1999 р. Звід пам’яток Києва
Михайло Кальницький, Дмитро Малаков, Ярослав Тинченко, Тетяна Трегубова
Розмір зображення: 652:422 піксел
Садиба 2-ї пол. 19 ст., де містилися Бессарабські казарми, штаб Київського укріпленого району
(архіт., іст.).
Вул. Артема, 24.
Сформувалася на невеликій ділянці вздовж червоної лінії забудови вулиці та великому просторі в глибині кварталу в напрямку Подолу. Спочатку тут був лише один цегляний одноповерховий будинок, що виходив фасадом на вулицю. Садиба належала відомим міським діячам. У 1872 – 86 рр. власником був І.Толлі, київський міський голова (1884 – 87).
Протягом 1876 – 85 рр. у нього орендувала садибу єврейська лікарня, для якої на подвір’ї були зведені дерев’яні корпуси (не збереглися). У 1886 – 1900 рр. тут жив викладач Софійського духовного училища, гласний міської думи М. Хойнацький. При ньому 1886 р. зведено другий поверх будинку (арх. Е. Брадтман), пізніше – двоповерхову споруду ліворуч. Тепер це два зблокованих об’єми (на п’ять і сім віконних прорізів по фасаду), об’єднаних спільним входом.
Двоповерхові, цегляні, у плані прямо кутні. Перекриття плоскі. Композиція фасадів кожного з об’ємів симетрична. Центр лівого п’ятивіконного об’єму акцентовано чотиригранною наметовою банькою. Бічне членування семивіконного об’єму підкреслено прямокутними аттиками. Для обох частин характерний чіткий поділ на яруси, ритмічне чергування аркових та прямокутних вікон, стриманий цегляний декор, використання мотиву арочок в оформленні фризів.
За дозволом міської управи 1897 р. у глибині садиби зведено два триповерхових цегляних будинки. Фасади оформлено у цегляному стилі з виділенням центральних осей.
У 1900 р. М. Хойнацький здав садибу в оренду Військовому міністерству. В 1900 – 14 рр. і 1918 р. тут було розквартировано 129-й піхотний Бессарабський полк 33-ї дивізії російської армії (до 1900 р. містився у редутах Київської фортеці). У полку служили переважно офіцери-випускники 1-го Київського піхотного училища. Він комплектувався здебільшого новобранцями з Київської, Подільської та Волинської губерній.
Бессарабський полк сформовано 1863 р. у Києві з половини Брестського піхотного полку. Полк брав участь у російсько-турецькій війні 1877 – 78 рр. З 1878 р. августійшим шефом полку був середній син царя Олександра III та брат Миколи II Михайло Олександрович. Під час 1-і світової війни в полку служили генерали армії УНР В. Янченко та А. Вовк. У боях з австроугорськими військами полк відзначився у Польщі, під містечком Кошице за Віслою, згодом брав участь у боях в Карпатах та Галичині.
Влітку 1914 р. в цих казармах на базі 129-го полку було розгорнуто 277-й Переяславський піхотний полк, який наприкінці війни очолив В. Янченко. Цей полк, набраний переважно з мешканців Києва, у складі 70-і піхотної дивізії відзначився в серпні 1914 р. у боях під Замостям, 1915 р. – під Горлицями (мав великі втрати). Влітку 1915 р., відзначившись під Холмом, 70-а дивізія стала однією з двох дивізій 2-і черги, які Микола II наказав зберегти після війни та розташувати в Галичині. Дивізією до 1917 р. командував генерал, барон О. Будберг (киянин), який 1919 р. у Сибірському уряді О.Колчака обіймав посаду військового міністра. Восени 1917 р. 129-й Бессарабський та 277-й Переяславський полки було українізовано. 277-й Переяславський полк у цей час стояв під Псковом і не міг дістатися в Україну. Рештки саме цього полку в лютому 1918 р. намагалися протистояти німецько-австрійській окупації в Україні.
