Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

1996 р. Головний храм Святогірського монастиря

Г.Дядюшенко

Комплекс Святогірського Успенського монастиря – найдавніший на теренах Слобідської України – нинішніх Харківської, Донецької, Луганської та почасти інших суміжних областей. Монастир розташований неподалік від Ізюма на мальовничому правому березі Сіверського Дінця.

Яскравий опис довкілля Святогірського монастиря ми знаходимо в „Историко-статистическом описаний Харьковськой епархии” митрополита Філарета. Ось що він пише:

„По правому берегу Донца идут высокие горы, покрытые вековыми дубами, изредка соснами, кленовыми и ясеневыми деревьями. Из кряжа этих гор восстает перед нами живой великан, весь белый. Величаво оперся он на горы и покойно смотрится в струи Донца непокойного. Это – меловая скала Донецкая, с пятью конусами едва приметно скрепленная несколькими рядами кремней… Невыразимо красивый вид ее. А если взойдете на вершину скалы или соседней с ней горы, пред вами даль изумительная по разнообразию и картинности видов” [Багалей Д.И. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. – М., 1887].

В одній із таких скель розташовано комплекс взаємопов’язаних печерних споруд, що колись започаткували Успенський монастир. На цій самій скелі стоїть Миколаївська церква-пам’ятка архітектури XVII ст. Біля підніжжя крейдяної скелі, на береговому плато, розмістились пізніші будівлі монастиря: Успенський собор, Покровська церква з дзвіницею, келії, корпуси готелів, вежі монастирської огорожі, нижній павільйон прочан або „печерних”, з якого починається хід, що веде до печер та до Миколаївської церкви. Саме тут починались також Кирило-Мефодіївські сходи, що вели до Миколаївської церкви (втрачені).

Час появи в Святих горах житлових поселень не знали навіть ті, хто населяв печери в XVII ст.:

„…понеже начало сей Святогорской обители, кто оное святое пустынное жительство изобрел и в горе сей святую церковь и келий устроил и начал жительствовати, за многими татарскими нахождении и разорении, особенно же за частыми переменами прежде бывших строителей, потом игуменов и архимандритов, зде, в святой обители не обретохом” [Муравьев А.Н. Святые горы. Святогорская общежительная Успенская пустынь. – M., 1868. – С. 115].

Ще в ХІХ ст. історики, представники кліру цікавились історією виникнення печер. Існує багато різних гіпотез, що відносять заснування монастиря до середини XIII ст. Так, Філарет Гумілевський говорить: „…со всей вероятностью можем положить что в 14 веке уже существовала Святогорская обитель” [Филарет Гумиевский.Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – Харьков, 1857. – T. 1. – C. 146].

І. Мочульський теж вважає, що Святі гори були заселені християнами в XIII ст. [Слюсарский A.Г. Слобідська Україна. – Харків, 1914. – С.146] Одна з найпопулярніших гіпотез пов’язує їх виникнення з лаврськими ченцями, що втекли з Києва після розгрому його татарами та знайшли притулок у Святогірських печерах. 1851 р. архімандрит Арсеній, ігумен Святогірського монастиря, стверджував: „…Мы не можем сомневаться, что выходцы Лавры Печерской основали нашу обитель…” [Святогорская общежительная Успенская пустынь. – М, 1868. – С. 119].

А.Муравйов вважає:

„Мне пришло однако на мысль, что не иноки первые былиделателями и обитателями сих пещер: но как преподобные печерские нашли уже готовыми Варяжские пещеры и только обратили вертеп разбойников в жилье иноческое: так и здесь, на Святых горах, кажется, что первые безвестные подвижники воспользовались какою-нибудь опустевшею твердынею половцев” [Муравьев А. Вказ.праця. – С.144].

