Український центр на Віслянських Жулавах – церква Святого Миколая в Желіхово

Після трудного часу депортації залишилися де-не де в хатах пам’ятки: старі фотографії, вишиваний одяг, вірші і горстка предметів домашнього вжитку. Часто залишився також жаль та гнів, а понад все потреба жити разом зі своїми, збереження культури та мови…

Моніка Гайдзиніська, учасник проекту «Українці на Жулавах та Повислі», 2016 р.

Характерний ландшафт Віслянських Жулав

Дельта Вісли в північій Польщі носить назву Віслянських Жулав. Наразі це пласка, позбавлена лісів рівнина, яку перетинають менші чи більші рукави Вісли, а також численні меліоративні канали. Череди корів та, так звані, головчасті верби є типовими складовими Жулавських ландшафтів. В центрі Жулав на протоці Туга (колись Туя) розміщується столиця регіону – містечко Новий Двір-Ґданський (далі просто Новий Двір). А за 3 км на північ від Нового Двору у сучасному с. Желіхово, а конкретніше – в його частині, що носить назву Циганек, розташована Церква Святого Миколая – єдина українська греко-католицька церква на терені Жулав. Церква займає храм, збудований у XIV ст. Він розташований у депресії в заплаві рукава Туги, в безпосередній близькості від дороги №502, що веде з Нового Двору до Стегни. Як так сталося, що в готичному костелі розмістилася українська церква, і взагалі, звідки взялися на території дельти Вісли українці? Про це – у цьому нарисі.

***

Жулави мають свою цікаву історію. Найважливішою обставиною було те, що розлогі заплавні землі вздовж рукавів Вісли були своєрідним кордоном між землями поморських слов’ян та прусів. Адже на початку слов’яни під впливом руху народів посуваються на захід та залишають правий берег Вісли, куди їм на зміну приходять балтські племена. На лесових узвишшях Ельблонзької височини в Кадинах та Толкміцьку вони зводять свої дерево-земляні городища. З Х ст. розвивається княжий Гданськ, якому підпорядковуються навколишні слов’янські поселення Східного Помор’я.

Уявлення про те, як виглядали Жулави колись дає рослинність біля Туги за протиповеневим валом в Желіхово

Близько 1300 р. вздовж рукава Туга аж до Желіхово тягнувся вузький пас заплавної території, який вдавався між води значно більшої ніж зараз Вісляної затоки. В той час акваторія затоки сягала близького слов’янського поселення Любешово (Lubeszowo), яке існувало вже в часи панування поморських князів. У цьому селі на, так званій, Піщаній горі знайдено фрагменти кераміки та бронзовий браслет з ранньої епохи заліза (650-400 р. до н.е.). З ранньосередньовічного слов’янського поселення збереглися фрагменти кераміки, залишки риб, а також кості бобрів та свиней. З часів поморських князів походить також інше тутешнє село Орлово (Orlowo). Слов’янські поселення, підлеглі поморським князям, тяглися також і на Вісляній косі через Стегну до Штутова. Біля останнього проходив кордон з балтійським (прусським) племенем вармів. На південь від вармів (від Warmyan – червоний пруською мовою), на терені східніше сучасного Ельблонга жило прусське плем’я погезанів. У районі Ленча (Łęcze) на Ельблонзькій височині ще у ХІІІ ст. за часів панування Святополка (біля 1217-1266 рр.), імовірно, існував ще один слов’янський анклав – так звана, Ланзанія (Лендзянська земля). Адже цей князь робив зусилля, щоб утримати цей анклав в своєму віданні.

Готичний вхідний портал церкви св. Миколая, XIV ст. у Желіхово-Циганку

Експансія хрестоносців призвела до ліквідації культур автохтонів регіону. Відбулося витіснення слов’ян з Помор’я та їх германізація, а також жорстока експансія та германізація балтів-прусів. З 1237 р. війська Германа фон Балка вирушили з підкореної Помезанії (район Мальборка та Штума) проти Погезанії та вармів. Тут вони заклали свою першу твердиню – Ельблонг. Опір, який ставила Погезанія призвів до винищення хрестоносцями місцевих мешканців. У 1308 р. хрестоносці захопили Гданськ (див. Гданськ для українця). Поступово орден вибудовує на колишніх слов’янських та прусських землях свою господарську потугу. Проте Жулави в силу природних причин довгий час залишалися не освоєними. Станом на в XIV ст. територію сучасного Нового Двору людність навколишніх сіл використовувала лише як луки та пасовища.

