Великобурлуцька та Вільхуватська громади: загальний нарис

Віктор Дідик, Микола Олійник, Владлен Терентьєв, Лідія Чувпило

Великобурлуцьку селищну територіальну громаду створено у 2018, а Вільхуватську сільську територіальну громаду у 2020, вони входять до складу Куп’янського району, розташовуються у північно-східній частині Харківської області. У 1923–2019-і рр. існував окремо Великобурлуцький район.

Станом на січ. 2021 територія Великобурлуцької громади складає 839,0 кв. км, населення – 15048 чол. Центр громади – смт Великий Бурлук, розташоване на відстані 108 км від м. Харкова. Вільхуватська громада займає 384,0 кв. км, населення – 6208 чол. Центр громади – с. Вільхуватка, розташоване на відстані 105 км від м. Харкова. До складу 2 громад входять 80 населених пунктів. Найбільші з них – смт Великий Бурлук та смт Приколотне.

Територією Великобурлуччини протікає декілька річок, вони належать до групи малих річок і відносяться до басейну р. Дон: Великий Бурлук, Гнилиця, Верхня Дворічна і Плотва. смт Великий Бурлук розташоване на лівому березі р. Великий Бурлук.

Вільхуватська громада межує на півночі та північному сході з Волоконівським та Валуйським районами Бєлгородської обл. (РФ). На сході та південному сході Великобурлуцька та Вільхуватська громади межують із Дворічанською, на півдні Кіндрашівською та Шевченківською, на заході з Печенізькою та Старосалтівською, на півночі з Вовчанською громадами Харківської області.

По території громад проходить залізниця, яка зв’язує смт Великий Бурлук з м. Куп’янськом та м. Вовчанськом. До смт Печеніги та м. Харкова веде шосейна дорога.

Територія громад в основному рівнинна, але на півночі спостерігаються невеликі групи височин, що є останніми відрогами Середньо-Руської височини. Найбільші підвищення знаходяться на півночі району у верхів’ях річок Великого Бурлука та Плотви. На більшій частині переважають чорноземи, які відзначаються високою родючістю. Район входить у лісостепову зону України. Але великих степових просторів і лісів вже дуже мало. Ліси переважно дубові, змішані з кленом, осиною, берестом, тополем, березою, липою та дикими яблунею і грушею. Унікальні поєднання екотопів, які зрідка зустрічаються в північній частині степової зони. Невелику площу займають соснові ліси. Тваринний світ краю досить різноманітний. Це різні види птахів, плазунів, хижаків та копитних. У водоймищах та ріках водиться бл. 20 видів риб. Але особливістю цієї місцевості є бабаки. Колись вони заселяли майже всю степову зону України до самого Чорного моря. У 17 ст. хутро бабаків активно вивозили в Польщу та Крим, а звідти в ін. країни. У 20 ст. вони опинилися на межі вимирання. У 1977 на території кол. Великобурлуцького району було створено 2 республіканські заказники з колоніями бабаків – Бурлуцький та Катеринівський, пл. 853 га. Зараз у цілому у громадах налічується бл. 20 тис. цих тварин, занесених до Червоної книги. Крім цього, діють декілька ботанічних, ентомологічних та гідрологічних заказників. У 2000 було створено регіональний ландшафтний парк «Великобурлуцький степ» на межі степової та лісостепової зони, куди увійшли деякі заказники.

Відомо, що у 1672 сл. Великий Бурлук вже існувала, але за ін. даними спочатку було засновано як с. Шевелівка у 1656. Існують різні версії походження назви смт Великий Бурлук. Одна з них розглядає походження назви від двох тюркських основ «бор» та «лук». Складний двохосновний іменник «бурлук» означав «осад брудної води». Згідно іншої, походить від назви р. Бурлук. Це найбільш імовірна версія, тому що по течії р. Бурлук виникла ціла низка сіл, в основу назв яких покладено слово «бурлук». Походження назви річки невідомо.

У зв’язку із віддаленим географічним розташуванням території суч. Великобурлуччини, довгий час не відбувалось поглибленого археологічного дослідження території на річковому межиріччі р. Сіверський Донець та р. Оскіл.

У 1901 до Великобурлуцької волості Вовчанського повіту було прокладено залізницю, що стало стимулом для вчених Харківського університету вивчати дану територію.

Важливою подією для розвитку археологічної науки, як для Харківщини, так і в цілому для Слобожанщини став 12 Всеросійський Археологічний з’їзд, який було проведено у 1902 в м. Харкові. Фундатором досліджень археологічних старожитностей території нинішньої Великобурлуччини став академік Д. Багалій, який очолив організаційний комітет підготовки з’їзду – професор Харківського університету, академік УАН. Він організував збір інформації та археологічні дослідження за участі вчених та дослідників Харківської губернії й запрошених дослідників з ін. міст. Д. Багалій склав найповніший список об’єктів археології, оприлюднений у першому томі матеріалів (1905) на 12 археологічному з’їзді. Переважно – це курганні насипи, серед них – 3 кургани, які знаходились на околицях с. Андріївка, 2 насипи поблизу с. Анискине, 5 насипів поблизу с. Гнилиця Перша, 2 кургани біля с. Грачівка, 2 на схід та 1 насип на північ від с. Микільське, 4 кургани біля околиць с. Озерне, 2 насипи біля с. Попельне, 2 курганних насипи біля с. Середній Бурлук та 6 курганів навколо с. Шипувате.

Впродовж півстоліття, в археологічних та історичних дослідженнях на теренах Великобурлуччини виникла історична лакуна, яка була спричинена соціальними та політичними катаклізмами, що неодноразово сколихували Українські землі у 1-й пол. 20 ст.

