Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба

Богдан Хмельницький

?

1991 р. Надії православних церков у Польщі

Роман Сулик

На території сучасної Польщі, в її південно-східнім прикордонні збереглося чимало пам’яток української культури, зокрема монументального будівництва. Це, передусім, дерев’яні церкви і дзвіниці, каплиці, а також муровані храми. Найбільша кількість українських церков греко-католицького обряду заховалася на території колишньої Перемиської єпархії [Перемиська єпархія входила до греко-католицького єпископства. Єпархія поділялась на деканати, які в свою чергу об’єднували певну кількість парохій]. Для одержання картини динаміки розвитку церковного будівництва в її межах базовим матеріалом послужили шематизми [Шематизм – щорічник духовенства, який видавався по єпархіях. У ньому наводилася коротка інформація про населені пункти кожної єпархії. Зокрема, подавалися дані про наявність церков, кількість населення та духовенства]. Перемиської єпархії, а також злучених Симбірської та Сяноцької. Для підрахунку взято шематизм за 1827, 1850, 1879, 1900 та 1937 роки. Кількість деканатів, що належали єпархії впродовж цього відрізку часу, становила число 39. У 1900 і 1905 роках їх кількість зросла до 40 і була незмінною до 1934 року, коли 10 лютого Апостольський Престол на домагання польського уряду і церкви відлучив 9 лемківських деканатів від Перемиської єпархії і створив апостольську адміністратуру. Таким чином число деканатів на 1934 рік становило 31. За даними тематизму 1937 року кількість знову зростає до 45 за рахунок подрібнення існуючих. Чисельність українського населення греко-католицького обряду, що входило до цих деканатів, поступово зростала від 711475 в 1827 році до 1123892 у 1937. На цьому дані по цілій єпархії обриваються. Відомо лише, що 1939 року на території єпархії з боку Польщі проживало 540 тисяч українців греко-католицької віри. Стосовно будівництва храмів, то протягом розглянутих нами років їх число також зростає. Від 693 – 1827 року до 1338 в 1937. Невеликий спад, зумовлений знищенням храмів, відбувся в 50-х роках XIX століття. Цю динаміку росту добре характеризує наведений графік. Слід додати, шо лише на Холмщині до 1939 року було 383 храми, з яких на сьогодні 59 розвалено та знищено, 111 закрито, 159 перероблено на костели і 63 залишено напризволяще.

Після поділу українських земель 1939 року, а пізніше з встановленням кордону в 1945 році, частина Перемиської єпархії відійшла до Польщі, а частина залишилася незмінною на території України. Тепер на землях колишньої єпархії з боку Польської республіки знаходяться Ново-Сондецьке, Сяноцьке, Перемиське та частина Ярославського воєводств, а з боку України – Турківський. Дрогобицький, Самбірський, Старо-самбірський, Яворівський, Мостиський, Сокальський та частина Нестерівського районів Львівської області.

1956 року польський дослідник Ришард Бриковський вперше підняв проблему збереження українських церков у Польщі. З 1939 по 1956 роки тут знищено 164 церкви, які він подає цілим списком. Найбільші втрати припадають на повоєнні роки. Із 164 знищених храмів 101 – це пам’ятки архітектури. Головними винуватцями в той час були Ради Народові та державні рільничі господарства, які безкарно ліквідовували храми, часом лише для самої приємності їх нищення. В Сяноцькому воєводстві 1956 року Ради Народові заборонили навіть проведення інвентаризації старих пам’яток. Не допомогло і втручання з Варшави. Із втрачених на той час пам’яток згадаймо хоча б декілька: церква 1660 року в селі Іздебки, 1649 року – селі Корениці, церкви XVI століття – в селах Жидівському та Лісько, церква XVII століття – в селі Розстайному.

Щойно після опублікування цих сумних статистичних даних, наприкінці 1956 року розпочалися спроби налагодження якихось рятівних робіт. Так 1962 року прийнято закон, спрямований на збереження пам’яток, складено список храмів, які охороняє держава, розпочато реставрацію найвартісніших пам’яток. Вдалося врятувати і зберегти церкву 1517 року побудови в селі Улючі.

І в подальшому проблема збереження пам’яток не втрачала актуальності. 1988 року в Жешові відбулася виставка «Церкви у підніжжях Західних Бескидів», її організаторами були Комісія охорони пам’яток церковного мистецтва головного управління Товариства охорони пам’яток та Інститут мистецтв Польської академії наук у Варшаві. Тут були представлені фоторепродукції тих небагатьох українських дерев’яних церков, що збереглись у Західних Бескидах. Колись тут нараховувалося понад 80 храмів, з яких 10 – муровані. Наведені дослідником цифри показують, що сьогодні на території Польщі із 689 церков, які існували до 1939 року, знищено 346 пам’яток [Іванусів О. Церква в руїні. – Канада, 1987 р. – С. 82; 182-256]. Це становить понад 50 відсотків втрат. 245 церков (36,6 проц.) ще збереглися в доброму стані, але закриті, 28 (4 проц.) – використовує Православна церква і 9 (1,3 проц.) – використовуються як музеї.

Повертаючись до графіка, бачимо тенденцію до знищення українських храмів від 1939 до 1988 року на території Польщі. Якщо ж до числа існуючих додамо церкви з території Львівської області (в межах колишньої Перемиської єпархії), то зауважимо тенденцію до повного нищення українських пам’яток церковного будівництва.