Костел святого Миколая у Желіхово-Циганку, архівний знімок

Найдавнішим селом району Нового Двору є сучасне Желіхово (німецька назва – Tiegenhagen), перші згадки про яке походять з 1328 р., і з ним пов’язаний головний герой нашого оповідання – храм св. Миколая. Інші села регіону мали такі дати локації: 1321 р. Рихново, 1332 р. Кмецін, 1324/30 рр. Туя та 1354 р. Лесново.

Документ, який свідчив про локацію Желіхово був загублений, але організоване утворення поселення на теренах сучасного Желіхово-Циганка на основі документів, які стосуються навколишніх сіл можна датувати 30-ми роками XIV ст. Перший документ відносно села „Thuenhain” являє собою підтвердження права на локацію села на Хелмінському праві. Його видала канцелярія Великого магістра Вірліха фон Кніпроде 12 серпня 1352 р. Документ свідчить, що період первинного заселення цієї місцевості на той час закінчився. Площа володінь села дорівнювала 60 волокам полів, серед яких 6 було вільних волок війта та 4 костельні волоки. Документ також дозволяв збудувати в селі костел св. Миколая. Храм був збудований в середині XIV ст. на лівому березі рукава Туга в готичному стилі з цегли. Технічні умови, зокрема, слабка міцність ґрунту, робили неможливим зведення масивної цегляної дзвіниці. Зважаючи на це, на низькій цегляній основі збудовано не дуже високу дерев’яну вежу.

Повне осушення теренів сучасного Нового Двору відбулося лише в XVI ст. у часи відновлення на Помор’ї польського панування. В 1515 р. землі тут передано польським королем гданському патрицію Райнхольду Фельдстедте. Після нього цією територією володіли купці з родини Лоітц. Саме з ними пов’язують появу в Желіхово та на Жулавах загалом менонітів, які рятувалися від релігійного переслідування в себе на батьківщині в Нідерландах.

Підтіньовий будинок (з балконоподібною частиною на стовпах) у с. Желіхово – характерний для Жулав

Саме меноніти за допомогою каналів, валів та дренуючих вітряків створили сучасний ландшафт Жулав. Цікаво, що меноніти також безпосередньо пов’язані з Україною. Адже після того, як прусаки почали всупереч пацифістським поглядам менонітів призвати їх до війська, ті на запрошення Катерини ІІ почали оселятися на Хортиці та Запорожжі. У XVIII ст. нове поселення над Тугою було названо Новим Двором.

Кладовище 11 меноницьких сіл в Желіхово-Циганку

Внаслідок поширення реформації і масового переходу місцевого населення до нової церкви, парафіяльний католицький костел св. Миколая в 1574 р. був прийнятий протестантами. Проте, королівським рішенням від 7 вересня1629 р. костел був повернутий католикам. Численні підтоплення змусили мешканців піднести рівень ґрунту навколо костелу на півметра. В цей час піднесено також рівень підлоги всередині храму. Ці роботи виконано між 1637 та 1647 рр. В цей же час було проведено реконструкцію костелу після аварії 1622 р., коли завалилася частина храму.

Ще одне архівне зображення храму св. Миколая у Желіхово-Циганку

Уважно оглянемо храм ззовні. Його брилу зорієнтовано в напрямку схід-захід. Цікаво, що у східну стіну вмонтовано металевий стрижень, що показує рівень моря у порівнянні з ґрунтом, який оточує будівлю.

Рівень ґрунту навколо костелу та його підлоги знаходиться близько 0,7 м нижче рівня моря. Якщо ми уважно подивимося на сучасний храм св. Миколая, то побачимо, що від його вихідної готичної кладки залилися лише східна частина бічних стін (презбітерум), східний готичний фасад і основа наразі не існуючої вежі з стрільчастим готичним порталом.

Церква св. Миколая у Желіхово-Циганку зі сходу. Готичний фасад та стіни презбітеріум

Натомість між 1637 та 1647 рр. було збудовано поздовжні стіни в характерній для Жулав техніці прусського муру (техніка скелетної конструкції, коли простір між дерев’яним скелетом будівлі закладається цеглою), а також західну фасадну стіну. Частково замінено цеглу, зовнішньої частини основи вежі.