Певні позитивні тенденції намітилися в серед. 1950-х рр. У 1956 під час розвідок Б. Шрамка, біля с. Гнилиця Перша, на схилі мису правого берега р. Гнилиці було виявлене багатошарове поселення доби бронзи та салтівської культури. Також подібне поселення зафіксовано на схилах першої надзаплавної тераси р. Бурлук північніше с. Нестерівка.

Незначні за обсягами археологічні розвідки, що охопили тільки південні та південно-західні частини кол. території Великобурлуцького району, надали можливість у загальних рисах розширити хронологічні та культурні межі археологічної минувшини. Отримані речові матеріали також допомогли зафіксувати порівняно новий тип археологічних об’єктів – поселення, які на відміну від курганних насипів з їх обрядово-поховальним призначенням, відображали господарчі та соціальні аспекти життєдіяльності зниклих людських спільнот.

Одне з поселень зрубної культури, яке знаходиться біля с. Нестерівка, станом на серед. 1960-х рр. було позначене на мапі пам’яток бронзової доби України. Нижні культурні нашарування із с. Гнилиця Перша та с. Нестерівка приналежні до пізнього етапу (14–13 ст. до н. е.) зрубної спільноти Східноукраїнського Лісостепу. Зазначені старожитності відображають зміни зрубної спільноти у поховальній сфері, що ілюструє появу грунтових могильників за обрядами трупоспалення або кремації померлих зі збереженням курганних поховань. Суттєвих змін зазнала топографія поселень з перенесенням місць проживання з річкової долини на береги балок та малих річок вододілу. Відбулася трансформація керамічного комплексу та предметів праці й озброєння.

Салтівські нашарування с. Гнилиця Перша та с. Нестерівка дозволили деталізувати карту заселення водозборів р. Сіверський Донець населенням Хозарського каганату (8–10 ст.). У 1970–80-х рр. дослідження довели, що згадані поселення входили в ареал поширення грунтових могильників із обрядом трупопокладення небіжчиків головою у західному секторі горизонту.

Археологічні дослідження Великобурлуччини продовжились в 1976–77-х рр. експедицією Харківського державного університету ім. О. М. Горького (тепер Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна) під час спорудження великих гідротехнічних споруд у зоні затоплення Великобурлуцького водосховища. За перший рік досліджень під керівництвом Б. Шрамка та О. Дяченка обстежено заплаву та обидва береги р. Бурлук на відстані від с. Плоске до с. Голубівка. У результаті суцільного обстеження виявлено 2 багатошарові поселення зрубного, пізньоримського часу, салтівської культури «Перше Травня І» та «Перше Травня ІІ» на східній околиці с. Плоске правого берега р. Бурлук та 2 схожі за стратиграфією поселення на тому ж річковому березі західного краю названого населеного пункту. Ще 3 багатошарових поселення доби бронзи, пізньоримського часу, салтівської культури «Голубівка 1, 2, 3», виявлені на правому березі р. Бурлук, а поселення «Голубівка 4» зафіксовано на заплавному підвищенні річки.

У 1977 проводились розкопки поселення «Голубівка 4» (тепер затоплено) та багатошарового поселення «Веселе» на лівому березі р. Бурлук. В останньому пункті виявлено нашарування зрубної та салтівської культур. Окремо розкопано укріплення та житлово-господарські споруди бондарихінської культури (12–10/9 ст. до н. е.).

Виявлення оборонних укріплень (10–8 ст. до н. е.) на городищі «Веселе» стало прикметним явищем в історії вивчення старожитностей фінальної бронзи у межах ареалу цієї культури, від верхів’їв р. Дон до Дніпровського Лівобережжяукріплені бондарихінські поселення відомі у малій кількості.

По завершенні охоронних досліджень у зоні спорудження Великобурлуцького водосховища, з 1970-х рр. – 2018 на території не проводилось активних археологічних робіт.

У 2018 Д. Філатов провів невеликі за обсягом розвідки у лісі між с. Яєчне та с. Голубівка. До переліку знахідок, виявлених у цьому місці місцевими мешканцями, входили набори металевих підвісок, скроневих кілець, скляних та кам’яних намистин, а також 2 залізні сокири. За аналогіями аксесуари вбрання та предмети праці датуються (3–4 ст.) і приналежні дочерняхівської культури пізньоримської доби. Сліди поселення зазначеного часу виявлені за 2,5 км на схід від с. Сірий Яр, де на схилі правої прит. р. Бурлук на площі 6,0–7,0 га зібрано маловиразний речовий матеріал.

Культурна атрибуція перелічених пунктів та ще 8 раніше відкритих у 1976 О. Дяченком поселень навколо с. Плоске та с. Голубівка є доволі спірною. На археологічній мапі 1990-х рр. пізньоримський шар поселення «Голубівка 2» деякі науковці інтерпретували в якості пам’ятки черняхівського типу.

Найновітніші дослідження є доволі невизначеними, або групу пізньоримських пам’яток у середній течії р. Бурлук треба розглядати як локальну територіальну групу поза межами черняхівського ареалу, або східний ареал черняхівської культури проходив по плину названого річкового потоку. Існує також протилежний варіант етнокультурної атрибуції зазначених пам’яток у якості поселень київського типу (3–5 ст.).

