2003 р. Звід пам’яток Києва

В’ячеслав Горбик, Михайло Кальницький, Михайло Рибаков, Тетяна Товстенко

266.18. Садиба 1899–1900, в якій проживали Бєляєв І. І., родина Дейчів (архіт., іст.).

Вул. Михайлівська, 22-а, 22-б. На ділянці з невеликим схилом рельєфу вздовж вулиці. Відокремлена від сусідніх садиб з півдня і півночі підпірними стінами.

Належала з кін. 19 ст. дворянину О. Погорському.

Включає два великі прибуткові будинки – фасадний і дворовий, зведені на замовлення домовласника за проектами техніка-арх. А. Краусса.

Частину приміщень займали на поч. 20 ст. різноманітні майстерні, Правління першого товариства страхування життя, жіноча гімназія і канцелярія реального училища, водолікувальний заклад Й. Дейча тощо. Сучасне планування і нумерація квартир не відповідають первісним.

Житловий будинок (№ 22-а). У ряді периметральної забудови вулиці, на схилі. Зведений 1899–1900.

П’ятиповерховий з мансардою (надбудована в 2002), цегляний, тинькований, у плані Г-подібний, односекційний з двома квартирами на поверсі. Перекриття пласкі.

Оздоблений із застосуванням мотивів ренесансно-барокової архітектури. Асиметричне вирішення головного фасаду виявлено двома двовіконними розкріповками. Другий і третій поверхи оформлені офактуреним рустуванням. Вхід підкреслено пласким порталом з віконним арковим прорізом над дверима та розірваним криволінійним фронтоном. На четвертому і п’ятому поверхах розкріповки виділено великими муфтованими канелюрованими тричвертєвими колонами коринфського ордера.

Вікна прямокутні та з напівциркульними перемичками, з замковими каменями на другому й третьому поверхах, обрамлені лиштвами, фланковані мініатюрними напівколонками на четвертому поверсі, на п’ятому – канелюрованими пілястрами. Балкони з гратами, на четвертому поверсі спираються на здвоєні масивні консолі, оздоблені ліпленим орнаментом. Будинок увінчує розвинений карниз з орнаментованими модульйонами. Верхній північний торець відкритий, оформлений ідентично дворовому фасаду. В інтер’єрі вестибюля збереглася кахляна плитка підлоги й металеві ковані огородження сходів.

Споруда – зразок оригінального оформлення прибуткового будинку кін. 19 ст. з виразною пластикою фасадів, виконаних у стилістиці палаццо доби ренесансу.

Житловий будинок (№ 22-б). На подвір’ї, паралельно будинку № 22-а. Зведений 1899.

Чотириповерховий з напівпідвалом, цегляний, пофарбований, у плані П-подібної конфігурації, трисекційний з трьома багатокімнатними квартирами на поверсі. Перекриття пласкі. На першому поверсі бічного крила влаштовано проїзд на внутрішнє подвір’я.

Архітектура вирішена у цегляному стилі з елементами неоренесансу. Головні фасади бічних крил п’ятидільні за структурою, утвореною центральною з парадним входом та бічними розкріповками. Розкреслені пілястрами доричного ордера, канелюрованими на першому поверсі, рустованими на другому. Вікна двостулкові, на першому і другому поверхах розташовані у нішах з утопленими замковими каменями, на верхніх поверхах – обрамлені пілястрами доричного ордера. Підвіконня оздоблено прямокутними нішами. Осі входів на четвертому поверсі підкреслено вікном з напівциркульною перемичкою. На площині між розкріповками – широкі балкони з металевими гратами. Вінцевий карниз був оздоблений орнаментованими ліпленими вставками (втрачені). Входи до будинку захищено металевими двосхилими піддашшями на ажурних кронштейнах. В інтер’єрі вестибюля збереглися металеві огородження сходів.

Садиба – зразок раціональної забудови міського середовища на межі 19–20 ст. з двома послідовно розташованими внутрішніми подвір’ями.

1907–10 у садибі проживав Бєляєв Іван Іванович (1872–1913) – архітектор. У 1908–09 – архітектор технічного відділу Управління Південно-Західної залізниці. За його проектами у Києві споруджено житлові будинки на вул. Великій Житомирській, 25/2 (1909) і вул. Миколаївській, 17/1 (тепер вул. Архітектора Городецького; 1909), особняки на вул. Круглоуніверситетській, 12 (поч. 20 ст.) і вул. Єлизаветинській, 3 (тепер вул. П. Орлика; 1911). 1907 мешкав на вул. Бульварно-Кудрявській, 15, з 1910 – на вул. Миколаївській, 17/1.

