Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть
не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

2003 р. Звід пам’яток Києва

Сергій Білокінь, Василь Галайба, Михайло Кальницький, Руслана Маньковська

2003 р. Звід пам’яток Києва

Розмір зображення: 611:489 піксел

422.7. Маріїнський дитячий притулок 1881, 1899, де містилися науково-педагогічні установи, працювали відомі громадські діячі, вчені (архіт., іст.).

Вул. Паньківська, 2. На розі з вул. Микільсько-Ботанічною. З відступом від червоних ліній забудови вулиць. Головним фасадом звернений до вул. Паньківської.

Споруджений для Маріїнського притулку дівчат-сиріт, який перебував у віданні Київської губернської опіки дитячих притулків. Заснований 1845 (1874 отримав ім’я Марії Олександрівни, дружини російського імператора Олександра ІІ), містився спочатку в найманих приміщеннях у Старому місті й на Печерську. 1876 Київська міська дума безкоштовно виділила губернській опіці трикутну в плані ділянку на вул. Паньківській для спорудження власного будинку.

Відомий доброчинець, цукрозаводчик Н. Терещенко пожертвував для майбутнього будівництва 25 тис. крб.

У 1881 за проектом арх. В. Ніколаєва збудовано первісний двоповерховий корпус. На його першому поверсі містилися класні кімнати, майстерні, їдальня і кухня, на другому – спальня на 50 ліжок, квартири наглядачки та двох її помічниць. Поряд з будинком було висаджено фруктовий сад і розбито ділянки під городи.

У зв’язку зі збільшенням кількості вихованок постало питання про розширення будинку, в чому значну допомогу надали голова губернської опіки Ф. Трепов та його дружина Є. Трепова, яка піклувалася київськими дитячими притулками, митрополит Київський і Галицький Іоанникій. 1899 будівельна контора Л. Гінзбурга здійснила за проектом арх. В. Ніколаєва реконструкцію споруди, в ході якої її було розширено – прибудовано приміщення кулінарної школи з їдальнею і надбудовано один поверх. Водночас 1900 коштом Н. Терещенка влаштовано й освячено домову церкву в ім’я св. Марії Магдалини (займала велике приміщення на першому поверсі ліворуч од вестибюля з вівтарем у спеціальній прибудові-апсиді). 1912 поряд зведено нову триповерхову будівлю дитячого садка ім. Г. Хилькевича, який заповів кошти на будівництво (не збереглася).

Будинок триповерховий, цегляний, у плані прямокутний з напівкруглим одноповерховим виступом-апсидою на бічному північно-західному фасаді. Внутрішнє планування коридорного типу.

Оздоблений у стилі неокласицизм.

Головний фасад з боку вул. Паньківської асиметричний за композицією внаслідок перебудови 1899. Парадному входу відповідає розкріповка, завершена триступінчастим аттиком. Площина стіни розчленована міжповерховими поясками й фільончастими лопатками, завершена карнизом зі спрощеними модульйонами. Перший поверх рустований. Вікна прямокутні, на першому та третьому поверхах – із замковими каменями. Гурт між другим і третім поверхами оздоблено поребриком.

Будинок – цінний зразок архітектури доброчинного закладу кін. 19 ст.

Притулок утримував до 150 вихованок, які навчалися грамоти за програмою Міністерства народної освіти і працювали в майстернях дамського вбрання, капелюшній, пошиття білизни, панчішній тощо, заробляючи гроші для потреб притулку.

Під час 1-ї світової війни притулок відвідала імператриця Марія Федорівна.

У цьому будинку діяла Київська губернська опіка дитячих притулків, яку очолювали на поч. 20 ст. губернатори О. Гірс, С. Саввич. Членами опіки були відомі підприємці, державні, громадські, культурні діячі, військові: губернський предводитель дворянства князь М. Рєпнін, міський голова В. Проценко, сенатор Л. Томара, генерал-ад’ютант М. Драгомиров, архітектор В. Ніколаєв, підприємці Л. і Лаз. Бродські, М. Гальперін, Я. Гретер, А. Марголін, О. Терещенко. Обов’язки директора притулку на поч. 20 ст. виконували лікар В. Чернов, видавець К. Григорович-Барський.

З осені 1921 до вересня 1922 у церкві св. Марії Магдалини правив службу визначний пастир і проповідник о. Анатолій (А. Жураковський; 1897–1937), автор численних праць, що друкувалися у київському журналі «Христианская мысль» та поширювалися пізніше у церковному самвидаві.

