2011 р. Звід пам’яток Києва

Ольга Друг, Марія Кадомська, Дмитро Малаков, Тетяна Трегубова, Лариса Федорова

563.23. Садиба 1874 – 75, в якій проживали Терещенко І. Н., Терещенко М. І., містилися генеральне секретарство шляхів сполучення УЦР і УНР, Міністерства шляхів сполучення УНР і Української Держави, було обрано Директорію УНР (архіт, іст.).

Бульв. Т. Шевченка, 34. На розі з вул. М. Коцюбинського.

Забудова садиби складається з наріжного двоповерхового особняка з видовженим бічним фасадом вздовж вул. М. Коцюбинського, вузьким фасадом з парадним входом зверненого до бульв. Т. Шевченка, двоповерхового флігеля у глибині забудови, між якими – невеличке подвір’я зі службами, відокремлене від вулиці цегляним парканом із стрілчастою брамою. Садибу забудовано 1874 – 75 за проектом арх. В. Краузе на замовлення дружини колезького асесора Ф. Модзелевської. Нагляд і керівництво будівництвом здійснював арх. В. Якунін.

Після забудови садиби Модзелевські поширили своє володіння, скупивши 1876 у професора Університету св. Володимира Н. Хржонщевського сусідню садибу з одноповерховим цегляним будинком на бульв. Бібіковському, 32 (знесено 1984). По смерті чоловіка (1879) Ф. Модзелевська залишилася жити в одноповерховому будинку, а наріжну садибу продала. Новий власник І. Терещенко, старший син Н. Терещенка, одного з найбільших у Російській імперії цукропромисловців і землевласників, оселився в особняку.

Станом на 1884 в особняку була одна квартира, кімнат – 23, у флігелі частина нижнього поверху (більше половини) була зайнята під каретний сарай і стайню. Після смерті І. Терещенка в 1903 вдова з дітьми (два сини й дві доньки) володіли садибою до перших років революції. За адресними довідковими книгами, офіційними домовласниками були вдова Є. Терещенко і старший син М. Терещенко. Сім’я не жила постійно в цій садибі, більше – за кордоном. У радянський час націоналізований особняк використовувався як житловий, з 1984 – як адміністративний будинок. Внаслідок перепланувань особняк втратив первісне оздоблення інтер’єрів.

Особняк.

Двоповерховий, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Первісне планування анфіладне.

Обидва чолові фасади особняка витримано в дусі т. зв. венеціанської готики, з переважанням вертикальних елементів у вигляді прямокутних пілястр, видовжених стрілчастих вікон другого поверху, пінаклів на наріжжях і зубчастого завершення. Наріжну частину акцентовано вежоподібним мезоніном, декорованим аналогічно. Еркер і балкони з металевим огородженням посилюють пластичність композиційного центру споруди. Її псевдоготичні архітектура разом із стилістично близьким будинком колишнього готелю «Київ» на бульв. Т. Шевченка, 36 формує вихід вул. М. Коцюбинського до широкого бульвару.

Брама з огорожею. На червоній лінії забудови, між головним будинком і флігелем. Складається з трьох прясел, обмежених шпилястими стовпчиками, з яких ліве біля головного будинку зайняте брамою. Цегляні, фарбовані, під бляшаною покрівлею.

Цокольна частина відокремлена каблучком. Брама вирішена як стрілчаста готична арка, завершена аттиком з підвищеним центральним елементом, увінчаним трикутним щипцем. Цегляний декор складається із спрощених карнизних тяг, нішок, уступів та зубців. У верхній частині отвору брами збереглися первісні грати з готичною орнаментикою (кола з чотирипелюстковим заповненням). Сучасні гратчасті стулки воріт спрощені. Глуха огорожа декорована фільонками.

Флігель. Вздовж правої межі садиби з виходом на червону лінію забудови. Двоповерховий, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Планування анфіладно-коридорне. У центрі поздовжнього дворового крила – ризаліт головного входу під трикутним щипцем. Перекриття пласкі, дах вальмовий бляшаний. Тривіконний фасад з боку бульвару фланковано фільончастими лопатками зі шпилястим завершенням.

Вікна першого поверху прямокутні, другого – мають стрільчасту форму.

Дворові фасади з прямокутними прорізами розкреслено міжповерховим гуртом, оформлено скромним цегляним декором (зубці, поребрик).