З 1900 до 1930-х рр. у квартирі № 4 будинку № 22-а мешкав Й. Дейч – лікар-невропатолог і фізіотерапевт, доктор медицини. У квартирах № 4 і 5 (загалом 13 кімнат і два передпокої на другому поверсі) в дорадянський час містилася також його водолікарня (у 1920–30-х рр. – лікарня фізичних методів лікування Південно-Західної залізниці). Пацієнтами Й. Дейча були: поетеса Леся Українка (травень 1911), актори М. Заньковецька і М. Садовський, історик і педагог В. Науменко, директор Київського міського музею М. Біляшівський, гімназист, майбутній поет М. Рильський.

1893–1925 тут проживав також Дейч Олександр Йосипович (1893–1972) – письменник, літературознавець, критик, мистецтвознавець, театрознавець, перекладач, публіцист, громадський діяч, доктор філологічних наук і мистецтвознавства, член Спілки письменників СРСР (з 1934). У ці роки навчався у Другій гімназії, 1911–17 – на історико-філологічному факультеті Київського університету. З 1910-х рр. друкувався в періодичних виданнях Києва, Одеси, Москви, Санкт-Петербурга – Петрограда, деякий час завідував редакцією газети «Южная копейка».

Впродовж 1913–19 опублікував у київських газетах та журналах понад 300 літературних творів, перекладів, статей, рецензій, театральних оглядів та ін. 1914 разом з М. Фореггером виступив засновником Інтимного театру (містився на вул. Хрещатик, 43; будинок не зберігся), пізніше перетворений на Театр мініатюр. 1915, працюючи в газеті «Киевский театральный курьер», написав п’єси «Про рицаря у червоному плащі» та «Казка вечора», прийняті до постановки театром Ф. Фальковського (Санкт-Петербург), сценарій фільму «Святе кохання», інсценував для кінематографа повість «Ніс» М. Гоголя та роман «Вікторія» К. Гамсуна (переклав останній російською мовою), 1918 здійснив за ним виставу в театрі «Соловцов».

У 1918 редагував журнал «Куранты искусства, литературы и общественной жизни», викладав і був секретарем навчальної студії екранного мистецтва (містилася на вул. Хрещатик, 36). У 1919 – член Товариства соборної творчості «Взыскующие града», викладав у створеній ним «Театральній академії», брав активну участь у діяльності профспілки художнього слова.

1920 поставив у Першому театрі Української Радянської Республіки ім. Т. Шевченка (колишній театр Бергоньє) дитячий спектакль «Снігова королева» за Г.-К. Андерсеном. Пізніше викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, 1923 обробив разом з П. Германом для Малого театру Політуправління КВО народну драму «Цар Максиміліан та його непокірний син Адольф». В 1924–25 керував літературною частиною Театру юного глядача.

З 1925 жив у Москві, викладав у Московському університеті, Інституті театрального мистецтва ім. А. В. Луначарського. Популяризував театри Леся Курбаса і Г. Михайличенка, написав низку статей про відомих діячів української культури – І. Котляревського, М. Коцюбинського, Лесю Українку, М. Рильського, Т. Шевченка та ін. Перекладав російською з французької, німецької, англійської, іспанської та інших мов твори класиків європейської літератури (Дж. Байрона, Вольтера, Г. Гейне, А. Доде, Е. Золя, О’Генрі, С.-М. де Сервантеса, Марка Твена, О. Уайльда, Г. Уеллса, А. Франса, Б. Шоу та ін.).

На поч. 20 ст. у садибі жив Є. Станішевський, гімназичний товариш майбутнього письменника К. Паустовського, який часто бував тут.

Література:

ДАК, ф. 163, оп. 6, спр. 240; оп. 41, спр. 81, 5781; Особистий архів дружини О. Й. Дейча – Є. К. Малкіної-Дейч; Дейч А. И. Голос памяти. – М., 1984; Його ж. День нынешний и день минувший. – М., 1985; Його ж. По ступеням времени. – М., 1988; Тимофієнко В. І. Зодчі України кінця XVIII – початку ХХ століть. – К., 1999.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 668 – 669.