Назва місцевості „Святі гори” кілька раз згадується в історичних документах XVI ст., в руських літописах. Перша літописна згадка про „Святі гори” датується 1547 р., коли, „из Рыльска прибыл станичник толмач Гаврило, коего князь Петр Иванович Кашин посылал к Святым горам” [Львовская летопись. – С.114]. 1555 р. ця назва згадується вдруге: „…боярин Шереметьев…и войско…шли Муровскою дорогою, и как воеводы прошли верх Мжал и Коломака, прибыл сторож от Святых гор” [там само. – С. 163]. В так званій Книзі великого кресленика, що теж датується XVI ст., є свідчення про місцерозташування: „…от устья реки Оскола на Донце с Крымской стороны – Святые горы” [Клеванов А. Святогорский монастырь. – Харьков, 1864. – С. 16].

За вказаними вище даними можна зробити висновок, що до початку XVII ст. назва місцевості „Святі гори” була остаточно затверджена. І сама назва свідчить про існування там монастиря. Аналогічно було названо інші місцевості Давньої Русі, як-то: Святі гори на Волині, Святі гори на Псковщині, що отримали такі назви завдяки існуючим там монастирям. Але якщо в Святих горах є печерні будівлі, що збереглися донині, ми можемо припустити, що там існував печерний монастир, створення якого потребувало багато часу та праці до XVI ст.

Ми маємо іконографічний матеріал XVII ст. – малюнок 1679 р., за яким можна вірогідно твердити про те, що не всі існуючі в XVII ст. споруди збереглися дотепер. Дуже цікаві дослідження з вивчення періодів руйнування крейдяної скелі виконав співробітник інституту „Укрпроектреставраврація” Ю.Ліфшиць.

Донині збереглося лише два яруси печер, так звані верхній та нижній. У нижньому ярусі розташований коридор з поховальними нішами – давня усипальниця монастиря. На тому самому ярусі 1861 р. була заснована Олексіївська церква, яку з’єднали з усипальницею коридором. Двома похилими ходами нижній ярус з’єднано з верхнім, де розташовані трапезна, келії та Микільський храм зі стовпом, що з середини XIX ст. має назву Іоанна Хрестителя.

Цікаво, що 1679 р. архімандрит Іоіль свідчив про єдину церкву в печерах – Успшня Пресвятої Богородиці, засновану в 1637 р. її існування підтверджується також малюнком 1679 р. [РДАДА. – Ф. 210. – Белг.стол. Спр. 886. – Арк. 35]. Доказом її функціонування як головного храму монастиря XVII ст. був напрестольний хрест, що зберігався до середини XIX ст., з написом: „Л 7170 (1661) ноябрь в 16 дней построился крест серебряный Святогорского монастыря церкви пресвятой Богородицы Честного и славного Успения при строителе Черном старце Гаврииле” [Филарет Гумилевский. Вказ.праця. – С. 170]. Від найвищого ярусу, в якому на той час знаходилась едина печерна церква Успшня Пресвятої Богородиці, після її руйнування залишилась лише вівтарна частина, яку й використали як вівтар при будівництві Микільського храму в XVII ст. Можливо, після руйнування Успенської крейдяної печерної церкви та будівництва на її місці Миколаївської, для монастиря була потрібна церква, тому в верхньому ярусі печер і було пристосовано одне з приміщень під храм, освячений як Микільський на честь появи чудодійної ікони святителя Миколи.

До кінця 70-х років XVII ст. життя монастиря проходило усередині крейдяної скелі, а потім, попри загрозу татарських набіг ів, ченці починають будувати під горою, на березі Сіверського Дінця церкву в ім’я Св.Апостолів Петра та Павла, про що свідчать архівні документи 1679 р. [РДАДА. – Ф. 210. – Белг. стол. Спр. 886. – Арк. 36]

Існує ряд царських грамот, де від 1642 р. вже згадуються імена будіаничих, коли „строителем был игумен Симеон”, і далі, вже в грамоті 1671 р., називають імена „строителей Гавриила и Игнатия” [Филарет Гумилевский. Вказ.праця. – С. 148]. Згадка Імен монастирських будівничих говорить про те, що монастир постійно щось будував, набуваючи обороноздатності.