Західна частина храму у Желіхово-Циганку збудована на початку XVII ст.

В 1687 р. солтис Петер Конрадт з Petershagen (Желіхово), який виконував функції будівничого, розібрав дерев’яну частину вежі і відбудував її з нових елементів. Пізніше вежа була ще два рази відновлена. Пошкоджена під час бурі 1768 р., вежа храму відновлена в серпні 1768 р. У 1846 р. виконано ремонт вежі, з заміною гонту, а також при південній стіні зведено захристію. Подібні праці на вежі проведено і в 1912 р.

Перед виходом з церкви зберігся хрест, який походить з 1914 р. в пам’ять про францисканську місію (з німецькомовним написом). На території Великих Жулав, що включали територію дельти Вісли в протестантській провінції Східної Пруссії, до 1945 р. існувало лише два римо-католицьких костели. Одним з них був костел святого Миколая в Циганку.

Підтримка Гітлера привела прусських німців до краху. Світ їх розміреного життя закінчився. У зв’язку з наближенням лінії фронту було розібрано вежу костелу св. Миколая (щоб не слугувала орієнтиром для радянських військ).

Бої за Новий Двір були короткі, але жорстокі. Радянські війська підійшли з півдня та заходу, замкнувши німців у приморському котлі. За наказом Гімлера було висаджено в повітря протиповеневі вали на Жулавах. Навіть місцевих німців не попередили про це. У відповідь на зенітний вогонь з Нового Двору радянські літаки вщент розбомбили містечко. Його намагалися боронити німецькі недобитки, які відступали з-під Мальборка. Проте у березні 1945 р. радянські війська зайняли Новий Двір. З того часу у близькому до Нового Двору селі Кмецін (Kmiecin) розташовується цвинтар радянських солдат. Вирізьблені на плитах імена, наприклад Жибенко Л.В., Присяжнюк Г.М., Кітко Ю.Г., Кармелюк В.Ю., Лавейко Ю.А. та ін. свідчать що тут поховано багато українців.

Радянський військовий цвинтар у с. Кмецін, де поховано багато українців

Історії так судилося, що на землі Жуляв знову повертаються слов’яни. Сюди напливають поляки зі східних воєводств передвоєнної Польщі – із Західної України та Білорусі.

Пам’ятник польським переселенцям у Новому Дворі

В музеї історії Жулав у Новому Дворі знаходимо предмети польських переселенців з Волині та свідчення кривди, якої зазнали вони від українців. Зокрема, Тереза Седліска була серед атакованих українськими повстанцями прихожан костелу в Киселіні 11 липня 1943 р. Там українцями було вбито багатьох цивільних поляків. В експозиції представлено також речі переселенця з Ківерців Віцентія Островського, який залишив Волинь остерігаючись подібної долі.

Подорожня скриня переселенця з Ківерців Віцентія Островського, експозиція музею історії Жулав

Але, якщо трагічна доля поляків-переселенців з колишніх східних земель Другої Речі Посполитої висвітлена, то зовсім не згадується про трагічну долю українців, депортованих в рамках злочинної акції «Вісла».

Музей історії Жулав розміщується в будинку колишньої молочарні

У перші роки співжиття поляків і українців було важким. Адже Надсяння – етнографічна українська земля, звідки походили переселені до Жулав українці, було місцем численних конфліктів поляків та українців. Під час перших українських визвольних змагань на Любачівщині точилися бої між українськими та польськими підрозділами. В роки Другої світової війни Надсяння було одним з районів дії УПА. А потім у 1947 р. була проведена горезвісна акція «Вісла». В липні 1947 р. на Жулави прибуло 115 греко-католицьких родин, депортованих з сіл: Угринів (Uchrynow), Корні (Kornie), Мости (Mosty) i Тенетиска (Tenetyska). Їх розселено в гміні Осташево (Ostaszewie: Gniazdowie, Nowej Cerkwi, Palczewie, Jezierniku) – 36 родин, Маренчино (Marzcino) – 32 родини, Янтарі (Jantarze) – 11 родин, Пшемиславі (Przemysawiu) – 10 родин, Стегні (Stegnie) і Стегенці (Stegience) – 9 родин, Глобиці (Globicy) – 5 родин, Штутові (Sztutowie) – 2 родини, Бронові (Bronowie) – 4 родини, які походили з місцевості Мости. Частина з цих родин після 1958 р. повернулася на рідні землі.

