2011 р. Звід пам’яток Києва

Марія Кадомська, Дмитро Малаков

576.15. Караїмська кенаса, 1898 – 1900 (архіт.).

Вул. Ярославів Вал, 7. До перенумерації 1898 мала № 9. Орієнтована перпендикулярно до вулиці, головним фасадом виходить на червону лінію забудови.

Історія садиби простежується з 1863, коли її отримала під забудову дворянка П. Трофимовичева. У кін. 1864 вона продала забудовану садибу своїй сестрі Е. Трофимовичевій. Через два роки вона перейшла за заповітом їхньому брату – губернському секретарю О. Трофимовичу. 1886 садибу придбала дворянка М. Карказ. На той час садиба мала характерну структуру тогочасного небагатого міського домовласництва з виключно дерев’яною забудовою: на вулицю виходив невеликий особняк, у глибині подвір’я розташовувалися служби з сараями, льохами та льодовнею, а також невеликий сад.

У кін. 19 ст. ділянку викупила київська караїмська громада.

Караїми (караї – самоназва) – народ, мова якого належить до кипчацької групи тюркських мов алтайської сім’ї. Релігія – караїмізм, заснований на Старому Завіті. Етнонім «караїми» (з івриту – «ті, що читають») пов’язаний з єврейською сектою, що виникла на поч. 8 ст. у м. Багдад, доктрина якої грунтується на визнанні єдиного джерела віри – Біблії й запереченні рабинсько-талмудської традиції. Згідно з однією з поширених теорій, караїми – нащадки хазар, які колись прийняли іудейство. В 13 ст. у Криму оселилася велика кількість караїмів, вихідців переважно з Візантійської імперії. 1837 у Таврійській губ. вони здобули права релігійного самоврядування. Резиденцією гахама (хакама, глави караїмського духівництва) було м. Євпаторія.

Молитовний дім караїмів одержав назву кенаса. У 19 – на поч. 20 ст. караїмам належала вся тютюнова промисловість у Криму, Києві, Москві й Санкт-Петербурзі.

Першим із караїмів до Києва приїхав 1861 підприємливий С. Коген, за ним потягнулися родичі, друзі. Про розмах справи Когенів у Києві свідчить статистика: через 20 років, 1881 виробіток двох їхніх тютюнових фабрик становив до 900 тис. крб.; наприкінці 1890-х рр. брати побудували нову фабрику на бульв. Бібіковському (тепер бульв. Т. Шевченка), яка діє й досі; там 1914 працювало 800 робітників, виробіток досяг 2,3 млн. крб. щорічно.

Тільки на Хрещатику виробами Когенів торгували чотири спеціалізовані магазини. За переписом 1897, у Києві налічувалося 308 караїмів обох статей.

Кошти на кенаса дали всі без винятку київські караїми, найбільший внесок зробили місцеві «тютюнові королі» – брати М. і С. Когени. 1896 С. Коген пожертвував 35 тис. крб. на придбання земельної ділянки для будівництва власного караїмського молитовного будинку, оскільки громада молилася в найманих приміщеннях. Згодом він виділив ще 80 тис. крб. на будівництво кенаса. Після його смерті 1900 кошти надавав його брат і компаньйон М. Коген.

Будівництво здійснено за проектом і під наглядом арх. В. Городецького. При цьому було зруйновано попередню забудову садиби. Роботи виконувала будівельна контора Л. Гінзбурга, скульптурне оздоблення – майстерня італійця Еліа Сала. Складні умови ділянки не дозволили повністю витримати традицію, за якою молитовний будинок мав стояти по осі південь – північ з престолом, зверненим на південь. Київська кенаса, поставлена на самому крутосхилі Старокиївського плато, звернена на південний захід. Архітектор блискуче справився з завданням і розмістив кенаса так, що можна оглянути обидва її бічні фасади.

У 1900-х рр. споруджено сусідній будинок № 7-а – як прибутковий – для надходження коштів на утримання кенаса, а також для надання помешкань незаможним караїмам-пенсіонерам. Свого часу його фасад був досить оригінально оздоблений в цегляному декорі – відмінно від інших подібних київських будинків тої доби. Своєрідною окрасою цієї досить утилітарної будівлі став глухий торець, звернений у бік кенаса: він ніби віддзеркалив ритм вікон бічного фасаду молитовного будинку – зразок виняткової професійної шляхетності невідомого архітектора.

Урочисте освячення кенаса відбулося 27 січня 1902 за участю гахама Таврійського й Одеського С. Пампулова – верховної духовної особи всіх караїмів Південної Росії. Були присутні міський голова В. Проценко, ректор Університету св. Володимира Ф. Фортинський, місцевий генералітет та інші представники офіційного Києва, звичайно й уся караїмська колонія на чолі з М. Когеном та арх. В. Городецький. Рівно ополудні київський віце-губернатор барон Ф. Штакельберг золотим ключем, наданим М. Когеном, відчинив двері кенаса, до якої першими увійшли духовні особи. Після освячення всі почесні гості одержали на згадку альбоми з фотографіями кенаса, виконаними відомим київським фотографом В. Висоцьким, та попрямували до приміщення Київського літературно-артистичного товариства, де було дано сніданок.

З встановленням у Києві радянської влади 1922 прибутковий будинок караїмської громади було націоналізовано, незважаючи на їхні протести і мотивацію громадської власності на кенаса і будинок № 7-а. За рішенням президії Київського окрвиконкому і президії ВУЦВК 1927 кенаса було закрито і передано у користування Окрполітосвіті (споруда на той час вже не використовувалась як молитовний будинок). У наступні десятиріччя кенаса використовували як кінотеатр та лекторій «Товариства друзів кіно», червоний куточок караїмської секції «Будинку народів Сходу», для закладів політосвіти.

