2009 р. Кобзар і його друзі

Аркадій Музичук

Дата: 06.03.2009

Якщо хочете більше знати про Тараса Григоровича та його товариство, варто завітати до Київського літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка. Це місце історичне й пам’ятне з кількох причин. Воно освячене духом великого Кобзаря – тут він у 1846 році жив і творив. «Коли Шевченко повернувся з Седнева, ми зустріли його давнього приятеля художника Михайла Сажина і незабаром оселилися всі разом на Хрещатику, на вулиці, яка називалася «Козине болото» – писав у своїх спогадах український поет Олександр Афанасьєв-Чужбинський.

Зауважу, що навряд чи вдалося б Тарасу Григоровичу, якому вже наступала на п’яти царська «охранка» [перше «охранное отделение» було створене в 1866 р., а тоді був тільки корпус жандармів…] оселитися в такому добротному будинку, зручному й затишному в усіх відношеннях місці, якби не прихильність до його постаті власника помешкання Івана Житницького. Він не тільки добрим словом згадував свого «квартиранта» до кінця життя (помер у 1890 р.), а й, мабуть, мав надію колись там створити музей. Не вдалося це за царизму здійснити і його синові. А потім будинок переходив до різних власників, а з 1917 більшовики його зробили комунальним житлом…

Цей будинок є знаковим для самого поета. Тут він познайомився з істориком Миколою Костомаровим – одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства, до якого приєднався Тарас Шевченко. До речі, на знак дружби Костомаров подарував Шевченку люльку зі слонової кістки, яка зберігається в музеї. У залах експонуються не лише живописні та графічні роботи, частина з яких була виконана на мансарді цього будинку, а також його малярське та гравірувальне приладдя.

«У червні 1846 року, не пригадую числа, зайшов я до Шевченка в його помешкання на «Козиному болоті»…, – згадує В. Аскоченський, професор Київської духовної академії, редактор журналу «Домашняя беседа». – Помешкання Тараса Григоровича складалося з невеликої кімнати, вікна якої виходили на вулицю, та майстерні, розташованої на мансарді».

А через 152 роки, 9 березня 1998 року, після відвідин музею, поет Ліна Костенко запише у книзі відвідувачів: «Сьогодні й завжди уклін цьому дому, де пензлі ще зберігають дотик руки Шевченка». А торкалися вони багатьох картин. Саме тут він планував разом з Михайлом Сажиним видати окремим альбомом «Види Києва» («Найприкметніші краєвиди Києва, внутрішній вигляд храмів та цікаві околиці»).

Серед картин, намальованих пензлем Шевченка, – «Софія Київська», «Софіївський собор. Внутрішній вигляд», «Церква всіх святих у Києво-Печерській лаврі», «Аскольдова могила», «Китаївська пустинь» та інші. Причому ці картини цінні не лише як художні твори. Вони не менш корисні для істориків, архітекторів і навіть географів. Адже художник з топографічною точністю змалював площі та вулиці міста, його собори та церкви.

Але, як не прикро, саме цей будинок на «Козиному болоті», де, за словами О. Афанасьєва-Чужбинського, «почалося нове життя у надзвичайно поетичній атмосфері», ця невелика затишна кімната була, по суті, останнім Тарасовим житлом в Україні. Працюючи в Археографічній комісії, він виїздив звідси з археологами в експедиції, зокрема, брав участь у розкопках могили Переп’ятихи поблизу Фастова.

Повернувшись до Києва, написав балади «Лілея» та «Русалка». Окрилений поетичними та художніми успіхами, наприкінці листопада Тарас Шевченко подав прохання, щоб його зарахували викладачем малювання Університету Св. Володимира (нині Національний університет ім. Т. Г. Шевченка). І якби це сталося, то, можливо, на довгі роки він пов’язав би своє життя з Києвом, із Україною.

На жаль, доля, про яку Шевченко писав, що у «всякого» вона «своя», виявилася немилосердною для нього. Йому не судилося зайти викладачем в аудиторії Університету Св. Володимира через арешт у справі Кирило-Мефодіївського братства. На щастя, склалося так, що й у багаторічному сірому засланні Тараса Шевченка є світлі миттєвості, коли він теж не відчував себе, за висловом Івана Драча, «одиноким дубом у пустелі».

«Постать нашого Тараса настільки велетенська, – говорить відомий артист Анатолій Паламаренко, – настільки могутня, глибока й різнопланова, що осягнути її не кожному вдається за життя. Я вже багато років працюю з поезією Шевченка, не одну наукову розвідку прочитав про нього, але кожен раз відкриваю для себе щось нове. Тому ми маємо не просто вивчати й знати його творчість, а пройти його шляхами, пройнятися його долею.

