Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину,
якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

Людмила Зінчук, Марія Кадомська, Тетяна Осташко

541.12. Житловий будинок 1904 – 05, в якому проживав Липинський В. К., містився Державний літературно-художній музей Т. Г. Шевченка (архіт., іст.).

Вул. Б. Хмельницького, 52. До перенумерації 1898 мав № 50-б. На червоній лінії забудови вулиці.

До кін. 19 ст. ця ділянка входила до складу великої садиби, що включала територію сучасних споруд на вул. Б. Хмельницького, 50 і 52, частково – на вул. Чапаєва, 9.

Її історія простежується з 1839, коли власником ділянки пл. одна тис. кв. сажнів став київський міщанин Я. Просяниченко, якому її надали замість садиби, що відійшла під будівництво нової Києво-Печерської фортеці. 1844 власник побудував тут невеликий одноповерховий дерев’яний будинок на кам’яному фундаменті. Поміщик І. Бржеський, який купив садибу 1859, отримав від міста додатково одну тис. кв. сажнів землі під сад. 1871 він продав садибу землевласнику С. Пономаренку, 1891 його вдова П. Пономаренко продала майно дворянці С. Хомицькій.

Ділянка виходила до яру. Домовласники, які одержували ділянки під сади і городи, зобов’язувались укріплювати грунт власним коштом. 1872 – 73 вони домовилися завозити сюди землю, яку прибирали під час знесення валу на пл. Сінній (тепер пл. Львівська). У цей час тут зберігалася малоповерхова забудова, на вулицю виходив дерев’яний одноповерховий особняк, на місці якого 1894 побудовано сучасний будинок на вул. Б. Хмельницького, 50. У глибині садиби стояли дерев’яні служби, в тилу ділянки розбито фруктовий сад. На місці цього будинку (№ 52) були палісадник і дерев’яні ворота.

У 1880-х рр. частину садибної землі біля яру (850 кв. сажнів) продано за згодою міських властей. 1894 домовласниця С. Хомицька поділила садибу, залишивши за собою ділянку пл. 927 кв. сажнів (сучасна вул. Б. Хмельницького, 50). Меншу ділянку пл. 768 кв. сажнів вона виділила в самостійну садибу, яку придбав інженер шляхів сполучення П. Алексеєв (тепер – вул. Б. Хмельницького, 52). 1898 він спорудив за власним проектом у глибині садиби двоповерховий дерев’яний житловий флігель на кам’яному фундаменті (не зберігся), на другому поверсі якого проживав з родиною і після зведення прибуткового будинку.

Його син М. Алексеєв став відомим літературознавцем, академіком АН СРСР, разом з М. Рильським навчався у приватній гімназії В. Науменка і надалі вони зберегли дружні стосунки.

З кін. 19 ст. район інтенсивно забудовувався високими цегляними будинками по всій ширині садиби, що у затиснених умовах невеликих ділянок призводило до ускладнених структур планів споруд. Із врахуванням нових естетичних й утилітарних схем було споруджено прибутковий чотириповерховий будинок в садибі П. Алексеєва. Автор проекту – арх. О. Вербицький.

Садиба перебувала у власності П. Алексеєва до націоналізації 1919. Пізніше будинок залишався житловим, перший поверх використовувався торговельними та адміністративними закладами.

Первісний вигляд будинку тепер значно змінено: втрачено завершення, карниз, балюстраду. 1955 надбудовано мансарду.

Чотириповерховий з підвалом, мурований, у плані Г-подібний. Планування секційне. Перекриття пласкі.

Чітка система вертикалей фасаду сполучається з ускладненим ритмом різних за формою вікон. Парадні кімнати виявлено еркерами і балконами, що формують асиметричну композицію фасаду. Пластику стін відзначає витонченість деталей – рельєфних смуг зі стилізованими рослинними мотивами, замкових каменів з рельєфними вставками, огороджень балконів своєрідного рисунка. Особливої виразності силуету будинку надавали аттики у вигляді великих жіночих маскаронів, що увінчували лівий ризаліт, і розташована над правим ризалітом вежка незвичної для київської архітектури форми.

Будинок – цінний зразок житлової архітектури у стилі модерн.

1913 – 14 в будинку проживав Липинський В’ячеслав Казимирович (1882 – 1931) – історик і політолог, ідеолог консервативно-монархічного руху; один з організаторів Української хліборобсько-демократичної партії (1917), автор її програм, посол в Австро-Угорщині – за Української Держави і Директорії УНР (1918 – 19), один із засновників Українського союзу хліборобів-державників (1920) і голова Ради присяжних Союзу, редактор друкованого органу УСХД «Хліборобська Україна» (1920 – 25, Австрія), засновник «Братства українських класократів-монархістів, гетьманців» (1930).

1913 – 14, після завершення навчання в Ягеллонському університеті (Краків, Польща), жив постійно на власному хуторі Русалівські Чагари на Уманщині, де працював над написанням «Історії України». Під час приїздів до Києва наймав помешкання у цьому будинку.

Брав активну участь в українському національному русі, провідний діяч політичної групи «Вільна Україна», заснованої у Львові 1911, став натхненником створення «Союзу визволення України» (Відень, 1914). На початку 1-ї світової війни призваний на фронт.

Засновник державницької школи в українській історіографії, свої погляди виклав у низці історико-політологічних праць: «Релігія і церква в історії України» (1925), «Листи до братів-хліборобів», «Покликання варягів чи організація хліборобів» (обидві – 1926) та ін.

1944 – 47 у будинку містився Державний літературно-художній музей Т. Шевченка (нині – Національний музей Тараса Шевченка). Створений у вересні 1940, згідно з Постановою РНК УРСР, на базі Республіканської ювілейної шевченківської виставки, присвяченої 125-річчю від дня народження Кобзаря, як Центральний державний музей Т. Шевченка. Першу експозицію відкрито 7 квітня 1941 на другому поверсі Маріїнського палацу. З початком Великої Вітчизняної війни всі унікальні шевченківські матеріали з Києва та Харкова (тут з 1934 функціонувала Галерея картин Тараса Шевченка) було евакуйовано до Уфи і Новосибірська (тепер РФ). 27 березня 1943 РНК УРСР ухвалила створити Державний літературно-художній музей Т. Шевченка, об’єднавши фондові колекції і майно всіх шевченківських музеїв України.

1 червня 1944 музейні колекції повернулися з евакуації, і колектив музею, якому надали приміщення в цьому будинку, де до війни була середня школа, розпочав підготовку до створення нової експозиції. 1947 музею надано будинок на бульв. Т. Шевченка, 12, де він розміщується й дотепер.

Тепер у будинку міститься компанія «Люфтганза».

Література:

ДАК, ф. 19, оп. 1, спр. 1744; ф. 28, оп. 1, спр. 70; ф. 163, оп. 7, спр. 1121; оп. 41, спр. 524, 4293, 4733, 5666; ДАКО, ф. 35, оп. 4, спр. 173; ф. 41, оп. 1, спр. 2409; ЦДАМЛМУ, ф. 11, оп. 1, спр. 25; В. Липинський як політик і ідеолог. – Ужгород, 1931; До 50-річчя відкриття експозиції Державного музею Т. Г. Шевченка // Дивослово. – 1999. – № 3; Забаревський М. В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю та державу. – Відень, 1925; Пеленський Я. В’ячеслав Липинський і його «Україна на переломі» // Липинський В. Твори: Іст. секція. – Філадельфія, 1991; Хінкулов Л. Ф. Літературні зустрічі. – К., 1980.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1757 – 1758.