Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору
Української держави

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

Віталій Отченашко, Людмила Рилкова, Лариса Федорова

489.1.51. Церква Благовіщення Пресвятій Богородиці 1904 – 05, в якій містився відділ шитва й тканини Лаврського музею культів та побуту, де працювали Новицька М. О., Рудинський М. Я. (архіт., іст.).

Корпус № 86. Між будинком митрополита (корпус № 2) і кухнею Трапезної палати (корпус № 85).

Споруджено за проектом арх. Є. Єрмакова на місці церкви св. Михаїла поч. 19 ст., яку розібрали у січні – березні 1904. 21 травня 1904 під час урочистих закладин церкви Благовіщення відбулося вмурування у фундамент закладної дошки з написом. Фундамент і стіни споруджено мулярами підрядчика М. Кушнарьова, тинькування – В. Сафонова.

Технічна контора К. Зоммера-Радкевича (Варшава) поставила гвинтові сходи, чавунні колони, двотаврові балки та необхідні матеріали для бетонних перекриттів і конструкцій даху. Вентиляцію та опалення влаштовано за системою інж. К. Сроковського під наглядом лаврського механіка М. Бергера. Майстрами підрядчика М. Чванова виконано ліплення на чоловому (північному) та південному фасадах. Підлогу з пірогранітної плитки викладено майстром П. Певним. Гранітні сходи, мармурові підвіконня та балюстраду другого поверху зроблено майстрами підрядчика І. Дрекслера. К. Счастний пофарбував приміщення кольоровими клейовими фарбами, А. Лаков – чавунні колони.

Первісно фронтони торцевих фасадів і центральної розкріповки увінчували шість позолочених баньок з маківками (втрачені), хрести для яких виготовлено за малюнком арх. Є. Єрмакова у майстерні А. Дашковського, позолочено у лаврській позолотній майстерні.

Світловий ліхтар та огородження даху не збереглися. Іконостаси, горні місця, кіоти виготовили І. Чухнов та К. Юрчевський за малюнками 1904 наглядача іконописної школи Лаври Феогноста.

Ікони для церкви Благовіщення та св. Михаїла написали М. Дерев’янко (54 образи), Д. Давидов, Г. Крушевський, М. Шароватов. 1906 у центральній частині чолового фасаду встановлено металеву ікону «Благовіщення Пресвятій Богородиці» в обрамленні ліпленого вінка, нижче – мозаїчну вставку (втрачені).

У споруді містилися дві церкви: у двосвітньому верхньому об’ємі – трипрестольна зального типу церква Благовіщення Пресвятій Богородиці, у напівпідвалі – однопрестольний храм св. Михаїла. 30 жовтня 1905 на першому поверсі освячено головний престол в ім’я Благовіщення Пресвятій Богородиці; 2 листопада 1905 – престол на хорах праворуч в ім’я Флавіана, патріарха Константинопольського, 4 листопада 1905 – престол на хорах ліворуч в ім’я святителя Митрофана, єпископа Воронезького.

1 листопада 1905 освячено однопрестольну церкву в ім’я першого митрополита Київського та всієї Русі, чудотворця Михаїла. У храмі було встановлено двоярусний дерев’яний різьблений позолочений іконостас. Крім вівтарних та закриласних ікон, тут містився великий кіот з іконою Іверської Божої Матері. Для кращого освітлення чотири великі вікна на північному фасаді та шість малих на південному було засклено спеціальними призмами «Луксор» (не збереглися). Втрачено і паркетну підлогу вівтарної частини та солеї.

У березні 1923 церкву закрито. 1925 – 26 Лаврський музей культів та побуту продав триярусний іконостас з церкви Благовіщення у с. Бобрик (тепер Миколаївська обл.), придільні іконостаси з цієї церкви, престоли й жертовники з церкви св. Михаїла – у церкви сіл Київської та Чернігівської областей.

Зазнала пошкоджень 1942 – 43. Ремонтно-реставраційні роботи проведено 1951 – 54 Республіканськими науковореставраційними виробничими майстернями за проектом архітекторів М. Говденко та Є. Пламеницької.

Двоповерхова з напівпідвалом, безапсидна, цегляна, тинькована, побілена, у плані прямокутна, завершена двосхилим бляшаним дахом, на гребені якого восьмигранні вежки увінчують торцеві трикутні фронтони. Перекриття напівпідвалу склепінчасте бетонне по металевих балках, спирається на чотири ряди чавунних колон, верхнього поверху – пласке.

Оформлена еклектично з рисами необароко. Композиція чолового (північного) п’ятиосьового фасаду центрально-осьова, симетрична. Головну вісь виділено розкріповкою, що включає арковий вхід, овальне вікно на другому поверсі та вінцеву частину з бічними волютами, і середнім, піднесеним на шийці, розірваним лучковим сандриком. Фланги фасаду завершено прямим карнизом з модульйонами та фільончастим аттиком з наріжними фігурними стовпчиками. Портал входу з гранітними східцями оформлено здвоєними пілястрами коринфського ордера та напіврозірваним лучковим фронтоном. Овальне вікно другого поверху оздоблено дугоподібним сандриком і замковим каменем у вигляді картуша в оточенні рослинного орнаменту. Віконні прорізи – з арковими перемичками: у верхньому ряді здвоєні, прикрашені широкими профільованими архівольтами та простінковими пілястрочками, у нижньому – лиштвами з замковими каменями й оригінально вирішеними зустрічнонавкісними волютоподібними сандриками.

