2011 р. Звід пам’яток Києва

Михайло Дегтярьов, Елла Піскова, Людмила Рилкова

489.5.4. Лікарня братська та прочанська 1910 – 12, у будинку якої містився Київський науково-дослідний інститут інфекційних хвороб, працювали відомі лікарі та вчені (архіт., іст.).

Корпус № 111. Вул. Січневого повстання, 23. На південь від південно-західної частини оборонного муру верхньої території Лаври, поряд з вежею Іоанна Кущника та водонапірною баштою (корпуси № 88 і 113), південним крилом орієнтована вздовж узвозу до Ближніх і Дальніх печер.

Зведена за проектом і під наглядом арх. Є. Єрмакова. 1908 комісія київського лікарняного інспектора відзначила, що лаврські лікарні, споруджені в серед. 19 ст., вже не відповідають новітнім санітарно-гігієнічним вимогам. На будівництво нової лікарні було зібрано бл. 180 тис. крб.

До цієї суми входили гроші, виділені монастирем, пожертви митрополита Флавіана (Городецького) – 100 тис. крб., намісника Лаври архімандрита Антонія (Петрушевського) – 1 тис. крб., доглядача братської лікарні ієромонаха Віссаріона – бл. 44 тис. крб. На будівництво було витрачено бл. 44 тис. крб., інші гроші витратили на обладнання лікарні. Споруду зведено з цегли, виготовленої на лаврському заводі майстрами підрядчика С. Бикова, тинькування – підрядчика Сафонова, гранітні сходи – І. Дрекслера. У гранчастому ризаліті було влаштовано церкву в ім’я ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість», завершену трьома баньками з хрестами. Храм мав окремі приміщення ризниці та дияконника. Підлога була дощаною (з дуба), у вівтарі та солеї – паркетна. Іконостас дерев’яний, позолочений. За описом 1920, у церкві зберігались ікони: «Всіх скорботних Радість» (у срібній позолоченій ризі) та «Софія – Премудрість Божа» (у срібній ризі). Лікарню на 100 ліжок з церквою освячено 22 листопада 1912.

Будинок двоповерховий з підвалом, що переходить у цокольний поверх, цегляний, у плані П-подібний, з центральними ризалітами західного крила, вкритий вальмовим дахом з бляшаною покрівлею. Планування коридорне з однобічним розташуванням приміщень.

Має кілька входів, сходи гранітні. Перекриття пласкі бетонні по металевих балках.

Оздоблений у модернізованих формах російсько-візантійського стилю. В центрі чолового симетричного фасаду – портал головного входу, виконаний у вигляді оформленого півколонами тамбура. Фасад декоровано рустами на рівні першого поверху, гуртами, нішами, розвиненими лиштвами прорізів з півколонками та сандриками. Вгорі ризаліти всіх фасадів акцентовано аттиками, серед яких оригінальною формою вирізняється центральний. Усі декоративні елементи виконано в цеглі та виділено кольором пофарбування.

В центрі східного фасаду симетрично розташовані чотири балкони, на балконах другого поверху збереглися оригінальні високі візерунчасті грати.

Подвір’я лікарні оточено огорожею з чотиригранних цегляних стовпів та металевих грат на цегляному цоколі між ними.

Лікарня – один з найвизначніших об’єктів, споруджених Лаврою на поч. 20 ст., яскравий зразок стилю історизм в архітектурі Києва.

У кін. 1912 в будинок з корпусів № 26 і № 68 переведено братську та прочанську лікарні. Старшим лікарем у ці роки був В. Бушуєв, який одночасно працював консультантом у військовому шпиталі та амбулаторним лікарем в Олександрівській міській лікарні, доглядачем – ієромонах Пантелеймон.

В кін. 1918 на вимогу начальника Генерального штабу Директорії УНР у приміщення лікарні перевели з будинку реального училища та гімназії Євангелістської лютеранської громади (вул. Лютеранська, 18 – 20), переданого німецькому воєнному керівництву, Кауфманський шпиталь № 6 товариства Червоного Хреста. Більшу частину хворих становили тяжкопоранені військовополонені, яких повернули в Україну.

Шпиталь обслуговували п’ять лікарів, 16 сестер-жалібниць та 60 санітарів.

Братську лікарню у цей час знову перевели у корпус № 26, прочанську – у корпус № 68. У 1920-х рр. тут розміщувався Київський військовий шпиталь № 2. На вимогу його воєнкому у березні 1921 закрито церкву.