У 2018, під час проведення планової археологічної інвентаризації адміністративних меж Великобурлуччини, співробітниками Обласний комунальний заклад «Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини» вдалось нанести на археологічну мапу регіону 166 курганних насипів. Названа цифра може вважатися найбільш точною, бо було здійснено суцільне обстеження раніше відомих місць розташування курганних могильників та одиночних насипів, відображених на карті землекористування Великобурлуцького району Харківської області. Під час проведення аналізу військових карт (19 – 1-а пол. 20 ст.), який при умові виїзду та візуального огляду на місцевості дозволив виявити ще 37 насипів, враховуючи, що інформація була відсутня у літературі та не мала жодних відображень на археологічних мапах Харківської губернії, а пізніше – області.

Суцільне обстеження курганів Великобурлуччини також принесло доволі неочікувані результати у відкритті раніше невідомих місцезнаходжень археологічних об’єктів кам’яної доби. Під час обстеження курганного насипу на північ від с. Хатнє на ріллі було знайдено крем’яну ножеподібну пластину. Покриття поверхні знаряддя білою патиною молочного відтінку та місцезнаходження на високому річковому вододілі Великого Бурлука–Козинки–Нижньої Дворічної доводять поважний археологічний вік знахідки. Платівчаті прямокутні обриси, техніка сколювання за допомогою м’якого відбійника та дрібна ретуш пластини знаходить численні аналоги на пізньопалеолітичних пам’ятках гравету – епігравету України (27000–12000 р. т.).

Також знайдені аморфні крем’яні відщепи з глухою білою патиною на заході від с. Вільхуватка та півдні від с. Рублене. Зазначені випадкові знахідки не мають точної палеолітичної атрибуції, але вони разом із ножеподібною пластиною з Хатнього дозволяють стверджувати про заселення водозборів р. Великий Бурлук носіями верхньопалеолітичних кам’яних індустрій льодовикової доби.

Таким чином, археологічна спадщина Великобурлуччини репрезентована пам’ятками широкого хронологічного діапазону. З початком вивчення теренів та впродовж усього 20 ст. показали грунтовність та системність досліджень. На поч. 21 ст. головна увага науковців та пам’яткоохоронців акцентується на створенні детальної археологічної мапи зазначено регіону Слобожанщини.

У 2-й пол. 17 ст. відбувається поступове заселення суч. території Великобурлуччини. Ще у 1650 виникає с. Середній Бурлук (кол. Картавівка) та с. Рублене. У 17 ст. – 390 козачих сімей прибули з Правобережної України та оселилися за дозволом Чугуївського воєводи біля р. Великий Бурлук. Заснували слободу під назвою Великий Бурлук. Вона стала укріпленим пунктом для захисту південних земель Російської держави від нападу татар. У 1675 він згадується вже, як значне містечко. За ці роки було побудовано житло, двори, господарство і збудовано дерев’яну церкву, яка простояла до 1839. Населення слободи поділялося на 3 громади: Загреблянська, Замостянська і Буряківська. Забудовою слободи керувала Рада громади. Вона визначала місце поселення кожної сім’ї, розмір садиби, орної землі та сінокосу. Город тягнувся до річки.

Таким чином, заселення відбувалося в трьох напрямках, не сполучених між собою. Чисельність жителів з кожним роком зростала. Населення окрім сторожової служби, займалося рибальством, мисливством, бортництвом, скотарством, а пізніше і землеробством. Козаки привезли з собою на Слобожанщину уміння виварювати селітру з овечого гною, а з неї робили порох, теслярі та бондарі виготовляли човни і бочки. Взимку населення займалося різними ремеслами: обробкою шкіри, пряли пряжу, а з неї ткали полотно для свого вжитку, шили взуття, виготовляли знаряддя для обробки землі. Вміли пекти хліб, готувати м’ясо, варити брагу та ін. Тобто козаки одночасно несли службу і були землеробами, виходили на обробіток поля або на сінокіс з рушницею.

Наприкін. 17 ст. продовжується заселення Великобурлуччини і заснування нових містечок. Так група переселенців у 1686 осіла у вільхових лісах і назвала своє поселення Вільхуватка. У 1707 вже була слободою, а її мешканці приписалися до Ізюмського полку. У 1697 засновано слободу під назвою Козинка (тепер с. Мілове). Назва походить від річки, на березі якої розташувалася вона. Значну частину жителів становили вислані з Росії старовіри.

До 1861 мешканці Козинки були державними селянами. Їх жорстоко гнобили царські чиновники. Не поліпшилося їх життя і після реформи 1861. Оскільки вони були державними селянами, то земельні наділи одержали лише в 1871–72, а оброк продовжували платити до 1887, залишаючись, таким чином, у становищі селян-кріпаків. У 1699 виникають села Грачівка та Чорне. У 1680 було засновано с. Хатнє українськими селянами, які втікали з-під гніту польської шляхти з Правобережної України. Землі цього краю належали старшинам Харківського Слобідського полку. Так, у 1680 значна частина земель навколо слободи стала власністю полковника Харківського Слобідського полку Г. Донець- Захаржевського. Землі с. Катеринівка також належали йому. У 1693 було видано царську грамоту, за якою ці землі було закріплено за його сином К. Донець-Захаржевським і онуками. Але у 1689 хатнянські землі купив, вже будучи полковником Ізюмського Слобідського козацького полку, К. Донець-Захаржевський, таким чином, закріпивши їх за собою. Жителі села потрапили також в залежність до нього. Село стало садибою Захаржевських, які володіли 8014 дес. (8756 га) орної землі, 6844 дес. (7477 га) сінокісної землі та 568 дес. (621 га) лісу. У 1706 було збудовано Успенський храм у с. Хатнє.

Загалом, у 1672–88-х рр. землі суч. Великобурлуччини входили до земель Харківського Слобідського полку. Потім у 1688–1765-х рр. ці землі входили до складу вже Ізюмського Слобідського полку, який виділився з Харківського козацького полку у 1688.

