Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

Петро Шкурат

Володимир Мороз

Внесок Петра Шкурата в життя української еміграції в Польщі (міжвоєнний період) та Австрії й Канаді (після Другої світової війни) – дуже вагомий. Також він був активним учасником визвольного руху середини ХХ століття як заступник голови Українського Національного Комітету у Кракові влітку 1941 р. та, можливо, як член Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

Народився Петро Шкурат 16 жовтня 1893 р. у містечку Келеберда біля Кременчука (тепер село в Кременчуцькому р-ні Полтавської обл.). Подробиці дитинства та молодості наразі не встановлені. Відомо, що на канікули приїжджав в с. Переволочну над Дніпром (тепер затоплене Дніпродзержинським водосховищем), де дідусь розповідав йому легенди й перекази про козаків та їх боротьбу з Росією. Є вказівки, що навчався на медика – можливо, у фельдшерській школі.

Під час Першої світової війни Шкурат служив у царській армії. Зокрема, навесні 1917 р. перебував на російсько-австрійському фронті в Галичині, в околиці м. Підгайці і с. Шумляни.

В 1918 р. тривалий час працював в українських установах м. Генічеськ (тепер Херсонська обл.). В січні 1919 р. в складі Полтавського полку брав участь в боях проти махновців та більшовиків на Катеринославщині та Харківщині, зокрема, в околицях м. Лозова. За участь у збройній боротьбі за державність України нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

Захворівши на поворотний тиф, Шкурат довго лікувався. В липні 1919 р. шпиталь у Тернополі, де він перебував, опинився на території, окупованій поляками. Від серпня 1919 р. до вересня 1920 р. Шкурат перебував в таборі для інтернованих та полонених українців на Ялівці у Львові. Тут, зокрема, контактував із відомим отаманом Ангелом.

Після звільнення як медик за фахом за допомогою Надзвичайного комісаріату по боротьбі з епідемією тифу був скерований на посаду помічника повітого лікаря в м. Ярослав (тепер Польща). Тут працював у 1921–1924 рр.

Згодом П. Шкурат перебрався до Перемишля, де мешкав аж до 1944 р., працюючи продавцем в книгарні “Базар”, а відтак управителем книгарні Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Брав активну участь в житті української громади Перемишля, а також наддніпрянської еміграції у Польщі, яка об’єднувалася в Український центральний комітет (УЦК).

Організатор і секретар комітету “Брат – братові”, створеного у Перемишлі 1921 р. з метою допомоги дітям інтернованих вояків армії УНР. П. Шкурат контактував із всіма таборами в Польщі, став фактичним посередником між ними та українцями Галичини. Він об’їздив всі більші міста Галичини та Волині й домовився, що українські чоловічі та жіночі гімназії та бурси (гуртожитки) приймуть безплатно 2–3 хлопців або дівчат. Найбільше допомагали школи і бурси Перемишля, насамперед Український дівочий інститут. На кінець 1938 р. в перемиських народних (початкових) школах, фахових школах та гімназіях навчалося 78 хлопців та 40 дівчат – дітей наддніпрянців.

Обраний заступником голови відділу представництва УЦК в Перемишлі у 1925 р., П. Шкурат згодом, у 1930-х роках, керував цим відділом. На ІІ з’їзді Української політичної еміграції (1928 р.) став членом головної ради УЦК, на ІІІ з’їзд (1934 р.) – заступником голови Головної управи і референтом культурно-освітнього відділу. Під його опікою перебувало понад 20 недільних шкіл у місцях масового скупчення емігрантів з Наддніпрянщини, в яких у 1938 р. навчалося близько 750 учнів. Також П. Шкурат відповідав за редакцію часопису “За незалежність” – бюлетеня Головної управи Українського центрального комітету в Польщі. Він виходив щомісячно (1934–1935 рр.), відтак раз на два місяці (1936–1939 рр.). Всього світ побачило 55 чисел цього видання. П. Шкурат у 1936 р. був організатором широкого вшануванням пам’яті Симона Петлюри в 10 річницю його загибелі.

За працю в УЦК у 1935 р. П. Шкурат отримував 220 злотих (тоді його заробіток у книгарні складав 160 злотих).