Тільки тоді зможемо зрозуміти, на чому тримається наша українськість, наша національна ідея, коли проймемося тим високим національним духом, який давав силу й Тарасу, і його однодумцям. То був період високої духовної культури та інтелігентності – як в середовищі української еліти, так і російської. Для них містком єднання були моральні й духовні цінності.

І коли Тарас Григорович потрапив на заслання, йому на допомогу кинулися й земляки-українці, й росіяни. Для них він був не просто поетом, а великим громадянином своєї землі. А тоді слово «громадянин» мало набагато вагоміший зміст, ніж сьогодні. Пригадаймо Некрасова: «Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан». І як би нашій та російській еліті вдалося б дотягнутися до такого високого рівня – наші державні, творчі та просто людські відносини були б зовсім іншими.

Дух, що поселився в музеї

Щорічно будинок-музей Тараса Шевченка поповнюється новими експонатами. Як правило, нащадки тих, хто особисто знав Шевченка та дружив із ним, а чи пізніше долучився до створення музеїв, видання творів Кобзаря, постійно передають збережені протягом століття рукописи, листи, фотографії, цінні речі. У такий спосіб будинок-музей поповнює свій фонд уже 80 років. Сьогодні в ньому близько чотирьох тисяч експонатів.

Саме 10 листопада 1928 р., коли, здавалося, не до цього було українській інтелігенції, зле око на яку вже поклав «великий вождь» за її «український дух», відбулось урочисте відкриття будинку-музею Тараса Шевченка. Організували музей професор художнього інституту Василь Кричевський, який більше п’яти років домагався дозволу від влади, а з 1925 р. займався ремонтом і реставруванням будівлі, та літературознавець Володимир Міяковський.

Як згадують очевидці, то була велика подія для України. Міяковський стає першим директором музею. Через 80 років його донька, громадянка США, Оксана Радиш-Міяковська передає до музею дбайливо збережені листи та матеріали, що їх багато років досліджував її батько, науковий співробітник Української академії наук, дійсний член інституту Шевченка.

Серед цих експонатів найбільш цінний – архів Валентина Яковенка, дослідника шевченкового життя та творчості, книговидавця, журналіста, – якій постійно зазнавав переслідувань і за політичні погляди, і за видавничі справи. Саме йому в 1894 році, після багаторічних цензурних перешкод, вдалося все-таки видати в Петербурзі у славнозвісній серії Ф. Павленкова «Жизнь замечательных людей» книгу «Т. Г. Шевченко. Его жизнь и литературная деятельность».

Ставши одним із спадкоємців видавничої справи Ф. Павленкова, Валентин Яковенко до кінця свого життя опікувався друкуванням і розповсюдженням української книги, організував близько двох тисяч безплатних сільських бібліотек, підготував нове видання енциклопедійного словника з біографією Шевченка. Літературним явищем стали видані В. Яковенком твори Тараса Шевченка – третє доповнене видання «Кобзаря» (1910 рік) та двотомник поета (1911-1912).

Останнім друкованим словом Валентина Яковенка про Кобзаря стала стаття «Савл, Савл, что гонишь меня?» у газеті… «День» від 14 лютого 1914 року. Це був гнівний протест проти царської влади, яка забороняла відзначати 100-річний ювілей з дня народження Шевченка.

Через рік, на 56-му році життя, Валентин Яковенко помер. До речі, саме в 2009 році виповнюється 150 років з дня його народження. Не знаю, як буде з відзнакою на державному рівні цієї дати, про яку поки що знають лише працівники музею, але сподіваюся, що Яковенку знайдеться місце, хоча б посмертно, серед кандидатів на звання лауреата Шевченківської премії 2010 року. Він один з небагатьох, хто в найбільш реакційний період беріг і доносив до людей шевченкове слово.

Дарунок від Лазаревських

Не став винятком і нинішній рік. Нещодавно будинок-музей поповнився новими експонатами. Їх передав нащадок відомого українського історика, сучасника Шевченка, Олександра Матвійовича Лазаревського – його правнук Олександр Лазаревський. Він четвертий у цьому «коліні». За фахом Олександр Олександрович інженер-будівельник, економіст, який далеко не за власним бажанням багато років жив і працював на півночі Росії, за полярним колом. Його батько Олександр теж був інженером, а у 30-ті роки минулого століття – сталінським політичним в’язнем, а дід Гліб Лазаревський – український письменник і політичний діяч XIX-XX століття. Ось така династія.

Київському літературно-меморіальному будинку-музею Олександр Лазаревський передав не лише фото родини, листи, спогади, а й свою книгу «З оточення пророка» Тарас Шевченко і родина Лазаревських», презентація якої відбулася в останній день лютого. Взагалі для української історії і, зокрема, шевченкознавців, ця родина є неоціненним скарбом. На жаль, мало вивченим і недостатньо шанованим.

