКЗ «Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини» провів інвентаризацію 54 пам’яток історії, 2 пам’яток монументального мистецтва м. Куп’янська і 29 пам’яток історії Куп’янського району, за результатами якої Міністерством культури України до Державного реєстру було занесено 46 об’єктів культурної спадщини м. Куп’янська.

На території Куп’янщини сьогодні розташовано 324 пам’ятки культурної спадщини, в т. ч. 232 пам’ятки археології, 83 пам’ятки історії, 2 пам’ятки монументального мистецтва, 6 пам’яток архітектури, 1 комплексна пам’ятка – архітектури та історії.

Культурний потенціал міста не в останню чергу визначається наявністю в ньому пам’яток і об’єктів монументального мистецтва, які формують культурну насиченість території міста та його візуальний образ.

У зв’язку із введенням у дію низки законів про «декомунізацію», було демонтовано (і, відповідно, виведено з Реєстру) ряд пам’ятників, які розташовувались на території Куп’янщини, які були яскравими зразками радянської монументальної скульптури, що візуалізували відповідну державну ідеологію.

Зміни у культурно-політичній царині забезпечують зміни в розвитку міського середовища. Під час натурних обстежень було виявлено 6 окремих об’єктів монументального мистецтва, створених за останні 10 років.

Переважно вони розміщені в межах центральної частини Куп’янська (просп. Конституції та пров. Духовний), формуючи його візуальний вигляд. Серед об’єктів є такі, що виконують акцентну роль у формуванні міського середовища, яскравим прикладом є пам’ятник Байбаку-захиснику. Байбак – символ Куп’янська, присутній на гербі міста, є невід’ємною частиною місцевої фауни. За однією

з гіпотез, назва міста походить від нагорнутих байбаками «купин». У 20 ст. байбак у степовій зоні України опинився під загрозою зникнення і був занесений до Червоної книги України. Тому зображення (фактично, увічнення) образу байбака у парковій скульптурі отримує додаткове смислове навантаження.

З-поміж видатних особистостей, які пов’язані з Куп’янщиною, до вже названих слід додати С. Глазуненка (1869 – 1934) – українського драматичного актора, керівника і режисера українських театрів. Він народився у м. Куп’янську. У Куп’янському повітовому училищі вчилися: корифей українського театрального мистецтва – народний артист СРСР, професор І. Мар’яненко (1878 – 1962) та український радянський актор і режисер М. Петлішенко (1880 – 1938). У місті народилися М. Сільванський (1878 – ?) – полковник Армії УНР, командир 3-го Гайдамацького полку Окремої Запорізької дивізії Армії Української Держави та начальник Республіканської дивізії військ Директорії (листоп. 1918); відомий український радянський хімік-фармацевт, заслужений діяч науки М. Валяшко (1871 – 1955), письменник В. Дудинцев (1918 – 98), поет і художник С. Волков. У с. Гусинка народився О. Залива́ха – український живописець, відомий шістдесятник. Уродженці Куп’янщини М. Скрипник, М. Загоруйко, М. Лифар – повні кавалери орденів Слави.

Літопис української слави продовжує Куп’янщина: серед 19 козацьких хрестів, встановлених в Україні, один з яких на Харківщині. У м. Куп’янську, в сквері Тараса Шевченка було відкрито Козацький хрест – пам’ятник куп’янчанам, які поклали своє життя за свободу України.

Підсумовуючи викладене, доцільно зауважити, що дане видання є першим. Можливо, є певна кількість об’єктів які на сьогодні ще не виявлено, але інформація яка увійшла до видання на сьогоднішній день є максимально розгорнутою. Ця кропітка багаторічна праця буде скромним внеском у збереження національної пам’яті та значним явищем у культурно-історичному розвитку регіону.

Джерела та література:

Багалій Д. І. Історія Слобідської України. – Х.: Дельта, 1993.

Берестнев С. И. Восточно-украинская лесостепь в эпоху средней и поздней бронзы (ІІ тис. до н. э.). – Х.: ПФ Амет, 2001.

Вовк М. П. Світове дерево у контексті сакрального виміру буття українців / Вісник Національного авіаційного університет. Філософія. Культурологія: Зб. Наук. праць. – № 2(4). – К. :НАУ, 2006.

Горелик А. Ф. Мезолит Северо-Восточного Причерноморья // Материалы каменного века на территории Украины. – К.: Наук. думка, 1984.

ЕІУ: У 10 т. – К.: Наук. думка, 2013. – Т. 10.

Колода В. В. Археологический очерк Купянского района // Древности города Купянска. – Х.: Харьковский частный музей городской усадьбы, 2011.

Історія міста Харкова ХХ століття / О. Ярмиш, С. І. Посохов, А. І. Епштейн та ін. – Х.: Фоліо, Золоті сторінки, 2004.

Багалей Д. И. Объяснительный текст к археологической карте Харьковской губернии // Труды ХII Археологического съезда в Харькове, 1902 г.: В 3 т. – М., 1905. – Т. 1.

Колода В. В. Археологические разведки в бассейне верхнего течения Северского Донца и Оскола // Научный архив Института археологии Национальной академии наук Украины. – № 1991/46.

Колода В. В. Отчёт об археологических разведках в Купянском и Лозовском районах Харьковской области в 1985 году // Научный архив Института археологии Национальной академии наук Украины. – № 1985/55.

Конча С. Ярлик Тохтамиша та українські землі в останній чверті XIV ст. // Електронна бібліотека «ЧТИВО» [].

Крыганов А. В. Отчёт об археологических разведках и раскопках курганов в Купянском районе Харьковской обл. отрядом новостроечной экспедиции Харьковского госуниверситета в 1989 г. // Научный архив Института археологии Национальной академии наук Украины. – № 1989/250.

Лаптев А. А. Разведки в долине р. Синихи в 2010 – 2011 гг. // Археологічні дослідження в Україні 2011. – К., 2012.

Мельник Е. Раскопки курганов в Харьковской губернии 1900 – 1901 г. // Труды ХII Археологического съезда в Харькове, 1902 г.: В 3 т. – М., 1905. – Т. 1.

Михеев В. К. Двенадцатый археологический съезд в Харькове (к 100-летнему юбилею) // Хазарский альманах. – К.; Х. – Т. 2. – 2004.

Телегин Д. Я. Отчёт о разведках и раскопках в долине р. Оскола и С Донца в 1955 году. – Научный архив Института археологии Национальной академии наук Украины. – № 1955/3.

Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української народної республіки (1917 – 1921): Наукове видання. – К.: Темпора, 2007.

Трефильев Е. П. Археологическая экскурсия в Купянский уезд Харьковской губернии летом 1901 года // Труды ХII Археологического съезда в Харькове, 1902 г.: В 3 т. – М., 1905. – Т. 1.

Трефильев Е. П. Курганы с каменными бабами Купянского уезда Харьковской губернии // Труды ХII Археологического съезда в Харькове, 1902 г.: В 3 т. – М., 1905. – Т. 1.

Символічна ікона «Плоди страждань Христових», прибл. XVII ст., соборна церква, м. Куп’янськ Харківської обл. Світлини. // Альбом ХП археологического съезда. – М., 1903, іл. 41.

Федоровский Н. А. Могильник кургана слободы Сеньково Купянского уезда // Труды Харьковского историко-филологического общества. – Т. 12. – 1900.

Шрамко Б. А., Михеев В. К., Грубник-Буйнова Л. П. Справочник по археологии Украины. Харьковская область. – К.: Наук. думка, 1977.

Чисельність наявного населення України на 1 січня 2017 року. – ДССУ. – К., 2017.

Исаев С. И., Левченко В. Н. Герои – освободители Харьковщины. – Х.: Прапор, 1988.

Квитка-Основьяненко Г. Ф. Купянский самозванец // Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Зібрання творів: У 7 т. – К.: Наук. думка, 1981. – Т. 7.

Книга Пам’яті України. Переможці. Харківська область: У 26 т. – Х.: Комунальний заклад «Обласна пошуково-видавнича наукова редакція Книги Пам’яті України», 2008. – Т. 1 (24).

Колода В. Древности Купянского района. [].

Книга скорботи України. Харківська область: У 3 т. – Х.: Обласна пошуково-видавнича наукова редакція Книги пам’яті України, 2003. – Т. 1.

Парамонов А. О Купянске. [].

Паньок Т. В. Слобожанська ікона XVII – початку ХІХ століття. – Х.: ФО-П Іванова, 2008.

Скоробогатов А. В. Харків у часи німецької окупації (1941-1943). – Х.: Прапор, 2006.

Телегін Д. Я. Мезолітичні пам’ятки України. – К.: Наук. думка, 1982.

Топографическое описание Харьковского наместничества. – 3-е изд. – Х., 1888.

Харківська область // Українська радянська енциклопедія: У 2 т. / гол. ред. М. П. Бажан; редкол.: О. К. Антонов та ін. – 2-ге вид. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1977.

Харьковская область: Природа, население, хозяйство / Под ред. А. П. Голикова, А. Л. Сидоренко. – Х.: Бизнес Информ, 1997.

Енциклопедія українознавства: Словникова частина: У 11 т. / Наукове товариство імені Шевченка; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. – Париж; НьюЙорк: Молоде життя; Львів; К.: Глобус, 1955 – 2003.

Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. 5. Очерк двадцатилетней деятельности Купянского уездного земства (1865 – 1885). – Х., 1885.

Багалей Д. И. Опыт истории Харьковского университета (с 1815 по 1835 год). – Т. 2. – Х., 1904.

Третяк К. Національні традиції в культовій архітектурі України. – К., 2010.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України: Харківська область. . – К.: 2018 р., с. 7 – 21.