При Українському центральному комітеті в Польщі створено у 1935 р.товариство “Українська школа на еміграції”. Його головою став ген. Павло Шандрук, заступником голови – П. Шкурат. В 1938 р., відповідно до рішення IVз’їзду, створено Українську ощадно-кредитну касу, до керівництва якої обрані П. Шкурат, Яків Танцюра та ген. Всеволод Змієнко.

Важливим напрямком праці П. Шкурата була побудова бурси (гуртожитку) для наддніпрянських дітей у Перемишлі. Він у 1934 р. очолив створений для цього комітет і вже за два роки довів справу до завершення.

Василь Бородач писав: “Своїм тактом та надзвичайною підприємчивістю вміє з’єднати загал для ідеї рятування української дитини Завдяки його ініціятиві та загальної моральної підтримки та матеріяльної допомоги в серпні 1936 року вже великий масивний будинок бурси ім. отамана С. Петлюри дає приміщення 30 сиротам”.

Значних зусиль до будови доклав і довголітній адміністратор Українського дівочого інституту в Перемишлі, відомий пластовий діяч Леонід Бачинський. Також П. Шкурат тісно співпрацював із визначною художницею Оленою Кульчицькою, яка стала співзасновником комітету “Брат – братові” та комітету з побудови бурси ім. С. Петлюри.

18 жовтня 1936 р. відбулося урочисте посвячення бурси, яке провів капелан колишньої армії УНР о. Павло Пащевський. П. Шкурат став опікуном бурси. В його планах також була побудова ремісничої бурси з варстатами (майстернями), під що у 1938 р. були закуплені два будинки.

Наміри зруйнувала Друга світова війна. Під час неї П. Шкурат поступово зблизився із націоналістичним рухом.

Одним із важливих кроків ОУН напередодні німецько-радянської війни була ініціатива створення Українського Національного Комітету (УНК). Його метою була мобілізація всіх політичних сил, середовищ і окремих осіб в єдиному представництві, щоб позитивно впливати на перебіг подій, насамперед, на німецьку політику щодо українців.

Активну участь у створенні цього представницького органу взяли діячі середовища Української Народної Республіки (УНР), зокрема і П. Шкурат. Справа була погоджена екзильним президентом Андрієм Лівицьким.

Проміжним етапом об’єднавчого процесу стала відозва про потребу консолідації для боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу. Цей документ датований 14 червня 1941 р. і підписаний 166 особами різних політичних поглядів. Серед них був і П. Шкурат.

З’їзд української політичної еміграції (Український національний конгрес), на якому власне створено УНК, відбувся 22 червня у Кракові в залі “Просвіти”. Головував Володимир Горбовий, заступником його був Віктор Андрієвський, обов’язки секретаря виконував Ярослав Старух; з основними доповідями виступили Мирон Богун, Володимир Янів та В. Горбовий.

До УНК увійшли представники груп середовища УНР, Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), гетьманців, частина Фронту національної єдності (ФНЄ), а також окремі авторитетні представники громадянства. Не включилася в консолідаційну акцію тільки ОУН(м).

Головою комітету одноголосно обрано генерала Всеволода Петріва. До президії також увійшли: перший заступник голови – В. Горбовий, другий – Віктор Андрієвський, третій – Петро Шкурат, четвертий – Василь Мудрий; генеральний секретар – Степан Шухевич, його перший заступник – Андрій Яковлів, другий – Василь Іванис; керівник екзекутиви – Варфоломій Євтимович. Фактичним головою УНК став В. Горбовий, бо В. Петрів, по-перше, перебував у м. Брно (Чехія), а, по-друге, остаточно відмовився від головування в ньому, хоча попередньо дав згоду на участь в об’єднавчому процесі, якщо до нього увійдуть усі головні політичні сили.

УНК при створенні 22 червня видав відозву до українців, в якій стверджував себе “одиноким виявом організованої волі української еміграції до часу відновлення діяльности Української держави в Києві” та закликав до єдності й солідарности для добра нації. Комітет направив меморандум до Адольфа Гітлера, Йоахіма Ріббентропа та Альфреда Розенберґа, в якому з’ясовано мету УНК, стверджено бажання українців створити свою державу і боротися з Москвою, а також висловлено сподівання, що німецький уряд поважатиме волю українського народу до суверенного державного життя.

