Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

2003 р. Звід пам’яток Києва

Михайло Кальницький, Лариса Федорова, Валентина Шандра

301.12. Пропедевтичної та неврологічної клінік корпус 1884–85, 1907–08, в якому працювали відомі лікарі та вчені (іст.).

На третій терасі лікарняної садиби. Будинок триповерховий (перший поверх цокольний), цегляний.

В 1884–85 за проектом арх. В. Ніколаєва зведено первісний двоповерховий об’єм як лікарняний барак на 50 ліжок – т. зв. кам’яний павільйон.

1888 його передано під пропедевтичну та неврологічну клініки медичного факультету університету. У 1907–08 корпус розширено триповерховою прибудовою з боку чолового фасаду (арх. О. Кривошеєв); пізніше над всім об’ємом надбудовано третій поверх.

Неврологічна клініка займала другий поверх, пропедевтична – третій. У 1917 пропедевтичну клініку переведено у новозбудований корпус чоловічого терапевтичного та хірургічного відділень Олександрівської лікарні (див. ст. 301.14). У кін. 1943 – вересні 1944 в будинку тимчасово містилася кафедра інфекційних хвороб Київського медінституту, яка потім повернулася в корпус заразного (інфекційного) відділення для дорослих, де функціонувала до війни. У цей час кафедрою завідував проф. А. Зюков (див. ст. 301.5).

Пропедевтичну клініку при кафедрі лікувальної діагностики медичного факультету Київського університету засновано 1885. Пропедевтичною клінікою і кафедрою лікувальної діагностики завідували відомі лікарі та вчені.

1885–97 – Льош Фердінанд (Федір) Олександрович (1840–1903) – терапевт, доктор медицини (з 1866), професор Київського університету (з 1890), основоположник копрології. 1894–97 – голова Товариства київських лікарів. Вперше у світі виявив (1875) і описав збудника амебіаза. Вивчив і описав три випадки балантідіаза. Значну увагу приділяв лабораторним методам діагностики при кишкових захворюваннях.

1897–1903 – Вагнер Конрад Едуардович (1862–?) – терапевт, доктор медицини (з 1889), завідувач кафедри госпітальної терапії (1904–14). Досліджував проблеми порушення обміну речовин, серцеві захворювання, хвороби органів травлення, туберкульозу.

1905–14 – Яновський Феофіл Гаврилович (1860–1928) – терапевт, фтизіатр, пульмонолог, нефролог, кардіолог, курортолог, доктор медицини (з 1890), екстраординарний (з 1904), ординарний професор (з 1910), акад. ВУАН (з 1927), один з основоположників київської терапевтичної школи.

Учень К. Трітшеля. В лікарні працював також у листопаді 1891 – серпні 1904 – прозектором, ординатором терапевтичного відділення, керівником лікарняної лабораторії та інфекційного відділення. 1912–14 – завідувач кафедри дитячих хвороб університету.

1914–19 – завідувач кафедри госпітальної терапії університету (мала госпітальну клініку в терапевтичному відділенні лікарні – жіночому і чоловічому; див. ст. 301. 14), одночасно читав курси на кафедрі лікувальної діагностики з пропедевтичною клінікою. Член лікарняної ради Олександрівської лікарні.

Зробив значний внесок у розробку багатьох питань клініки внутрішніх та інфекційних хвороб, туберкульозу, гастроентерології, нефрології, дієтології, курортології. Працюючи в лікарні, він задовго до відкриття гормонів використав надниркові залози великої рогатої худоби для лікування опіків стравоходу. Його учнями у цей період були В. Виноградов, А. Зюков (працював тут у 1911–16, пізніше завідував загальним інфекційним відділенням міської лікарні; див. ст. 301.5), В. Іванов та інші відомі у майбутньому лікарі та вчені.

Клініка нервових хвороб Олександрівської лікарні була базовою для кафедри нервових і душевних хвороб Київського університету, заснованої 1885.

Спочатку займала один цегляний і один дерев’яний бараки, розраховані на 60 хворих. Лекції читалися в окремому дерев’яному бараці. 1903 кафедру поділено на дві – психіатрії і неврології. Перша з них мала лікувальну практику в Кирилівській лікарні, друга – в Олександрівській міській лікарні. 1917 неврологічна клініка зайняла весь цей корпус. Завідувачі кафедри одночасно очолювали і клініку. Тут працювали відомі лікарі та вчені.

1888–1903 – Сікорський Іван Олексійович (1842–1919) – невропатолог, психіатр, доктор медицини (з 1872), професор (з 1885), громадський діяч.

Батько відомого авіаконструктора І. Сікорського. З 1885 – завідувач кафедри нервових і душевних хвороб університету, 1903–18 – кафедри психіатрії (базовою була Кирилівська лікарня).

