1940 р. Гетьманська традиція в Суботові

Варфоломій Євтимович

[Варфоломій Євтимович (1888 – 1950) – військовик, діяч гетьманського руху. У 1917 – 1918 роках – один з організаторів і командирів Вільного козацтва, потім в армії УНР, підполковник. З 1920 року – на еміграції. Вміщений тут допис уперше опубліковано в берлінському часописі „Нація в поході” (1940. – ч.1-2). Цю розповідь, гадаємо, належить розглядати як цікавий переказ, що зродився в середовищі української інтелігенції початку XX століття і мав засвідчувати тяглійсть гетьмансько-державницької традиції.]

Село Суботів… Колишня приватна резиденція гетьмана Богдана Хмельницького.

З видимих пам’яток по Великому Гетьманові залишилась у Суботові тільки церква, яку він побудував; гетьманові ж скромні палати й двір, кілька літ по його смерті, спалив польський наказний гетьман Степан Чарнецький. Це була „рицарська” відплата Чарнецького за ті поразки в боях, які йому завдав за свого життя Великий Гетьман.

Та вічну пам’ять про Великого Гетьмана й золоті часи гетьманщини заховали в своїх серцях та в містерії-традиції, яку свято зберігали, суботівські селяни.

Суботівці дуже відріжнялися від дооколишніх селян уже своїм зовнішнім виглядом. Це були люди високого зросту, сильної будови, чорноокі й темноволосі, в цілому суворо-гарні. В мові були скупі, у висловах категоричні; ніколи не лаялися.

В одежі до самої революції 1917 року зберегли „козачку”, до неї сині пояси з жовтими смужками й „торочками”, чорні киреї з широкими „бородицями” (капюшонами) і! вишиті чорною вовною або заполоччю біло-полотняні сорочки. Кольорові вишивки на сорочках носили тільки дівчата.

Суботівці були горді в звичаї – ніхто з суботівців не брав невістки й не віддавав дочки заміж у чуже село, бо ж суботівці були „старі козаки”, а по інших селах жили „кріпаки”!

Ще до 1914 року в Суботові не було поліційного урядника чи стражника, бо коли такого до Суботова й призначали, то по якомусь тижню-двох він або ж сам звідти переносився на інше село, або ж його „переносили” так, що й сліду по ньому не лишалося…

У своїх суперечках, коли такі між ними, хоч і рідко, траплялися, суботівці не вдавалися по присуд до мирового чи якогось іншого державного суду, бо це був би сором для „козаків”, першою й останньою судовою інстанцією для суботівців були „діди”.

„Дідом” був кожен той між ними, хто дочекався першого внучати.

Священика до Суботівської церкви архірей призначав того, за якого просили суботівці. Непрошеного й небажаного священика, ще доки він встигне, було, переїхати до Суботова з манатками, „діди” попереджували: „Шукайте, панотче, іншої парафії, бо нам ви невгодні”. Священики й самі, зрештою, про теє знали, що суботівці не жартують і за останні півсотні літ перед революцією 1917 року був тільки один випадок, що на суботівську парафію з протекції єпископа-москаля заступив був молодий священик, також москаль. В Суботові він не вдержався й місяця…

Останнім священиком перед революцією 1917 року у Суботові був о. Петро Грушев-ський, якого суботівці запросили на парафію головного тому, що він був далекий родич професора М.Грушевського [1].

Поза цими зовнішніми рисами, що так відріжняли суботівців од сусідніх селян, вони, чи не єдині в усій передреволюційній Україні, зберегли традицію старої гетьманщини в тому, що кожного року „на Петра”, на одному з численних островів у малоприс-тупних і від людського ока скритих плавнях на річці Тясмині суботівські „діди” збиралися на раду й на тій раді обирали… гетьмана й козацьку старшину – осавула, писаря, суддю, скарбника й полковників! Обирали й доручали їм знаки їхньої гідності – козацькі клейноди.

Про ці вибори знали тільки суботівські „діди”, решта ж суботівців знала тільки про те, що „дідів” треба слухати й не вільно в них ні про що питати, бо так воно „од старих часів ведеться”.

Самі „діди” свято вірили, що в Україні має знову „об’явитися” Гетьман-Богдан, що він видасть „золоту грамоту”, приверне „людям” давній „козацький присуд” і буде гетьманувати в Україні – сам він і його діти – „доки сонця-світу”.

