2017 р. Звід пам’яток України
Віктор Вечерський
Спасо-Преображенський собор та надбрамна церква-дзвіниця (Святодухівський монастир), 1617 – 1707 (архіт., іст., мист.). Вул. К. Маркса, 45.
Архітектурний ансамбль Спасо-Преображенського собору (колишнього Святодухівського монастиря) міститься серед одноповерхової садибної забудови північної околиці історичного середмістя Путивля. Ансамбль складається з собору, надбрамної церквидзвіниці та мурованої огорожі з брамою і хвірткою. Собор та надбрамна церква-дзвіниця є важливими містобудівними домінантами, які визначають традиційний характер середовища Путивля.
Історія цього церковного ансамблю складна й заплутана, початок її губиться у глибині століть. Первісно це був Святодухівський монастир, а після скасування монастиря з 1770 його споруди були перетворені на міський Спасо-Преображенський собор.
З історичних джерел відомо, що у Путивлі в період його розквіту (16 – 17 ст.) було чотири монастирі, причому розташовувалися вони, за словами сирійського мандрівника сер. 17 ст. Павла Алеппського, з чотирьох боків міста, неначе захищаючи його від ворожих підступів з усіх чотирьох сторін світу. Борисоглібський монастир стояв на західній околиці міста; Спасо-Преображенський, заснований ще князями в 13 ст., на південному краї Путивля, у фортеці над р.Сеймом; Святодухівський монастир був з півночі, Мовчанський – зі сходу. Нині збереглися споруди лише двох останніх монастирських ансамблів, бо Борисоглібський і Спасо-Преображенський були ліквідовані ще за часів правління російської імператриці Катерини II у 1770-х рр.
Перша писемна згадка про Святодухівський монастир датується 1595. Тоді всі монастирські споруди були дерев’яними. У кінці Смути, у 1617 розпочато спорудження мурованого собору Зішестя Святого Духа з бічним вівтарем в ім’я Ведення в храм Пресвятої Богородиці. Але чи то через брак коштів, чи тому, що монастир був дівочим і путивльські воєводи його ігнорували, будівництво собору тривало аж до кін. 17 ст.
Зрештою, ігуменія Онисія у 1697, через 80 років після початку будівництва, поскаржилася самому московському цареві Петру І, котрий одразу ж послав до Путивля свій указ, в якому не тільки дав необхідні розпорядження, але й назвав поіменно усіх винуватців цього довгобуду:
«Стольнику й воеводе Степану Тимофеевичу Клокачеву в Путивль: в прошлых годах Духов девич монастырь и церковь Божия начаты постройкой по нашему Государеву указу и на нашу Государеву казну. Что первые строители монастыря Левонний Липеванов, Никифор Яцын да Иван Дашков строили лет с десять й больши, а после них строителями были путивльские дворяне, переменявшиеся ежегодно (…), и эти строители продолжали постройку лет семьдесят и больши. Велено по Государевым указам и грамотам к Путивльским воеводам 1681, 1683 и 1689 годов определить к тому делу из Путивльских детей боярских лучших людей. (…) Между тем ныне, когда достраивается тот монастырь и ограда, нет у каменного дела ни строителей, ни досмотрщиков, ни единого человека».
Таке піклування царя про будівництво провінційного монастиря мало певні політичні причини, про що свідчить подальша історія ув’язнення тут царівни Софії. Завдяки царському втручанню всі будівельні роботи в монастирі остаточно завершено аж 1707, перед приїздом Петра І до Путивля (цар побував у Путивлі під час Північної війни восени 1708). Крім нині збережених мурованих споруд, тут були ще дерев’яна двоповерхова Михайлівська церква, дерев’яні корпуси келій та будинок ігумені.
Відповідно до запровадженої імператрицею Катериною ІІ політики секуляризації монастирських маєтностей за указом єпископа Севського і Брянського від 18 серпня 1768 черниць зі Святодухівського монастиря перевели до Севська. Їм було наказано залишити в Путивлі все монастирське майно. Коли ж вони спробували винести з собою деякі найцінніші книги і богослужебні предмети, а також часточки святих мощей, путивляни напали на них, побили і все повідбирали.