Згодом П. Шкурат у спогаді “Назустріч волі (спогад про Краківський з’їзд з-перед 20 років)” згадував про настрої, які панували при створенні комітету: “Українське громадянство без різниці на політичні переконання було свідоме, що стоїмо напередодні великих подій. В обличчю тих подій мусимо бути об’єднані зцементовані”.

Членами УНК стали 37 осіб. Саме їх підписи (крім відсутнього В. Петріва), стоять під відозвою та меморандумом від 22 червня. Підписав ці документи і П. Шкурат.

Того ж дня частина членів комітету вирушила на схід із Похідними групами ОУН і за їх найактивнішого сприяння вже 30 червня Національні збори у Львові проголосили відновлення Української держави. В обіжнику ч. 1 від 1 липня 1941 р. УНК повідомив про події 30 червня у Львові й привітав новостворений уряд.

З ініціативи ОУН у Львові на початку липня створено Раду сеньйорів – своєрідний передпарламент. Вона солідаризувалася із консолідаційною акцією УНК в Кракові й висловила підтримку та підпорядкування Українському державному правлінню на чолі із Я. Стецьком. Почесним головою Ради сеньйорів став митрополит А. Шептицький, головою – колишній керівник уряду ЗУНР Кость Левицький.

Але на той час німці взяли курс на ліквідацію паростків української державності. 5–7 липня 1941 р. заарештувано сімох провідних діячів УНК, зокрема В. Горбового, М. Богуна, В. Яніва, В. Євтимовича та Ярослава Рака, а 8 липня Ґестапо вручило В. Андрієвському телеграму Гіммлера, в якій заборонявся вихід “Бюлетеню Українського Національного Комітету”. У липні й на початку серпня В. Андрієвський та В. Мудрий від імені УНК робили спроби налагодити контакти із лідером ОУН(м) А. Мельником та Володимиром Кубійовичем, головою Українського центрального комітету (підлегла німцям установа в справах українців, створена у 1940 р.). Цим фактично і закінчилася коротка історія УНК.

Під час війни П. Шкурат далі мешкав у Перемишлі, співпрацював із підпіллям ОУН(б). Не припинилися і контакти між середовищем УНР та бандерівською ОУН. Вони актуалізувалися при створенні вищого представницького органу українців – Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

Впродовж 1943–1944 рр. учасники підпілля провели низку зустрічей із представниками різних політичних сил і середовищ. Зокрема, член Проводу ОУН Василь Охримович спілкувався із президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким. Той відмовився брати участь у нелегальній акції, але при цьому погодився направити до УГВР “обсерваторів” екзильного уряду УНР о. Мартина Волкова, Івана Карнаухіва і П. Шкурата. Тут слід зауважити, що протоієрей М. Волков був серед підписантів згаданої вище консолідаційної відозви від 14 червня 1941 р., а адвокат І. Карнаухів очолював Рівненську обласну управу, створену ОУН в рамках організації Української держави, відновленої Актом 30 червня 1941 року.

Голова Ініціативного комітету для створення УГВР Лев Шанковський стверджував, що мали мандат для участі у великому зборі, але не брали участі в ньому 9 осіб: Іван Багряний, о. Мартин Волков, Євген Врецьона, о. Микола Ґалянт, Варфоломій Євтимович, Іван Карнаухів, о. Олександр Малиновський, Ілля Сем’янчук та Петро Шкурат.

В протоколі великого збору УГВР, російський переклад якого зберігся в українських архівах, вказується, що до участі в ньому запрошено 30 осіб. Ймовірно, в це число входив і П. Шкурат, але він не брав участі в зборі, який відбувся 11–15 липня 1944 р. в с. Сприня Самбірського р-ну Львівської обл.