Українських переселенців царський уряд Російської держави використовував, перш за все, для захисту південних земель від нападу кримських татар. Він постачав переселенцям зброю, продовольство, наділяв землями та зберігав козацькі привілеї. У 50-х рр. 17 ст. на території Слобідської України було створено 4 козацькі полки: Харківський, Острозький, Сумський та Охтирський. Суч. Великобурлуччина спочатку входила до складу Харківського Слобідського полку. На його чолі 11 р. був полковник Федір Ріпка. Під час заколоту на чолі з І. Сірком харківські козаки вбили його. Після цього козаки полку зібралися на свою раду, де у 1668 було обрано полковником Г. Донець-Захаржевського, котрий раніше був харківським сотником.

Родоначальник Донців був простий виборний козак Грицько Донець, котрий і прізвище своє получив через те, що прийшов з Дону. Раніше він був рядовим козаком. Потім його було обрано у сотники, а після смерті Ріпки полковником. При цьому відзначається, що він був неординарною постаттю Слобожанщини. Був високоосвіченою та хороброю людиною та мав неабиякий військовий талант. На його ім’я було видано царську жалувану грамоту Харківського полку з усією старшиною. В його руках була необмежена адміністративна і військова влада. Він мав право судити, карати, розпоряджатися земельним фондом, керувати військовими справами. Полк ділився на сотні. Великий Бурлук входив до Вовчанської сотні.

У 1734 до Харківського полку належало 40 сотень (бл. 4 тис.) чол. Полк мав свої регалії: прапор, булаву, печатку, герб. На гербі було зображено лук з натягнутою стрілою. Харківському полку було виділено земельний фонд, з якого одержували наділи козацька старшина і козаки. Наділи були неоднакові. Наділ рядового козака – 12 дес. (13 га), старшини – 60 дес. (66 га). Великі земельні володіння мав і сам полковник.

У 2-й пол. 17 ст. Слобідська Україна являла собою ніби єдиний військовий плацдарм, де усе життя підпорядковано було боротьбі з татарами. Для цього будувалися цілі оборонні лінії з фортець, валів, ровів і засік. У 30–50 рр. 17 ст. на південному прикордонні було побудовано велику лінію фортець, т. зв. Бєлгородську лінію. За нею і з’явилася поступово Слобідська Україна. У таких складних обставинах йшло заселення краю. Слобідська Україна захищала собою московську Бєлгородську лінію і тому повинна була приймати на себе перші татарські напади. Татари нападали кожного разу по-різному або цілою ордою, на чолі з ханом, або невеличкими загонами. Так, у 1672 татари напали на землі Харківського Слобідського полку, але Г. Донець-Захаржевський на чолі свого полку переміг їх під м. Мерефою та полонив їх ватажка. Потім, у 1679 він знов розбив татар вже під м. Харковом, за що отримав від російського царя похвальну грамоту.

Але не завжди вдавалося отримувати перемогу. Так, у 1680 стався руйнівний напад татар, внаслідок чого було пограбовано й знищено велику кількість сіл Харківського, Богодухівського та Валківського повітів. Багато місцевих мешканців було вбито або захоплено у полон, викрадено декілька тис. голів різної худоби. Іншого разу, у 1687, знову на землі Харківського полку стався масштабний напад 5 тис. татарської орди. Татарська орда завдала чимало лиха і спустошень. Але отримала гідну відповідь. Тоді Г. Донець-Захаржевський, наздогнавши їх, розбив, відібрав полонених та награбоване, і з перемогою повернувся до м. Харкова. Так, у 1691, стався черговий татарський напад. Тоді постраждали Чугуївський повіт, м. Зміїв, слободи Лиман і Бишкин. А землі Харківського полку цього разу не зазнали сильного спустошення. Ворога було розбито під сл. Водолага. Слід зазначити, що було багато поодиноких випадків нападу на різні міста, містечка та села.

У 1691 помер Г. Донець-Захаржевський, після свого 22-річного керівництва полком. За роки свого полковництва він багато зробив для розбудови м. Харкова та ін. міст і сіл, в т. ч. і на Великобурлуччині. Окремо слід відзначити спорудження Ізюмської фортеці. Також під його керівництвом було зведено захисний вал. Він пролягав від м. Цареборисова по річках Донець та Мжа до сл. Коломак протягом 220 км. У полковому місті було побудовано кілька церков, насамперед Покровський собор. Протягом усього цього часу він невтомно працював, захищаючи землі свого полку і московські кордони від нападів, а також займався його внутрішнім упорядкуванням. Владно керував величезною територією і полками, створеними його зусиллями, демонструючи здібності, розум та енергію. Його сини приймали активну участь в усіх важливих справах, а після смерті продовжили усі його починання.

У 1691 було обрано радою Федора Донець-Захаржевського харківським полковником, в знак поваги до заслуг його батька та його власних, а також враховуючи те, що він вже був знайомий зі справою керівництва полком. Він продовжив боротьбу з татарами. У 1693 був черговий напад з боку татар на землі полку. Прийшло 15 тис. військо на чолі з сином та зятем султана Ахмеда ІІ. Вони спустошили міста та містечки, захопили багато полонених. Знаходились в 20 км від м. Харкова і дійшли до м. Мерефи. Козаки, зібравши свої сили, завдали їм поразки, відбили полонених, усе награбоване і захопили в полон 14 поважних татар. На долю Федору випало, як і його батьку, брати участь майже в усіх війнах, що вела Московська держава. У 1695 Харківський полк був у складі армії Б. Шереметєва, який командував російсько-українським військом у Азовських походах (1695–96).