1896 заснував журнал «Вопросы нервно-психической медицины», його редактор. Очолював Київський попечительський комітет над в’язницями (з 1885), один із фундаторів і голова Південно-Західного товариства тверезості (з 1896), Київського психіатричного товариства (з 1898).

Один з творців науки про дитячу психологію і дитячу психопатологію. Першим у світі використав експериментальний метод при вивченні дитячої психології. Досліджував проблеми психогігієни, боротьби з алкоголізмом тощо.

1891–1918 – Лапинський Михайло Микитович (1862–1947) – психіатр, доктор медицини (з 1898), професор (з 1904), один із засновників київської школи невропатологів. Після закінчення Київського університету (1891, учень І. Сікорського) працював тут лікарем. З 1893 – приват-доцент, 1903–18 – завідувач кафедри неврології.

Вивчав фізіологію і патологію нервової системи, розвинув вчення про нервову трофіку, вчення І. Сєченова про центральне гальмування.

1894–97, 1919–50 – Селецький Володимир Васильович (1868–1955) – невропатолог, доктор медицини (з 1901), професор Київського університету (з 1912). По закінченні Київського університету (1893, учень І. Сікорського) працював позаштатним ординатором при кафедрі нервових і душевних хвороб, з 1897 одночасно штатний ординатор Кирилівської лікарні. З 1912 очолював кафедру нервових хвороб медичного відділення Вищих жіночих курсів, з 1919 – кафедру неврології університету і медінституту, 1922 її поділено на дві – факультетську (завідувач В. Селецький – до 1950) і госпітальну (завідувач Б. Маньківський).

Брав участь у діяльності Київського психіатричного товариства, Південно-Західного товариства тверезості. Досліджував проблеми психіатрії, психології та клінічної неврології, зокрема інфекційні хвороби і пухлини нервової системи.

З 1910 у клініці працював, 1922–61 нею завідував Маньківський Борис Микитович (1883–1962) – невропатолог, доктор медичних наук (з 1935), акад. АМН СРСР (з 1944), заслужений діяч науки УРСР (з 1943). Закінчив Київський університет (1908, учень М. Лапинського). Завідувач кафедри госпітальної неврології Київського медичного інституту (1922–61, містилася при військовому шпиталі, 1950 після об’єднання з кафедрою факультетської терапії в єдину кафедру, переведена у міську лікарню) і Київського інституту вдосконалення лікарів (1922–41), науковий керівник Психоневрологічного інституту (1927–48), один з організаторів Інституту геронтології АМН СРСР (1958), в якому очолював відділ вікових змін нервової системи. Голова Товариства невропатологів і психіатрів. Разом з психіатром В. Гаккебушем заснував журнал «Современная психоневрология» (пізніше – «Советская психоневрология»).

Один з основоположників української школи невропатологів. Зробив значний внесок в усі розділи клінічної неврології. Опанував патологоанатомічне дослідження мозку, що дало можливість ширше вивчити ряд органічних хвороб нервової системи. Запропонував класифікацію інфекційних хвороб нервової системи, глибоко вивчав розсіяний склероз і розсіяний енцефаломієліт, першим у країні описав пухлину шишкоподібного тіла, першим у світовій науці – клініку краніофарингіом, розробив методику консервативного лікування. Дав клінічне обгрунтування застосуванню в неврологічній практиці ряду антибіотиків, гормонів, сульфаніламідних препаратів. Впровадив у неврологію рентгенологічний і капіляроскопічний методи.

Робочий кабінет Б. Маньківського містився на третьому поверсі в лівому крилі будинку (тепер – конференц-зал). Ім’я вченого присвоєно клініці неврології.

1964 на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку з чорного граніту з бронзовим накладним барельєфним портретом Б. Маньківського (ск. О. Банников).

Тепер Міський неврологічний центр.

Література:

Там само, ф. 16, оп. 465, спр. 4793, 4813, 4814, 6266-а; ф. 163, оп. 41, спр. 4834, 6131; ф. Р-352, оп. 5, спр. 11, 15; Аронов Г. Е. Феофил Гаврилович Яновский. – К., 1988; Засухин Д. Н., Авакян А. А. 100 лет со дня открытия и описания возбудителя амебиаза Ф. Ф. Лешем // Медицинская паразитология и паразитарные болезни. – 1976. – Т. 45, вып. 2; Макаренко И. М., Полякова И. М. Биографический словарь заведующих кафедрами и профессоров Киевского медицинского института (1841–1991). – К., 1991; Маньківський М. В., Пеньок Н. В. Б. М. Маньківський. – К., 1975; Сахновский В. Н. Врачебно-санитарные учреждения г. Киева: Справочная книжка. – К., 1896; 125 лет Киевского медицинского института. – К., 1966; 150 лет Киевскому медицинскому институту. – К., 1991.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 809 – 810.