Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

2003 р. Звід пам’яток Києва

Олег Будзинський, Світлана Панькова

2003 р. Звід пам’яток Києва

422.6. Житловий будинок 1901, в якому проживали родина Грушевських, відомі діячі науки і культури (архіт., іст.).

Вул. Паньківська, 9. У глибині ділянки на узвишші.

Споруджений як флігель у садибі, історія якої відома з 1840-х рр. Серед її власників були купець Я. Баханов (до 1840), дворянка Т. Вороксевичева (1840–74), дружина титулярного радника В. Щетинська (1874–1900), поручик запасу П. Богатко (1900–08). У 1908 садибу придбала родина Грушевських.

Триповерховий, цегляний, у плані прямокутний, перший поверх з тильного фасаду нижчий від поверхні землі.

Оздоблений у цегляному стилі. Головний фасад розчленовано по горизонталі міжповерховими гуртами й зубчастими карнизами, підвіконною тягою, по вертикалі – рустованими лопатками. Перший (цокольний) поверх позбавлений декору, над вікнами другого і третього – клинчасті перемички (з замковими каменями на третьому поверсі). Наріжжя заокруглені. Парадні сходи виділені розкріповкою, що має верхнє напівциркульне вікно з архівольтом і замковим каменем, вгорі завершується парапетом з наріжними тумбами. Грати на одному з балконів первісні.

Парадний ганок піднято на п’ять східців. Над вхідними дверима зберігся двосхилий піддашок на кованому металевому каркасі й кронштейнах. На лівому бічному фасаді – двері чорних сходів. На тильному фасаді залишилися сліди двоповерхової галереї, що займала всю праву частину стіни (проектом реконструкції будинку передбачено її відновлення). Збереглися первісні парадні й чорні сходи, коване огородження й дерев’яні поруччя.

Внутрішнє планування будинку не зазнало істотних змін. Частково збереглися груби, паркет, двері, віконні рами з пристроями, внутрішнє декоративне оздоблення.

Будинок – характерний зразок забудови міста поч. 20 ст.

На час придбання садиби Грушевськими до її складу, крім флігеля, входив також невеликий двоповерховий будинок на розі вулиць Паньківської і Микільсько-Ботанічної, збудований 1862. У 1863 в ньому винаймав помешкання історик, публіцист, громадський діяч М. Драгоманов. Після знесення цього будинку на його місці 1908–09 коштом М. Грушевського споруджено новий семиповерховий прибутковий будинок, проект якого М. Грушевський замовляв архітекторам Й. Зекцеру, М. Клугу, В. Максимову (точне авторство не встановлено). Оздоблення фасадів було виконано за кресленнями арх. В. Кричевського. 26 січня 1918 будинок обстріляли більшовицькі війська, через що він зазнав руйнувань. 1922 обгорілий остов підірвали. Після пожежі сім’я М. Грушевського перебралася у флігель, де мешкали його брат і сестра, а сам він виїхав разом з Українською Центральною Радою.

1908–09, 1918–19 (епізодично), 1924–31, після повернення з еміграції і до вимушеного переїзду до Москви, на третьому поверсі у двох, з 1929 в трьох кімнатах проживав Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934) – історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський, політичний і державний діяч, голова Української Центральної Ради (1917–18), акад. ВУАН (з 1923), АН СРСР (з 1929).

У 1924–30 очолював усі головні історичні установи ВУАН: кафедру історії українського народу при Історико-філологічному відділі, Історичну секцію з численними комісіями, археографічну комісію. Осередком історичної школи вченого стала створена ним 1924 науково-дослідна кафедра історії України. За його редакцією в цей період було випущено 80 книжок, серед них періодичні та серійні видання: «Україна», «Науковий збірник», «Студії з історії України», «За сто літ», збірники комісій порайонного дослідження історії України. На кін. 1930 були ліквідовані Історична секція та головні її комісії, науково-дослідна кафедра історії України, закрито всі видання.

Від поч. 1931 вчений очолював лише кафедру історії українського народу доби торговельного капіталу Історичного циклу ВУАН. У березні 1931 змушений виїхати до Москви, що офіційно вважалося науковим відрядженням від кафедри, згодом – від Історико-археографічного інституту ВУАН. 1931 заарештований, звинувачений у керівництві сфабрикованим «Українським національним центром» (УНЦ). Через короткий час після допитів у Харкові був звільнений, проживав під наглядом НКВС у Москві. Помер у Кисловодську після хірургічних операцій. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Творча спадщина М. Грушевського складає бл. 2 тис. праць: фундаментальні дослідження, історичні розвідки, рецензії, публіцистичні статті, художні твори. В їх числі – перший науковий синтетичний виклад історії українського народу – «» (т. 1–10 в 13 кн.; 1898–1936), в основу якого покладено авторську концепцію про безперервний розвиток українського історичного процесу від ранньої доби до нового періоду історії України.

