Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби
за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

2003 р. Звід пам’яток Києва

Ольга Друг, Тетяна Трегубова, Ірина Щукіна

486.49. Житловий будинок 1889, в якому проживали родина Косачів, Хитрово М. С., містилася редакція журналів «Рідний край», «Молода Україна» (архіт., іст.).

Вул. Саксаганського, 97. На червоній лінії забудови вулиці, правим крилом приблокований до будинку № 99, ліворуч – вільна від забудови ділянка.

Споруджено за проектом арх. М. Гарденіна на замовлення відставного інж.-капітана дворянина М. Хитрово, який володів садибою за купчою від 4 січня 1889. Родовий герб власника зображено на фасаді під декоративною вежею-шатром. По його смерті 1903 садибу успадкувала дружина Г. Хитрово, після її смерті – дочка та онуки. За описом 1913, у напівпідвалі було три кімнати, чотири кухні, передпокій, коридор і льох, на першому поверсі – десять, на другому – 11 кімнат. У садибі пл. 0,18 га по периметру стояли ще два двоповерхові флігелі, сараї, льодовня (не збереглися), був невеликий сад.

У 1920 будинок націоналізовано, він використовувався за різним призначенням. За постановою РМ УРСР від 11 квітня 1960, у ньому створено Літературно-меморіальний музей Лесі Українки, який відкрився для відвідувачів 1962. В 1986–90 проведено грунтовні ремонтно-реставраційні роботи із заміною дерев’яних перекриттів на залізобетонні, відновленням первісного планування у меморіальних частинах будівлі, пристосуванням окремих приміщень для потреб музею.

На підставі автентичних фрагментів відновлено ліплене оздоблення плафонів, за архівними документами й спогадами І. Косач, сестри Лесі Українки, виготовлено шпалери для п’ятикімнатної квартири родини Косачів, деякі меблі тощо. В тилу будинку споруджено новий адміністративний корпус Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького (створений 1987; в його складі – будинки на вул. Саксаганського, 93, 93-б, 95-б, 97 і на вул. Жилянській, 96).

Двоповерховий з напівпідвалом, перший поверх цегляний, другий дерев’яний, обкладений цеглою. Цоколь і перший поверх тиньковані, верхні пофарбовані. У плані прямокутний, з розташованим на червоній лінії вулиці бічним ризалітом з проїздом на подвір’я, що прилягає до сусіднього будинку № 99 й надає асиметричного характеру загальній композиції споруди. Дах над основною частиною двосхилий, з бляшаним покриттям, над проїздом – у формі зрізаного шатрового верху, вкритого діагональними бляшаними листами. Внутрішнє планування дворядне анфіладне, пов’язане з влаштованими по центральній поперечній осі парадними двомаршовими сходами з першого на другий поверх та чорними двомаршовими сходами, які спускаються у напівпідвал.

Оздоблений у стилі історизм у ренесансно-барокових формах. На цегляному пофарбованому тлі головного фасаду білим кольором виділено тиньковані й ліплені деталі. Чоловий фасад має ярусну тектоніку. Цоколь гладенький, розкріпований, перший поверх оформлено міжвіконними й наріжними лопатками, оздобленими фактурним тинькованим рустом; на верхньому поверсі, окрім лопаток, застосовано напівколонки коринфського ордера. Над першим поверхом проходить профільований карниз, над другим – вінцевий карниз і фриз з модульйонами. На рівні даху влаштовано парапет з цегляних стовпчиків і ажурних грат. Композиційні акценти фасаду – домінантна наріжна частина під шатровим верхом з лучковою рустованою аркою проїзду та подвійна розкріповка головного входу, лучковий проріз якого обрамлено декоративним рустом і підкреслено подібним за формою фронтоном.

Акцентні елементи увінчано аттиками з напівциркульними щипцями, в які над проїздом вписано картуш з рельєфним зображенням герба власника – двох перехрещених шабель і пальмового гілля, над входом – кругле слухове віконце в обрамленні модульйонів. Осі проїзду і входу додатково підкреслюють розташований ліворуч балкон з сітчастими навкісними гратами та обрамлене профільованою лиштвою центральне аркове вікно. Інші вікна прямокутні, на першому поверсі – з клинчастими рустованими перемичками, на другому – з замковими каменями у вигляді прикрашених листям модульйонів. Замковий камінь над проїздом, перекритим новими гратчастими воротами, оздоблено лев’ячою маскою.

Підвіконня першого й другого поверхів містять вишукані ліплені панно орнаментального і рослинного характеру. Пофарбовані по цеглі тильний і бічний фасади з незначними розкріповками позбавлені архітектурного декору.

