2010 р. У подарунок… палац
Людмила Ступчук
Дата: 21.01.2010
Ця споруда в XVIII-XIX і навіть на початку ХХ століть була візитівкою міста. Правда, побачили палац Любомирських рівнян лише у вигляді макета, представленого на виставці, що експонувалася в Обласному краєзнавчому музеї. “Основу виставки склали унікальні фотографії кінця XIX – початку ХХ століття, на яких зображений старовинний палац; виставлені також малюнки, документи з архівних фондів та приватних збірок рівнян”, – розповідає ініціатор виставки Віктор Луць, завідувач художнього відділу музею.
“Виставка є першою вдалою спробою зібрати всі наявні матеріали про неіснуючий вже палац Любомирських. Окрім загальних видів палацу тут можна побачити унікальні світлини, де зображені трагічні моменти його історії, зокрема, руйнівна пожежа 1927 року, яка фактично й визначила подальшу долю цієї будівлі”.
Серед унікальних матеріалів – копія фрагмента генерального плану міста Рівного 1797 року, де детально показані усі елементи розташування резиденції та паркових павільйонів і будівель на її території. Цей цікавий документ доктор архітектури Петро Ричков віднайшов у Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі.
На виставці можна побачити малюнки сучасників палацу, на яких він справляв неабияке враження, зокрема, малюнки Наполеона Орди; графічну реконструкцію палацу, виконану архітектором Ольгою Михайлинин, і макет будівлі палацу, яку зробив фізик Євген Малиновський, а також книжкові раритети – видання XVIII-XIX століть із палацової бібліотеки Любомирських із автографами їхніх власників.
Відвідувачі виставки могли ознайомитися з враженнями і описами палацу, зробленими відомими письменниками – українським Пантелеймоном Кулішем і російським Володимиром Короленком. До речі, в підвалинах саме цього замку розгортаються події книги Володимира Короленка «Дети подземелья» («В дурном обществе»)…
Нагадаємо, знаменитий палац Любомирських, який за величчю та красою можна порівняти з уманською Софіївкою, був побудований на початку XVII століття, коли Рівне належало князям з роду Любомирських. Приблизно кожні тридцять років палац перебудовували, оскільки його власники пильно стежили за тодішньою архітектурною модою. Ось як описується палац у книзі Ярослава Поліщука «Рівне. Мандрівка крізь віки»:
«Палац був збудований на найбільшому з островів – Замковому, що утворювала тут течія річки Усті. Цю частину міста називали Венецією. Навколо палацу був розбитий парк, прокладені алеї, прикрашені класичними скульптурами. Від центральної брами через канал вів довгий міст, далі дорога йшла через замковий рів. Палац був збудований спочатку в стилі «пізнього бароко», мав багато зовнішніх і внутрішніх прикрас, стрункі й величні форми.
Згодом його перебудовували: польський архітектор Торшер модернізував палац у стилі рококо, француз Бругільйон надав йому змішаного стилю, а в результаті останньої перебудови палац набув рис ампіру. Саме в такому вигляді палац доіснував майже до середини ХХ століття, занепадаючи і перетворюючись на руїну. Сучасники розквіту палацу відгукувалися про нього однозначно: вражав разючий контраст між вишуканістю палацу й убогістю міських хат»…
На початку 1930-х років влада Польщі, до якої тоді входило Рівне, робила спробу реставрувати будову, щоб розташувати там контори міського уряду. Та поки збирали гроші, часи змінилися, місто стало радянським. Подальша доля палацу суперечлива. Одні краєзнавці стверджують, що на початку 1960-х років його розібрали на будматеріали (стара цегла була якісною), інші – що ще раніше, до окупації Рівного німецькими фашистами, стару будівлю підірвали, щоб на її місті розпочати нове будівництво.
Останнім часом у Рівному ведуться розмови про те, чи не повернути місту, якому бракує історичних і архітектурних пам’яток, палац Любомирських? Такої думки дотримуються деякі міські депутати та представники влади. У вигляді новобудови, звісно, не варто, – вважають мистецтвознавець Віктор Луць, архітектор Петро Ричков та краєзнавець-колекціонер Вадим Пономаренко. Бо це вже буде не палац Любомирських. І не історична пам’ятка.
А от звернути увагу на те, що з пам’ятками минувшини потрібно поводитися бережно – необхідно. Приклади такого ставлення є в сусідньому Луцьку. Хоча б на вулиці Богдана Хмельницького, де фасади старих будинків за допомогою сучасних технологій реставровані та приведені в належний стан (а не знищені до невпізнанності, як деінде). Коли це виконується в комплексі, виникає своєрідна аура вулиці, що робить її особливо симпатичною і нагадує про стародавню історію міста.
Джерело: “День”