Серед інших монографічних досліджень – «Історія української літератури» (т. 1–5, 1923–27, т. 6 – 1995), «З історії релігійної думки на Україні» (1925). Найбільш повним зібранням художніх творів стала збірка «» (1928). «Спомини» М. Грушевського (опубліковані у 1988–92) є важливим джерелом дослідження біографії вченого та історичних подій кін. 19 – поч. 20 ст. У флігелі проживали також інші члени родини Грушевських.

1908–09 (епізодично), 1918–19, 1924–31, 1934–48 – Грушевська Марія Сильвестрівна (1868–1948) – педагог, перекладачка, громадська діячка. Дружина М. Грушевського. У 1917–18 – член Української Центральної Ради, Комітету Українського національного театру, Київського товариства «Просвіта», член Української трудової партії, одна із засновниць товариства «Вільний театр» при Троїцькому народному домі, член Театральної ради «Молодого театру», член «Українфільму».

Після смерті чоловіка дбала про збереження його бібліотеки, родинного архіву. В 1942 – почесний член історико-філологічного гуртка при київському Будинку вчених. Померла у Києві, похована на Байковому цвинтарі поруч з М. Грушевським.

1908–09 (епізодично), 1918–19, 1924–31, 1934–38 – Грушевська Катерина Михайлівна (1900–43) – етнограф, фольклорист, соціолог. Дочка М. Грушевського. У 1918–19 – вільна слухачка правничого факультету Українського народного університету (з жовтня 1918 – Київський державний український університет). У ці роки підготувала та видрукувала в «Літературно-науковому віснику» перші наукові розвідки. Член Київського товариства «Просвіта» (з жовтня 1918). У 1924–30 – науковий співробітник кафедри історії українського народу ВУАН, секретар її культурно-історичної комісії та комісії історичної пісенності, науковий співробітник (з 1926), дійсний член відділу примітивної культури і народної творчості науково-дослідної кафедри історії України у Києві (1928–30), керівник кабінету примітивної культури цієї кафедри (1925–30), редактор наукового етнографічного часопису «Первісне громадянство та його пережитки на Україні».

У 1927–28 з метою ознайомлення з найновішими дослідженнями первісної культури й фольклору та європейської соціології перебувала у науковому відрядженні у Франції, Німеччині, Австрії. Дійсний член НТШ у Львові (з 1927). У 1931–34 проживала разом з батьком у Москві. Після смерті М. Грушевського повернулася до Києва, працювала науковим співробітником Інституту матеріальної культури (1934–37) та Інституту української літератури ім. Т. Шевченка (1937–38). Підготувала до друку десятий том «Історії України-Руси» М. Грушевського (1936), впорядкувала шостий том його «Історії української літератури». У липні 1938 заарештована, засуджена до восьми років ув’язнення. Померла у «Темлазі» (Магаданська обл., тепер Російська Федерація). З-поміж 60 статей, розвідок, рецензій найзначнішою науковою працею К. Грушевської стала книжка «Українські народні думи» (т. 1, 1927; т. 2, 1931) з грунтовними історіографічними передмовами та коментарями.

1908–17 (епізодично), 1917–38 (постійно) – Грушевський Олександр Сергійович (1877–1942) – історик, архівіст, літературознавець, етнограф, громадський діяч. Брат М. Грушевського. Приват-доцент Новоросійського (1907–08), Московського (1909–10), Санкт-Петербурзького (1910–17) університетів. 1917 переїхав до Києва, разом з дружиною жив на другому поверсі будинку. В 1917–18 – член Української Центральної Ради, директор Педагогічного музею Київського навчального округу, голова бібліотечно-архівного відділу при департаменті мистецтв Генерального секретаріату освітніх справ УЦР.

Приват-доцент університету св. Володимира (1917–18), у 1917–20 – Українського народного університету (з 1918 – Київський державний український університет), у 1920–21 – професор Київського археологічного інституту, у 1920-і рр.– Вищого інституту народної освіти (з 1924 – Київський інститут народної освіти). З 1919 – співробітник Української академії наук: директор комісії зі складання історично-географічного словника української землі з правами академіка Історико-філологічного відділу (1919–32) та редактор її «Історично-географічного збірника»; дійсний член, заступник голови (1924–30) Історичної секції; дійсний член археографічної комісії, член комісії зі складання біографічного словника діячів України та археологічного комітету при ВУАН (з 1921). Дійсний член, керівник секції соціально-політичної та економічної історії науково-дослідної кафедри історії України (1924–30).

Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (з 1902), Українського наукового товариства у Києві (1907–21) та голова його історичної секції (1918–21). 1933 звільнений з ВУАН.

1938 репресований, засуджений до п’яти років позбавлення волі. Помер на засланні у Верхньо-Іртиському радгоспі Павлодарської обл. (тепер Республіка Казахстан).

Дослідник проблем суспільного та економічного життя України у 14–19 ст., історії української літератури, етнографії, фольклору, історії української науки. Основні праці, підготовлені та видані під час проживання в будинку: «З полемічної літератури кінця XVI століття після запровадження унії» (1917), «Життя і творчість Т. Г. Шевченка. 1814–1838», «З етнографічних студій Ів. Франка», «З сучасної української літератури: Начерки і характеристики», «Міста Великого князівства Литовського в XIV– XVI ст.» (усі – 1918), «Господарства Київської митрополії та монастирів в XVI ст.» (1924), «Перші гетьманські земельні універсали» (1926), «Історичні статті Куліша з 1860-х років» (1928), «Із старих дослідів про Київ та Київщину» (1930).

1908–17 (епізодично), 1917–61 (постійно) – Грушевська Ольга Олександрівна (1878–1961) – історик, філолог, літературознавець, бібліограф, громадська діячка. Дружина О. Грушевського.

1906–14 навчалася на Вищих жіночих курсах у Києві та Санкт-Петербурзі. 1915–17 слухала лекції з мовознавства у професорів Санкт-Петербурзького університету В. Перетца, О. Шахматова та ін. 1917 повернулася з чоловіком до Києва. 3 травня 1917 – секретар комісії із заснування Українського народного університету (1917), секретар його правління і діловод (1917–18).

Бібліотекар, секретар бібліотечної комісії Київського державного українського університету, засновниця її відділу українознавства (1918–20). Після реорганізації 1920 вищої школи – бібліотекар фундаментальної бібліотеки Вищого інституту народної освіти (1920–25; з 1924 – Київський інститут народної освіти), у 1925–30 – співробітник бібліотеки Історико-філологічного відділу ВУАН, член Київського товариства «Просвіта» (з 1918), історичної секції Українського наукового товариства у Києві (1918–21).

У 1920-х рр. – науковий співробітник комісії зі складання історично-географічного словника української землі (1920–30) та постійної комісії для складання історичного словника української мови. Автор шевченкознавчих розвідок, літературознавчих статей, досліджень з історії Києва. 1930 звільнена з ВУАН. У 1930-х рр. працювала в бібліотеках політехнічного, хіміко-технологічного інститутів та інших вищих навчальних закладів Києва.

1942 – член комісії українських громадських і культурних діячів при відділі суспільної опіки Київської міської управи. Після смерті дружини М. Грушевського опікувалася родинним архівом, 1953 і 1958 передала його на зберігання в Центральний державний історичний архів України у Києві.

З 1938-х рр. жила на третьому поверсі в комунальній квартирі. Похована на Байковому цвинтарі.

1908–43 – Грушевська Ганна Сергіївна (в заміжжі – Шамраєва, друкувалася під прізвищем Шамрай; 1869–1943) – історик. Сестра М. Грушевського. З кін. 1905 проживала у Києві.

Після придбання будинку всі роки мешкала на третьому поверсі. У 1909–12 співробітничала в часописах «Село» та «Засів», «Літературно-науковому віснику». Член історичної секції Українського наукового товариства у Києві (1917–21). В роки Української революції – член Української партії соціалістів-революціонерів. Мовний редактор видавництва «Книгоспілка» (1920), Державного видавництва України (з 1921). Науковий співробітник комісії зі складання історично-географічного словника української землі ВУАН (з 1921). Звільнена у серпні 1930 комісією з чистки апарату ВУАН. Автор літературознавчих, історичних розвідок, рецензій. Похована на Байковому цвинтарі.

1908–33 – Шамрай Сергій Вікторович (справж. – Шамраєв; 1900–39) – історик, києвознавець. Син Г. Грушевської.

У 1910–18 навчався в Сьомій київській гімназії, 1918–19 закінчив восьмий клас Другої української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства.

Вищу освіту здобув на правничому факультеті Київського державного українського університету (1919–20), історико-філологічному факультеті Вищого інституту народної освіти (1920–23, звільнений у зв’язку з протестом проти вилучення з програми українознавчих дисциплін) та етнографічному відділенні Київського археологічного інституту (1921–24). Одночасно з навчанням працював у канцелярії Українського народного університету (1917–18), помічником секретаря Українського наукового товариства в Києві (1918–19), старшим помічником бібліотекаря у Вищому інституті народної освіти (1920–22), лектором Робітничо-селянського університету (1921–22). Від 1921 – співробітник ВУАН.

