2011 р. ЗІК з’ясував, хто 2008 року вивіз кахлі з Національного музею
Марта Гартен
28 Жов 2011
Інформацію про вивезення у листопаді 2008 року декоративних кахель із Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького передала учора до ЗІКу заввідділу народного мистецтва Євгенія Дзядик, а нині, 28 жовтня, ЗІК встановив, хто, що і для чого вивіз автомобілем із музейного корпусу на вул. Драгоманова, 42.
Євгенія Дзядик, яка є матеріально-відповідальною за збереження фондів відділу народного мистецтва, де виявлено настачу великої кількості експонатів, припускає, що зникнення творів авторської кераміки могло статися 11 листопада 2008 року.
«Остання звірка тільки підтвердила те, що я знала ще задовго до неї: до наших фондів хтось занадився! Я, втративши душевний спокій, перебирала подумки всі варіанти, але не хотіла грішити на людей. І тут саме Боже Провидіння зробило мене свідком телефонної розмови, де згадувалося про запис у Книзі реєстрації винесення-повернення матеріальних цінностей.
Я подивилася в ту книгу і побачила на першій сторінці запис за № 3, у графі якого йшлося про вивіз декоративних кахель 11.11.08 р., однак дата та час повернення матеріальних цінностей не були вказані. Інші записи на тій сторінці свідчили, що з музейної території вивозили також бордюр газонний, клеї, сітки – тобто будівельні матеріали, бо в нас тоді відбувався ремонт. Я скопіювала сторінку з цими записами, щоб вони не пропали, адже це була реальна моя реабілітація як матеріально-відповідальної особи.
Зрозумійте: я відповідаю за фонди, а звідти зникли експонати. Тому я пильно вивчила ці записи, і вони мені відкрили очі, на те, що тут щось не так, бо зазвичай треба брати дозволи на переміщення, – а тут нічого нема! Невідомо хто і що міг вивезти разом з будівельними матеріалами. Якби я могла кинутися за тією машиною, якби ж то затримала, зловила за руку – але пізно! Тому я нічого не приховуючи, звернулася до директора музею й розповіла про все», – повідомила Євгенія Дзядик.
Тоді ж Євгенія Дзядик написала доповідну такого змісту:
«Доводжу до вашого відома, що сьогодні (20.10.2011) мною виявлено в міліцейській книзі обліку вивозу експонатів запис, що 11.11.08 р. з музею вивозилися кахлі декоративні за перепусткою №180. Для мене це була велика несподіванка. В книзі запису не вказано, хто вивозив (підпис нерозбірливий), скільки предметів. Мені про цей факт доступу у фондосховище та вивозу експонатів, за які я матеріально відповідальна – нічого не відомо.
В цей час я була відсутня в музеї, оскільки була на лікарняному. Після повернення з лікарняного та похорону матері ніхто мене про цей факт вивезення творів не повідомив, жодних дозволів, актів та списків, затверджених дирекцією, мені не було подано. Вважаю, що це недопустимий факт руху та обліку експонатів в музеї. Копію запису у книзі міліцейської охорони – додаю».
Цей офіційний документ не може передати усієї емоційної палітри обурення Євгенії Дзядик, яка висловила ЗІКу свій жаль, що таке могло трапитися у Національному музеї. За словами заввідділу народного мистецтва, її не надто переконали слова головного охоронця фондів про те, що ті кахлі в кількості 8 шт. вивіз Остап Лозинський – працівник експозиційного відділу, який свого часу робив фоторепродукції для альбому гуцульської кераміки.
Для тих, хто не знає львівських династій, повідомляємо, що Остап Лозинський є сином відомого колекціонера Тараса Лозинського, одного із засновників Інституту колекціонерства творів українського мистецтва при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Тобто формально все складалося у дві версії:
1) кахлі вивезли будівельники, які чаювали у фондосховищі;
2) кахлі вивіз син колекціонера.
Ймовірною могла би бути й третя версія, яка об’єднувала дві попередні. Тому Євгенія Дзядик домагалася очної ставки з молодим експозиційником у присутності генерального директора й головного охоронця фондів. Але розмова з Остапом Лозинським віч-на-віч не принесла їй полегшення, залишивши гіркий осад на душі…
ЗІК також проінтерв’ював Остапа Лозинського, з’ясувавши чимало цікавого. Насамперед Остап підтвердив, що він справді у листопаді 2008 року забрав із вул. Драгоманова, 42 вісім декоративних кахлин. Однак категорично заперечив те, що Євгенія Дзядик називала «недопустимим фактом руху та обліку експонатів в музеї», адже він вивозив зовсім не музейні експонати – цим пояснюється відсутність затверджених актів та списків, які не були представлені Євгенії Дзядик, котра, своєю чергою, не була відповідальною за ті кахлі, що їх вивіз Остап Лозинський.