Меморіальна дошка в церкві св. Миколая у Желіхово-Циганку, яка фіксує місцевості, звідки було депортовано українців

Один з депортованих українців згадував, що коли вони йшли з торбами та пакунками, то побачили групу поляків, які сховалися у лісі, щоб „з безпечної відстані придивитися до тих бандерівців”.

Депортовані українці вивантажуються на станції призначення, 1947 р.

Комуністична влада Польщі вирішила використати для асиміляції депортованих українців православ’я (усі православні парафії в Польщі були і зараз є польськомовними). У 1947 р. при лютеранському костелі в Новому Дворі (напівзруйнованому, який було розібрано в 1955 р., вціліла тільки плебаня по вул. Хороброго) утворилася православна парафія.

Лютеранський костел в Новому Дворі. Архівне фото

Отець Зайонц (римсько-католицький декан в Новому Дворі) намагаючись відтягнути греко-католиків від православ’я, звернувся до отців василіан у Варшаві (їх осередок за комуністичної влади зберігся) з проханням визначення пастиря для греко-католиків в Новодворському повіті. Отець П. Пушкарський (тогочасний пріор) запропонував особу Василя Гриника. Виконуючи служби в латинському обряді, о. Василь з 1948 р. почав регулярно відправляти в Новому Дворі-Ґданському (Nowym Dworze Gdanskim) для депортованих українців греко-католицькі служби в неділю та більші свята по юліанському календарю (за дозволом пробоща з Нового Двору о. Зайонца). Уперше богослужіння в східному обряді він відправив перед Великоднем 7 квітня 1948 р.

Спаський костел у Новому Дворі, в якому відслужив першу східну літургію отець Василь Гриник

Зважаючи на вимогу місцевої комуністичної адміністрації, о. Василь Гриник змушений був робити проповіді польською мовою. Навесні 1952 р. він повністю перейшов на служіння в греко-католицькому обряді. Згодом він перейшов до Циґанка – так досі називається лівобережна частина Желіхово, де 14 березня 1952 р. відправив першу літургію св. Іоанна Златоуста в цьому самому костелі святого Миколая, в якому мали свою садибу католицькі декани з Нового Двору.

Процесія у Желіхово-Циганку, кінець 1950-х рр.

Отець Василь Гриник з дітьми, яки прийняли перше причастя, 1950-ті рр. (?)

Таким чином виникла перша парафія сучасного Ельблонзького деканату а разом з тим – друга на півночі Польщі. Детальніше про отця Василя Гриника та розвиток парафії в Желіхово ми вже розповідали в статті Українці в околицях Ельблонга. Початки.

Ікона Св. Миколая в Желіхово-Циганку

З 1952 р. храм використовувався двома парафіями: греко- та римсько-католицькою, а 2002 року перейшов у власність греко-католицької парафії.

У 1988 р. на відзначення 1000-ліття хрещення Русі перед церквою було встановлено дерев’яний хрест, а у стіну храму зліва від входу вмуровано меморіальну дошку із зображенням св. Володимира та Ольги.

Хрест на 1000 річчя хрещення Русі-України біля церкви св. Миколая у Желіхово-Циганку

Парафія біля встановленого хреста 1000 річчя хрещення Русі (1988 р.?)

У 2010 р. проведено капітальний ремонт несучих конструкцій даху та замінено покриття даху церкви. В 2011 р. ремонтувалися фундаменти, була закладена ізоляція вздовж стін, було вирівняно ділянку біля храму. З 27 лютого 2014 р. декретом Перемишльсько-Варшавського митрополита архієпископа Івана Мартиняка адміністратором, а з 1 липня того ж року настоятелем парафії став отець Павло Потічний, який виконує ці обов’язки на цей час.