У XVII-XVIII ст. він ніс дозорну службу, був одним з аванпостів Московії. У середині XVIII ст. опис називає три мідних та одну чавунну гармати, а в монастирському синодику 1710 р. згадуються Імена ченців-гармашів (про це каже Філарет Гумілевський). Відомі також імена ченців, що попали в полон: „черный поп Паисий”, „архимандрит Иоиль” [там само. – С. 159]. Отже, монастир постійно руйнували татари, він відбудовувався й кріпнув знов.

Наприкінці XVII ст. печерна Успенська церква Святогірського монастиря була зруйнована. Конкретна причина цього невідома. Можливо, стався землетрус або у Святі гори дійшов його відгук. А можливо, це було наслідком руйнівних навал татар. У всякому разі 1698 р. починається будівництво нового Успенського собору на береговому плато Сіверського Дінця коштом полковника Ізюмського полку Федора Володимировича Шидловського. Закінчили будівництво й освятили храм 1708 р. [Кулжинский Г. Святогорская Успенская общежительная пустынь в Харьковской епархии. – Харьков, 1880. -С.109, 112]. Багато випробувань за 160 років існування випало собору. Можливо, він зазнавав втрат і під час татарських нападів, наприклад, 1737 р. [Филарет Гумилевский. Вказ.праця. – С. 165], і в період занепаду монастиря після „моровиці” 1738 – 1739 р., коли історичні документи підкреслювали: „крайнєє убожество как в строении церквей и келий, так и в прочих монастырских потребностях” [там само. – С.166].

Після закриття Святогірського монастиря 1786 р. Успенську церкву було перетворено на парафіяльний храм, що не сприяло збереженню цього великого монастирського храму. Зовсім не випадково Філарет Гумілевський так характеризував собор в середині XIX ст.:„…для того времени замечательный по величине, но ему не доставало прочности” [там само. – С. 150].

1844 р. монастир було знову відкрито. Починається період дуже інтенсивного будівництва. Замість колишніх дерев’яних корпусів будуються нові, муровані. До середини XIX ст. належить будівництво цегляних служб та готелів, келій, відтворюється печерна церква Антонія та Феодосія, будується тепла Покровська церква з дзвіницею. Коштом землевласника Щабельського будується Кирило-Мефодіївська галерея-сходи з вежами. На той час будується і нижній павільйон прочан, з якого починається хід до печер і на Кирило-Мефодіївські сходи, що ведуть до Миколаївської церкви.

До середини XIX ст. Успенський собор, збудований полковником Шидловським (з 1698 по 1708 р.), вже не міг задовольнити потреби Святогірського монастиря – він був старий. Вирішено було збудувати новий храм. Монастир виступив замовником проекту нового Успенського собору. Проект було розроблено відомим петербурзьким архітектором О.Горностаєвим.

Новий, існуючий і нині Успенський собор – головна споруда Святогірського монастиря – був збудований поряд зі старим Успенським храмом, на південь від нього. Будувався собор довго, бо коштів, зібраних на його будівництво, не вистачало. Потрібні були й додаткові підготовчі роботи:

„и самое место для церкви требовало чрезвычайных трудов, чтобы приспособить его к постройке: оно было круто-покатое и перерезанное с юга на север к Донцу глубоким оврагом. Необходимо было разрыть его по сторонам на 15 аршин, чтобы достичь материка необходимо было снять часть горы с вековыми деревьями, вырывать корни и преодолевать другие подобные трудности” [Кулжинский Г. Вказ. праця – С. 115].

