Видобуток марганцю

С. В. Полін, М. М.Дараган

Археологічні дослідження курганів поблизу сучасного м. Покров безпосередньо пов’язані з видобутком марганцю, який веде тут Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат (ВАТ «ОГЗК»). Марганець тут добувають уже 115 років і тривалий час це відбувалося за допомогою шахт. У разі такого способу видобутку мало зачіпався поверхневий земний ландшафт. На початку 1950-х рр. почався, а до початку 1970-х рр. і завершився перехід комбінату до відкритого видобутку марганцевої руди – за допомогою кар’єрів. За такого способу значно підвищилися ефективність і безпека видобутку, проте почав повністю видозмінюватися поверхневий рельєф. Первинний ландшафт знищувався в процесі гірничих розробок і лише через багато років він міг відновитися вже в новому вигляді. З початком відкритого видобутку стали необхідні попередні охоронні розкопки археологічних пам’яток, що опинялися на шляху кар’єрів. З цією метою в 1964 р. тут почала працювати Орджонікідзевська експедиція Інституту археології НАН УРСР. Тому, перш ніж приступити до опису археологічних пам’яток, коротко зупинимося на історії видобутку марганцю в районі м. Орджонікідзе [Більш детально в: Мозолевский Б. Н., Полин С. В. Курганы скифского Герроса IV в. до н. э. (Бабина, Водяна и Соболева могилы). Киев: «Стилос». 2005. С. 49 – 70].

У геологічній структурі нашарувань земної кори археологічні пам’ятки займають лише верхній найтонший шар – у межах 20 м. Саме цей поверхневий шар земної товщі, що утворився впродовж четвертинного періоду, відповідає періоду існування людства, що займає в історії Землі (близько 4,5 млрд років) дуже незначний проміжок, – не більше двох-трьох мільйонів років. Нижче залягають пласти відкладень далеких геологічних епох, що йдуть углиб століть на десятки і сотні мільйонів років. І там, на глибині до 110 м, залягає шар марганцю, що утворився близько 30 – 40 млн років тому, коли тут плескалися хвилі олігоценового моря.

Цей ззовні непривабливий мінерал, сам по собі ні на що не придатний, був відомий уже древнім римлянам у вигляді якогось чорного каменю, що вживався для знебарвлення скляної маси (Пліній Старший). Під ним малася на увазі головна марганцева руда – пиролюзит. Переважно в такій якості, а також для виготовлення відбілюючого порошку марганцева руда використовувалася аж до середини XIX ст. У 1860-х рр. марганець почали широко застосовувати в металургії для отримання дзеркального чавуну, що використовується для виготовлення високоякісної сталі, й відтоді у світі існує постійна висока потреба в ньому.

Чорна металургія до кінця XIX ст. безперервно нарощувала потреби в марганці. В Європі всі марганцево-рудні родовища були відносно невеликими, багато які з них швидко виробилися, інші не могли задовольнити постійно зростаючий попит. Ситуація істотно змінилася після початку видобутку цього мінералу в Чіатурському (1879) і Нікопольському (1886) родовищах. Аж до 1914 р. від третини до половини світового видобутку марганцевої руди припадало на Російську імперію. Практично вся руда з Чіатурського родовища йшла на зовнішній ринок.

Але зовсім інше значення для Росії мало Нікопольське родовище, звідки експортувалася лише третина видобутку: основна маса нікопольської руди споживалася металургійними заводами Півдня Росії. Нікопольський марганець зіграв вирішальну роль у становленні і розвитку вітчизняної металургії.

Настільки ж важливе значення Нікопольське родовище мало і в радянський період. На його частку припадало до 80% розвіданих запасів марганцевих руд СРСР і близько 80% у загальному обсязі видобутку. Зберігає своє важливе значення марганець і для незалежної України. В даний час головним споживачем марганцю залишається чорна металургія, де використовується 90 – 95% усього його видобутку, і частково кольорова. Марганець використовується також для виготовлення гальванічних елементів, у складі глазурі та емалей, тканинних барвників, керамічних фарб, у хімічній і скляній промисловості, в мікродобривах тощо. Поки чорні метали мають вагоме значення в житті людства, марганцева руда залишатиметься одним із найважливіших видів сировини на планеті.