В Тимчасовому устрої УГВР зазначено, що її чисельність становить 25 осіб. Хто ще, крім 21 учасника, увійшов тоді до її складу, точно невідомо. Це могли бути Іван Багряний, Євген Врецьона, о. Микола Ґалянт, Василь Мороз, Ілля Сем’янчук чи Петро Шкурат.

Один із активних організаторів УГВР, член Проводу ОУН Василь Охримович згодом зізнавав: “Всього на Збір було запрошено близько 25 осіб, з яких Шкурат від УНР і греко-католицький священик канцлер Ґалянт не з’явились, але все одно учасниками Збору були затверджені, як члени УГВР”.

Натомість жоден з учасників збору, хто опинився в еміграції, про членство П. Шкурата в УГВР не згадували. На жаль, і від самого П. Шкурата нічого невідомо про його стосунки із підпільним українським парламентом.

В одному із документів Закордонних Частин ОУН у 1966 р. згадувалося, що до них на еміграції належить один кооптований член УГВР. З досить великою ймовірністю це може бути якраз П. Шкурат.

Емігрувавши у 1944 р. на Захід, певний час П. Шкурат з дружиною Євгенією і маленькою донькою Оксаною мешкав у таборах для переміщених осіб в Австрії, деякий час очолював Українське центральне допомогове об’єднання в Австрії (УЦДОА).

Невдовзі перебрався до Торонто (Канада). Тут працював робітником на заводі компанії “Acme Screw & Gear”. В 1951 р. очолив управу першої української професпілки в Канаді – Української робітничої громади – створеної на цьому підприємстві.

За кілька років П. Шкурат перейшов на роботу в бюро кредитової спілки “Будучність”, де сумлінно працював майже до смерті. Кількаразово обирався головою контрольної (провірочної) комісії цієї кредитівки.

Одночасно був активний у житті української громади. Брав активну участь в установчих зборах Ліги визволення України (ЛВУ) 1 травня 1949 р.в Торонто, входив до головної управи Ліги, викладав на курсах українознавства. Також був членом контрольних комісій Української суспільної опіки (УСО) в Торонто та Української медично-харитативної служби (УМХС) в Канаді.

Любив працювати із молоддю, займався виховною працею в Пласті та Спілці Української Молоді (СУМ). Василь Бородач у 1955 р. писав: “Людину цю ви бачили всюди там, де йшлося про душу молоді. Він зріс з молоддю, знає наскрізь її душу, він розуміє її і любить. Впрочім, вроджений такт і сердечний підхід до душі дітей і юнацтва вербував п. Шкуратові саме серед молоді сердечних приятелів”.

На першому Крайовому з’їзді СУМ у Канаді (9-10 жовтня 1949 р.) П. Шкурат обраний головою Виховної ради, яку очолював кілька років. Був членом редколегії сумівського місячника “На варті”, почесним головою осередку СУМ в Торонто.

Належав до організаторів пластового осередку в Торонто, створеного 4 квітня 1948 р. На установчих зборах станиці 23 травня того ж року обраний референтом Уладу пластунів-сеньйорів (УПС). На цьому посту працював кілька років. Згодом також очолював станичний Суд чести, належав до організаторів пластової кооперативи “Плай” (створена 1954 р.) і був першим головою її управи.

Співорганізатор Літературно-мистецького клубу в Торонто, в різний час входив до його контрольної комісії та управи, а у 1959–1962 роках очолював клуб. Входив до Об’єднання працівників літератури для дітей і молоді (ОПЛДМ) ім. Л. Глібова, писав літературні твори до дитячого журналу “Веселка”. У торонтському видавництві “Євшан-зілля” у 1974 р. вийшла збірка історичних та інших оповідань, гутірок і спогадів “Підводним шляхом на Синоп”. Також публікувався в газеті “Гомін України”.

Один із чільних діячів української громади в Канаді й Австрії, довголітній член Проводу ОУН Роман Малащук, який був у дружніх стосунках із П. Шкуратом, характеризував його як дуже приємну і товариську людину.

Помер П. Шкурат 20 грудня 1972 р. у Торонто, похований на місцевому цвинтарі “Проспект”.

Джерела:

Підготував Іван Парнікоза, НІАМ «Київська фортеця».