13 вересня 1895 р. [так в тексті, може, 1865 ?] було закладено новий Успенський собор. Старий архімандрит помер того самого року і будівництвом керував новий архімандрит отець Герман. Робота йшла під наглядом досвіченого та порядного підрядника кам’яних робіт селянина Володимирськоі губернії Якова Сергійовича Єрьоміна. Для будівництва використовувався матеріал з Святогірського маєтку графа Потьомкіна, майстерень монастиря, заводів Харківської губернії тощо. Кілька разів будівництво зупинялось через брак коштів.

4 вересня 1868 р. собор було освячено [там само. – с. 117]. Через 12 років після цього Г.Кульжинський писав:

„Протяжение этого собора от севера к югу имеет 15 сажень, а от запада к востоку с алтарем 20 сажень. Высота храма от земли до креста 25 сажень с фундаментом. Вокруг этого храма, в уровень его с порогом, устроена широкая терраса, обнесенная железною решеткой. Стены внутри этого храма украшены священными изображениями, а потолок в куполе расписан альфреско. Иконостас разделяется на три части – среднюю и боковые: первая – четырехъярусная, последние – трехъярусные. Первая вышиною 19 3/4 аршина, вторые – 15 3/4 аршина. Ширина всего иконостаса – 37 1/4 аршина. Все образа писаны на золотом фоне, в византийском стиле, многие из них имеют ценные венцы и украшения. Все престолы этого собора обложены белым мрамором” [там само. – с. 116]

І далі: „„Не считая личного труда рабочих из братии этого монастыря, не считая многих подаренных материалов, постройка Успенского храма обошлась более нежели в 100 000 рублей серебром. Если же перевести на деньги все материалы и даровой братский труд, то ценность этого храма восходит до 600 000 рублей серебром” [там само. – с. 117].

Зберігся опис інтер’єру собору:

„Внутри храм был обширен и светел: стены его отделаны под белый мрамор, украшены иконами прекрасной живописи в рост человека. Купол, расписанный альфреско, поддерживается четырьмя четырехгранными колонами, также увенчанными с четырех сторон иконами… Иконостас главного престола четырехъярусный, а приделов трехъярусный, изящной резной работы, весь вызолоченный и украшенный художественно исполненными иконами, писанными на золотом фоне, в византийском стиле. Над царскими вратами – икона Успения Божией Матери, древней арабской живописи, в богатой ризе – дар иерусалимского митрополита Мисаила первому игумену обители -Арсению. С левой стороны иконостаса помещается образ св.Николая, древняя святыня святогорская, обретенная иноками в давние еще времена на столбе в одной из пещер” [Томин Н.А. Русский Крейцнах и Донецкая Ривьера // Исторический вестник. – 1912. – Т. СХХШ. – № 5. – С.620].

Іконостас Успенського собору готувався на замовлення Святогірського монастиря в Москві, там також було куплено церковне оздоблення, свічники, люстри, центральне панікадило.

Восени 1868 р. будівництво собору закінчили й освятили головний престол в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці. Після будівництва нового старий собор XVII ст., що затуляв новий, розібрали 1867 р. [Кулжинский Г. Вказ.праця. – С.117].

Григорій Кульжинський, ієромонах колишнього Святогірського монастиря, що описав його історію, розповідає: на місці розібраного храму 1869 р. збудували каплицю – дерев’яну споруду, перекриту банею з п’ятьма верхами, їх вкрили залізом і пофарбували олійними фарбами. Каплицю отинькували зовні й усередині, вона мала чотири скляні двері. Престол старого Успенського храму залишився на своєму місці. Зображення каплиці збереглося донині, і те, що ми бачимо на рисунках, збігається з описом, зробленим XIX ст., здогадко відомо й місце, де збудували каплицю.