У 1698 Харківський полк приймав участь під проводом І. Мазепи у поході князя Долгорукого до Перекопу. Скориставшись цією ситуацією, тобто відсутністю військової сили на території, татари знов напали. Вони зруйнували, пограбували і спалили – Чугуїв, Великий Бурлук, Дворічну і Вільхуватку. У 1710 був ще один масштабний напад 50 тис. татарського війська, наслідком стали чергова велика здобич і багато полонених. Харківський полк також приймав участь і у Північній війні (1700–21).

Наприкін. 17 – поч. 18 ст. землі Великобурлуччини поступово переходять до рук Донець-Захаржевських. Вони вже володіли багатьма землями біля м. Харкова: Основа, Данилівка, Жихор, Буди, Нова Водолага, Борисівка, Коротич. Ще у 1680 Григорій Єрофійович володів до 40 тис. дес. (43701 га) землі біля річок: Бурлук, Хотімля, Вовчі Води та Нижня Дворічна. Його син, К. Донець-Захаржевський, у 1689 купує Сорокохатнє із землями, луками та лісами. Він звертається до російського царя з проханням закріпити письмово за ним та за його нащадками ці землі.

У 1693 Петро І видає грамоту, що затверджувала землі Великого Бурлука за нащадками Григорія і Костянтина Донець-Захаржевських. В цей час і пізніше виникають нові містечка. Так, на поч. 18 ст. виникає сл. Шипувате, її назва походить від шипшини, що росла тут у великій кількості. Знаходилась вона на землях Ізюмського полку, що належали Донець-Захаржевським. Вже у 1732 було відкрито школу при церкві св. вмч. Варвари. Пізніше, у 1750 виникає Гнилиця, а у 1751 – Григорівка.

На поч. 18 ст. Донець-Захаржевські переселили на бурлуцькі землі з території Ізюмського полку 62 двори залежних селян. Вони їх поселили вище по р. Бурлук і назвали поселення с. Федорівка. Центром своїх володінь вони вибрали Великий Бурлук, на правому березі р. Бурлук, на місці військової сторожі. Тут вже давно стояла дерев’яна церква на честь св. Михайла, яку було збудовано у 1675 місцевими мешканцями. Маєток збудував правнук Григорія Донець-Захаржевського – Яків Михайлович. Це був простий невеликий будинок з господарськими спорудами та садом. Яків Михайлович не завжди жив у маєтку, деякий час проводив у м. Санкт-Петербурзі (Російська імперія), а маєтком займався управитель.

Доволі частим гостем у Великому Бурлуку був Григорій Савич Сковорода (1722–94) – видатний український філософ, богослов, поет, педагог та музикант. Він любив грати на флейті, скрипці, бандурі і гуслях. Перший самостійний філософ не тільки в Україні, але і в Російській імперії. Він мав значний вплив на сучасників і на подальші покоління своїми поглядами, філософськими творами, байками, піснями, а також способом життя. Вони познайомились у 60-і рр. 18 ст., під час викладання Г. Сковороди у Харківському колегіумі, який був центром освіти на Слобідській Україні, де як раз навчалися племінники та діти Якова Михайловича. Пізніше ця дружба зміцніла під впливом зустрічей Я. Донець-Захаржевського з Михайлом Ковалинським (1745–1807) у м. Санкт-Петербурзі (Російська імперія).

М. Ковалинський свого часу був улюбленим учнем та щирим і близьким другом Г. Сковороди. Свою дружбу і теплі відносини вони зберегли на протязі всього життя. Після смерті Г. Сковороди, М. Ковалинський написав його грунтовну біографію, на яку посилаються усі дослідники. Я. Донець-Захаржевський був для свого часу дуже освіченою і вельми культурною людиною, прихильником передових поглядів. Йому дуже імпонувало прогресивне вчення Г. Сковороди, багато положень з якого він сам поділяв. Зі свого боку філософ і письменник з повагою ставився до Я. Донець-Захаржевського. Це підтверджує їх листування, а також присвята Сковороди Донець-Захаржевському свого вільного перекладу книги давньогрецького філософа Плутарха «Про спокій душі».

Мандрівний філософ і письменник неодноразово бував у Великому Бурлуку, особливо влітку і взимку наприкін. 70-х – поч. 90-х рр. 18 ст. Тут він написав ряд своїх відомих творів. Тобто, перебування у Великому Бурлуку було приємним і корисним. З одного боку, його приваблювала природна краса краю і його мешканці, а з іншого, йому дуже імпонувала постать Якова Михайловича та цікавила родинна бібліотека Захаржевських, в якій було зібрано багато творів, в т. ч. і старовинні рукописи. Слід зазначити, що нажаль будівлі часів Г. Сковороди, де він перебував не збереглися. А знаменитий будинок з колонами родини Донець-Захаржевських було зведено вже на поч. 19 ст. У 1972 на території садиби встановлено пам’ятний знак Г. Сковороді у вигляді гранітного каменю. З чолового боку пам’ятного знаку закріплено меморіальну дошку з чорного полірованого граніту із присвятним написом, що у Великому Бурлуку 1770–80-х рр. перебував український філософ і письменник Григорій Савич Сковорода.

В серед. 18 ст., вже була усунена небезпека татаро-турецьких нападів, тому царський уряд Російської імперії у 1765 вирішив ліквідувати полковий поділ Слобожанщини. Замість нього було створено Слобідсько-Українську губернію, яка існувала у 1765–80-х рр. та охоплювала територію кол. слобідських козачих полків за винятком Чугуївського повіту, який тепер входив до складу сусідньої Бєлгородської губернії. Тобто було повністю скасовано козачий устрій Слобожанщини. Козацькі полки реорганізовано в регулярні.

