Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

1999 р. Звід пам’яток Києва

Житловий будинок 1900 – 01 рр., в якому проживали Житецький П. Г., Кезма Т. Г., Сагарда М. І., Тютюнник Г. М.

(архіт., іст.).

Андріївський узвіз, 34.

На вигині вулиці проти Андріївської церкви. Садиба має ламану конфігурацію, на подвір’ї міститься кілька господарських будівель і двоповерховий дерев’яний флігель, обкладений цеглою (2-а пол. 19 ст.). До правого торця будинку в 1858 р. було прибудовано двоповерхову дерев’яну на цегляному цоколі споруду. З 1857 р. власником садиби був Михайло Грабовський (1805 – 63) – польський письменник і критик. Багато років прожив в Україні, відстоював ідею зближення між поляками та українцями. Підтримував тісні стосунки з письменником, істориком етнографом, громадським діячем П. Кулішем, зустрічався в Києві з письменником О. Толстим (будинок, в якому жив М. Грабовський, не зберігся) Наступні власники садиби – родина Столяренків (кін. 19 ст. – 1905), купців Слинко (з 1906).

Будинок зведено за проектом арх. О. Хойнацького цивільним інж. М. Вишневським для Є. Столяренка. Через значний схил рельєфу крила будинку різноповерхові. Цегляний тинькований. У плані Г-подібної ускладненої форми. Складається з двох житлових секцій – одноквартирної, чотириповерхової, витягнутої в глибину подвір’я, і двоквартирної, п’ятиповерхової, орієнтованої вздовж вулиці. Внутрішнє планування частково змінено.

У зв’язку з особливостями ділянки композиція головного фасаду асиметрична. Верхня наріжна частина і вигин фасадів виділені вертикальними розкршовками, що переходять у підвищені об’єми горищних приміщень. Первісне розкріповки увінчували великі цибулиноподібні бані з ліхтариками декоративними кокошниками і орнаментованим лускоподібним покриттям (втрачені). Пластичне оздоблення фасаду виконане з цегли витримано у формах російської архітектури 17 ст. Нижні поверхи оброблені під руст. Входи позначені масивними арковими порталами з важками. Пишний декор двох верхніх поверхів складається з лиштв з кілеподібними й трикутними сандриками, ширинок поребрика, кілеподібних кокошників і нішок. Збереглися прикрашені накладним різьбленням і фігурним заскленням двері у тамбурах сходових кліток а також первісне оздоблення інтер’єрів (ліплення, паркет кахляні груби, гранітні сходи з кованими металевими огорожами). Будинок є оригінальним твором київського домобудування поч. 20 ст. відіграє роль акценту в забудові вулиці.

У 1907 – 11 рр. у цьому будинку в квартирі N° 29 проживав Житецький Павло Гнатович (1837 – 1911) – філолог, дослідник української мови і літератури, педагог, чл.-кор. Петербурзької АН (з 1898), член київської Старої Громади і Південно-західного відділу Російського географічного товариства, дійсний член НТШ, співробітник «Киевской старины», де керував працею над складанням словника української мови. 1907 р. обраний першим почесним членом Українського наукового товариства у Києві. 30 травня 1908 р. удостоєний ученого ступеня доктора наук. 1908 р. розпочав роботу над «Енциклопедією слов’янознавства», яка була опублікована після його смерті у 1914 р. в журналі «Україна».

У 1908 – 58 рр. у квартирі № 9 на другому поверсі проживав Кезма Тауфік Гаврилович (1882 – 1958) – вчений-сходознавець. Після закінчення 1906 р. Київської духовної академії викладав арабську і турецьку мови у вузах Києва; з 1920 р. – старший викладач факультету міжнародних відносин, з 1948 р. – професор Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Був завідувачем сектора арабо-іранської філології АН УРСР. В 1928 р. Т. Кезма створив підручник «Елементарні основи граматики арабської мови у популярному викладі», який одержав визнання багатьох вітчизняних та зарубіжних учених. Т. Кезма пропагував українську літературу в арабомовних країнах, зокрема, в Єгипті, Сирії, Іраку, співробітничав із журналом «Аль-Іха» («Братство», Єгипет). Опублікував чимало матеріалів про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, переклав українською мовою твори арабських письменників: Джелаля Халіда, Мухаммеда Теймура та ін.

У 1919 – 20-х pp. у квартирі № 1 мешкав Сагарда Микола Іванович (1870 – 1943) – бібліограф. Закінчив Київську духовну академію, викладав у Полтавській духовній семінарії. В 1919 – 34 рр. – співробітник Всенародної бібліотеки України, завідувач відділу періодики, редактор «Журналу бібліотекознавства та бібліографії» (1927 – 30). Репресований. Автор праць: «Переклади Св. Письма на українську мову в XIX і XX ст.» (1919), «Основні проблеми українського бібліографічного репертуару» (1927), «Завдання бібліографії української періодики» (1928); оглядів україніки в російських журналах (1927 – 28). Упорядкував «Систематичний каталог видань Всеукраїнської Академії наук за 1930 – 32 рік» (1931 – 33), «Каталог антикварної книжки» (1932).

В 1963 – 67 рр. в квартирі № 17 мешкав Тютюнник Григір (Григорій) Михайлович (1931 – 80) – прозаїк, лауреат премії ім. Лесі Українки (1980, посмертно, за повісті «Климко» та «Вогник далеко в степу»). 1966 р. вийшла перша книжка його оповідань «Зав’язь». Пізніше працював редактором у видавництвах «Молодь» і «Веселка», у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка. Переклав українською мовою твори В. Шукшина, М. Островського та ін. 1991 р. на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом письменника (ск. В. Луцак, арх. І. Лебідь).

Нині на першому поверсі будинку містяться театр-студія «Академія», художня галерея «Триптих», кафе.

Сергій Білокінь, Михайло Нальчицький, Віталій Ковалинський, Ілля Мазорє, Ганна Мілгородська,Віталій Отченашко

ДАК, ф. 16, оп. 464, спр. 9271; ф. 163, оп. 41, спр. 326, 4042, 4776, 5868;

Вічна загадка любові: Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника. – К., 1988;

Ковалівський А. П. Тауфік Гаврилович Кезма // Укр. іст. журнал. – 1958. – № 4;

Наріжний С. Полтавський університет // Тризуб. – Париж, 1930. – 16 лют. – Ч. 7;

Плачинда В. П. П. Г. Житецький. – К., 1987;

Тютюнник Г. Твори: У 2 т. – К., 1985. – Т. 1. ч. 2.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 165 – 166.