Після дев’яти років будівництва Успенський собор стає головною монументальною спорудою Святогірської Успенської пустині. В.Немирович-Данченко говорить про собор так:

„В самом монастыре посреди двора, уложенного плитами, – громадный собор. Несмотря на всю свою массивность, он кажется чрезвычайно легким, с четырьмя угловыми и пятою – высокою, посредине его колокольней… Меня поразила в этом соборе соразмерность и красота линий, соответствие частей. Ни башенки не давили массу собора, ни самый корпус его не казался слишком велик для них” [Немирович-Данченко B.И. Святые горы. – Донецк, 1990.-С.37.39].

Дійсно, Успенський собор – це велична монументальна споруда, збудована в російсько-візантійському стилі, увінчана п’ятьма восьмигранними баньками з високими шатрами, служить нині центральним храмом монастиря. Собор має три нави, три апсиди. Апсиди в плані напівкруглі, різні за розмірами – центральна ширша і вища від бічних. Будівлю споруджено на високому стилобаті, в якому влаштовано широкі сходи, що ведуть до головного, північного, входу собора. Головний вхід до монастиря був з півночі, через браму в Покровській церкві. Пучкові колони підкреслюють кути споруди та розчленяють фасади (крім східного) на окремі прясла, увінчані арками з розвиненими архівальтами та кілеподібним завершенням. Арки прикрашені поясом трапецієподібних ширинок з ліпними розетками. Фасадні арки спираються на пучки колон з романськими капітелями, що завершуються розкрепова-ними над окремими колонками антаблементами. Вони не мають продовження на площині стін. Пучки, що знаходяться в кутах, мають по чотири колонки, проміжні – по п’ять.

У центральних членуваннях північної та південної стін – портали з напівциркульним завершенням, обрамовані напівциркульними аркадами з кільоподібними завершеннями. Арки декоровані керамічними модульними плитками. Контур портальник арок відповідає аркам, що завершують фасади. Арки порталів підтримуються спареними тричетвертними колонами, стовбури яких розчленовані поясками. Над порталами (північним і південним) розміщуються прямокутні ніші, а над ними – круглі вікна. Бічні членування стін на рівні верхньої частини порталів мають по три невеликі арки, що підтримуються спареними напівколонками. У бічних арочках – по одній ніші, у центральній – напівцир-кульне вікно. На рівні 2/3 висоти основних фасадних колон по стінах усіх фасадів проходить карнизна тяга.

На східному фасаді стіни апсид розчленовані напівколонками з неороманськими капітелями. На них спирається аркатурний пояс, над яким знаходиться увінчуючий карниз малих апсид та між’ярусний карниз центральної апсиди. Віконні прорізи апсид розташовані під арками та мають напівцир-кульний обрис верха. Верхній ярус центральної апсиди глухий, увінчаний невеликим карнизом та ліпними розетками в ширинках на фризі.

Західний фасад, як північний і південний, розділено на прясла пучками тричетвертних колон, по чотири колони в пучку. На колони з характерними неороманськими, прямокутними в плані капітелями з підрізанням спираються напівциркульні арки, що вінчають кожне прясло. Арки увінчані профільованим карнизом кілеподібного обрису. На фасадних площинах арок – пояси ширинок з розетками в кожній. З боку -західного фасаду до собору примикає нар-текс з порталом. Портал обрамовано напів-циркульною аркою. У кутах нартексу є по три напівколони з капітелями. Над ними розташований міжярусний карниз з ліпними розетками. На другому ярусі нартексу – вікна між напівколонками, на які спираються напівциркульні арки. В кутах другого ярусу нартексу – по дві напівколонки, на які спираються арки напівциркульного обрису, середня вища від бічних.

Цоколь собору складено з тесаних профільованих блоків каменю-вапняку. З п’яти бань тільки центральна відкрита з боку інтер’єру і має світлові прорізи. Інші бані глухі, декоративні. Бані, центральна та бокові -восьмигранні, кути підкреслені пучками колон, по три в пучку. Грані барабанів увінчані арками з кілеподібним завершенням. Бані увінчані восьмигранними шатрами та завершені невеликими верхами, також восьмигранними, з конічними колонками на ребрах, що зменшуються донизу, та кілеподібними арками на гранях. У гранях малих бань є плоскі ніші з напівциркульним завершенням.