Пам’ятна дошка на честь 1000-ліття хрещення Русі на стіні церкви св. Миколая у Желіхово-Циганку

Настоятель отець Павло Потічний народився у 1981 р. в родині депортованих українців у Пененжні. Учнем середньої школи він відвідував уроки української мови, після цього вчився в українському ліцеї в Гурово-Ілавецькому. Вступив до Люблінської греко-католицької семінарії, після закінчення якої працював в архікафедральному соборі в Перемишлі. Його бабуся з боку тата і дідусь з боку матері походили з Вербиці (Wierzbicy, суч. Томашівський повіт Люблінського воєводства Польщі (див. також: «Вербиця. Історія одного села із Закерзоння»).

Бабуся з боку мами – з Запалова (Zapałowa) біля Ярослава, а дідусь з боку тата – з Бахова (Bachowa). Як їх виселяли, вони були підлітками. Дідусі та бабусі знайомилися та одружувалися вже на Вармії.

Зайдемо до церкви, щоб оглянути її унікальний в межах Великих Жулав оригінальний вистрій, який переважно походить з XVII-XVIII ст.

Зображення святого Миколая над органами церкви св. Миколая у Желіхово-Циганку

Головний олтар був встановлений у 1730 р., а позолочений – у 1737 р., за що заплачено 250 гульденів. Головний образ представляє Марію як королеву трояндового вінка, а вище – образ „Ecce Homo” (Ісус перед Пілатом).

Інтер’єр церкви св. Миколая у Желіхово-Циганку

Бічні олтарі були вирізьблені в 1748 р. гданським скульптором майстром Віхертом. В наступні роки їх було позолочено та пофарбовано. В рахункових книгах з 1752 р. знаходимо також згадку про маляра-золотаря Руча. Північний бічний образ посвячений Святому Миколаю. Південний олтар присвячений Пресвятій Діві Марії. Він має на своєму головному образі народження Христа, а на горі його проповідь.

Храм має оббиту дошками розмальовану фігурами стелю. Над олтарем представлена свята Трійця: Господь, Ісус Христос з хрестом та голуб – образ Святого Духа в оточенні ангелів. На західній стіні, посередині склепіння, бачимо ягнятка на книжці з сімома печатками. Діва Марія, Єлизавета, Анна, Іван Хреститель, Йосип і Яків, розташовані з лівого і правого боку від прикріпленого до стіни хреста з 1750 р., а на східній стіні над органом – образ Святого Миколая, патрона костелу.

Бічні зводи вкриті дошками, як і стеля, що утворює напівкругле склепіння. На східній частині склепіння бачимо святих, які дивляться з-поза зображеної балюстради. На південній частині бачимо Адама, Єву, Ноя, Мельхіседека, Аарона, Ісуса Навина, Гедеона, святих Магдалину, Петра, Якова Старшого, Фому, Філіпа, Якова Молодшого, Марка, Луку та Матвія.

На північній стіні бачимо зображених від східної частини – святих Симеона, Ісаю, Захарія, Симона з Кирени, Йосипа з Ариматеї, Вероніку, Андрія, Іоанна, Іуду Тадея, Варфоломія, Симона Петра, Лаврентія та Степана.

Свято Божого Тіла в Циганку, 2006 р.

Амвон збудовано в 1747-1748 рр. На балюстраді вміщено навернення Павла та Христа як судді світу, на стіні зображення „Дванадцятирічний Христос у храмі”, на закінченні амвона, по краю вирізьблені малі фігурки солдат: справа – римські легіонери, а з лівого боку – польсько-саксонська піхота з часів близько 1750 р.

Огорожа органу містить в заповненнях балюстради наступні образи: Благовіщення, Різдва Христового, Преображення Господнього, Хресної Дороги і Покладання у гроб. Орган має три вежі з різьбленими боками.

Композиція „Дванадцятирічний Христос у храмі”

Олійні розписи були створені за часів декана Моцького (Mocki). З бухгалтерських книг костельного архіву відомо, що маляр Віхерт з „Merlzacker” у 1751 р. за розписи в костелі отримав, не рахуючи золота та фарб, 400 гульденів.

Українськими елементами вистрою костелу є іконостас (уособлення неба), ікона св. Миколая на стіні справа, хоругви із зображеннями св. Володимира та Ольги, а також численні вишиті рушники, що прикрашають образи та убранство храму.