В інтер’єрі зберігся первісний вигляд парадної сходової клітки. Її стіни на першому поверсі оздоблено дощаним рустом, на другому поверсі – двома чотирипелюстковими розетками зі скульптурними жіночими голівками в центрі. Звернену до входу нижню площину сходового маршу декоровано профільованими гуртами та центральним колом. Східці – зі штучного каменю, гратчасті огородження – з волютоподібних елементів і арабесок. В окремих кімнатах відтворено ліплення пласких стель: профільовані падуги, різноманітні за формою й орнаментикою розетки, кутові елементи. Підлоги паркетні.

Будинок, що є витвором відомого київського архітектора кін. 19 – поч. 20 ст., відзначається раціональним плануванням і багатством архітектурно-пластичного вирішення.

1899–1910 п’ятикімнатну квартиру на першому поверсі правого крила винаймала родина Косачів. Кімната, в якій Леся Українка мешкала з сестрою, містилася біля вхідних дверей в квартиру. В будинках поряд жили композитор М. Лисенко (№ 95-б) та драматург М. Старицький (№ 93, первісний будинок не зберігся, на його місці нова споруда), з родинами яких Косачів єднали творчі й дружні стосунки. Цей куточок Києва був одним із центрів духовного та мистецького життя міста, який у кін. 19 – на поч. 20 ст. називали «українським Парнасом». Усі члени родини Косачів були відомими громадсько-культурними діячами українського національного руху.

Косач Петро Антонович (1841–1909) – юрист, громадський діяч. Чоловік Олени Пчілки, батько Лесі Українки, Михайла, Ізидори та Ольги Косачів.

Член лівого крила Старої Громади, прихильник українського демократичного руху, захисник селянства, знавець світової літератури. З 1899 обіймав посаду в Київському губернському в селянських справах присутствії, з 1902 чиновник з особливих доручень у селянських справах при Київському, Подільському і Волинському генерал-губернаторі. Помер у цьому будинку, похований на Байковому цвинтарі.

Косач (дівоче прізвище – Драгоманова) Ольга Петрівна (літ. псевд. – Олена Пчілка; 1849–1930) – письменниця, фольклорист, етнограф, чл.-кор. ВУАН (з 1927). Мати Лесі Українки, Михайла, Ізидори та Ольги Косачів, сестра М. Драгоманова. Брала активну участь в українському культурно-громадському житті. Саме в цьому будинку народжувалися плани проведення вечорів Київського літературно-артистичного товариства, шевченківських свят Українського клубу, членом яких була письменниця. В 1907–14 редактор і видавець громадського та літературно-наукового журналу «Рідний край». У 1908 почала видавати додатком до «Рідного краю» журнал «Молода Україна» – єдине на той час в Наддніпрянській Україні дитяче періодичне видання. В журналах друкувалися твори відомих українських письменників і переклади зарубіжних авторів.

У роки проживання у цьому будинку створила літературні твори і праці: оповіданння «Біла кицька» (1901), «Артишоки» (бл. 1903), «За двором» (1905), «Пожди, бабо, нових правів» (1906), «Збентежена вечеря» (1906), «Півтора оселедця» (1908), кілька поезій, різножанрові твори для дітей, низку художніх перекладів, спогади про М. Старицького (1904) та М. Кропивницького (1910), статті про Є. Гребінку, Б. Грінченка, Ю. Словацького, Л. Толстого, розвідки «Наші поети з народу» (1908) і «Т. Шевченко й українські поети з народу» (1910).

1910 Олена Пчілка переїхала в будинок № 115 (не зберігся), згодом – в № 101 на цій же вулиці, де продовжила випуск журналів.

Леся Українка (справж. – Косач-Квітка Лариса Петрівна; 1871–1913) – поетеса, громадська діячка. Перебування у цьому будинку припадає на такі періоди: початок вересня 1899 – 5 лютого 1900, 10 березня – початок травня, після 2 і не пізніше 18 вересня 1900, бл. 22–24 вересня 1900 – початок січня 1901, 5 або в наступні дні березня – 8 квітня, 7 вересня – 15 листопада 1901, 10–17 червня, бл. 25 серпня – 7 жовтня 1902, 7–15 червня, бл. 5 вересня 1903 (проїздом), 21 травня – 3 червня 1904, 12 вересня – 12 жовтня 1904, 8–10 червня, початок вересня – 10 жовтня, 27 жовтня 1905 – середина травня 1906, кінець серпня 1906 – 11 лютого 1907, 3–9 березня 1907.

Тут написала поезії «» («Когда цветёт никотиана…»), «», два вірші циклу «Єврейські мелодії»: «» та «»(1899), низку ліричних поезій, більшість з яких присвячена С. Мержинському («», «», «» та ін.; 1900); «» (1905); «», «», «», «»; шість сатиричних віршів для журналу «Шершень» (1906); драматичний діалог «» (1906); закінчила драматичну поему «» (1905), здійснила кілька перекладів тощо.