Губернія складалася із 5 слобідських козачих полків: Харківський, Охтирський, Ізюмський, Сумський та Острогозький. Вона мала поділ на 5 провінцій з такими ж назвами як і полки. У 1780 Слобідсько-Українську губернію було ліквідовано, а замість неї створено Харківське намісництво. До нього ввійшла вся кол. губернія та частина ліквідованої у 1779 Бєлгородської губернії. У 1835 Харківське намісництво було перейменовано на Харківську губернію, яка складалася з 11 повітів. Великобурлуччина увійшла до складу Вовчанського повіту, де перебувала до 1923. Було видано царські укази згідно з яким, козацьку старшину було зрівняно у правах з дворянством, а рядових козаків було позбавлено козацьких прав. При цьому, ці ж укази юридично оформили закріпачення лівобережного селянства. Поступово старшина почала рядових козаків перетворювати у своїх кріпаків.

Наприкін. 18 ст. маєток Захаржевських у Великому Бурлуку перейшов до Андрія Яковича, сина Якова Михайловича, який помер у 1801. Маєток складався з панського подвір’я з будинком, садом, дерев’яною церквою, 2 млинів на р. Великий Бурлук і величезних земельних володінь. Андрій Якович, ставши господарем маєтку, приступив до його перебудови. Він вирішив замінити старий будинок новим та побудувати нову церкву на ін. місці. Стара церква знаходилася на подвір’ї садиби. Побудовано її було ще у 1675. Новий храм планувалося побудувати проти будинку на пагорбі. Будинок і храм були кінцевими точками забудови садиби. Новий будинок вражав своєю красою. Він був двоповерховим, пофарбованим у світло-коричневий колір з білими колонами. Прикрашали його: портик, балкон, карниз із медальйонами по фронтону, ставні-жалюзі, залізна балюстрада. Все було зроблено просто, без особливих прикрас, але саме в цьому і була своєрідна краса садиби. Всередині будинку були просторі і світлі кімнати. У 1826–39, Андрій Якович побудував церкву в пам’ять про померлу дружину, яку дуже любив і нічого для цього не шкодував. Церква вражала своєю красою, як зовні так і всередині. Вона відома, як Преображенська церква. Проіснувала до 1937 і була неповторною архітектурною спорудою, окрасою Великого Бурлука.

А. Донець-Захаржевський був великим землевласником. На території його земельних володінь проживало до 5 тис. чол. Селяни, що жили на цих землях, стали його кріпаками. Весь час вони зазнавали всіляких утисків. Панщина була 3 дні на тиждень. У них було відібрано частину лугів і лісів, змушені були гатити ставки, копати криниці, вирубати і викорчовувати дерева, а також працювати на будівництві будинку і церкви. При цьому, основним заняттям селян було землеробство і скотарство. Вирощували переважно зернові культури, а також картоплю і цукрові буряки. У 1841 А. Донець-Захаржевський помер. Весь спадок перейшов до його доньки – Єлизавети Задонської.

У 30-х рр. 19 ст. у Великому Бурлуку починається родовід Задонських. Єлизавета Андріївна Захаржевська-Задонська була найбільшою землевласницею на той час Вовчанського повіту. Є. Задонська вийшла заміж за Воїна Дмитровича Задонського, який був професійним військовим. Він не займався веденням господарства на відміну від батька Є. Задонської, так як весь час ніс військову службу. Він з 7 р. почав військову службу, ще на Кавказьких оборонних лініях. Дуже швидко підіймався по службових сходинках, часто отримуючи чергове військове звання за проявлену хоробрість в тій чи ін. військовій операції. Особливо відзначився під час французько-російської війни 1812. Він присвятив військовій службі 40 р. свого життя, почав з прапорщика, а закінчив генерал-лейтенантом. Після відставки жив у Великому Бурлуку. Вже в похилому віці під час Кримської війни (1853–56) вирішив повернутися на службу в діючу армію, але у 1855 помер від тифу у м. Миколаєві. Його поховали у Великому Бурлуку у Преображенській церкві.

В серед. 19 ст. у Великому Бурлуку було 421 двір, православна церква та 4 заводи – винокурний, селітровий, вівчарний, кінний. Проводилися 2 рази на рік великі ярмарки, на які приїжджало багато людей з різних повітів. У 1849 Є. Задонська почала будувати домову церкву, яку у 1851 освятили як храм Святої Трійці. Але окрасою Великого Бурлука залишався Преображенський храм та садиба Задонських: красивий будинок, квітники, сад, ставок. В 2-й пол. 19 ст. поступово розширюється територія як Великобурлуччини, так і окремо Великого Бурлука. Ще у 1838 з’являється с. Катеринівка на р. Нижня Дворічна, яке витягнуте вздовж русла річки на 7 км. У 1875 було засновано с. Андріївка, яке теж знаходиться на р. Нижня Дворічна.

На території ж самого Великого Бурлука також відбуваються зміни, його територія поступово розширювалась. Так, на Загреблі виникла нова вул. Середня, свої хати мешканці поставили в 2 ряди. Потім забудували вигін, на ньому, понад заболоченою частиною річки, де водилося багато жаб, потяглася Жабокрюківка. Скиданівку продовжила вул. Петриківка, яка з’єднала Загреблю із Замостом. Було збудовано вулиці по обидва боки Плужникового ярка. Одна з них мала назву Хворостянка (тепер вул. Горна), а ін. – Кладовищенська (тепер вул. Шевченка). За сл. Заміст виникло невелике с. Хутірець. Розрослося с. Буряківка і почала забудовуватися Осіянська гора (тепер вул. Лікарняна).