Усі споруди садиби складають цілісний ансамбль у стилі неоготика.

Комплекс садиби становить інтерес збереженістю основних елементів її забудови.

1879 – 1903 (з перервами) в особняку проживав Терещенко Іван Николович (1854 – 1903) – цукропромисловець, доброчинник, колекціонер. 1883 – 1891 – гласний Київської міської думи.

1876 – 1900 підтримував матеріально Рисувальну школу художника М. Мурашка, витративши на її потреби бл. 150 тис. крб. Допомагав вихованцям школи. Був почесним попечителем Реального училища, для якого 1891 побудував і облаштував домову церкву в ім’я св. Олександра Невського, добудував навчальний корпус і спорудив ще один будинок. Зібрав багате зібрання творів російських та українських художників, які нині прикрашають музеї Києва і Санкт-Петербурга. З 1894 через хворобу майже постійно жив у Франції, де і помер.

З 1886 в особняку мешкав його син Терещенко Михайло Іванович (1886 – 1956) – громадсько-політичний і державний діяч, доброчинник. У Києві закінчив Першу гімназію (1904), потім жив у Москві, де закінчив університет (1911), Санкт-Петербурзі, за кордоном. З 1912 був почесним попечителем Першої гімназії, допомагав у розбудові Міського музею, пожертвував 50 тис. крб. на утримання Київської консерваторії (1912), яка відкрилась 1913. З початком 1-ї світової війни відкрив за власний рахунок лазарет на вул. Ярославів Вал, 40 (1914), активно працював у Російському товаристві Червоного Хреста, ініціював створення і очолив Київський воєнно-промисливий комітет (1915). З 2 березня 1917 – міністр фінансів Тимчасового уряду Росії, з травня – міністр закордонних справ. У червні 1917 приїздив у Київ разом з О. Керенським та іншими членами уряду на переговори з Українською Центральною Радою. Після жовтневого перевороту емігрував, жив в Англії, Монако.

У січні 1918, коли Київ був захоплений більшовицькими військами, більша частина мистецької збірки Терещенків, що залишалася в особняку, була попсована, загинула або викрадена. Влітку 1918 київські пам’яткоохоронці перенесли те, що залишилося, в приміщення Української академії мистецтв і Міський музей. Пізніше частина колекцій, яка була залишена спадкоємцями І. Терещенка в Києві, увійшла до збірки Київського музею російського мистецтва.

У кін. 1917 – 1918 у реквізованих 18 кімнатах на першому і другому поверхах особняку містилося генеральне секретарство шляхів сполучення УЦР, створене 1 листопада 1917, з 11 січня 1918 – Міністерство шляхів сполучення УНР. Спочатку містилося на сучасній вул. Б. Хмельницького, 23, згодом переїхало в цей будинок.

Генеральним секретарем, з 11 січня 1918 міністром шляхів був Єщенко Володимир (Вадим) Дмитрович (1878 – ?) – інженер-залізничник, начальник служби руху Лівобережної залізниці (до 1917), голова Об’єднаної ради залізниць (з травня 1917), член Української народної партії. Обійняв посаду, коли в Україні відбувався страйк залізничників, і вона опинилася в блокаді.

Доклав зусиль до припинення страйку і забезпечення роботи залізниць. Після жовтневого перевороту пропонував розібрати залізничні колії на півночі України, щоб попередити проникнення військ більшовицької Росії, впровадити власні українські гроші тощо. За Української Держави очолював департамент Міністерства шляхів, що містилося в цьому ж будинку. Подальша доля невідома.

З 18 січня 1918 міністром шляхів був Є. Сокович.

1918 у будинку містилося Міністерство шляхів сполучення Української Держави.

З 3 травня до 14 листопада 1918 міністерство очолював Бутенко Борис Аполлонович (? – 1926) – інженер шляхів сполучення, будівничий і керуючий справами Подільської залізниці.

У березні – квітні 1918 входив до складу «Української народної громади», створеної з ініціативи генерала П. Скоропадського, яка підготувала державний переворот і встановлення гетьманської влади 29 квітня 1918. На посаді міністра мав репутацію ревного прихильника українізації, зокрема створив спеціальну комісію з вироблення української технічної термінології для залізниць. Під його керівництвом до середини 1918 було відновлено нормальне функціонування шляхів сполучення в Українській Державі.