Під час Великої Вітчизняної війни і в перші повоєнні роки, за спогадами старожилів, тут правилася римо-католицька служба Божа, супроводжувана грою на фісгармонії. З 1945 тут діяв Ляльковий театр, від 1952 і до поч. 1980-х рр. – кінотеатр «Зоря».

Після реконструкції, закінченої 1968, ліворуч кенаса було добудовано касовий вестибюль, фойє з естрадою і криту галерею, що веде до глядацької зали (колишньої молитовної). 1981 кенаса перетворено на Республіканський будинок актора: закрито парадний вхід, флігель сусідньої садиби № 5 пристосовано під гардероб і фойє, сполучуване з залою бічним критим переходом. Під час ремонтно-реконструктивних робіт зникли гофрований цинковий купол, зазнали змін декор фасадів та інтер’єра, ажурна огорожа і брама центрального порталу тощо.

Будинок кенаса цегляний, тинькований, у плані прямокутний, з апсидою з південного боку. Наріжжя будівлі заокруглені. Розкріповані фасади оброблено горизонтальним рустом. Сходів двоє – з півночі та сходу. Планування підпорядковано функціональному призначенню. За традицією, внутрішній простір поділено на три частини: у першій від входу – приміщення з сидіннями для літніх людей; у середній (найбільшій за об’ємом) – зала, де молилися чоловіки; у третій, головній за призначенням частині з півкруглим виступом, містився гехал (вівтар) з ковчегом, вбудованою шафою, де зберігалися сувої Тори. Обабіч вестибюля розташовано допоміжні приміщення, праворуч від головного входу – сходи, що ведуть на невеличкий внутрішній балкон над залою, на якому мали перебувати під час служби заміжні жінки.

Архітектурно будівлю вирішено симетрично, у формах мавританського стилю, з імітацією різьблення по каменю, виконаного в цементі. Стіни оброблено горизонтальним рустом з виділенням цоколю, прикрашено насиченим декором у дусі мавританської архітектури.

Центром композиції є величний портал у вигляді глибокої ніші, перекритої стрілчастою аркою, що спирається на колони з капітелями візантійського типу. Аналогічний композиційний мотив повторено й на бічних фасадах. Портал облямовує орнаментальний пояс у дусі арабеск, вздовж якого йшов молитовний текст, виконаний арабською в’яззю (знищено у 1960-х рр.). Широкі сходи в ніші, колись закриті гратами, ведуть до двостулкових парадних дверей, прикрашених накладними бронзовими гратами також в дусі арабеск. Той же орнаментальний мотив повторювався в сталевому ажурному огородженні, що стояло над рустованим муром, який відокремлював подвір’я кенаса від вуличного хідника (знищено в 1940-х рр.).

Стіни ніші вкрито ліпленим декором, склепіння – «сталактитами». Над порталом височіла гофрована цинкова баня, виконана у формах середньоазійської архітектури (розібрана у 1960-х рр.).

Обабіч порталу – високі, вітражовані кольоровим склом вікна. Молитовна зала також мала двосвітні вітражовані вікна з обох боків. Вздовж фасадів йде широкий, значного виносу та багато орнаментований сталактитовий карниз. На наріжжях будівлі з боку вулиці встановлено художньої роботи металеві ліхтарі.

Під час перебудови та пристосування кенаса під світську будівлю було знищено також чудову сталактитову стелю молитовної зали, замінену підвісною пласкою стелею, орнаментованою спрощеним геометричним візерунком в дусі мавританського стилю. Частково збережено декор стін.

Кенаса – пам’ятка архітектури в дусі історизму – один з найкращих творів арх. В. Городецького та ск. Е. Сала, своїм екзотичним в умовах Києва виглядом збагачує образ міста та вул. Ярославів Вал.

1995 на фасаді будівлі встановлено меморіальну дошку з чорного габро з викарбуваними портретом національного героя Куби Хосе Марті та написом (ск. А. Литвиненко). [Однак Хосе Марті не був караїмом?]

Тепер – Будинок актора.

Література:

ДАК, ф. 17, оп. 5, спр. 666; ф. 163, оп. 41, спр. 2476, 3199, 5678, 5680; ф. Р-1, оп. 1, спр. 458; ДАКО, ф. 1, оп. 234, спр. 230; ф. Р-112, оп. 1, спр. 2827; ІМФЕ НАНУ, ВРФ, ф. 13-5/388; ЦДІАУК, ф. 486, оп. 5, спр. 454, 485; Алексеев В. Предки тюркских народов // Наука и жизнь. – М., 1971; Белоусов А. Хазар потомки // Глобус. – 1999. – № 332; Галайба В. Караїмська кенаса // Україна. – 2000. – № 2; Кальницкий М. Золотое десятилетие Гинзбурга // АСС. – 1995. – № 1; Киевлянин. – 1899. – № 16, 174; 1902. – № 16; Киевская газета. – 1902. – № 16; Киевское слово. – 1898. – № 3880; Київ: Провідник. – К., 1930; Ковалинский В. В. Меценаты Киева. – К., 1998; Його ж. Тютюновий король // Янус. – 1997. – № 14; Краткая еврейская энциклопедия. – Иерусалим, 1998. – Т. 4; Малаков Д. Архітектор Городецький: Архівні розвідки. – К., 1999; Маринченко О. І. Метал в архітектурі Києва. – К.; Львів, 1948.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2036 – 2038.