Продовжуючи сумну статистику, подану О. Іванусівим і проілюстровану ним нанесеними на карту населеними пунктами з втраченими і збереженими українськими храмами, наведемо лише декілька прикладів. В 1980-х роках після тридцятилітнього занедбання в селі Берізці згоріла дерев’яна Миколаївська церква 1783 року. В селі Святковій Великій 1986 року римо-католицька громада розібрала Михайлівську церкву 1757 року, яка простояла зачиненою 39 років. До 1970 року в селі Сільчі (Нижанківський деканат) стояла збудована 1912 року дерев’яна Петропавлівська церква, яку використовували для потреб школи. Пізніше розібрали, матеріал розпродали. Рештки дзвіниці догнивають. Мурована церква Успіння Богородиці 1908 року в селі Іскані підірвана після війни. У Ліщаві Горішній (Бірчанський деканат) знищено всі три церкви. Сьогодні можна бачити серед трави тільки залишки дерев’яних конструкцій церкви Архангела Михаїла 1794 року. В Майдані Синявськім стоїть оголений каркас Михайлівської церкви 1863 року та дзвіниці. Віддана на поталу церква Вознесіння Господнього 1630 року разом з дзвіницею в селі Кругелі Великому (Перемиський деканат).

На жаль, на цьому перелік не закінчується. 1988 року цей сумний список доповнила ще одна українська церква: в листопаді в селі Бобрівці (Ярославський деканат) розібрано дерев’яну церкву Вознесіння Господнього 1734 року побудови. На її місці швидко почали зводити костел.

Восени 1988 року я мав змогу оглянути 20 існуючих церков, що знаходиться на території згаданих воеводств. З них три мутовані: Онуфріївська церква, пам’ятка архітектури початку XV сголіття в селі Посада Риботицька. Зараз тут завершуються реставраційні роботи. Друга – Феодосія Печерського 1897 року в селі Маляві. У ній ще донедавна був склад міндобрив. Третя – церква, діюча в селі Дешниці. Із дерев’яних церков, що збереглися, найціннішими є церкви в Улючі (1510 р.), Рудці (1695 р.), Хотинці (1615 р.), Лежакові (1632 р.).

Церква в Рудках реставрується, в Хотинці планувалося проведення реставраційних робіт. Із решти церков майже всі мають перебудовані внутрішні простори і пристосовані під костели. Таке ми бачили в Святковій Великій (XVIII ст.), Кагані, Крампній (1778-1782 рр.). Рівні (XVIII ст.), Лісковатому (1832 р.), Устіяновій (1792 р.).

Негайної реставрації потребують церкви в селах Лежакові, Хатинці, Гировій (1780 р.), Святковій Малій (XVIII ст.).

Такий стан збереження пам’яток українського монументального будівництва на території Польщі не може не турбувати. На початку другої світової війни і після її завершення історично склалося так, що українців, які проживали на території Перемиської єпархії по обидва боки утвореного 1945 року кордону, депортували з їх історичних місць. Одних силою вивозили на захід та північ Польщі, інших на схід України та в глиб Союзу. Найбільших втрат зазнали українські села на території Польщі. Тут майже все корінне населення було виселене. Залишилися лише церкви та цвинтарі з надгробними пам’ятниками та українськими написами. Тому стає зрозумілим відчуження нинішнього населення у ставленні до пам’яток української монументальної архітектури, які частково пристосовували під костели або просто знищували, а на їх місці будували костели. Перевагу, як показує статистика, було надано останньому. Можна зрозуміти проблеми парафіян, які не мають в селі костелу, але не можна зрозуміти їхньої зневаги до культури іншого, до речі, слов’янського і християнського народу.

Необхідно сказати, що велику роботу в захисті національної архітектурної спадщини провадить українська громада, яка проживає на території Польщі, зокрема товариство «Лемківщина». Не раз українська газета «Наше слово», ию видається у Варшаві, виступала з гострою критикою щодо незадовільного стану церков. Більше чотирьох років Комісія охорони пам’яток церковного мистецтва працює над збереженням та охороною архітектурних пам’яток, одночасно займаючись їх популяризацією, організацією виставок. Та все ж існуюча ситуація вимагає корінних змін.

На наш погляд, перш за все, в рамках двосторонньої домовленості між відповідними Товариствами охорони пам’яток, необхідно провести комплексне обстеження пам’яток. Це й оцінка мистецької вартості, стану збереження, проведення детальних обмірів та паспортизація пам’яток. Така робота уже на першому етапі дасть можливість встановити реальний стан речей. Тут вбачається за доцільне обмін фахівцями у проведенні такої експертизи.

Слід сказати, що в цьому напрямі вже є позитивні зрушення.

1989 року у Львові відбулось перше засідання польсько-української комісії, яка обумовила проведення реставрації 15 церков на території Польщі. Польська сторона подала список костелів, які необхідно реставрувати на терені України. Відрадно зазначити, що всі ці пам’ятки нині реставруються.

Другим етапом роботи була б реставрація та охоронні заходи, спрямовані на збереження та функціонування пам’яток. Необхідні для цього кошти можна одержати на основі безвалютного обміну, шляхом доброчинних концертів, виставок та інших культурних заходів як з одної, так і з другої зацікавлених сторін. Слід сказати, що в цьому плані є вже деякий досвід. Такий шлях співпраці дасть можливість врятувати чимало пам’яток і звести до мінімуму їх втрати. Головне в цій справі не вишукування взаємопомилок, а пошуки взаєморозуміння у справі збереження національних культур.

Джерело: Пам’ятки України, 1991 р., № 5, с. 22 – 24.