Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

2007 р. “Так минає слава міста”

Наталія Лебідь

Дата: 19.07.2007

…24 вересня 1941 року на Хрещатику, як пише очевидець, здригнулася земля і потемніло небо. Будинки злітали у повітря або палали у вогні. Скрізь палахкотіло полум’я і до хмар здіймались стовпи диму. То Червона армія, відступаючи, залишала по собі румовища. Звісно, що навіть по цей день руйнацію Києва приписують винятково німцям. Без жодних сумнівів, вони також доклали рук до нищення столиці. Але пізніше – в листопаді 1943-го.

А на початку війни окупанти дивились на зайняте ними місто як на власність, з псування якої їм не було б ніякого зиску. До того ж, вже наступного дня німці розшукували причетних до вибухів на Хрещатику і розстрілювали їх. Та й зрештою, у свідомому та цілеспрямованому нищенні СВОГО проглядає питома риса саме радянського мислення чи способу життя, настільки відмінного від усіх інших суспільних устроїв, що помилитися з авторством чину просто неможливо.

А ще раніше – у 1934-му – більшовики висадили у повітря Михайлівський Золотоверхий собор. І не тільки його – мартиролог Києва довший, ніж плач пророка Ієремії за зруйнованим Єрусалимом. «Народна» влада нищила безцінні пам’ятки так хвацько, що позаздрити міг будь-який хан Батий.

Власне, зараз у місті відбувається те саме, тільки ще драматичніше. Адже нинішній столичній громаді ніхто не спускав мера згори – самі обирали! І тут, мабуть, прикрість ще більша, ніж присилувана «любов» українців до більшовиків. Але в цьому, водночас, і надія. Бо навіть якщо нашого міського голову не заберуть до себе ані марсіани, ані регіони (є інформація, що Черновецький не проти бути у виборчому списку ПР), кияни зможуть переглянути свій вибір. Це буде непросто, але це буде. Зрештою, на кін поставлено забагато. ..

Об’єктивності заради слід зазначити, що ті процеси, плоди яких кияни пожинають зараз, почалися ще за попередньої міської влади. Рейдерські атаки на «Сяйво», перепрофілювання книгарень, закриття бібліотек, непомірні ціни на оренду для власників дрібних галерей та арт-центрів – все це мало місце і до появи «мера всіх киян». Черновецький з командою лише додав хворобі гостроти та тяжкості.

Останнє, що особливо боляче діткнуло інтелектуальну громаду столиці і навіть відсунуло на другий план велику політику, це спроби ділків відібрати приміщення у багатьох об’єктів культури, які доти перебували у комунальній власності. В кулуарах Київради, приміром, повним ходом обговорюють ймовірний продаж кінотеатрів «Дружба» та «Орбіта», які знаходяться на Хрещатику.

Одноосібно «крутити кіно» збирається буцімто зять чинного міського голови В’ячеслав Супруненко, а готує документи на продаж цих об’єктів вірний «зброєносець» Черновецького і його заступник Олесь Довгий. Останній, кажуть, вже скріпив своїм підписом відповідні папери.

А загалом програма приватизації на 2007-2010 роки, затверджена Київрадою, дозволить чиновникам викинути на вулицю не лише столичний «сінематограф», а й цілу низку інших культурних закладів. Справа погіршується ще й тим, що стаття 118 Закону про бюджет України на 2007 рік дозволяє міській владі оголошувати конкурс на оренду приміщень. Зрозуміло, що в цьому конкурсі митці заздалегідь програють бізнесменам – боротьба гаманців є нерівною, і перемога гарантовано дістається останнім.

Потенційні переможені іще намагаються чинити супротив, закликаючи до підтримки усіх – від Президента, віце-прем’єра з гуманітарних питань, членів Київради до преси та просто киян. Наш читач знає, що йдеться в даному разі про позбавлення приміщень Центру театрального мистецтва Леся Курбаса, Центру сучасного мистецтва «Совіарт», галерей «Карась», «Ра» та «Мистецький курінь», театрів «Актор», «Колесо», «Вільна сцена» та інших.

