2003 р. Звід пам’яток Києва

Ольга Друг, Тетяна Скібіцька

306.2. Особняк Демченка В. Я., 1911–12 (архіт., іст.).

Вул. П. Орлика, 3. На червоній лінії забудови вулиці. Первісна адреса – вул. Єлизаветинська, 8-а, пізніше – № 10.

У кін. 19 – на поч. 20 ст. велика ділянка, що займала квартал між сучасними вулицями Липською, Шовковичною, пров. Липським і вул. П. Орлика, належала спадкоємцям цукрового магната Лаз. Бродського, які на поч. 1911 продали її частинами надвірному раднику М. Ковалевському, графині Н. Уваровій та інженеру шляхів сполучення В. Демченку. Особняк зведений на замовлення В. Демченка за проектом арх. І. Бєляєва. Керував будівництвом арх. О. Гілевич. 1916 будинок придбав купець 1-ї гільдії З. Рабінерсон. У радянський час частково перепланований і надбудований.

Двоповерховий з цокольним поверхом, цегляний, тинькований, у плані наближений до квадрата.

Зведений у стилі неокласицизм. Головний фасад облицьований вапняними плитами. Об’ємно-просторова структура, типова для особнякового будівництва поч. 20 ст., вирізняється асиметричним компонуванням приміщень навколо центрального розподільчого вузла та їх зручним функціональним взаємозв’язком. Основним елементом композиції фасаду є ордер – іонічний у пілястрах, тосканський – у колонах-імпостах першого поверху. Центральна композиційна вісь акцентована двома фігурами каріатид, які фланкують вікно другого поверху. В ліпленому декорі використано класицистичні орнаментальні мотиви.

Будинок – цінний зразок неокласицистичного напряму в архітектурі Києва поч. 20 ст.

У будинку до 1916 проживав Демченко Всеволод Якович (1874 – ?) – інженер шляхів сполучення, голова Київської повітової земської управи, почесний мировий суддя Києва і Єлисаветградського пов., гласний Київського губернського земства Київської міської думи. В останній очолював «мостову» комісію, що опікувалася станом міських вулиць, їх прокладенням і брукуванням. З його ім’ям пов’язана перебудова доріг у Києві, брукування невеликими кубиками на бетонній основі вулиць Хрещатик, Олександрівської (тепер вулиці М. Грушевського, П. Сагайдачного і Володимирський узвіз), Миколаївської (вул. Архітектора Городецького), Фундуклеївської (вул. Б. Хмельницького), Великої Васильківської (вул. Червоноармійська), Володимирської.

Київ був першим містом у Російській імперії, де 1909 з’явилося таке мозаїчне брукування (пізніше – у Москві та Варшаві). Граніт для брукування завозився з Волині та Швеції. В. Демченко був багатим земле- і домовласником. Йому належало шість прибуткових будинків у центрі Києва, контора для управління якими містилася на цокольному поверсі цього особняка.

Протягом кількох років був членом ради Клубу російських націоналістів, які висунули його кандидатуру на виборах до IV Державної думи від міста Києва, пізніше – один із лідерів правих есерів, 1918 – Протофісу (Всеукраїнської спілки представників промисловості, торгівлі, фінансів, сільського господарства). Староста церкви св. Олександра Невського (розташовувалася на місці пам’ятника М. Ватутіну на території сучасного Маріїнського парку), почесний попечитель Четвертої гімназії (вул. Велика Васильківська, 98), член Правління політехнічного інституту.

У вересні 1913 в особняку В. Демченка проживав голова IV Державної думи М. Родзянко, який приїздив разом з іншими російськими державними діячами на відкриття пам’ятника П. Столипіну на пл. Думській (тепер Майдан Незалежності; демонтований 1917).

1916 В. Демченко переїхав у власний прибутковий будинок на вул. Ольгинській, 3.

1916–18 особняк належав Рабінерсону Зіскінду Львовичу (1865 – ?) – цукропромисловцю, купцю 1-ї гільдії. Його дружина Клара Мойсеївна Рабінерсон, дочка цукрового магната М. Гальперіна, брала активну участь у роботі єврейського доброчинного товариства.

В сім’ї була добірна колекція творів мистецтва. Після націоналізації будинку частина колекції залишилася тут. 1919 мистецькі цінності взяла на облік Комісія охорони пам’яток мистецтва і старовини, яку очолював директор Київського художньо-промислового і наукового музею М. Біляшівський, і їх було перевезено до музею.

Після націоналізації в особняку перебували різні установи. 24 листопада 1928 тут відкрився нічліжний будинок № 3. У цокольному поверсі було 60 безкоштовних місць, на першому поверсі – 80 місць по 10 коп. за ніч, на другому – 60 по 25 коп. за ніч.

Після Великої Вітчизняної війни у будинку містилося консульство Німецької Демократичної Республіки, пізніше – Консульське управління МЗС УРСР.

З 1995 особняк займає Київський регіональний центр Академії правових наук України.

Література:

ДАК, ф. 143, оп. 2, спр. 613, 621; ф. 163, оп. 41, спр. 6429; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 166, оп. 1, спр. 690; ЦДІАКУ, ф. 274, оп. 1, спр. 2468.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 825.