Нині за розвіданими запасами і видобутком марганцевих руд Україна посідає одне з провідних місць у світі. Основні поклади марганцю зосереджені в Нікопольському басейні, який за запасами займає одне з перших місць у світі та є найбільшим в Європі.

У 1883 р. гірничий інженер Російського Геологічного Комітету Валеріан Олександрович Домгер (1851 – 1885), під час збирання матеріалів для складання 47-го листа геологічної десятиверстної карти Європейської Росії, в оголенні лівого берега р. Солоної виявив пласт марганцевої руди. Він простежив його поширення вздовж річки впродовж 7 верст від ур. Пекельного до Хоминої балки (недалеко від сучасного смт Гірницьке). Хімічні аналізи засвідчили високу металургійну цінність знайденого мінералу і В. О. Домгер прийшов до висновку про наявність у районі р. Солоної вельми серйозного родовища і ймовірності відкриття ще більш потужних покладів марганцю. Він звернув на це увагу Головного Управління маєтками Великого князя Михайла Миколайовича, власника земель, на яких переважно розміщувалися виявлені поклади.

За пропозицією керуючого маєтками Р. А. Мазінга В. О. Домгер повинен був у наступному році провести детальне обстеження виявленого родовища. Однак раптова смерть Домгера перекреслила ці плани і подальші дослідження провели в 1885 р. гірські інженери М. О. Михальський і М. Д. Коцовський. Останній виявив марганець і в пониззі р. Чортомлик, і по балці Довжик, і поблизу р. Базавлук. Надійними для розробки за його визначенням були потужні поклади по р. Солоній. Тут він простежив їхнє поширення по долині річки на досить значному відтинку і вглиб берега на 22 сажені. М. Д. Коцовський не мав можливості провести бурові роботи, але вважав отримані результати достатніми, щоб почати розробку родовища. Первинні роботи в долині річки пропонувалося вести відкритим способом, а далі, вглиб берега, – декількома штольнями, паралельно вирішуючи два завдання – видобутку марганцю і з’ясування меж його поширення всередину берегового плато.

Піки максимального видобутку марганцю по Нікопольському басейну припадають на 1893, 1897, 1900, 1907, 1912 – 1916 рр., різкі спади – 1895, 1898, 1903, 1909 рр., повна зупинка видобутку – 1919 – 1920 рр.

Упродовж усього дореволюційного періоду загалом масштаби розробок були досить скромними. Кількість марганцевих шахт на Нікопольщині та працюючих на них працівників була незначною. На видобутку працювали жителі навколишніх сіл, а також вихідці з Київської, Чернігівської, Курської та Орловської губерній. У період 1886 – 1900 рр. по всьому Нікопольському родовищу макси- 14 мальна чисельність робітників становила 800 – 1 000 осіб. У 1900 – 1917 рр. їхня кількість досягала 1 500 – 1 800 осіб і тільки в 1907 р., коли тут діяли 9 рудників, працювало до 3 000 осіб [Для порівняння: в Кривому Розі в 1900 р. діяло 48 рудників, де працювали 4 226 робітників, у 1907 р. – 50 рудників, де працювали 10 949 робітників, у 1915 р. на 42 рудниках працювали 18 567 робітників].

Вихід товарного концентрату із сирої руди був дуже низький – близько однієї третини із вмістом марганцю 42 – 46% з великими втратами. На шахтах був установлений 12-годинний робочий день за змінної норми на двох шахтарів 600 – 650 пудів. Середня заробітна плата робітників на рудниках у 1900 р. становила від 200 до 300 рублів на рік і до 1915 р. зросла до 410 – 559 рублів.

Найбільш інтенсивно родовище експлуатувалося в 1915 р., коли було отримано 276 073 т збагаченої руди. За 34 роки експлуатації в дореволюційний час було отримано 3 657 767 т збагаченої марганцевої руди, з якої 793 466 т було експортовано за кордон, де головними споживачами були Англія, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, Бельгія. З початком світової війни експорт припинився.

В останні роки Першої світової війни та під час Української революції 1917 – 1921 рр. почався спочатку поступовий, а потім і стрімкий спад видобутку, що завершився в 1919 р. повною зупинкою усіх рудників родовища. Станом на 1920 р. у басейні не працювала жодна шахта.