З березня 1949 у цьому будинку містився Київський науково-дослідний інститут інфекційних хвороб АМН СРСР (створений 1948). 1981 після його об’єднання з Київським науково-дослідним інститутом епідеміології, мікробіології та паразитології (заснований 1896 як Бактеріологічний інститут – див. ст. 5) утворено новий заклад – Київський науково-дослідний інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. Громашевського МОЗ УРСР, з 2000 – Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. Громашевського АМН України (тепер НАМН України).

Засновником (1948) і першим директором (до 1951) інституту був Громашевський Лев Васильович (1887 – 1980) – епідеміолог, акад. АМН СРСР (з 1944), заслужений діяч науки УРСР (з 1957), Герой Соціалістичної Праці (1967). У цей період одночасно завідував кафедрою епідеміології Київського медичного інституту (1948 – 63).

Автор учення про механізм передачі інфекцій, на основі якого створив класифікацію інфекційних хвороб, прийняту Всесвітньою організацією охорони здоров’я. Розробив систему практичних заходів щодо ліквідації та зниження кількості інфекційних захворювань. Засновник наукової школи. 1981 Інституту присвоєно ім’я вченого.

Працював у кабінеті директора на другому поверсі (тепер кабінет інструментальних методів дослідження клініки грипу).

У цьому будинку працювали й інші відомі вчені.

1951 – 88 – Богданов Іван Лук’янович (1903 – 88) – інфекціоніст, чл.-кор. АМН СРСР (з 1953). У 1951 – 73 – директор інституту. Одночасно завідував заснованим ним відділом нейровірусних інфекцій, з 1974 – відділом кишкових інфекцій, в останні роки життя – науковий консультант інституту. Був також головним інфекціоністом МОЗ УРСР.

Зробив значний внесок в організацію боротьби з інфекційними захворюваннями в Україні, розбудову діяльності інституту у повоєнні роки, формування його наукового складу. Досліджував проблеми клініки, діагностики і терапії інфекційних захворювань, лікування дизентерії без застосування антибіотиків, ролі алергічного компонента у патогенезі і лікуванні інфекційних хвороб та ін. Працював на другому поверсі в кабінеті директора.

1952 – 62 – Морозкін Микола Іванович (1893 – 1966) – інфекціоніст, чл.-кор. АМН СРСР (з 1957). У цей період – заступник директора інституту з наукової роботи, завідувач клініки грипу.

Досліджував проблеми раннього виявлення, диференційної діагностики й особливостей лікування грипу; клініки, терапії та профілактики гострих кишкових інфекцій, паратифів. Брав участь у ліквідації інфекційних хвороб у Білорусі і Середній Азії. Працював у кабінеті заступника директора на другому поверсі (тепер канцелярія клініки грипу).

1950 – 56 – Сиротинін Микола Миколайович (1896 – 1977) – патофізіолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), акад. АМН СРСР (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1941). У цей період завідував відділом імунології інституту. Одночасно очолював відділи Інституту експериментальної біології і патології МОЗ УРСР та Інституту клінічної фізіології АН УРСР (1953 зазначені заклади об’єднано в Інститут фізіології ім. О. Богомольця АН УРСР; див. ст. 199), кафедру патологічної фізіології Київського медичного інституту (1955 – 60). Досліджував проблеми імунології, еволюції інфекційного процесу, інші питання етіопатології інфекцій.

Тепер в будинку міститься клінічний відділ інституту.

Література:

МФ ДержНДІТІАМ. Бессонов С. В. Архитектура Киево-Печерской лавры. – К., 1949 (рукопис); НКПІКЗ, фонди, КПЛ – ПЛ-127, 203, 205; ЦДІАУК, ф. 128, оп. 1 бух., спр. 3027; Адо Л. Д. Н. Н. Сиротинин. – М., 1988; Иван Лукьянович Богданов (Некролог) // Врачебное дело. – 1989. – № 3; На плечах гигантов: К 100-летию Киевского НИИ эпидимиологии и инфекционных болезней (1896 – 1996). – К., 1997; Основні напрямки роботи та наукові досягнення клінічного відділу інституту до 100-річчя Київського НДІ епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського / А. Д. Вовк, А. О. Руденко, Н. В. Татьянко та ін. // Інфекційні хвороби. – 1996. – № 4; Угрюмов В. Л. Николай Иванович Морозкин (К 100-летию со дня рождения) // Лікарська справа. Врачебное дело. – 1993. – № 4.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1404 – 1405.