Одночасно з територіальним розширенням, збільшується поступово і кількість населення, так на серед. 80-х рр. 19 ст. у слободі мешкало 3520 чол. і налічувався 561 двір. У цей період поступово розвивалася і освіта на цій території. Так, у 1864 було відкрито народну школу, в якій у 1892 налічувалося 124 учні і декілька вчителів. Курс навчання в школі був 3 р., також була бібліотека, що складалося переважно зі старих періодичних видань. В цій школі навчалися переважно діти заможних, селян до неї не допускали, серед них була суцільна неписьменність. Діти Задонських теж у цій школі не навчались, для них наймали гувернанток. Після домашньої освіти вони продовжували навчання, в основному за кордоном.

Задонські були повними господарями у своїх маєтках. Вони призначили управителя своїм господарством, який при цьому був і їх довіреною особою. Керівництво слободами здійснювалось через отаманів, які були головами слобід. Отамани розпоряджалися робочою силою, тяглом, реманентом і роботою селян, а вже продукцією – пани. Життя селян було дуже важким. Неврожаї, голод і епідемії були постійними супутниками життя селян. Ускладнювало життя посилення експлуатації, це відбування панщини 3 дні на тиждень, яка мірялася не годинами на день, а нормами за різними видами праці. До праці на панщині притягувалося все населення, починаючи з дітей. Вагітним жінкам і жінкам з малими дітьми ніяких пільг не було. Залежність від поміщиків постійно зростала. Селянин не мав ніяких прав ні в чому, не міг перейти до іншого поміщика та навіть одружитися без дозволу пана. У більш тяжкому стані перебувала дворова челядь, яка не мала своїх господарств і своєї землі.

Тобто пани розпоряджалися своїми людьми, як худобою. Задонські в цьому не були винятком, такі права на свої 5 тис. душ мали і вони. У них було, окрім земельних угідь, велике господарство: винокурний, шкіряний, 2 цегельні і селітровий заводи, постоялі двори на різних шляхах, вітряний млин та олійниця. У 1861 російським царем Олександром ІІ було підписано Маніфест про скасування кріпосного права. Ця подія поступово змінила життя всієї Великобурлуччини. Маніфест скасовував особисту залежність від поміщиків. Селяни дістали право купувати в особисту власність рухоме і нерухоме майно, вести торгівлю, займатися ремеслом, одружуватись без дозволу пана. Але реформа зберегла поміщицьке землеволодіння. Вони залишилися власниками земель.

Великий Бурлук після скасування кріпосного права став волосною слободою. Великобурлуцька волость входила до Вовчанського повіту Харківської губернії. До волості увійшли 4 громади: Загреблянська, Замостянська, Гора-Буряківська та Крикунівська, а також громади сусідних сіл: Федорівки, Малого Бурлука, хут. Микільський (тепер с-ще Микільське), Хатнього, Амбарного, Григорівки, Катеринівки, Рогозянки і Козинки (тепер с. Мілове). Волосне управління очолював волосний старшина.

Після скасування кріпосного права у Вовчанському повіті було 36 землевласників, з них 13 дворянських сімей. Найбільшими серед них землевласниками були Задонські – 40 тис. дес. (43701 га) та Трубецькі – більше 20 тис. дес. (21850 га) землі. Внаслідок скасування кріпосного права та нововведень у сільському господарстві, Є. Задонська вирішила ще за життя розділити між дітьми весь свій спадок. Своєму старшому сину Андрію віддала Бурлуцький маєток та 3 ділянки землі, одна з них за жеребком навколо Катеринівки, борг в 275 тис. руб. і декілька сіл – Підсереднє, Сірий Яр, Миколаївка Довга, Малахове і Басове. Ін. сину Олександру – Калинник, Цецоріно, Олександрівка і Гнилиця. Молодшим синам: Івану – Литвинівка, Володимиру – Плоске, Захарові – Федорівка. Дочці Олені – Старо-Вівчарське. Собі Є. Задонська залишила села: Шипувате, Канівцеве, Печенізьке (кол. Миколаївка Третя).

Після поділу спадщини діти Задонських господарювали кожен по-своєму. Сама ж Є. Задонська на своїх земельних володіннях не господарювала, а передала все управителю. Селяни сподівалися внаслідок реформи збільшити свої наділи, але марно. Задонські відібрали у них 500 дес. (546 га) біля Петрикового, землі від Шапаревого Яру до Сліпцевої діброви, а також ліси, що були у спільному користуванні. При поселенні на бурлуцьких землях припадало 6 дес. (6,55 га), а за реформою душовий наділ становив 3 дес. (3,27 га). До того ж землю селяни мали викупити. Тобто, і після реформи життя селян не поліпшилося, вони приречені були жити в злиднях, розорятися і потрапляти в кабалу. Нестатки примушували селян найматися на важку роботу в економії або йти на заробітки до великих міст, часто залишаючи рідне село назавжди. Слід зазначити, що після реформи нащадки Задонських не зуміли перебудувати свої господарства і пристосуватися до нових реалій. Тому частину земельних володінь продали, а частину віддали в оренду.

У 80-х рр. 19 ст. сл. Великий Бурлук залишається однією із самих розвинутих, тобто селян-власників налічувало 561 двір, 4409 дес. (4817 га) орної землі, була кам’яна церква, школа, лікарня, волосна управа, поштова станція, хлібна крамниця, 3 лавки, 33 млина та проводилось на рік 6 ярмарок.