Так-бо, вмираючи, заповідав суботівським ..дідам” сам Богдан, щоб „переховували” для нього владу й клейноди, аж доки він по них „не зголоситься”.

Подані вище відомості про гетьманську традицію-містерію, що збереглася серед суботівських „дідів”, я подаю зі слів мого доброго приятеля й колишнього вчителя, п. проф. Н.Н. Я-го [2], що замолоду проживав на Чигиринщині. недалечко від Суботова і який мені, сам про неї довідавшись від о.Грушевського, оповів у року 1910.

Проф. Я-й, добрий україніст, був тієї думки, що про цю традицію-містерію з певністю мусив був знати й Тарас Шевченко, що можна судити з деяких натяків у таких його поезіях, як „Суботів” та „Великий льох”.

30 квітня 1918 року, на другий день після відновлення в Україні гетьманства нинішнім нашим гетьманом Павлом, професор Я-й про суботівську традицію мені пригадав вдруге, що от, мовляв, „суботівці мають тепер гетьмана, на якого так довго чекали”.

Ще в 1918 році я хтів був про цю живу легенду, що збереглася в живій традиції су-ботівських „дідів”, подати в якому-небудь органі, щоб зацікавити нею дослідників, але проф. Я-й тоді мене переконав, що з таким опублікуванням треба ще зачекати – нехай, мовляв, самі „діди” обізвуться, а до того ж – „маємо ще час”.

У вересні 1918 року зовсім випадково я познайомився з о.Петром Грушевським і при першій же нагоді попросив його, щоб він оповів мені ширше про суботівську традицію. О[тець] Грушевський, повторивши мені все те, що я вже чув од проф. Я-го, нічого нового до неї не додав.

На мій запит, як же він сам про цю традицію суботівських „дідів” знає, сам до них не належачи, о. Петро, всміхнувшись, відповів: „Знаю… з обов’язку. Кожного року я заприсягав раду, що вона буде „по совісті чинити”.

Тим, що я ніколи не питав „дідів”, для чого вони складають присягу, я здобув їхнє довір’я й одного разу ж вони мене в свою містерію втаємничили. Тепер, коли маємо справжнього гетьмана, – це вже не таємниця й сього року, вперше від століть, „діди” не вибирали гетьмана, отже признали Того, що „об’явивсь”. Тепер чекають на його „золоту грамоту” та на „козацький присуд”. Дав би Бог, щоб скоріше видав!

– А в який спосіб довідався про суботівську таємницю професор Я-й?

– А це я йому розказав – як українцеві й ученому. Розказував я про це й Михайлові Сергійовичеві (Грушевському), але він одмахнувся.

*

На свіжу пам’ять я ще того самого дня, як говорив із о. Грушевським, занотував собі його оповідання.

*

В літі 1939 року, впорядковуючи свій маленький архів, я знайшов цю нотатку й на її підставі писав статтю до „Червоної калини” [3], але не встиг передати її до редакції з тієї „незалежної причини”, що опинився в польській „березі” [4].

Мій архів, треба гадати, у Львові загинув. Щоб відомість про гетьманську традицію-містерію, яку до наших днів зберегли суботівські „діди”, не загинула остаточно, опубліковую її на сторінках „Нації в поході” так, як вона збереглася в моїй пам’яті, до цього часу незрадливій.

Маю відомості, що о.Грушевський помер ще в 1919 році, проф. Я-й ще в 1938 році був живий і здоровий. Це дає мені надію, що ще дочекаю того недалекого вже часу, коли, повернувши з гетьманськими полками до Києва, покажу проф. Я-му цю мою нотатку й попрошу його виправити її в тих місцях, де я, бувши певний за докладний переказ по змісту, міг відступити в чому-небудь в редакції його оповідання.

Примітки

1. Автор, очевидно, має на увазі Марка Грушевського (1865 – 1938) – який був священиком у Суботові з 1897 по 1910 рік. – Тут і далі примітки ред. „ПУ”.

2. Можливо, це Михайло Ясннський (1862-1935) – історик права, професор Київського університету. Помер на еміграції в Югославії.

3. Точніше – „Літопис Червоної калини” – журнал-місячнпк, що видавався у Львові в 1929-1939 роках. Містив публікації з військової історії.

4. Мається на увазі концентраційний табір Береза-Картузька на Берестейщині, створений 1934 року польською владою. Серед в’язнів переважали українці різних політичних переконань.

Джерело: Пам’ятки України, 2002 р., № 2, с. 136 – 137.