Успенський собор був головним храмом монастиря до закриття Святогірської пустині 1922 р. У 20-х роках XX ст. за ініціативою революціонера-більшовика Артема (Сергієва) на базі колишнього монастиря було створено перший Будинок відпочинку для трудівників – санаторій ім.Артема, нині санаторій „Святі гори”. Після закриття монастиря 1922 р. проведено реконструкцію собору з пристосуванням його під театр Будинку відпочинку трудівників: розібрали й знищили іконостас, на місці вівтаря влаштували сцену, розібрали маківки над шатрами, зняли хрести й замінили шпилями.

У повоєнний час за проектом харківських інститутів „Облпроект” та „Гіпроград” проведено реконструкцію собору з пристосуванням його під Палац культури санаторію. При цьому для створення залу для глядачів у центральній наві між стовпами зроблено цегляні перегородки, дерев’яна підвісна стеля, що відокремила підбанний простір від цегляного залу. Стелю в залі зробили плоскою, декорували ліпленням. Нарівні другого поверху над залом, у західній частині, споруджено балкон та ложі. У бокових навах зроблено плоскі залізобетонні перекриття, що розділили нави на два поверхи. Пілястри, створені на стовпах, також були декоровані ліпним орнаментом. Саме тоді в центральній апсиді розібрали склепіння та надбудували стіни для влаштування сценічного обладнання та кіноекрану. До західного фасаду прибудували двоповерхову кіоноапаратну з декором,, імітуючим декор фасадів собору. Отже, інтер’єр Успенського собору пристосували до багатофункціонального Палацу культури з кінотеатром.

Задовго до створення Державного історико-архівного заповідника, ще 1947 р., за завданням відділу пам’яток Управління в справах архітектури при Раді Міністрів УРСР архітектор Д.Криворучко провів роботи з обстеження пам’яток колишнього монастиря для розробки проектів відтворення знищених під час війни споруд. Як правило, роботи стосувалися відновлення та пристосування споруд для потреб санаторію.

Але планомірні роботи з реставрації окремих об’єктів комплексу Святогірського монастиря розпочато лише в 1970-х роках. Було проведено дослідницькі роботи на Миколаївській церкві (архітектор М.Говденко), відновлено нижній павільйон прочан (автор проекту архітектор В.Новгородов). У 1980-х роках розроблено проекти реставрації Миколаївської церкви (автори проекту реставрації архітектори М.Говденко, О.Давиденко), братського корпусу № 20 (автор проекту архітектор О.Давиденко), комплексу печерних споруд (архітектор Г. Дядюшенко), будівель господарського двору (автор проектів архітектор Г.Дядюшенко). Ці споруди реставрували в 1980-і роки. Ремонтно-реставраційні роботи проводились Сумською науково-реставраційною майстернею. 1976 р., за завданням Слов’яногірського будинку відпочинку ім.Артема (тих, хто відповідав за собор), фахівці інституту „Укрпроектреставрація” архітектори М.Говденко, Г.Дядюшенко обстежили технічний та загальний стан Успенського собору, оцінки були негативні.

Вирішено було провадити ремонтно-реставраційні роботи, враховуючи здійснені реконструкції колишнього собору з повною реставрацією зовнішніх конструктивних та архітектурно-декоративних форм, а також виконати комплекс ремонтно-реставраційних робіт в інтер’єрі. Одночасно проведено обстеження на пам’ятці, які показали: первісне фасади собору тиньковані не були. Виявлено, що при будівництві собору використовувалась різнобарвна цегла вищого гатунку: для площин стін, тіл та баз колон – темно-червона, для капітелей колон та арок – біло-жовта, також визначено і матеріал, з якого виконано цоколь собору – тесані блоки каменю вапняку. Наприкінці XIX ст. собор отинькували та місцями розписали, для чого зроблено зарубки по цеглі на всіх поверхнях фасадів. Збереглися фрагменти розписів над дверними прорізами північного та західного фасадів.