2 квітня 1919 р. постановою Ради Народного Господарства України всі підприємства з видобутку марганцевої руди зі всім рухомим і нерухомим майном та обладнанням оголосили власністю держави. Однак в умовах подій 1917 – 1921 рр. це рішення практичних наслідків не мало. Усі рудники Нікопольського басейну простоювали до другої половини 1922 р.

У 1920-х рр. відбувалося не стільки відновлення, скільки відтворення рудодобувної промисловості заново. Перша виробнича програма виконана лише на 39,9%, оскільки було відсутнє паливо, лісоматеріали, існувала постійна нестача робочої сили. Ситуацію також ускладнювала важка продовольча криза. Через сильний неврожай 1921 р. у Нікопольському регіоні голодувало близько 80% населення. У 1921 р. на рудниках працювали 235 осіб, у 1924 р. – 1 771 особа.

Здійснювалася посильна механізація. У 1926 р. на руднику ім. Комінтерна вводиться в експлуатацію районна турбінна електростанція ім. Чубаря потужністю 2 700 квт, створюються центральні електромеханічні майстерні, завдяки чому вже в 1927 р. була запущена лінія механічної подачі сирої руди з шахт до мийки нескінченним канатом. У 1926 р. у басейні працювали 5 збагачувальних фабрик, які в 1926 – 1927 рр. дали 470 000 т концентрату. Вже в 1927 р. було видобуто 472 200 т руди, що майже вдвічі перевищило рівень максимального річного видобутку дореволюційного періоду.

У 1930 р. у басейні працювало 4 627 осіб. До 1930 р. була розв’язана проблема енергозабезпечення басейну і підвищення якості збагачення руди. Але підземні 16 Для порівняння: в Кривому Розі в 1900 р. діяло 48 рудників, де працювали 4 226 робітників, у 1907 р. – 50 рудників, де працювали 10 949 робітників, у 1915 р. на 42 рудниках працювали 18 567 робітників 15 роботи, як і раніше, велися на примітивному рівні. Незважаючи на певне початкове зростання видобутку, до 1930 р. можливості його екстенсивного нарощування, за відсутності необхідної кількості робочої сили, вичерпалися. У 1931 р. закрилася низка дрібних низькопродуктивних шахт на ділянках рудоуправлінь ім. Комінтерну та ім. Ворошилова. До 1933 р. відбувся значний спад у видобутку і збагаченні до третини обсягу. Марганцевий басейн почав гальмувати роботу підприємств чорної металургії, розвиток якої тоді був життєво важливим для країни.

З 1933 р. почалася активна боротьба за перелом тенденції. Почалося широке впровадження нового методу розробки шахтних полів лавами. У 1934 р. вже 45% видобутку вироблялося лавами. Тоді ж створили трест «Нікополь-Марганець», безпосередньо підпорядкований Головному металургійному управлінню Наркомважпрому СРСР. До нього входили рудоуправління ім. Ворошилова, ім. Максимова, ім. Орджонікідзе. Новий трест очолив Г. В. Кржемінський.

На 1934 р. у басейні були 21 обладнана відповідно до геологічних умов шахта і 4 збагачувальні фабрики. На них використовувалося 737 електромоторів загальною потужністю 13 743 квт; проклали 23,3 км ширококолійних шляхів, пов’язаних із станціями Марганець і Чортомлик, та 16 км вузькоколійки, що зв’язує Покровську ділянку зі ст. Чортомлик; створили власні паровозний і вагонний парки та ін. Усі шахти, аж до забою, були електрифіковані. У 1934 р. запрацював рудник ім. Ворошилова на Мар’ївській ділянці. Уже в 1934 р. вдалося добитися значного приросту видобутку, що відразу позначилося і на заробітках гірників.

У 1930 р. середня зарплата по басейну складала 77 руб., а в 1934 р. вона зросла до 133 руб. З переходом на електроенергію Дніпрогесу передбачалося значне підвищення рівня електрифікації робіт. На 1935 р. ставилося завдання остаточного випробування і введення в експлуатацію врубо-навантажувального комбайна конструкції НІС Дніпропетровського гірничого інституту для виробництва нарізних і підготовлювальних робіт, що повинно було рішуче змінити умови видобутку, ліквідувати постійний дефіцит робочої сили і забезпечити виконання виробничої програми 1935 р. у 1 100 000 т збагаченої руди.