«А от дозвіл на вивіз від головного охоронця музейних фондів Данути Посацької я таки мав. І номер перепустки для машини не вигаданий, а реальний записаний у тому журналі. Я справді забирав кахлі, але не з експозиції чи фондосховища, яким завідує пані Євгенія Дзядик. Це були сецесійні пічні кахлі, укриті білою і синьою поливою. Я знайшов їх у будинку Свєнціцьких, і оскільки тривав ремонт, то їх могли потовкти й викинути зі сміттям, а я забрав їх у реставраційні майстерні на вул. Лесі Українки, де вони й досі зберігаються. Можу показати.
Це не кахлі авторської роботи визначних гуцульських майстрів, а типові фабричної штамповки. Вони не належали до музейного фонду, не мали на собі інвентарних номерів, тому не потребували актів прийому-передачі для переміщення, а тільки дозволу від адміністрації. Мені хотілося їх зберегти, бо вони хоч не належать музеєві, не мають такої мистецької цінності, як фондові твори, а все ж якимось чином пов’язані з домом Свєнціцьких, тобто мають своє історію, що робить їх несхожими на інші такі ж фабричні штамповки», – пояснив Остап Лозинський, дивуючись з того, що Євгенія Дзядик і далі розвиває перед пресою версію «загадкового вивезення кахель декоративних», тоді як він уже все вичерпно аргументував у своїй доповідній записці, складеній на ім’я генерального директора музею 21 жовтня ц.р.
До речі, Остап Лозинський пригадав і випадок із фотографуванням гуцульської кераміки для серійного альбому «Мистецтво Гуцульщини і Покуття» – проекту, яким керує мистецтвознавець Галина Івашків. Це трапилося 20 лютого 2010 року: коли Остап Лозинський прийшов фотографувати для ілюстрованого видання найкращі за збереженістю і цікавими сюжетами кахлі, то їх у фондах на виявилося!
«Ми знали, що ці кахлі були, бо їхні світлини вже публікувалися в альбомах, тому я попросив пані Євгенію за виписаними номерами принести саме ці найкращі зразки, але вона не змогла мені їх надати, натомість порадила вийти із ситуації, подавши старі фоторепродукції до нового видання. Загалом тоді впало у вічі, що бездоганно цілих кахель у фондах було мало, я заледве вибрав для фотографування якихось 15-20, решта були биті. Щось там, звісно, вдалося зняти, але не те, що планував. Альбом тепер макетують і наступного року він має з’явитися друком», – розповів Остап Лозинський.
Із цього спогаду випливає, що про зникнення гуцульських кахель охоронець фондової групи кераміки повинна була знати не пів, а півтора року тому! Проте тут існують різнобіжності в свідченнях: Євгенія Дзядик стверджує, що занепокоїлася півроку тому, однак не повідомляла дирекцію, бо мала на це свої особисті причини. А Остап Лозинський точно вказує, що для фотосесії 20 лютого 2010 року Євгенія Дзядик не змогла надати обліковані фондові твори, бо вони були відсутні. Різниця в рік суттєва. Зрештою, вона наближує зникнення кахель до періоду активних ремонтних робіт, які провадилися (як вже звиклося, не без порушень) почасти авральним способом, щоб потім взагалі завмерти на невизначений термін.
Що ж до версії про винесення з музею найкращих гуцульських кахель під замовлення якогось колекціонера, то на неї Остап Лозинський має свій погляд. Він не з розповідей знає, як живуть і працюють колекціонери українських старожитностей та творів мистецтва, а отже, може оцінити їхні ідейні спонуки та морально-етичні засади.
За словами сина колекціонера, збирачів можна поділити на дві категорії. До першої він відносить перекупників, які живуть із цього фаху, а до другої – колег свого батька: подвижників, котрі, по-суті, рятують народне мистецтво від нищення часом, забуттям, занедбанням, адже звиш півстоліття поклали на формування своїх збірок, вишукуючи у глухих селах чудові зразки народного мистецтва, яке усіляко популяризують і вивчають.
Такі люди, як Гречко, Лемик, Вітрук, Завалій чи той же Лозинський уже давно стукають у всі владні двері з ідеєю музею приватних колекцій, для того, щоб удоступнити для загального огляду зібрані ними шедеври. А поки ідея музею приватних колекцій лишається не втіленою, то вони провадять активну видавничу діяльність, випускаючи мистецтвознавчі монографії і альбоми, кількість яких вже сягнула за чверть сотні!
Однак ні першим, ні другим колекціонерам не вигідно брати річ непевного чи відверто кримінального походження. Кодекс честі антикварників не дозволяє їм легковажити своєю репутацією. «Я знаю чимало чесних перекупників, для яких, можливо, не важить історія твору як така (бо вони лише посередники між твором і покупцем), але які дбають про своє реноме. Вони живуть із того, що скуповують товар і знаходять для нього нового господаря. Цим покупцем може бути як колекціонер, так і простий споживач, якому хочеться прикрасити помешкання ексклюзивним твором.
Проте перекупники не стануть ризикувати своїм заробітком аж настільки, щоб втягнутися в якусь сумнівну оборудку, бо можуть не тільки не отримати прибутку, а й взагалі опинитися перед фактом конфіскації. Отож навряд чи замовлення на викрадення музейних кахель могло виходити від колекціонерських середовищ», – розмірковує Остап Лозинський.
«Колекціонерську» версію відпрацювала й головний охоронець фондів Національного музею у Львові. Данута Посацька розповіла ЗІКу, що мала розмови з колекціонерами, які підтвердили, що за останні роки ніде не спливала інформація про таку велика партію гуцульських кахель. Колекціонери пригадували, що могло йтися про 3-5 кахель із розібраних хат, їх перекупники везли одразу до Києва, а звідти одиничні примірники могли потрапляти й до Львова.
Проте версію про крадіжку «під замовлення» не слід відкидати зовсім з огляду на те, що замовлення могло виходити з інших кіл. Згаданий уже Остап Лозинський стверджує, що три роки тому саме колекціонерам надійшло замовлення на кахлі для кількох пічок для дач!
«На одну піч треба приблизно 50 кахель. Це саме та кількість, з якої переважно складається колекція. За авторську кахлю відомих народних майстрів зараз правлять по 500 доларів. Але ж який колекціонер продасть свою збірку, яку він плекав, підбираючи певні сюжети? Тому цілком імовірно, що не напитавши потрібної партії раритетних гуцульських кахель, замовники злакомилися на національні культурні цінності з музейних фондів. Бо бачте, сучасні репліки старовинних кахель їм не підходять через низьку технологічність. Нові можуть за 5-6 років потріскатися, а старі як стояли сто років, так і стоятимуть міцно. Тому треба шукати пропажу в обійстях нуворишів», – робить слушне припущення Остап Лозинський, тоді як таке мали б давно вже зробити слідчі.
Але слідство за нововиявленою крадіжкою ще навіть не починалося!
Якщо узяти до уваги слова керівника ГУ МВС України у Львівській області Дениса Харчука, який вчора у коментарях представникам ЗМІ стверджував, що кримінальну справу за фактом зникнення фондових експонатів із Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького відкрито ще 2005 року, то слід зробити висновок, що окремого провадження слідства щодо зникнення кахель не буде, бо його об’єднають із розслідуванням зникнення стародруків, яке виявили 2004 року.
Однак за цей час слідчі Галицького райвідділу ані на крок не наблизилися до істини. Не хочуть чи неспроможні?
На висновки слідства очікує не тільки громада, а й дирекція музею. «Кадрові рішення робитимемо після завершення слідства, наразі я готую наказ на повну звірку фонду відділу народного мистецтва», – сказав Ігор Кожан, який досі залишає відкритим питання власне матеріальної відповідальності двох завідувачок відділів, де виявлено великі нестачі раритетних експонатів. Директор музею обмежився тільки доганою заввідділу рукописів і стародруків Нілі Вергун, яка не змогла пояснити факт пропажі чотирьох десятків унікальних стародруків
Як відомо, наказ на проведення повної звірки наявності фонду «Рукописи та стародруки» у зв’язку з тим, що у вересні 2004 року була проведена звірка наявності фонду «Стародруки кириличні», в результаті якої було не виявлено 5 стародруків 17 та 18 століття, коштував попередній директорці музею Тетяні Лупій бойкоту, який завершився її відставкою та тим, що директорське крісло обійняв висуванець колективу Ігор Кожан.
На переконання Тетяни Лупій, тодішня ситуація з маніпулятивним голодуванням наукових працівників музею була просто шантажем і спричинила її боротьба не за інтереси музею, а за приватні інтереси певних осіб. Не змінилися позиції цих «певних» осіб і досі. Тому незалежні оглядачі припускають, що й цього разу «певні» політичні чинники не оминуть нагоди змістити Ігоря Кожана з посади директора. Принаймні, кореспонденту ЗІКу вони ці наміри висловлювали цілком відверто.
«Західна інформаційна корпорація»