У 1921–31 – позаштатний постійний співробітник комісії зі складання історично-географічного словника української землі. У 1923–25 – штатний науковий співробітник кафедри історії українського народу Історико-філологічного відділу. Постійний позаштатний співробітник комісії історії Києва та Правобережжя (1924–26), секретар виділеної з неї 1926 підкомісії Старого Києва (1926–30) Історичної секції ВУАН, дійсний член секції (з 1930).

Аспірант науково-дослідної кафедри історії України (1924–28), науковий співробітник кафедри (1928–30). Після ліквідації Історичної секції – керівник комісії історії Києва та Правобережжя (1931–33) очолюваної М. Грушевським кафедри історії українського народу доби торговельного капіталу Історичного циклу ВУАН. Після від’їзду 1931 М. Грушевського до Москви фактично керував роботою кафедри. 1933 звільнений з ВУАН, заарештований. 1934 засуджений до трьох років позбавлення волі. 1937 заарештований вдруге у Чернігові, засуджений до восьми років.

Помер у північних таборах ГУЛАГу («Севвостлаг», копальня «Партизан» за 12 км від м. Хатиннах, Магаданська обл., тепер Російська Федерація). Автор бл. 50 наукових праць з соціально-економічної історії України 17–19 ст., рецензій, хронікальних статей. Підсумкова промоційна праця «Київська козаччина 1855 р.: До історії селянських рухів на Київщині» вийшла окремим виданням у 1928. Проживав на другому (1908–29) і третьому (1929–33) поверхах.

У будинку мешкали також відомі діячі науки і культури.

У 1910-х – на поч. 1920-х рр. – Кричевський Федір Григорович (1869–1947) – художник, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940), перший ректор, професор Української державної академії мистецтва (1917–22), Інституту пластичного мистецтва (1922–24), Київського художнього інституту (1924–41).

1922–23 – Новицький Олексій Петрович (1862–1934) – історик мистецтва, шевченкознавець, пам’яткознавець, музейний діяч, акад. ВУАН (з 1922).

В цей період у Всеукраїнській академії наук обіймав посади голови секції мистецтв та її комісії з дослідження художніх цінностей, вилучених із церков та молитовних домів України, Софійської комісії, секретаря Археологічного комітету, заступника голови комітету Музею мистецтв ВУАН. Професор Київського археологічного інституту. Дійсний член НТШ (з 1914).

Проживав на третьому поверсі. Звідси переїхав на вул. Десятинну, 9.

1918–22 – Петрицький Анатолій Галактіонович (1895–1964) – живописець, художник театру, народний художник СРСР (з 1944). Був одружений з небогою М. Грушевського, дочкою Г. Грушевської – О. Шамраєвою. 1918 закінчив Київське художнє училище, працював над оформленням театральних вистав, народних свят, журналів, книжок. 1922 вступив до ВХУТЕМАСу у Москві.

З встановленням у Києві радянської влади садиба Грушевських була націоналізована. 1924 після повернення М. Грушевського з еміграції флігель передано йому в довічне користування.

По смерті вченого постановою РНК УСРР 1935 будинок закріплено за його родиною на правах власності, у лютому 1939 Грушевських позбавлено права власності на флігель. 1945 на короткий час права на будинок були відновлені, 1948 його остаточно передано до житлового фонду Київської міськради.

Згідно з рішенням Київського міськвиконкому, ухваленим у лютому 1992, мешканців будинку відселено, в ньому створюється Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського на правах відділу Музею історії міста Києва.

Література:

ДАК, ф. 77, оп. 1, спр. 4468; ІР НБУ, ф. Х, № 2786, 4063–4069, 4753–4754, 12003–12110, 14627; НА Інституту історії України НАНУ, оп. 3, спр. 172 (ч. 4); ЦДІАКУ, ф. 1235, оп. 1, спр. 933, 1048–1049, 1371, 1386; Білокінь С. Грушевська Марія Сильвестрівна // Довідник з історії України. – К., 2001; Верба І. В. Родина Грушевських в українській історичній науці 1920-х рр. // Укр. іст. журнал. – 1996. – № 5; Матяш І. Б. Катерина Грушевська: Життєпис, бібліографія, архіви. – К., 1997; Пиріг Р. Я. Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924–1934). – К., 1993; Сохань П. С., Ульяновський В. І., Кіржаєв С. М. М. С. Грушевський і Academia: Ідея, змагання, діяльність. – К., 1993; Юркова О. В. Діяльність Науково-дослідної кафедри історії України М. С. Грушевського (1924–1930). – К., 1999.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 880 – 882.