Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Тернопільська область має власний Рай

Ксенія Жужа

Дата: 09.04.2008

Рай побачити можна і за життя. Принаймні такий висновок приходить на думку після подорожі в село Рай, що на Тернопільщині. Назва селища, розташованого за кілька кілометрів від міста Бережани Тернопільської області, відповідає уявленню про рай

На зеленому пагорбі серед високих дерев причаївся старовинний палац, за яким у долині розкішний парк в переміж з лісом. Зі схилів стікає річка, утворюючи водоспади та водойми. Посеред парку розляглося велике озеро з острівцем посередині та декілька менших ставків з гладенькою, наче скло, поверхнею. В озерах, як у дзеркалі, відбивається похмуре небо і дуже старі дуби, яких тут досить багато.

Блукаючи парком, можна натрапити на стару лавочку чи альтанку, побачити невеличкий струмочок, що збігає крутими схилами парку донизу. Довершують чудову атмосферу дерев’яні місточки через водойми. За парком починаються схили із густим лісом. У Раю дуже тихо і спокійно (принаймні, так було в день нашого приїзду – прим. авт.), тишу порушують лише кілька хлопчаків, купаючись в холодній воді весняного озера.

Існує легенда про походження назви села. Адам Сенявський із нареченою Євою гуляв поблизу замку і думав, як же назвати свої маєтності. І раптом наречена сказала: «Ти – Адам, а я – Єва. Тому хай наша домівка називається Рай». Однак в Адама Сенявського не було дружини Єви. Із Тернополя до Бережан ходять автобуси. А звідти до Раю – рукою подати. Можна йти пішки вздовж роздовбаної дороги та насолоджуватися краєвидами, які тут дійсно чудові.

Можна доїхати до села на таксі за п’ять гривень. Таке явище тут досить поширене, адже автобуси чи маршрутки до Раю не ходять. Перший архітектурний об’єкт, що впадає у вічі, це церква на початку села. Збудувати її місцевому населенню допоміг Якуб Потоцький, останній власник палацу. До речі, про палац. Зараз він знаходиться в дуже поганому стані та потребує реставрації.

Навіть важко уявити, що ця будівля з облупленою штукатуркою та двома супутниковими антенами має давню та цікаву історію. Спочатку на території парку стояв мисливський замок, куди польська шляхта приїздила для полювань та влаштування розкішних балів. Ця територія разом з Бережанською волостю належала польській родині Сенявських з 1530 року. У ХVII столітті в Раю проживало 12 господарських родин.

Місцеві жителі люблять розповідати, що у палаці гостював Російський цар Петро Перший. Підтвердження цьому є і в літературі. В 1707 році до останнього в роду Сенявських Адама-Миколи завітав Петро Перший разом із Іваном Мазепою. Царя вразила вишуканість палацу, кімнати якого прикрашали витончені меблі, картини та гобелени. Ходять перекази, що на царя в Раю хотіли напасти противники Російської імперії, однак Петро врятувався від погоні завдяки підземному ходу, що вів із палацу.

Спадкоємиця Сенявських Ізабелла Любомирська постійно проживала у маєтку разом із своїми доньками Олександрою і Констанцією. Згодом, завдяки шлюбу Олександри із графом Олександром Потоцьким, палац, як і вся Бережанщина, перейшла у власність Потоцьких. Саме Олександр Потоцький побудував на місці зруйнованого замку палац та насадив сад з рідкісними деревами та мальовничими ставками.

На палаці красувалися чотири башти та ліпнина, які не збереглися до наших днів. В палаці була велика бібліотека, де серед більш ніж чотирьох тисяч книг зберігалася Острозька біблія. У 1936 році помер останній власник Якуб Потоцький. Будинок добряче постраждав під час Першої та Другої світових воєн, а в 1950-х роках був відбудований. Кажуть, що не так давно в палаці розташовувався дитячий санаторій.

В наш час в занедбанні перебуває не лише палац Потоцьких. Ставки заростають ряскою, в містках трухлявіють дошки. Якщо пригледітися, у розкішному паркові можна побачити купи сміття. Ще нещодавно в парку ріс дуже старовинний дуб, обхват стовбура якого становив понад сім метрів. Легенди розповідають про те, що під ним відпочивав сам Богдан Хмельницький. На жаль, ми не побачили цього могутнього велетня.