Восени 1901 Леся Українка підготувала до друку збірку поезій «».

Більшість творів, опублікованих за життя поетеси, побачили світ у Західній Україні, але поодинокі видання з’явились і в Києві, а саме: 12 поезій (серед яких «Contra spem spero», «Давня весна», «Коли настав чудовий май…», «У кожного люду, у кожній країні…») увійшли до книжки «Вік (1798–1898)» (видання 1900 і 1902); у 1903 в альманасі «Дубове листя» були опубліковані «Єгипетські фантазії», вийшли окремою книжкою «: пісні й казки з Ковельщини, Лущини і Звягельщини на Волині. Зібрала Л. Косач. Голос записав К. Квітка».

1904 побачило світ друге видання збірки поезій «На крилах пісень», щоправда з цензурними купюрами. 1905–06 видано значну кількість творів великої та малої форм. Драматичні твори «В дому роботи, в країні неволі», «», стаття «» та інші були опубліковані в журналі «Нова громада» (1906); два окремі видання книги «Розвага: Український декламатор…» (1905 і 1906) включили 29 творів Лесі Українки, а близькі за задумом книжки «Досвітні огні: Збірка поезій й прози до читання й декламаціії» (видання 1906 і 1908) – 39 творів.

Участь у діяльності Київського літературно-артистичного товариства в 1899–1901 дала можливість розкритися літературознавчому талантові поетеси. Зокрема, 30 вересня 1899 на вечорі товариства Леся Українка прочитала доповідь на тему «», 9 грудня – реферат «», 23 березня 1900 – реферат «Про основні мотиви в творчості Г. Гейне» та ін. На основі рефератів готувала літературно-критичні статті, шість з яких були написані, зокрема, для санкт-петербурзького журналу «Жизнь».

У 1905–06 працювала над статутом культурно-освітнього товариства «Просвіта», вступила до нього і, поряд з літературною та організаційною роботою, керувала бібліотечними справами.

В цьому будинку періодично жила молодша сестра Лесі Українки Косач-Кривинюк Ольга Петрівна (літ. псевд. – Олеся Зірка; 1877–1945) – лікар, письменниця і перекладач. Найближча духовна подруга поетеси. Зберегла й упорядкувала родинний архів, написала фундаментальну працю «», яку було видано завдяки клопотанням наймолодшої сестри Лесі Українки Ізидори у Нью-Йорку 1970.

У помешканні Косачів бував старший брат Лесі Українки Косач Михайло Петрович (літ. псевд. – Михайло Козак, Микось Колодяжинський, Михайло Обачний; 1869–1903) – фізик, метеоролог, приват-доцент Харківського університету, письменник і публіцист.

1889–1903 у будинку мешкав власник садиби Хитрово Микола Сергійович (?–1903) – військовий, громадський діяч. Походив із старого дворянського роду, що вів своє коріння від Еду-Хана на прізвисько Дуже Хитрий. Під час проживання за цією адресою М. Хитрово – гласний Київської міської думи (1894–98), член будівельної комісії зі спорудження міської гавані. 1894 очолив підкомісію водогінної комісії. Як великий землевласник входив до складу ради Товариства взаємного страхування від вогню майна землевласників Київської, Подільської і Волинської губернії.

1960 в будинку створено Київський літературно-меморіальний музей Лесі Українки. 1987 увійшов до складу Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького. 25 лютого 1991 відбулося відкриття вперше створеної експозиції меморіальної квартири родини Косачів. 1996 на другому поверсі відкрито вісім зал літературної експозиції.

1971 на фасаді будинку, праворуч від входу, встановлено (замість мармурової 1958) гранітну меморіальну дошку з бронзовим погруддям Лесі Українки (ск. Г. Кальченко, арх. А. Ігнащенко) і рельєфним присвятним написом.

Література:

ДАК, ф. 143, оп. 2, спр. 2426; Киевская мысль. – 1909. – 4, 5 апр.; Київський літературно-меморіальний музей Лесі Українки. Архівні матеріали фондової колекції; Денисюк І., Скрипка Т. . – Львів, 1999; Косач-Кривинюк О. Леся Українка: Хронологія життя і творчості. – Нью-Йорк, 1970; Леся Українка: Документи і матеріали. 1871–1970. – К., 1971; Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. – К., 1992; Одарченко П. Українська література: Зб. вибраних статей. – К., 1995; Пчілка О. Твори. – К., 1971; Чернишов А. Невмирущі. – Х., 1970.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 1127 – 1129.