У 1770 указом Синоду Святодухівський монастир було остаточно закрито, його собор перейменовано в міський СпасоПреображенський собор, а надбрамну церкву Різдва Христового переосвячено в Хрестовоздвиженську. Таким чином монастирський ансамбль перетворився на міський соборний. Проте історія і слава монастиря не зникли безслідно, бо лишилися видатні мистецькі пам’ятки європейського рівня, що формують унікальний за ступенем збереженості архітектурно-мистецький ансамбль.
Собор. У центрі території за муром з монументальними брамами, в оточенні столітніх дерев підноситься білосніжний кристалічний об’єм соборного храму, увінчаний п’ятьма блакитними цибулястими баньками на глухих циліндричних підбанниках. Висотний центральний четверик контрастує з приземкуватими апсидами, північним бічним вівтарем Введення в храм Пресвятої Богородиці, південним бічним вівтарем архангела Михаїла, галереєю, ганками, що оточують його з усіх боків. Такий тип храму є традиційним для московського зодчества 17 ст. Собор датується 1617 – 1693 рр. і має в межах цього хронологічного періоду два етапи: на першому етапі було зведено четверик основного об’єму з апсидою, на другому, ближче до кінця 17 ст. – Введенський бічний вівтар та аркадну галерею з західного й південного боків.
Собор неодноразово перебудовувався, зокрема у 1822 та 1834 рр., а також капітально ремонтувався з елементами наукової реставрації у 1899. Під час цих перебудов були замуровані арки галереї з улаштуванням на місці арок вікон, а також нового склепінчастого перекриття; у 1822 у південній частині галереї влаштовано бічний Михайлівський вівтар; розширено деякі старі вікна, підвищені дахи апсид. У 1822 центральний четверик собору був сполучений з південною частиною галереї за допомогою трьох арок, пробитих у стінах, а в 1899 пробито дві арки між четвериком та Введенським бічним вівтарем. Під час ремонту 1899 в соборі було влаштоване парове опалення.
Основний об’єм собору квадратовий у плані, вівтарна апсида – півкругла. З півночі прилягає тридільний бічний вівтар, що має півкруглу апсиду, а з заходу й півдня – одноповерхова аркадна галерея з трьома ганками. Центральний четверик перекрито зімкнутим чотирилотковим склепінням, бічний вітар – зімкнутим та лотковими склепіннями з розпалубками. Центральна вівтарна апсида перекрита склепінням складного типу на двох паралельних підпружних арках. Галерея перекрита циліндричним склепінням, ганки – хрестовими склепіннями. Стіни четверика стягнуті залізними затяжками.
Незважаючи на монументальні форми і великі розміри собору, він дуже вишуканий і граційний, у дусі архітектури петрівського часу. Стіни розчленовано на три прясла тоненькими півколонками, згрупованими в пучки на наріжниках. Вікна розміщено в два яруси. У нижньому вони великі прямокутні, з облямуванням витонченої скульптурної роботи з розірваними сандриками, а у верхньому ярусі – восьмикутні. Стіни вінчає високий аттик, декорований підковоподібними закомарами. Це – характерна деталь давньоруської архітектури, проте трактована вже в новоєвропейському дусі.
Інтер’єр вражає висотою єдиного нерозчленованого внутрішнього простору, щедро освітленого завдяки численним вікнам. Це різко контрастує з низенькими затемненими галереями і приділами, що з’єднуються з центральним обсягом широкими арками, пробитими під час ремонтів у 19 ст. Стіни всередині первісно були побілені, а на їх тлі яскравим декоративним акцентом виділявся іконостас.
Іконостас собору, влаштований близько 1693 (найбільш вірогідна дата завершення будівництва собору), унікальний тим, що він – єдиний, уцілілий на Лівобережній Україні з доби кін. 17 – поч. 18 ст. Його барвистий, пишний килим є справжньою окрасою строгого й лаконічного інтер’єру пам’ятки. Він шестиярусний і своєю вершиною майже сягає зеніту склепіння дуже високого храму. За типом композиції більше подібний до російських іконостасів: горизонтальні розкріповані карнизи й вертикальні різьблені колонки утворюють прямокутну сітку, у яку вкомпоновано ікони.