У 1934 р. побудовано Дніпрогес, завдяки чому було повністю розв’язано проблему енергопостачання басейну. Впродовж 1931 – 1936 рр. був налагоджений відбій марганцевої руди відбійним молотком. Одночасно велися випробування електромолотком конструкції Томського індустріального інституту. За ці роки на шахтах з’явилась спеціалізація праці, що також значно підвищило її продуктивність. Норма забійника до 1935 р. складала 23,54 т за зміну, після введення в практику пневматичних молотків – близько 50 т за зміну.

Активно розв’язувались і проблеми механізації завантаження в забої. Для цього використовувалися імпортні пневматичні самозавантажувальні лопати, а також стрічкові навантажувачі власної конструкції. Випробовувалися і впроваджувалися вантажні машини Криворізького заводу «Комуніст».

Під час нової системи видобутку лавами особливу роль набував підземний транспорт. Почалося застосування довгих забійних стрічкових транспортерів власної конструкції, дерев’яні вагонетки замінювалися металевими підвищеної вантажопідйомності 700 – 750 кг замість колишніх 377 кг. У головних відкотних штреках доставка руди була механізована шляхом застосування механічної відкатки нескінченним канатом. Ручна відкатка використовувалася тільки в другорядних штреках короткострокового існування.

Марганцеві шахти Нікопольщини завжди відрізнялися надлишком грунтової води та багнюки. Почалася велика робота з осушення шахт і очищення підземних виробок від бруду. За цей час значно змінився і характер робіт на поверхні.

Так, зокрема, уже застосовувалися парові або електричні екскаватори, скреперні лебідки заводу «Комуніст» та стрічкові транспортери «Ленінець» Нікопольського заводу ім. Леніна. Відходило в минуле й механічне транспортування руди від шахт до миття за допомогою механічної відкатки нескінченним канатом, що простоював у негоду. В доставці руди остаточно перейшли до відкатки контактними електровозами або мотовозами.

Оскільки в ці роки до видобутку вводилися ділянки з рудою зниженої якості, що потребували посиленого збагачення (Тимашевська, Миколаївська, Новоселівська, ім. Кагановича та ім. Орджонікідзе), то, починаючи з 1937 р., ускладнилася технологія збагачення, для чого використовувалися нові машини різних типів.

У 1922 – 1941 рр. було видобуто в 3 рази більше руди, порівняно з дореволюційним періодом. До 1941 р. Нікопольський басейн давав 33% видобутку марганцю в СРСР і тут, на початку 1941 р., діяли 24 шахти і 4 збагачувальні фабрики.

У передвоєнні роки цей регіон із виробництва марганцевої руди вийшов на перше місце в світі. І хоч значна частина марганцю споживалася вітчизняною металургією, здійснювалися й поставки на зовнішній ринок – у Німеччину, Францію, Польщу, Чехословаччину, Бельгію й Італію.

Усе перервалося 22 червня 1941 р. Шахти Нікопольського басейну до останнього вели видобуток і збагачення марганцю, так необхідного для військової промисловості. Тільки після виникнення безпосередньої загрози окупації на початку серпня 1941 р. за наказом ДКО було демонтовано шахтне та збагачувальне устаткування басейну та організовано евакуацію населення і найважливішого устаткування гірничих підприємств. На схід відправлено 142 ешелони з більш як 500 шахтарями, інженерно-технічними працівниками і службовцями, які разом із сім’ями виїхали на Північний Урал, куди також евакуювали й обладнання рудника ім. Орджонікідзе.

18 серпня 1941 р. німці захопили територію Нікопольського басейну. З перших днів гітлерівці спробували налагодити видобуток марганцю, вкрай необхідного німецькій військовій промисловості. Для експлуатації марганцевих рудників була створена компанія «Ерцбергбау», яка почала будівництво збагачу- 17 вальних фабрик, але завершити його не довелося – руда вивозилася переважно незбагаченою. За час окупації до Німеччини відправили 1 000 000 т марганцю.

