2008 р. Забутий храм забутих гетьманів

Дата: 01.09.2008

19 серпня збулась, нарешті, моя давнішня мрія: вдалося по-людському, не поспішаючи, роздивитися справжню перлину української історико-архітектурної спадщини – Успенський собор у Новгороді-Сіверському. І хоча щиро мною шанований Віктор Вечерський і називає його “однією з найдовершеніших пам’яток архітектури козацького Відродження”, насправді знають про нього мало, а згадують рідко. На мою думку, абсолютно незаслужено…

Загалом, це одна з найраніших сакральних споруд згаданого стилю – заклали собор ще 1671 року – за гетьмана Дем’яна Многогрішного.

До речі, Многогрішний був уродженцем цих місць – походив з сусіднього Коропа, а до Новгорода-Сіверського повинен був мати особливий сантимент: адже саме тут у 1668 році на старшинській раді його й обрали “Сіверським гетьманом”. Не виключено, що цей ефектний храм в одній з тогочасних козацьких столиць повинен був символізувати сходження нової адміністративної зірки.

Звісно, все склалося не так, як гадалося і через рік Многрішний вже “загудів” до Сибіру, де склав свою буйну голову, а храм з набагато меншим ентузіазмом добудовували його наступники. Та й Новгород дедалі впевненіше перетворювався на пересічне провінційне місто.

Потім опам’яталася Москва і жорстко заборонила зведення великих кам’яних храмів на українській периферії (питається, яке кому діло до місцевих ктиторських ініціатив?). Відповідно, будівництво на якийсь час взагалі завмерло, потім у розпал Північної війни і Мазепинщини було не до цього і закінчили споруду аж через кілька десятиліть, в абсолютно іншу історичну добу – гетьмана Данила Апостола.

За довгий час стояння у недобудованому вигляді Успенський собор почав потроху руйнуватися, та ще й, імовірно, підвели зсуви – адже стоїть храм на вершині-терасі високої кручі над Десною, над самим схилом. Ну, і ще зазвичай “гонять” на архітекторські прорахунки, хоча за таких умов, на мою думку, важко і некоректно звинувачувати когось персонально. Словом, стіни вкрилися тріщинами і довелося внутрішній безстовпний простір доповнити допоміжними стовпами, що надійно підперли височезні арки головного нефу.

Мені чомусь здається, що це храм не зіпсувало, а навпаки – привнесло в конструкцію додаткову вигадливість. З’явилося щось таке готичне і дуже напозір архаїчне в цих додаткових “технічних” арках, що перегукуються з “рідними” арковими зводами.

А найгірше з храмом сталося вже у 1820 році, коли оригінальні грушовидні бані були замінені типовими російськими цибулинами, які й лишаються до цього часу. Це остаточно “притисло” україно-барочні риси споруди, перетворило її на щось чудернацько-еклектичне, на якийсь дивний конгломерат непоєднуваних стилів.

Тому щиро рекомендую всім бажаючим отримати від цієї пам’ятки задоволення дивитися її по частинах: спершу бігом куполи, а потім, неспішно, смакуючи, підкупольну частину аж до травички. О, ну і, звісно, дзвіницю з тамбуром також рукою прикривайте – вона також з іншого часу:)))

Напівциліндричний виступ з характерними маленькими віконечками – це утоплені в товщі могутньої стіни сходи на хори. Цього разу я туди не просився, але наступного – обов’язково попрошуся. Ліворуч з високого вікна виходить труба від обігрівача (сам він на одній з подальших фотографій). Такий самий обігрівач з трубою встановлений і на протилежному боці споруди.

Коли не знати історії храму, то от з такої картинки може скластися враження, що збудований він десь у другій половині 19-го століття. Сполучення нез’єднуваних напрямів дало несподіваний ефект: “українське барокко” плюс “російський класицизм” створилили ілюзію третього стилю – т. зв. “історизму”. Якого насправді тут ніколи й не було.

Одне з найбільших вражень – цей дверний прохід. Знімок робився з пізнішого тамбуру, що сполучає храм з так само пізнішою дзвіницею. А колись цей фігурний проріз у білосніжній мурованій стіні виходив прямо на церковне подвір”я. Точніше, на високий урочистий ганок, з якого сходами спускалися на землю. Ще дофантазуйте довкола дверей пишну рослинну ліпнину, а над нею так само ліпний ктиторський герб – вони неодмінно, за законами жанру, повинні були тут бути.

Уявіть, як на фоні темного внутрішнього простору в обрамлені фігурної білосніжної рами з”являвся на встеленому килимами ганку гетьман, неспішно оглядав натовп і поволі спускався вниз, далі так само вища старшина – і всі по одному, як повнозростові портрети самим собі. Адже розмір дверей “групових знімків” просто не передбачає.

А це оті самі “технічні” стовпи і додаткові арки, що лиш ускладнили і навіть покращили, на мій погляд, первісний хрестовокупольний план. Є за що оку зачепитися – той самий випадок, коли “нещастя допомогло”.

Не знаю, можливо, це під враженням моменту, але й “вилинялий” неяскравий розпис стін також не викликав роздратування. Страшно подумати, що буде, коли в приході заведуться гроші і вони вирішать розмалювати свій Успенський собор таким самим чином, як ніжинці запаскудили свій Миколаївський. А це цілком реальна перспектива.

Іконостас мене відверто не вразив. Одне добре – він високий і не дисгармоніює з вертикальною налаштованістю всієї споруди.

Слід зазначити, що хори виявилися відділеними від основного об’єму храму отими “готично-технічними” арками і стовпами і я не певен, що нині належно-акустично виконували б функцію місця для півчих. Та, здається, ніхто там сьогодні вже й не співає – вистачає кліросів.

Поки роздивлявся, присутні в церкві раптом розвернулись і гуртом рушили назовні. Виявилося – Хресний хід.

Відверто кажучи, від несподіванки я трохи розгубився, тому й не встиг клацнути попа, лише кількох учасників з корогвами й іконами на виході.