В інтер’єрі ажурні гвинтові чавунні сходи ведуть на хори, влаштовані по периметру двосвітньої верхньої зали, гранітні сходи – до напівпідвального приміщення.

Пам’ятка – цінний зразок цегляної церковної архітектури поч. 20 ст.

До поч. 1990-х рр. у церкві св. Михаїла містилася ніша з печами, в якій були котли для виготовлення святого мира.

Воно освячувалося і зберігалося в алавастрах. Києво-Печерська лавра з 1846 була єдиним монастирем, звідки в усі храми України доставлялося святе миро (в Російській імперії – один з двох монастирів, де воно виготовлялося).

Востаннє його варили 1917. На час закриття церкви 1923 тут зберігалося кілька десятків олов’яних алавастрів.

15 грудня 1918 у церкві Благовіщення відбулись урочисті збори, присвячені 300-річчю діяльності Києво-Печерської друкарні.

З 1926 у будинку містився відділ (секція, фонд) шитва й тканини Лаврського музею культів та побуту (раніше – у корпусі № 2). Включав понад 4 тис. пам’яток 16 – 20 ст., які висвітлювали історію техніки шиття та виготовлення тканин у багатьох країнах. Найкоштовнішими були колекції українського шитва, зокрема монастирського, дарунки Лаврі від українських гетьманів та старшини, російських царів, князів.

З червня 1925 до січня 1928 першим завідувачем відділу був Рудинський Михайло Якович (1887 – 1958) – археолог, історик, мистецтвознавець. Переїхав у Київ з Полтави, де був директором Центрального пролетарського музею Полтавщини. Звільнений з посади 1924 як «антипролетарський елемент». Одночасно – позаштатний співробітник Кабінету антропології ім. Ф. Вовка, дійсний член ВУАКу (з 1924), вчений секретар його президії (1925 – 29), дійсний член кафедри антропології та географії при Харківському інституті народної освіти (з 1927).

Ініціатор видання «Короткі відомості ВУАК», щорічника Кабінету антропології – «Антропологія». Проводив археологічні розвідки і розкопки пізньопалеолітичних стоянок на Чернігівщині та на Середньому Дністрі, мезолітичних і неолітичних пам’яток вздовж Десни, поселень трипільської культури, за результатами яких опублікував низку статей. 1926 працював також у відділі археології Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка.

Один з редакторів збірника «Український музей» (1927). У 1929 зосередився на роботі в Кабінеті антропології, 1929 – 33 тяжко хворів. 1932 організував у Києві виставку палеолітичних знахідок. З 1933 очолював сектор докласового суспільства Інституту історії матеріальної культури ВУАН.

1934 заарештований, засуджений на заслання в Архангельську обл. (до 1944).

Під час роботи у заповіднику проживав з сестрою у корпусі № 2.

З 1924 у відділі працювала, з 1 лютого 1928 до поч. 1933 була його завідувачкою Новицька Марія Олексіївна (1896 – 1965) – мистецтвознавець. Дочка голови ВУАКу – акад. О. Новицького. Під час роботи в музеї закінчила Київський інститут народної освіти (1924), 1928 – аспірантуру Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури по секції українського мистецтва, захистивши дисертацію «Матеріали до історії гаптарських майстерень на Україні середини ХVІІІ віка». Одночасно виконувала обов’язки секретаря наукової колегії заповідника. Брала участь в етнографічних експедиціях по Чернігівщині, Полтавщині, вивчала зразки народного мистецтва (гаптування, вишивка, вибійки, різьблення, малярство тощо), зокрема і в музеях Криму, Москви та Ленінграда. Працювала над систематизацією і науковим описом колекцій відділу, побудовою його експозиції, яку було відкрито для масового відвідування 1932. Після тенденційної кампанії критики, розгорнутої через засоби масової інформації, разом з іншими науковими співробітниками звільнена з посади. Пізніше працювала не за фахом.

У цей період проживала з батьками на сучасній вул. Десятинній, 9, пізніше – на вул. Софійській, 25.

Після ремонту, проведеного в 1950-х рр., тут експонувалася постійна виставка декоративно-прикладного мистецтва Київського музею українського мистецтва, тепер – експозиція Національного музею українського народного декоративного мистецтва.

Література:

Архів «УкрНДІпроектреставрація». Рилкова Л. П. Благовіщенська церква (Паспорт на пам’ятку архітектури). – К., 1990 (рукопис); ДАК, ф. Р-1, оп. 1, спр. 1381; МІК, фонди, ф. Новицького О. П.; ЦДІАУК, ф 128, оп. 2 заг., спр. 420; Граб В. І. Справа М. Я. Рудинського // Полтавський краєзнавчий: Сторінки історії та колекції: Зб. наук. праць. – Полтава, 1991; Мезенцева Г. Г. Дослідники археології України: Енцикл. словник-довідник. – Чернігів, 1997; Нестуля О. О. Невтомний дослідник пам’яток України (М. Я. Рудинський) // Репресоване краєзнавство. – К., 1991; Пуцко В. Із сторіччя в сторіччя // Рад. жінка. – 1982. – № 3; Ротач П. «Усе, що взяв у дорогу» // Пам’ятки України. – 1988. – № 3; Таранушенко С. Рудницький як мистецтвознавець // Там само.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1318 – 1320.