Вiдомо, що Віктор Ющенко – в курсі столичних негараздів, проте мало чим може зарадити, оскільки мусить дотримуватися Закону «Про столицю», де чітко виписані стосунки між міською та загальнодержавною виконавчою владою. Тому «потопаючі» розраховують здебільшого на себе. В «Совіарті», приміром, війна за приміщення символічно розпочалась у ніч на 22 червня. Саме тоді Центр спробувала зайняти комерційна структура, яка уклала новий орендний договір з Подільською районною адміністрацією.

Не дають спокою рейдери і Центру Леся Курбаса (що на Володимирській, 23-б), який, втім, не збирається виїжджати зі своєї будівлі, отриманої від держави. А от «Вільній сцені», схоже, вибору просто не залишають. Мерія, щоправда, обіцяє театру побудувати приміщення на… Троєщині. Та й те за умови, що проти цього не заперечуватимуть мешканці прилеглих будинків.

Триває, зрештою, і кількарічний «підкоп» під Інститут філософії Академії наук, очолюваний Мирославом Поповичем. Інститут розташований на Трьохсвятительськiй, в одному з найкращих куточків Києва. Ціна квартири в подібному місці сягає 1,5 мільйона доларів – за такий куш рейдери виставлять за двері та законопатять у діжки всіх філософів світу.

А прикриватися при цьому 118-ю статтею бюджету і легко, і вигідно. Виставляючи комунальні приміщення на конкурс, отці міста віддають перевагу тим, хто володіє достатньою кількістю у.о. (хай навіть при цьому має нульове IQ,). Митцям же залишаються хіба що блокади довкола театрів чи галерей. З власних мало і скупо забезпечених тіл.

Ще один вихід полягає у встановленні певного фільтру на комунальні приміщення – частина з них могла б бути передана на баланс держави, і вже державою, чи то пак чиновниками від культури, розподілялась би між творчими спілками, союзами тощо. Але для підтримки такого кроку потрібен рух на зустріч зі сторони влади, зокрема, й влади законодавчої, яка мусить зрештою прийняти «Закон про меценатство» і цим посприяти благодійницькому фінансуванню культури.

Окрім тотальної приватизації, Києву загрожує й інша біда – не менш тотальна забудова. У більшості випадків – така, що не зважає на жодні санітарно-гігієнічні, естетичні, історичні, ландшафтні (список можна продовжувати) правила, норми чи застереження. З розмаїття прикладів складно обрати найбільш кричущі… Незабаром, зокрема, може загинути унікальний підземний Звіринецький монастир, заснований у Х столітті.

Звісно, після того, як у 2001-му щелепи бульдозерів зжували рештки Лядських воріт, після нещодавнього кровопролиття на Березняках, кістки монахів, що десять віків покоїлися в землі, а тепер ризикують перемішатися з бетоном, мало на кого справляють враження.

І все ж варто згадати, що Звіринець – місце легендарне, місце звіриних ловів (звідси й назва) київських князів, які після розваг тілесних прагнули духовного піднесення, тож, окрім заміських резиденцій, будували поруч і монастирі, й гадки не маючи, наскільки все це заважатиме – як не радянській владі, так пострадянським нуворишам. Різниця між першою та другими хоч і не суттєва, але плюс у даному випадку зараховується чиновникам «есересерії» – чи то віри у знищеного більшовиками Бога у них все ж було більше, чи то мислили вони не так «масштабно», як зараз.

У будь-якому випадку, після того, як в 1888 році тодішні медієвісти вперше знайшли під землею Звіринця підземну церкву, а в ній та біля неї – ікони, графіті та чимале захоронення монахів, місце це стали вивчати та охороняти. Навіть радянська влада, яка присвоїла Звіринецькому монастирю статус пам’ятки археології національного значення… Так тривало до 1999-го, коли Київрада вперше виділила земельні наділи на звіринецьких пагорбах під приватну забудову.