Яруси неоднакові за висотою, а монотонність горизонтального ритму перебиває широке середнє поле, що відповідає царським вратам. Іконостас має характерні українські дверні отвори царських і дияконських врат зі зрізаними кутами, пишну виноградну лозу, що оплітає колонки, наскрізне різьблення колон першого ярусу, типове для України кін. 17 ст. барокове різьблення іконних рам нижнього ярусу з рослинним орнаментом, що нагадує заставки українських стародруків. Певно, українські сницарі, виконуючи замовлення монастирської братії та фундаторів – путивльських «дітей боярських», внесли до канонічної для Московії загальної композиції характерні риси, притаманні тогочасному українському мистецтву. Не виключено, що вибір композиції іконостаса продиктували особливості інтер’єру, в якому висота вдвічі перевищує ширину. Інтер’єр цього собору разом з іконостасом є рідкісним на сьогодні зразком органічного, високомистецького синтезу художніх традицій двох народів.
Іконостас неодноразово ремонтували й поновлювали, ікони переписували, зокрема в 1838 – 1839, 1907, 1975 рр. У кін. 19 – на поч. 20 ст. церковним старостою в соборі був статський радник Іван Матвійович Рябінін – краєзнавець, автор праць з історії Путивля, які досі не втратили свого наукового значення. Тож коли 1899 було розпочато широкомасштабний капітальний ремонт собору, І.Рябінін поступово зумів залучити до його обстеження провідні наукові сили того часу. Головна увага приділялася іконостасові.
З приводу його живопису думки вчених розділилися: видатний історик мистецтв Ф.Горностаєв у доповіді 10 жовтня 1903 писав: «Иконы, находящиеся в этом иконостасе, двоякого письма: весь первый ярус древнейший – древнее самого иконостаса и церкви, хорошей работы, может быть отнесен к началу XVII века. Следующие ярусы, так называемого итальянского письма, принадлежат концу XVIII – началу XIX вв.» У кін.
1906 гостро постала проблема «церковного благоліпія» іконостаса – старі потемнілі ікони потрібно було підновити. До Путивля терміново виїхав провідний російський реставратор П.Покришкін, який 12 лютого 1907 категорично заборонив «поправку» ікон – «ввиду их высокохудожественного археологического значения». Пізніше він уточнив, що «большинство этих икон – чрезвычайно высокохудожественные представители южнорусской живописи XVII века». Відомий візантолог і знавець мистецтва Слобожанщини Є.Редін, який у квітні 1907 також обстежив іконостас, не склав певної думки про живопис і лише дуже обережно зазначив, що ікони ці – не 17 ст. і не московської роботи. Зусиллями наукової громадськості живопис іконостаса зрештою було врятовано від тогочасних богомазів: реставрацію і позолоту проведено 1907 тактовно, згідно з науковою методикою і під наглядом Імператорської Археологічної комісії.
Реставрація 1975 також не торкнулася живопису. Доктор мистецтвознавства Г.Логвин у праці 1980 відзначив, що ікони переписані й потемнілі, тому про характер живопису і його вартість складно сказати щось певне.
Люстра. У центрі четверика собору на довгому ланцюгу висить срібна люстра, виготовлена 1692 в Нюрнберзі й подарована монастирю царем Петром І. Вона має явно бароковий характер, який підкреслюється вишуканим рисунком кронштейнів. Нижня сфера прикрашена прорізним орнаментом, що дуже подібний до декору українських ювелірних виробів 17 ст. Це дало підстави для гіпотези, що до Нюрнберга попередньо надіслали «абрис», тобто креслення люстри, виконане кимось з українських золотарів.
Поховальні плити. При виході з собору в північний Введенський приділ, у стіні арки вмуровані дві різьблені кам’яні плити. На них добре видно написи церковнослов’янським шрифтом. Це – надзвичайно рідкісні в Україні зразки намогильних плит 1-ої пол. 17 ст. Їх було знайдено в землі 1899 під час капітального ремонту собору і замуровано на теперішньому місці. Написи на плитах розшифрровуються так: «Лета 7151 (1643 від Різдва Христового) преставися раба Божия инока схимница Прокла»; «Лета 7153 (1645 р.) преставися раба Божия девица Евдокея». У 1902, готуючись до XII археологічного з’їзду в Харкові, професор Харківського університету М.Халанський дослідив ці різьблені плити й прочитав написи на них (перед тим ці плити місцеві краєзнавці намагалися датувати 13 ст.).