Зумів припинити загальний страйк залізничників України у середині липня – серпні 1918 (страйкувало бл. 200 тис. працівників), організований більшовиками. Залучив до неофіційної служби полк т. зв. залізничників, створений ще за Української Центральної Ради, який охороняв залізничні вантажі від пограбування. Полк, чимало з офіцерів якого належало до Української партії соціалістів-самостійників, майже у повному складі приєднався до протигетьманського повстання, як і більша частина міністерства. При формуванні третього складу Ради міністрів звільнений з посади (імовірно через політичні уподобання). Проживав у цьому будинку. Емігрував, проживав і помер у Будапешті (Угорщина).

З 14 листопада до 14 грудня 1918 в останньому кабінеті уряду міністерством керував інженер, відомий в Росії фахівець з експлуатації залізниць В. Лансберг.

Товаришами міністра Б. Бутенка працювали А. Лукашевич (приймав на сучасній вул. Б. Хмельницького, 51) і П. Чубинський (приймав на вул. Б. Хмельницького, 10).

У цьому будинку містилися канцелярія міністерства і кілька департаментів: загальних справ; технічно-експлуатаційний з відділами загальним, господарсько-технічним, перевезень, допоміжних шляхів при перевезеннях; комерційноексплуатаційний з відділами загальним, тарифним, перевезень, претензій і статистики; фінансовий з відділами загальним, ліквідаційним, приватних залізниць; адміністративний з канцелярією і відділами персональним, праці, продовольства, приміщень; господарський з відділами загальним, металевого виробництва, палива, розробки лісів.

При міністерстві було організовано вищу технічно-економічну раду й адміністративно-господарську раду. За іншими адресами діяли інспекція міністерства (вул. Б. Хмельницького, 23), департаменти водно-шосейний з відділами водних шляхів, суднобудівельним, меліоративним, дорожнім, заводським і матеріальним (вул. Б. Хмельницького, 10); правовий з відділами загальним, судів, консультаційним, кодифікаційним (вул. Володимирська, 64); нових будівель з відділами загальним, статистично-картографічним, шосейних шляхів, водяних шляхів і гідроелектростанцій, портового господарства (вул. Б. Хмельницького, 10).

Директором комерційно-експлуатаційного департаменту був Макаренко Андрій Гаврилович (1885 – 1965) – інженер, громадський і державний діяч. До революції працював у комерційній службі Управління Південно-західної залізниці в Києві. 1917 – один із організаторів діяльності українських залізниць, голова Спілки залізничників.

З 14 листопада 1918 – член Директорії УНР, обрання якої відбулося у цьому будинку, один з організаторів протигетьманського повстання. 1919 емігрував, жив в Австрії, Чехословаччині, Німеччині, з 1951 – у США. Помер у Хьюстоні. Жив у Києві на Вознесенському узвозі, 14.

В ніч з 13 на 14 листопада 1918 у цьому будинку в кімнаті урядовця з особливих доручень О. Стокова зібралися представники Українського національного союзу та українських партій.

Нарада, скликана В. Винниченком і М. Шаповалом від імені УНС, відбувалась у той час, коли в гетьманському палаці готувалася грамота про федерацію з Росією і складався новий федеративний кабінет С. Гербеля. У зборах взяли участь українські політичні й військові діячі В. Винниченко (головував), О. Андрієвський, М. Аркас, П. Дідушок, брати А. та О. Макаренки, О. Мицюк, В. Тютюнник, М. Шаповал, Ф. Швець, О. Янко та ін. Було ухвалено підняти протигетьманське повстання за соціальне і національне визволення, обрано Директорію УНР у складі: В. Винниченко (голова), члени – О. Андрієвський, А. Макаренко, С. Петлюра (отаман українських республіканських військ) і Ф. Швець.

Тепер у садибі містяться Управління у справах громадянства, іміграції та реєстрації громадян, Київська обласна рада Товариства «Колос», банк та інші офіси.

Література:

ДАК, ф. 163, оп. 41, спр. 559; Адрескалендарь и справочная книга Киевской губернии на 1888 год. – К., 1888; Календарь: Адресная и справочная книга г. Киева на 1915 год. – К., 1914; Киев: Энцикл. справочник. – К., 1985; Київ: Провідник. – К., 1930.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2002 – 2004.