Нині будівництво на місці колишніх «ловів» – у повному розпалі. А експертів та вчених особливо турбує та його частина, що розгорнулась по вулиці Мічуріна, 24. Вся сіль там – у гідроекології. Ще раніше Звіринець зазнав масової вирубки дерев, що призвело до просідання та заболочування грунтів. Подальший бездумний і безумний вплив на грунти може спричинити не тільки остаточну загибель підземного монастиря, а й VIP-«хатинок» та «мазаночок», наліплених над ним.

Інша гаряча точка Києва розташована поблизу Звіринця – йдеться про Печерський ботанічний сад імені Гришка, який планують оточити «хмарочосами». Висоток буде п’ять, кожна – від 24 до 34 поверхів. На площі у 180 тисяч квадратних метрів розмістять житло бізнес-класу, торговельні та спортивно-оздоровчі центри, словом, увесь традиційний в таких випадках набір.

А для того, щоб все було в «повному шоколаді», забудовники знесуть п’ятиповерхівки по вулиці Кіквідзе, якщо тільки «мешканці не будуть проти». (Щось підказує, що від думки мешканців тут насправді мало що залежатиме). Київська влада подібний проект в цілому затвердила. Але й це не все. По вулицях Кіквідзе та Вільшанській запланована вирубка дерев, які є… небезпечними для людей.

Підступні дерева ростуть таким чином, що провокують сповзання грунтів, тож врятувати ситуацію може тільки зведення грандіозного житлового комплексу на стилобатах (різновид цоколю під багатоповерхову будівлю – Авт.), – так на повному серйозі твердять чиновники Київради.

Не солодко живеться і київському Театру оперети. Скандал із фірмою «Юджин», яка зводить поруч з Оперетою торговельно-розважальний центр «Троїцький», є широко відомим. Ця історія має також давні корені, які сягають 2002 року – тоді на Троїцьку площу вперше прийшли будівельники, зусиллями котрих (як пізніше встановили фахівці) під будівлею театру утворилось підземне озеро. Окрім того, що фундамент театру тепер постійно підтоплює вода, в його стінах збільшуються тріщини і розколи.

Але центр «Троїцький» загрожує не лише театру – будівництво наступає і на Національний спортивний комплекс «Олімпійський», інший бік якого підточує зведення висоток по вулиці Анрі Барбюса («Україна молода» окремо розслідувала даний випадок).

Найбільш прикрим є те, що плачевна доля спорткомплексу «Олімпійський», який може не витримати такого масованого натиску забудовників (у сенсі: перестати відповідати необхідним міжнародним стандартам) може призвести до того, що принаймні фінал Євро-2012 відбудеться не в Києві, а у більш благополучному європейському місті. Такі розмови ведуться вже зараз. А й справді, не грати ж у футбол поміж екскаваторами та плаваючими у воді театрами?!

Як не прикро, але у більшості подібні злочини залишаються без кари. Виконавча влада державного рівня, влада законодавча та місцева плюс правоохоронні органи як чотири вершники Апокаліпсису мовчки спостерігають за тим, як прогинаються київські схили під безпардонністю та тупістю тимчасових хазяїв життя. Хоча і з цього правила є винятки. Депутат V скликання від фракції БЮТ Андрій Шкіль, приміром, досить активно переймається столичними бідами.

Iз приводу забудови печерських пагорбів він нагадує, що територія, яка охоплює вулиці Звіринецьку, Кіквідзе, Вільшанську, Підвисоцького, Бастіонну, Катерини Білокур та інші, ще донедавна охоронялася «Програмою розвитку зеленої зони Києва», але згодом рішенням Київради була виведена з цієї програми. І це суперечить указові Президента від 15 березня цього року «Про заходи щодо впорядкування забудови території та збереження історико-культурних територій і об’єктів у місті Києві».

Міська влада дозволяє в історичній частині Києва будівництво багатоповерхівок висотою понад 80 метрів, що фактично закреслює президентські настанови, нагадує Шкіль у зверненні до Віктора Ющенка. Він просить Президента зупинити свавілля київської мерії та покарати винних, дії яких уже призвели до занепаду історичного ареалу міста.

Та як не карай свідомих руйнівників Києва, в деяких випадках це вже не поверне назавжди втрачені пам’ятки. Історія з Київською фортецею, наприклад, входить до числа найбільш безсовісних прикладів того, як можна зневажити власний дім.