В інтер’єрі собору збереглася ще одна вельми цінна мистецька річ – багатобарвний свічник висотою майже півтора метра. Це – продукція знаменитого Волокитинського порцелянового заводу родини Миклашевських, що функціонував у 1839 – 62 рр. у с. Волокитине за 20 км. від Путивля. Свічник первісно належав церкві, спорудженій у 1856 – 57 рр. у Волокитиному. Для цієї церкви було виготовлено славнозвісний порцеляновий іконостас, рівного якому не було у світі, а також порцеляновий підсвічник. 1958 церкву висадили в повітря, іконостас знищили, а свічник потрапив до Путивльського СпасоПреображенського собору.
У соборі певний час перебувала ще одна цінна церковна реліквія – чудотворна ікона Мовчанської Божої Матері, яка первісно перебувала в Мовчанському монастирі, а згодом внаслідок подій Смути десь між 1605 і 1612 рр. в монастирі сталася велика пожежа, ікону врятували і перенесли до собору Святодухівського монастиря.
Могила Рябініна І.М. Знадвору, біля південної стіни Михайлівського бічного вівтаря, влаштованого на поч. 19 ст. замість зруйнованої Михайлівської дерев’яної церкви, підноситься високий чорний хрест. Це могила історика і краєзнавця, багатолітнього церковного старости соборного храму Рябініна Івана Матвійовича (1834 – 1912).
Надбрамна церква-дзвіниця стоїть на південь від собору. Це асиметрична споруда, зведена у 1697 – 1707 рр. як надбрамна церква Святодухівського монастиря.
Первісно вона була освячена як церква Різдва Христового. У 1764 її переосвятили після ремонту як Петропавлівську. Після закриття монастиря 1770 (за іншими джерелами – 1786) указом Синоду церкву перейменовано на Хрестовоздвиженську.
Вона триярусна, як і більшість надбрамних церков. У нижньому ярусі – велика аркова брама й келії обабіч, у другому ярусі – тридільна безверха церква з заокругленим вівтарем. Над її західним притвором як надбудова третього ярусу височить могутній восьмерик дзвіниці з наметовим дахом і маленькою банькою. Двоповерхова прибудова з заходу, яка візуально дещо врівноважує асиметричність загальної композиції, зведена у 1764.
Вівтар церкви на другому ярусі перекритий зімкнуто склепінням з двома розпалубками, нава – чотирилотковим зімкнутим склепінням, бабинець – напівлотковим склепінням з розпалубками над вікнами й дверима. Компартименти з’єднані півциркульними арками.
Сходи з першого поверху на другий улаштовані в товщі західної стіни. Восьмерик дзвіниці спирається на триступінчасті тромпи. Він поділений на два яруси плоским перекриттям по дерев’яних балках й увінчаний зімкнутим восьмилотковим склепінням.
Для пам’ятки характерні простота й величавість форм. Вона позбавлена дріб’язкових прикрас; її образ формується на зіставленні лапідарних об’ємів і площин. Лаконічна, навіть дещо брутальна архітектура надбрамної церкви-дзвіниці – разючий контраст щодо витонченості архітектурних форм собору. Але якщо собор статичний у своїй кристалічній довершеності, то надбрамна церква характеризується виразною динамікою: архітектурні форми наростають від низенької апсиди через центральний об’єм з високим дахом і декоративною маківкою до аркового восьмерика дзвіниці. Остання, окрім суто культових функцій, мала ще й оборонні, про що свідчать вузенькі бійниці в основі восьмерика.
З цією спорудою пов’язана одна з найцікавіших сторінок історії Путивля. У ній на першому поверсі є келії обабіч брами. Одна з них, розташована на схід від проїзду, майже під церковним вівтарем, дещо заглиблена в землю. Вона має одні двері й вікно, звернені у монастирський двір, до собору. Це – келія царівни Софії Олексіївни, дочки московського царя Олексія Михайловича, яка 1682 домоглася регентства при своїх малолітніх братах Івані та Петрі, а через 7 років була усунена від влади внаслідок перевороту й пострижена в черниці.
Після другого стрілецького бунту Петро І вирішив вислати сестру з Москви подалі й вибрав для цього путивльський Святодухівський дівочий монастир. За наказом царя вона постійно перебувала «под крепким караулом». Проте йому цього здалося замало. За переказами, відправляючи Софію з Москви, Петро пообіцяв прислати їй подарунок, щоб вона його не забувала. І справді, на замовлення російського самодержця в Голландії було виготовлено спеціальний годинник-куранти, який голосними пронизливими звуками відбивав кожну хвилину. Петро І наказав поставити годинника прямо під вікном царівни, аби вона щохвилини згадувала «любезного братца». Про те, що садистський намір царя мав досягти успіху, свідчили прочани, які чули цей годинник у сер. 19 ст., коли він перебував уже в Мовчанському монастирі: щохвилини боєм царська забавка дуже нервувала і ченців, і прочан, аж поки її не зламали.