Численні рушники прикрашають вистрій храму

Рішенням Воєводського консерватора пам’яток у Гданську від 25.09.1961 р., храм вписаний до реєстру пам’яток з номером 126/N, новий реєстраційний номер 236.

Храм являє наразі єдине місце культу греко-католицького обряду для українців на теренах Великих Жулав, становлячи важливий культурно-інтеграційний центр.

Парафія збирає біля 100 родин з Новодворського повіту. Вона включає: місто і гміну Новий Двір, місто і гміну Криниця Морська, гміну Осташево, гміну Стегна, а також Штутово.

Поховання ієромонаха Никодима Стецури біля південної стіни храму

2012 року вірні святкували шістдесятиліття своєї парафії. Під час урочистості було відкрито пам’ятну дошку на честь першого настоятеля парафії – подвижника відбудови греко-католицької церкви у Польщі Василя Гриника. Також можна було оглянути виставу вишивок, приготовану настоятелем в костельній крипті. Представлені вишиванки – результат тренінгів з вишивання, котрі тривали від лютого до кінця вересня 2016 р. в парафії. Їх було організовано як форму розваги та реабілітації для старших осіб.

Пам’ятна дошка на честь 60-тиріччя парафії та першого настоятеля Василя Гриника

Настоятель парафії займається також навчанням дітей українській мові. Зазвичай їх небагато, і це різні за віком і за ступенем знання мови діти. Парафіяни св. Миколая зібрали також кошти на відбудову цвинтаря на батьківщині дідів у с. Корні.

Плебаня

Колективне фото парафіян, які зібралися до храму на Малу Сарепту 2014 р.

Усе це життя переважно залишається невідомим пересічним полякам. Вони часто не здогадуються про, так званих, поселенців «W». Адже людей у вишиванках немає на святі переселенців, яке відзначається в Новому Дворі щорічно. Проте в Польщі існують кола, які високо цінують різноманіття культур та розуміють необхідність збереження традицій різних народів. Зокрема, в 2016 р. група польських краєзнавців зі спілки «Кохаємо Жулави» та студентів Гданського університету реалізувала проект по збору та документації свідчень української культури в рамках проекту „Багатокультурне Помор’я: Українці та їх культурна спадщина на Жулавах та Повіслі”. При цьому, дослідники працювали у двох парафіях в Дзежгоні на Повислі та описуваній в нашому нарисі парафії в Желіхово. Результати свого дослідження вони видали в польськомовній праці, доступній в Інтернеті (див. джерела).

***

Рукав Туга

Вітер залишає слід на гладенькій поверхні річки Туги. Вона є окрасою і Нового Двору і Желіхово. По берегах рукава розвинена соковита прибережна водна рослинність – на воді колишуться тендітні білі квіти латаття та жовті квіточки глечиків. На воді копошяться водні птахи. Справжня оаза життя перетинає майже повністю освоєні Жулави. А над Тугою стоїть сивочола церква Св. Миколая – східного святого, якого вшановує і західний християнський світ. Святого, який справедливістю і своїми дивами заслужив повагу, до якого звертаються за пильною допомогою подорожуючі та моряки, доброго святого, який приходить з подарунками для дітей котрі не вередують. Важко собі уявити, що відчували люди, яких переселили з розточанських лісів сюди на безлісі Жулави, але подекуди здається, що вони вміють цінувати усе українське більше, ніж ми на Великій Україні.

Джерела:

Pitkowski A. Dawny Elblg wielkim wlascicelem ziemskim. Wydawnictwo Morske, Gdask, 1987 – 72 s.

Mamuszka F. Elblag i okolice. Informator krajoznawczy. Wydawnictwo Morske, Gdask, 1978 – 276 s.

Jzefczyk M. redniowiecze Elbga. Wydawnictwo diecezijalne w Peplinie, 1996. – 300 s.

Badowski J. Warmia i Mazury z Kaliningradem. Pod red/ Marioli Malerek Wydawnictwo Laumann-Polska, 1997. – 282 s.

Elblg, Kaliningrad – ponad granicami / Ельблонг, Калининград – вне границ. Przewodnik historyczny / Исторический путеводитель 2007-2013

Іван Парнікоза,

старший науковий співробітник національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», к.б.н.

Бжезіна під Ельблонгом

01.08.2019 р.

Вперше надруковано: