2010 р. Палац Курисів у Петрівці

13 липень 2010 at 12:32 PM

Уродженець Ніжина, син сотенного отамана Іван Курис розпочав свою військову кар’єру в новоствореному Дніпровському піхотному полку. Завдячуючи власній мужності, відвазі, моторності юнак стрімко просувається службою. Капрал, вахмістр, капітан, російсько-турецька війна сприяла хоробрим і кмітливим.

Курис потрапляє під команду Олександра Суворова, скоро обіймає посаду його ад’ютанта, а пізніше – керівника секретної частини. Так Іван Онуфрійович стає довіреною особою славетного полководця. З ним бере участь у найгучніших баталіях на Римнику, Путні, Ізмаїлі. З ним же доволі жорстко придушував повстання Костюшка.

Нагородою за доблесну службу стали не лише численні ордени й титули. Бравий вояка отримує в подарунок й величезні свіжозавойовані землі. Переказують, що чималий шмат володінь на сучасній Одещині Курис дістав за спасіння Суворова: для його порятунку ад’ютант передав полководцю свого коня. І ніби як згодом Олександр Васильович так наказав своєму рятівнику. Бери, мовляв, цього коня й об’їжджай землі довкола. Скільки об’їдеш – за такий маєток буду для тебе просити.

Маєтності дворянин отримує грамотою 1793-го року. Саме тут Курис закладає родову «столицю», яку нарікає Покровським, на честь однієї з перемог над турками, здійснених на Покрову. Після ще кількох кампаній і цивільної служби – Курис попрацює губернатором в Оренбурзі і на Волині – полковник йде у відставку.

«Пенсіонер» усіляко віддається справі облаштування Покровського. Висаджується парк, будується церква, господарські споруди. А починаючи з 1810-го – головна будівля, точніше її східна частина. Незвичний мавританський палац було збудовано в причорноморському степу немов на згадку про колишнє турецьке панування. Стіни й склепіння зводяться з традиційного для Причорномор’я черепашника.

Курис-старший помирає в Покровському в 1836-му. Нащадки бравого вояки й екс-губернатора теж чимало послужили батьківщині. Хто у війську, хто на громадській роботі – родина Курисів мала чималу вагу у Новоросії.

В кінці XIX століття за перебудову дідового маєтку береться онук генерала Куриса – Іван Іраклійович. За проектом архітектора Миколая Толвінського зводиться західний фасад із симетричними сходами до ставка.

Добудовується третій поверх, башточки, мінарети, балкончики.

Особливою окрасою є великий зал без вікон, але з «верхнім світлом». Пишуть навіть про акваріум (!), який облаштовували влітку на даху й крізь який можна було бачити небо.

В оновленому маєтку Іван Курис зберігає свої неймовірно цінні колекції. Сучасники казали, що навіть величезних родинних статків не дуже вистачало на збирательські пристрасті Івана Іраклійовича. Монети, стародруки, автографи, гравюри, літографії, амфори, старожитності, картини, зокрема роботи Ван Дейка, Мурільо, Дюрера, Брюллова, Венеціанова. Бібліотека Куриса налічувала як мінімум 20 тисяч томів!

Як ви бачите від тої величі не залишилось майже нічого. Вже перед революцією колекції й бібліотеку частково перевозять до Царського Села. Дехто з родини встигає відплисти до Константинополя.

Село в 1921-му називають Петровським, на честь голови ВУЦВК Григорія Петровського (через кілька років його ж іменем назвуть місто на Дніпрі, Дніпропетровськ). Останки поміщиків викидають з сімейного склепу, а будівлю передають сільськогосподарській школі.

Під час другої світової ніщивного удару маєтку завдають румунські військові – тут розташовується їх комендатура. Вцілілі інтер’єри, двері, паркет або вивозяться, або нищаться. Хіба згадка залишається від величезного парку з каналами, ставами і мармуровими статуями.

Проте навіть війна не поставила остаточний хрест на палаці Курисів. Директор сільгосптехнікуму домагається вирішення питання реставрації, яка мала б розпочатись в 1990-му. І того ж року через удар блискавки у маєтку стається грандіозна пожежа. Палац остаточно гине…

Дорогою до Петрівки зі мною сталося те, що час від часу й повинно ставатись: я заблукав. Я дійсно рідко готуюсь до чергової подорожі, часто сподіваюсь на інтуїцію і карти. Хоч з нашими мапами теж не раз потрапляв у прикрі ситуації, гідні не одного кілобайта матюків на адресу об’єднання «Картографія».

Цього разу було саме так: я доїхав до Петрівки, біля якої на величезному атласі стояла зірочка з написом «Палац». Після недовгих пошуків – вдався до консультацій з аборигенами. Ті, звичайно, нічого про палац не чули. Що мене не надто й здивувало – місцеві мешканці дуже часто або взагалі нічого не знають, або називають те щось геть не так, як ти.

Буквально кілька хвилин в інтернеті дали розуміння: це не та Петрівка. У не тій Петрівці колись квартирувала ескадрилья й діяв величезний закинутий військовий аеродром.

До потрібної ж Петрівки, тої що без аеродрому, але з палацом – було кілометрів 20. Гак не надто обтяжливий, якби не наші дороги. Деякі з них могли б пам’ятати Івана Куриса.

Славетна й заможна родина Курисів володіла чималою нерухомістю. Будинок в самому центрі Одеси, величезна «дача» на Ланжероні.

В семидесяти кілометрах на північ від Петрівки, в селі Ісаєве Олександр Курис будує ще один палац. (Більше про той палац можна прочитати тут: . На тому ж сайті є й чудовий матеріал про Петрівський маєток:

На сайтах передруковується інформація про недавній візит нащадка Курисів до своїх родових маєтків. Як і нащадок Терещенків Мішель, Олександр Курис ніякий не мільйонер, а пересічний забезпечений француз. Рятувати власним коштом свою «спадщину» він, очевидно, не має ні змоги, ні бажання. Зрештою, як і наша влада.