Проектно-дослідницькі роботи виконували одночасно з підрядними реставраційними роботами. Замовником проекто-дослідницьких робіт стала дирекція створеного 1980 р. заповідника. Ремонтно-реставраційні роботи виконували Чернігівська, а потім Сумська науково-реставраційні майстерні з 1979 по 1986 р. Хрести виготовили фахівці Експериментальної майстерні реставраційного управління в Києві. Після відновлення 1985 р. маківок над п’ятьма шатрами собору встановили хрести та виконали позолоту на площі близько 150 кв.м, на що було витрачено близько 750 г „сусального золота”. Тоді закінчили й інші реставраційні роботи на фасадах собору.

1981 р. Будинок відпочинку ім.Артема проводив укріплювальні роботи на цегляному стилобаті, що перебував в аварійному стані. Ігноруючи вимоги до реставрації пам’яток архітектури, при роботі використали монолитний залізобетон та залізобетонні плити. З грудня 1985 р. у підбаневій частині храму розпочато роботи з відновлення живопису, що був в аварійному стані. Дослідницькі та ремонтно-реставраційні роботи виконувала дільниця реставрації живопису Київської науково-реставраційної майстерні. Роботи провадила у 1986 – 1987 рр. бригада реставратора-живописця вищої категорії А.Марампольського.

У центральній бані відреставровано композицію „Трійця”, у центральному барабані – „Св.Апостоли”, „Св.пророки”, „СвАрхангели”, „Св.мученики”, „Св.праотці”, „Св.преподобні”, „Св.царі”. На парусах центральної бані реставраторам вдалося відновити практично загиблі зображення на стовпах: „Пр. Арсеній”, „Пр.Пахомій”, „Свята першомучениця Фекла”. Увесь відреставрований живопис до 1994 р. знаходився за підвісною стелею і був недоступний для очей відвідувачів.

1992 р. Успенський собор повернено церкві. Влітку 1992 р. призначено виконуючого обов’язки ігумена Свято-Успенського чоловічого монастиря отця Миколу. Він та послушники приїхали до Святих гір 14 липня 1992 р. Їх зусиллями внутрішній простір храму було пристосовано для проведення служб. З цього часу в соборі знов починаються богослужіння. 1995 р. власними силами церква починає демонтаж пізніших перегородок, конструкцій перекриття, залізобетонних балконів, влаштованих у повоєнний час. До кінця 1995 р. цю роботу закінчили. Нині внутрішній простір собору звільнено від пізніших нашарувань. У місцях кріплення конструкцій балкона є глибокі каверни. Живопис на стовпах втрачено в місцях укріплення пізніших перегородок, в інших місцях перебуває в аварійному стані. В інтер’єрі практично втрачено весь первісний ліпний декор.

Для проведення ремонтно-реставраційних робіт на пам’ятці (в інтер’єрі) необхідно виконати детальні натурні обстеження. Існуючі іконографічні дані, описи очевидців інтер’єру та іконостаса дозволяють виконати проект ремонтно-реставраційних робіт з відновлення первісного інтер’єру собору з відновленням іконостаса та панікадила, втраченого живопису. Необхідно також провести велику роботу з відновлення втраченого архітектурного вигляду стилобату-паперті біля північного фасаду собору та парадних сходів з відновленням цегляного декору, втрачених металічних ґрат огорожі сходів, ліхтарів для освітлення центрального входу в храм. Відновивши усі втрачені архітектурні деталі в інтер’єрі – іконостас, панікадило, живопис собору, – ми зможемо повною мірою побачити та осмислити велич і красу головного храму Успенської пустині -Успенського собору.

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 226 – 237.