Сформував церковну громаду з молоді, яка восени 1922 перейшла до церкви Іоанна Златоуста Київського православного релігійно-просвітницького товариства, що розміщувалася на вул. Великій Житомирській, 9. У 1923–25 о. Анатолій відбував ув’язнення у Краснококшайську (тепер – м. Йошкар-Ола, Російська Федерація). З 1927 став одним із лідерів йосифлянства в Україні. 1930 вдруге ув’язнений. Перебував на Соловках. Розстріляний.

У радянський час притулок перетворений на дитячий будинок, який діяв тут до 1941. Церкву св. Марії Магдалини 1922 закрили.

1953–67 у будинку містився Центральний інститут підвищення кваліфікації керівних працівників народної освіти.

З 1967 – Інститут психології Академії педагогічних наук України. Заснований 1945 на базі відділу, організованого 1930 при Українському науково-дослідному інституті педагогіки (містився на вул. Б. Хмельницького, 10) як Науково-дослідний інститут психології Міністерства освіти УРСР. З 1992 – Інститут психології АПН України. З 1995 – імені Г. Костюка.

У цьому будинку працювали відомі вчені.

1945–81 – засновник і перший директор інституту (1945–71) Костюк Григорій Силович (1899–1982) – психолог, дійсний член АПН СРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1970).

1971–81 – завідувач лабораторії психології особистості. Автор понад 250 наукових праць з проблем психології навчання і виховання учнів, теорії та історії психології тощо. У 1950-х рр. заснував щорічник «Наукові записки» (тепер науково-методичний збірник «Психологія»). Робочий кабінет директора містився на другому поверсі (кімната № 18; тепер приймальня і кабінет заступника директора).

1971–89 – Войтко Віталій Іванович (1927–89) – психолог і філософ, чл.-кор. АПН СРСР (з 1978). В інституті – з 1971, його директор (1971–83), завідувач лабораторії методології психологічних досліджень (1983–89). Вивчав проблеми методології психологічної науки, соціальної і педагогічної психології. Працював у кабінеті директора (кімната № 18).

1983–90 – Проколієнко Людмила Микитівна (1927–90) – психолог, чл.-кор. АПН СРСР (з 1985). В інституті – з 1983, його директор (1983–90). Досліджувала проблеми психологічних механізмів пізнавальної активності учнів і управління нею, обгрунтувала роль і ефективність програмного навчання і засвоєння граматичних знань.

Була членом редколегії журналів «Радянська жінка», «Радянська школа», головним редактором науково-методичного збірника «Психологія»; головою Українського відділення Товариства психологів СРСР, заступником голови секції педагогіки і психології Республіканського товариства «Знання».

Під її керівництвом уперше в Україні вийшли підручники «Педагогічна психологія» (1987), «Вступ до психології» (1989). Працювала у кабінеті директора (кімната № 18).

1991–98 – Роменець Володимир Андрійович (1926–98) – психолог, акад. АПН України (з 1992). В інституті – з 1991, завідувач лабораторії теорії та історії психології й етнопсихології (1991–98). Фундатор вітчизняної школи історико-психологічної науки. Працював над концепцією історичного становлення психологічних знань, досліджував історію психологічної думки від античності до наших днів.

Робочий кабінет вченого містився в кімнаті № 33 на третьому поверсі.

Література:

Архів Інституту психології ім. Г. Костюка АПН України. Особові спр. Костюка Г. С., Войтко В. І., Проколієнко Л. М.; Російський державний історичний архів (Санкт-Петербург), ф. 789, оп. 4, спр. 93; Білокінь С. Розгром київського єпархіального управління 1923 року // Київська старовина. – 1999. – № 1; Киевлянин. – 1878. – 8 июня; 1880. – 7 июня; 1881. – 19 окт.; 1899. – 10 мая; 1900. – 9 янв.; 1912. – 20 мая; 1917. – 6 сент.; Науково-дослідний інститут психології УРСР (До 30-річчя створення). – К., 1987; Освящение здания и церкви Мариинского детского приюта // Киевлянин. – 1900. – 9 янв.; Свящ. Анатолий Жураковский: Материалы к житию. – Париж, 1984; Ярмаченко М. Д. Академія педнаук України: П’ятиріччя становлення і розвитку. – К., 1997.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 882 – 883.