Для забезпечення роботи басейну застосовувалися різноманітні засоби, серед яких: примусова праця військовополонених і мирного населення, терор і розстріли. Згідно з постановою рейхскомісара України Еріха Коха від 12 січня 1942 р. гірникам за ухилення від роботи загрожувала в’язниця. Проте роботи на рудниках і збагачувальних фабриках саботувалися, псувалося обладнання, на шахтах влаштовувалися аварії. Оскільки марганець мав колосальне значення для військової промисловості Німеччини, то гітлерівські війська до останнього утримували Нікопольський басейн, але 30 січня 1944 р. радянські війська перейшли в наступ і 4 лютого звільнили рудник ім. Орджонікідзе, селища Орджонікідзе, Гірницьке, ім. Калініна.

Під час відступу з території рудоуправління ім. Орджонікідзе гітлерівці повністю або частково знищили 11 235 м3 промислових приміщень, 12 092 м2 житлової площі, будівель культурно-побутового призначення, затопили низку шахт, спалили розподільну електропідстанцію, пошкодили під’їзні шляхи від ст. Чортомлик до копальні та ін. За попередніми підрахунками, загальна сума збитків у басейні складала 143 194 100 руб.

21 лютого 1944 р. трест «Нікопольмарганець» відновив свою діяльність. На звільненій території був великий дефіцит робочих рук, оскільки багато хто перебував в армії, близько 10 000 чол. у період окупації вивезли на роботи до Німеччини, чимало людей загинуло від рук гітлерівців. Рудник ім. Орджонікідзе очолив Ф. С. Дем’яненко, який повернувся з Уралу. На цій посаді він пропрацював до 1955 р.

Упродовж 1944 – 1946 рр. у Нікопольському марганцевому басейні були відновлені всі старі шахти і побудовані ще дві нові, заново відбудовані дві збагачувальні фабрики, відновлено 6 700 м2 житла, 13 гуртожитків, 6 загальноосвітніх та 3 школи ФЗН, 3 клуби, 7 столових, 2 пекарні, 3 лазні, 6 дитсадків, 3 лікарні.

Рудник ім. Орджонікідзе вже в 1946 р. давав близько 70% довоєнного видобутку і 48,1% збагачення. У 1946 – 1950 рр. було відновлено і побудовано 24 нових шахти, ввели в дію й нові збагачувальні фабрики. Вже до 1950 р. видобуток руди на родовищі перевищив рівень 1940 р. і в наступні роки безперервно нарощувався. На руднику ім. Орджонікідзе в 1950 р. було видобуто 154,9% довоєнного видобутку і вироблено 112,5% збагачення, в 1955 р. – 215,7% видобутку і 208,5% збагачення.

Інтенсивно розвивалися робітничі селища, які перебували на території рудоуправління ім. Орджонікідзе. Смт Орджонікідзе з селищами ім. Калініна, № 1 і с. Олександрівка Указом Президії ВР УРСР від 30 жовтня 1956 р. об’єднані в єдиний населений пункт – м. Орджонікідзе. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 січня 1965 р. м. Орджонікідзе віднесли до категорії міст обласного підпорядкування. У 1964 р. на базі рудоуправління ім. Орджонікідзе був створений трест «Орджонікідземарганець», який у 1970 р. реорганізували в Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат (ОГЗК). У тому ж році в східній частині родовища був створений Марганецький гірничо-збагачувальний комбінат (Марганецький ГЗК).

До 1952 р. у Нікопольському басейні марганець добувався тільки шахтним способом, але в рудоуправлінні ім. Орджонікідзе, вперше в Нікопольському марганцевому басейні, почалося будівництво Богданівського кар’єра. Ініціатором відкритого способу видобутку в басейні був уже згадуваний керівник рудоуправління ім. Орджонікідзе Феодосій Сергійович Дем’яненко. Ймовірно, в цій справі йому частково допомагав досвід створення кар’єру в воєнні роки на Полуночному руднику на Уралі. Вже в 1953 р. з 840 616 т сирої руди, видобутої в рудоуправлінні, 81 622 т було видобуто відкритим способом на Богданівському кар’єрі.