Під час 1-ї світової війни в Бессарабських казармах розташовувалися запасні частини та т. зв. Київський караульний полк. 1917 р. цей полк було українізовано, він став 1-м Українським запасним, найменованим восени 1917 р. 3-м Сердюцьким ім. гетьмана П. Дорошенка (за радянських часів вважалося, що в цих казармах 1917 р. містилися 146-а та 147-а Воронезькі дружини, що не відповідає дійсності). Дорошенківський полк брав участь у боях з більшовицькими частинами на Чернігівщині й у Києві під час першої украшсько-більшовицької війни (грудень 1917 – березень 1918 рр.), громадянської війни 1917 – 21 рр. в Україні. У складі Запорізької дивізії рештки цього полку опинилися на еміграції в Польщі. Командирами цього полку у різні часи були колишні офіцери Київського караульного полку – генерал-полковник армії УНР О. Загродський та полковник армії УНР І. Литвиненко. Останній у 1946 р. утримувався в Лук’янівській в’язниці як діяч Української повстанської армії (подальша доля невідома). В листопаді 1917 р. у казармах почав своє формування Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців, керівниками якого згодом були відомі українські військово-політичні діячі, керівники Організації Українських Націоналістів полковники армії УНР Є. Коновалець та А. Мельник. У Бессарабських казармах курінь пробув усього кілька днів, оскільки незабаром був переведений до будинку Духовної семінарії (тепер – Українська академія мистецтва, вул. Смирнова-Ласточкіна, 20). Вдруге січовики розташовувалися в цих казармах з 26 березня до дня першого розформування – 31 квітня 1918 р. У Бессарабських казармах містилися піхотні підрозділи 1-го полку Січових стрільців.
У травні 1918 р. сюди з фронту повернулися рештки 33-ї піхотної дивізії російської армії. За наказом гетьмана П. Скоропадського 33-ю дивізію було реорганізовано на 7-у кадрову дивізію генерала Л. Федяя зі штабом у Бессарабських казармах. Разом зі штабом тут розташовувалися 19-й Овруцький (колишній 129-й Бессарабський) та 20-й Радомисльський (колишній 130-й Херсонський) кадрові полки армії Української Держави. З поваленням у грудні гетьманату 7-а дивізія перейшла на бік військ Директорії і на чолі з полковником В. Ольшевським, майбутнім генералом армії УНР, брала участь у боях з Червоною армією. У травні 1919 р. її було передано на формування 3-і стрілецької (згодом – Залізної) дивізії армії УНР. Під час оборони Києва від військ Директорії у листопаді-грудні 1918 р. в Бессарабських казармах із офіцерів колишньої 33-ї дивізії було сформовано 1-у Київську офіцерську дружину полковника О. Святополка-Мирського. Перший склад цієї дружини майже повністю загинув у бою з Січовими стрільцями під Мотовилівкою. 14 грудня 1918 р. дружину було інтерновано в Педагогічному музеї, згодом її особовий склад вивезено до Німеччини, звідки переважна більшість офіцерів та добровольців-киян потрапила до білих армій півночі Росії.
Навесні 1919 р. у Бессарабських казармах дислокувався 15-й Український радянський полк, який 10 квітня 1919 р. брав участь у протибільшовицькому Куренівському повстанні. Ліквідація заколоту цього полку була описана радянським письменником А. Гайдаром у повісті «У дні поразок та перемог». У 1919 – 41 рр. (з перервами) у Бессарабських казармах розташовувалися підрозділи 45-ї Київської (колишньої 1-ї Української радянської) дивізії, до складу якої входили загальновідомі Таращанський та Богунський полки Дивізією командував К.Кв’ятек (репресований 1937 р.).
З 8 серпня до 19 вересня 1941 р. під час оборони Києва від німецько-фашистських загарбників у головному будинку містився штаб Київського укріпленого району (КИУРу). Займався формуванням військових частин, забезпеченням обладнання і озброєнням укріплень, будівництвом оборонних рубежів, боротьбою з диверсантами тощо. Комендант КИУРу – полковник Ф. Сисоєв, начальник штабу – полковник Г. Єпифанов його заступники – підполковники Г. Лихов, полковий комісар – І.Євдокимов.
В 1941 – 43 рр. під час окупації Києва в садибі розташовувався пункт відправлення до Німеччини остарбайтерів («східних робітників»). З Києва і Київщини було вивезено бл. 100 тис.
У повоєнний час казарми використовувалися за прямим призначенням, згодом в одній з її будівель розташувалися редакції газет Київського військового округу «Ленинское знамя» (тепер «Народна армія» – орган Міністерства оборони України) та «Крылья Родины» (тепер «Крила Батьківщини» – орган Військово-Повітряних сил України).
1967 р. на головному будинку встановлено меморіальну дошку з нагоди перебування штабу КИУРу (арх. А. Борисова).
Тепер двоповерховий, будинок використовується Управлінням професійно-технічної освіти Міністерства освіти України, один з корпусів казарм – Київським військовим гарнізоном, другий – житловий будинок.
ДАК, ф. 163, оп. 41, спр. 5407;
Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974;
Звегинцов В. В. Русская армия, 1914. – Париж, 1957 – 1959. – Ч. 1 – 3;
История Киева. – К., 1985. – Т. 3, кн. 1;
Керсновский М. А. История русской армии. – М., 1994. – Т. 4;
Ріпецький С. Українське січове стрілецтво: визвольний і збройний чин. – Нью-Йорк, 1956;
Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). – К.; Львів, 1996.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 176 – 177.