Царівна Софія недовго пробула у Святодухівському монастирі – Петро І скоро збагнув, що тримати колишню правительку в Путивлі небезпечно, адже впродовж 17 ст. це місто було центром різних заворушень, спрямованих проти центрального московського уряду, а царівна легко могла стати приводом до заворушення серед путивльських стрілецьких полків, завжди невдоволених і схильних до бунтів. Тому царівну перевели з Путивля в інше місце, а годинник, подарований царем, потрапив до Мовчанського монастиря.
Мур з брамами. Територію ансамблю оточує мурована огорожа, висотою близько 1,2 м, зведена у кін. 17 ст. і з того часу неодноразово перебудована, а нині частково втрачена й замінена зі східного й північного боків дерев’яним парканом. Цей мур має з західного боку парадну триаркову браму, завершену масивними трикутними фронтонами, а також хвіртку з південного боку, поряд з надбрамною церквою-дзвіницею. Її дверний отвір з лучковою перемичкою увінчаний трикутним фронтоном.
Собор і надбрамна церква-дзвіниця муровані з місцевої цегли на вапняно-піщаному розчині. Стіни зовні та в інтер’єрі потиньковані й побілені. Підлоги дощаті. Сходи дерев’яні. Вальмові дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю.
Нині споруди колишнього монастиря займає міський Спасо-Преображенський собор, який протягом радянської доби до 1990 був єдиним діючим храмом у Путивлі й саме тому добре зберігся. Собор та надбрамна церква-дзвіниця формують неповторний ансамбль, в якому органічно поєдналися самобутні риси російського та українського зодчества. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 621.
[Російський державний архів давніх актів, ф. 760, оп. 2, спр. 820 (436); Вечерский В. В. Путивль: фотопутеводитель / В. В. Вечерский, И. А. Гильбо, А. В. Луговской – К., 1992. – С. 109 – 123; Вечерський В. B. Пошукаймо дослідників? / В. В. Вечерский // Пам’ятки України. – 1990. – №3. – С. 20 – 21; Вечерський В. В. Сіверщина / В. В. Вечерський // Архітектура України. – 1993. – № 2. – С. 39 – 44; Вечерський В. В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць / В. В. Вечерський. – К., 2003. – С. 310 – 330; Вечерський В. В. Стильові риси архітектури Путивля XVII ст. / В. В. Вечерський // Архітектурна спадщина України. – Вип. 4. – К., 1997. – С. 39 – 51; Доклад проф. М. Г. Халанского. / Приложения к протоколу 16 заседания // Труды Харьковского предварительного комитета по устройству XII археологического съезда. – Х., 1902. – Т. 1. – С. 270 – 294; Златоверховников Н. И. Памятники старины, нового времени и другие достопримечательности Курской губернии / Н. И Златоверховников. – Курск, 1902. – С.72 – 74; Левицкий И. Город Путивль / И. Левицкий // Труды XII археологического съезда в Харькове. – М., 1905. – Т. 3. – С. 145 – 150; Логвин Г. Н. Чернигов, Новгород-Северский, Глухов, Путивль / Г. Н. Логвин. – М., 1980. – С. 258; Пам’ятки архітектури й містобудування України: довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В. В. Вечерський, О. М. Годованюк, Є. В. Тиманович та ін.; За ред. А. П. Мардера та В. В. Вечерського. – К., 2000. – С. 228 – 229; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – Т. 4. – К., 1986. – С. 24 – 25; Рябинин И. М. История о Путивле, уездном городе в Курской губернии / И. М. Рябинин – Путивль, 1911. – С. 104 – 110; Рябинин И. М. О Путивльском Преображенском соборе и о тех церквах и монастырях, кои имели связь с собором / И. М. Рябинин // Труды Харьковского предварительного комитета по устройству XII археологического съезда. – X., 1902. – Т. 1. – С. 294 – 342.]
Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 1001 – 1005.