Цей кар’єр був своєрідною школою для всього басейну, де розроблялися методи і напрацьовувалась практика відкритого видобутку марганцевої руди, всіх видів землерийної техніки, – бульдозерів, екскаваторів (прямих лопат і драглайнів) та ін. В умовах кар’єру вивірялися технологічні схеми розробок стосовно конкретних гірничо-геологічних умов родовища, готувалися висококваліфіковані кадри відповідного профілю. У Богданівському кар’єрі на передових уступах, складених із м’яких осадових порід, використовувався залізничний транспорт, що значно ускладнювало роботу, і надалі від цієї практики відмовилися.

Потужність перекриваючих відкладень тут становила від 18,8 м до 82,5 м. Кар’єр досяг проєктної продуктивності на початку 1960-х рр., коли прийшло новітнє гірничо-розкривне обладнання вітчизняного виробництва – потужні крокуючі екскаватори та ін. У 1998 р. експлуатація кар’єру після 46-річної роботи була тимчасово припинена. За цей час тут видобули 43 301 000 т руди, обсяг розкривних робіт склав 730 978 000 м3 грунту. Після проведення рекультиваційних робіт територію кар’єру площею 1 387 га Указом Президента України № 1341/98 від 9 грудня 1998 р. оголосили Богданівським ландшафтним заказником загальнодержавного значення.

У 1956 р. на посаду керівника рудника ім. Орджонікідзе призначено гірського інженера, керівника рудника ім. Максимова тресту «Нікопольмарганець» Григорія Лукича Середу. Він був ентузіастом відкритого видобутку марганцю. За видатні успіхи з видобутку марганцевої руди в червні 1958 р. йому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

У 1960-х рр. на західному крилі Нікопольського родовища припинилася закладка нових шахт. Остання на ОГЗК нова шахта № 22 розпочала роботу в 1965 р. По мірі вироблення шахти поступово закривалися і в 1974 р. була закрита остання з них. Саме в цей час у районі м. Орджонікідзе будується і вводиться в дію більшість кар’єрів, відбувається повний відхід від підземного видобутку руди.

Олександрівський кар’єр введений в експлуатацію в 1957 р. У 1959 р. розпочали гірничо-будівельні роботи на Шевченківському кар’єрі і в 1963 р. його запустили в експлуатацію. Східний кар’єр розробляв ділянку кар’єрного поля майбутнього Північного кар’єру в 1961 – 1967 рр. Мало-Чкалівський кар’єр розробляв ділянку кар’єрного поля майбутнього Чкалівського кар’єру № 2 у 1964 – 1967 рр.

Чоколівський кар’єр № 2 дав першу руду в 1978 р. Олексіївський кар’єр був введений в експлуатацію в 1964 р., а його відпрацювання було завершено в 1985 р.

Будівництво Запорізького кар’єру почалося в 1967 р., у 1968 р. він уже дав першу руду, а в 1969 р. вийшов на проєктну потужність. Чоколівський кар’єр № 1 уведений в експлуатацію в 1969 р., а Покровський – у 1987 р.

У західній частині Нікопольського родовища за період ведення відкритих робіт ОГЗК вів видобуток марганцю на 12 кар’єрах, з яких частина була відпрацьована вже до початку 1980-х рр. (Мало-Шевченківський, Східний, МалоЧкалівський та Олексіївський). На початку 1990-х рр. один кар’єр знаходився на стадії завершення вироблення (Запорізький), а ще один був законсервований (Богданівський). У даний час видобуток ведеться на 5 діючих кар’єрах – Чкалівський № 2, Шевченківський, Північний, Покровський і Олександрівський.

На початку 1990-х рр. ОГЗК переживав складнощі перехідного періоду, адже доводилося будувати роботу відповідно до нових економічних та політичних умов. У 1991 – 1995 рр. пройшов підготовчий етап приватизації державного Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату і наприкінці 1995 р. виникло ТОВ «Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат».

У 2017 р. підприємство офіційно перейменовано на Публічне акціонерне товариство «Покровський гірничо-збагачувальний комбінат», а в 2018 р. – на Товариство з обмеженою відповідальністю «Покровський гірничо-збагачувальний комбінат».

Джерело: . – Дніпро: Журфонд, 2020 р., с. 11 – 19.