Власне, нагадування про цей немислимий вандалізм не потребує багатьох слів: у перших числах січня забудовники знищили відразу три споруди з комплексу фортеці, в тому числі й Київський військовий телеграф, а згодом – уже після того, як Президент Ющенко надав музею статус національного (!) – у травні цього року знесли і Васильківське укріплення Київської фортеці.

Відтак доля Київської фортеці постала у досить-таки сумному світлі. Все, що призвело до її часткової руйнації, базувалось на невиконанні постанов та доручень як Президента України, так і Верховної Ради, коментує Андрій Шкіль. Зокрема, не була виконана постанова ВР від 27 листопада 2003 року, яка передбачала передачу на баланс музею всіх без винятку земляних та кам’яних пам’яток Київської фортеці.

Останні оголошувались пам’ятками національного значення та такими, що не підлягають приватизації. А 24 січня 2007 року, ніби в насмішку над ситуацією, яка склалася саме з провини київської мерії, містобудівельна рада затвердила проект «відбудови» Київської фортеці. Ця так звана «відбудова» аж ніяк не враховує цілісність фортеці, збереження підземних комунікацій та галерей, оцінюють ситуацію експерти.

У відповідь на дії столичної влади депутат ініціював створення Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради, яка мусила б перевірити факти навмисного псування пам’яток культури (і Київської фортеці в тому числі) та незаконного продажу земель, на яких вони розташовувались. В Україні ще ніхто не скасовував дію Закону «Про ратифікацію Європейської ландшафтної конвенції», ніхто не відмовлявся від Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, регіональну виїзну конференцію якої варто було б запросити до Києва, вважає Андрій Шкіль.

Можливо, авторитет цієї організації відіграв би певну роль у справі збереження української столиці від українських же варварів. Утім навіть факт утворення Тимчасової слідчої комісії дозволив би забезпечити необхідний контроль за діяльністю міської влади.

Однак парламентській більшості було явно не до візиту експертів ЮНЕСКО. Як і не до Китаївського городища, Лисогірського форту, Кирилівських висот та інших історичних місцин правого берега Дніпра, які фахівці пропонують включити до Списку всесвітньої спадщини. (А відтак за умови збереження цих та інших пам’яток, а також відновлення Київської фортеці можна було б говорити й про внесення Києва в цілому до «скарбниці» ЮНЕСКО, висуває пропозицію Андрій Шкіль). Коаліція у Раді V скликання мало переймалася подібною лірикою, зате добре розумілась на більш матеріальній «фізиці». У підсумку, постанова про слідчу комісію проголосована не була.

Що ж, усе минає. «Проминув» і розпущений Президентом парламент. Сподіваймося, що й нинішня міська влада не довго протримається біля своєї годівниці. А Київ, хочеться вірити, вистоїть. Мусить вистояти.

Пряма мова:

Олександр Биструшкін, керівник Головної служби гуманітарної політики з питань збереження національного культурного надбання секретаріату Президента України: Протистояти приватизації об’єктів культури можна через суд. Зараз, приміром, Спілка народних майстрів України вiдстоює в суді своє право на продовження оренди приміщення. Бо як би Ющенко не намагався протистояти таким речам, він наштовхується на Закон «Про столицю». Водночас ніхто не скасовував місцевого самоврядування. Тож міська влада може регулювати 118 статтю Закону «Про бюджет» згідно з місцевими потребами. Було б тільки бажання…

Микола Жулинський, голова Національної ради з питань культури та духовності при Президентові України: Незаконна забудова Києва часто носить кримінальний характер. І то вже не місія громадських організацій – опікуватись такими речами. Кримінальну справу за фактом несанкціонованого захоплення територій мусить порушувати міська влада. Це її діло – реагувати і, за потреби, знищувати ту чи іншу будову чи її каркас… Схоже, що зараз міська влада розгублена, бо не очікувала такого шаленого спротиву, тож надалі, хочеться вірити, буде поводити себе інакше…

Джерело: “Україна молода”