Зокрема, четверо з шести братів були великими приятелями Тараса Шевченка. І не лише за його життя. Вони були серед тих, хто проводжав його в останню путь, а також найбільшими популяризаторами його спадщини. Ось який запис зберігся в родинному архіві про перший день після смерті Тараса Шевченка: «У той самий день (26 лютого 1861 року за старим стилем) друзі небіжчика зібралися вдома у приятеля поета Михайла Матвійовича Лазаревського. Присутні були й інші брати Лазаревські: Василь, Яків та Олександр. Тут у тісному колі ухвалили:

– перевезти тіло поета в Україну, згідно з його поетичним «Заповітом»;

– встановити на його могилі пам’ятник;

– заснувати народну школу ім. Т. Шевченка;

– утримувати одного чи кількох стипендіатів у Київському й Харківському університетах, в Одеському ліцеї та Академії мистецтв;

– якнайкраще видати його твори;

– призначити премії за найкращий життєпис поета українською мовою та за найкращий критичний огляд його творів;

– допомагати його рідним;

– щороку кому-небудь із приятелів небіжчика відвідувати його могилу».

І другий запис: «Відразу ж друзі почали збір коштів на поховання Кобзаря та увічнення його пам’яті. Про це свідчить «Книга для запису грошей, зібраних на пам’ять Т.Г. Шевченка». Цю справу вів Михайло Лазаревський, який відразу дав 100 рублів. Петербурзькі шанувальники Шевченка зібрали понад 1000 рублів, що дало змогу не тільки влаштувати поховання в Петербурзі, а й перевезти потім домовину з тілом поета в Україну. Супроводжувати жалібний поїзд доручили Олександрові Лазаревському та Григорію Честахівському».

Духовне чистилище

Коли читаєш цей перелік, то згадуєш про нинішніх «друзів» і «приятелів» наших відомих і шанованих письменників, поетів, художників, композиторів, які в останні роки відійшли у вічність. Так ось «шанувальникам» їх, щоб скласти такий перелік, потрібен обов’язково оргкомітет, накази президента чи постанови уряду. А якби ще треба було збирати гроші на поховання, небіжчику довелося б пролежати у моргу довго.

Добре, що це входить в обов’язки профспілкових комітетів національних спілок, за рахунок яких і відбувається церемонія поховання. Але це стосується лише членів спілок, для інших – є клопотом їхніх сімей. «Друзі» та «приятелі» можуть лише поспівчувати родині й пустити сльозу на людях. І то лише в перші дні. А за виконання всього іншого, що брали під свою опіку в умовах жорстокої цензури, переслідування «приятелі Шевченка», нинішні «любі», «милі», м’яко кажучи, не наважуються братися.

Наприклад, навіть найпростіше – відвідування могили небіжчика. Відбувається це, як правило, лише з нагоди якоїсь круглої дати, і то – з великими труднощами. А щоб кожного року, а тим більше не в Києві – важко знайти бажаючих. Не буду казати вже, як «оперативно» і на якому державному рівні виконуються інші заходи. На прикладі вшанування пам’яті Платона Майбороди та Раїси Кириченко вже доводилося про це розповідати (див. «День», 4 грудня 2008 р.).

Будинок-музей Тараса Шевченка теж далеко не у великій пошані серед нашої української інтелігенції. Лише окремі духовні лідери нації сюди навідуються час від часу. Здебільшого з нагоди ювілеїв. Так сталося й торік. Приїзд Президента України підняв на ноги найбільш відомих. А серед лауреатів Шевченківської премії, кількість яких складає вже не одну сотню, далеко не всі навіть знають про цю хатину в самому центрі Києва, яка ледве вціліла серед сучасних архітектурних монстрів зі скла й бетону в другій половині 90-х років.

А тут, крім експонатів, на подвір’ї досі росте шовковиця, яка «пам’ятає» Шевченка та його приятелів, а навесні та влітку гудуть як не хрущі, то джмелі обов’язково… Чим не місце для творчого натхнення? Та, на жаль, не всі знають сюди дорогу. То, можливо, Комітету з питань Шевченківських премій варто своїм рішенням зобов’язати всіх лауреатів хоча б раз в житті, в день отримання нагороди, в обов’язковому порядку відвідати у Києві шевченківські місця. При тому, що їх не так багато. Це я порадив би і всім нам. Бо ці місця – наше духовне чистилище. Пройшовши через них – станемо іншими.

І ще про кілька буденних справ, до яких у сьогоднішніх шанувальників Кобзаря руки не доходять. Як відомо, за багато років все-таки вдалося будинок-музей дещо оновити до минулорічного ювілею: зробити зовнішній ремонт, реставрувати меблі, осучаснити подвір’я, де встановлено пам’ятник-погруддя Шевченка, привести в порядок садибу. Але, як завжди, коштів не вистачило на дрібниці: ось-ось впаде дерев’яний паркан і почне протікати дах, а туалет, як не соромно говорити, не працює вже близько сорока років…

Джерело: “День”