З 2-ї пол. 90-х рр. 19 ст. на Великобурлуччині починаються важливі зміни. Пов’язані вони були з новим головою земської управи Вовчанського повіту, до складу якого входила і Великобурлуччина. Тобто, у 1893 головою земської управи було обрано Василя Григоровича Колокольцова (1867–1934). Він був відомим суспільним та політичним діячем Російської імперії кін. 19 – поч. 20 ст. За освітою був агрономом і дуже заможним землевласником Вовчанського повіту. Потім став Почесним громадянином м. Вовчанська. З 1911 був статським радником, згодом займав посаду комісара Вовчанського повіту, а в період національно-визвольних змагань (1917–21) ввійшов до уряду гетьмана П. Скоропадського (1873–1945), став міністром землеробства у 1918 – лип. 1919 та розробив проєкт аграрної реформи. У 1920 вимушений був емігрувати на пароплаві «Костянтин» евакуювався до Греції.

У дорозі захворів на тиф, його помістили для лікування у російський госпіталь у м. Салоніки (Греція), після одужання переїхав до Сербії і працював у лісному маєтку. У 1923 переїхав до м. Берліна (Німеччина), де працював бухгалтером. А з 1925 жив у м. Парижі (Франція), де працював завідуючим складом на автомобільному заводі «Рено». Одночасно був членом масонської ложі «Північна зірка» та товариства Тургенєвської бібліотеки, а також спочатку членом правління «Харківське земляцтво», а потім його почесним головою. У 1934 в м. Парижі він помер, наклавши на себе руки.

В. Колокольцов, після свого обрання, відразу запропонував провести масштабні реформи, що були спрямовані на благоустрій повіту, розвиток освіти і культури. Планувалось широкомасштабне будівництво земських шкіл, лікарень, містків, доріг, кінно-поштових станцій, дільниць поштово-телеграфного зв’язку, ветеринарних та агрономічних пунктів. Земські діячі дуже скептично поставились до новацій нового голови. Часто починання не знаходили підтримки земських зборів. Супротив був дуже сильним. Було розгорнуто широкомасштабну боротьбу проти нього. Вона була у вигляді нескінченних ревізій, спочатку з боку своїх, а потім з боку губернських представників, жандармських офіцерів та міністерства. Завдяки цьому, як він сам підкреслював, став точним у роботі, дотримувався завжди вусьому закону, ніколи не виходив за межі правового полю, а головне вів звіти бездоганно і земську справу оберігав від будь якого політичного впливу. Тобто, незважаючи на все це, він зміг витримати натиск з усіх боків і практичне все, що задумав втілити у життя.

Він всього себе віддавав праці у земстві. Для того, щоб були кошти для будівництва та розвитку, він збільшив земський податок вусіх сферах діяльності, став регулярно проводити на базарній площі м. Вовчанська ярмарки та різні лотереї, а також витрачав багато особистих коштів. Все будівництво було тільки за рахунок коштів бюджету повіту, без підтримки губернії. Бюджет повіту складав майже 2 млн. руб., а податки – 3 руб. з дес., із кожного заводу до 30 тис. руб. Усі гроші йшли на потреби краю, хоча і їх не завжди вистачало на все. При цьому завдяки діяльності Колокольцова Вовчанський повіт, став найбільш розвинутим на Слобожанщині. Загалом, на поч. 20 ст. Вовчанський повіт по темпам благоустрою, розвитку освіти і культури зайняв 2 місце у Російській імперії після Московського повіту.

Великобурлуччина теж не відставала по темпам розвитку від ін. волостей Вовчанського повіту. У 1898 у Великому Бурлуку земство збудувало одну на всю волость 2-класну школу на 200 учнів. У 1909 було відкрито ще одну школу і двокласне училище. До неї приймали дітей тільки з привілейованих сімей і вони навчалися в ній 4 р. Вона належала до єпархіальних шкіл, які готували учнів до вступу в духовну семінарію. Школа мала лише один випуск. У роки Першої світової війни її було переобладнано під госпіталь, а згодом під лікарню. Під час війни при підтримці Вовчанського земства було збудовано школи у Буряківці, Вільхуватці, Хатньому і Шипуватому.

Вони були одноповерхові, цегляні, на 6-класних кімнат із залою на 500 чол. (є пам’яткою архітектури місцевого значення). У 1891 за кошти земства у Великому Бурлуку було збудовано лікарню з 2 приміщень. Одне – для амбулаторного, друге – на 20 ліжок стаціонарного лікування. При лікарні був 1 лікар, 2 фельдшери, акушерка і 8 робітників. Лікування було безкоштовне. У 1908 у Великому Бурлуку побудували ветлікарню. У ній лікували тварин, а також якщо була потреба, то обслуговували худобу селян виїздами. Виїзди ветлікарів оплачувало земство.

Окремо, слід зазначити, що велике значення для розвитку економіки Великобурлуччини мала збудована на поч. 20 ст. залізниця Куп’янськ–Вовчанськ, яка проходила через територію краю. У будівництві брали участь селяни Великого Бурлука та навколишніх сіл. Працювали з раннього ранку до пізнього вечора, декілька років. Також будували залізничні станції і роз’їзди: ст. Шипувате, роз’їзд Вадбольський, ст. Бурлук, роз’їзд Гнилиця, ст. Задонська (Приколотне) (1898). У 1901 прийшов перший потяг. Це був паровоз з 30 товарними вагонами зі швидкістю 30 км/год. Цей потяг міг замінити обоз на 1 тис. підвід з 2 тис. коней. Для обслуговування потягу було потрібно 10 чол., а для обозу до тис. чол. Поступово до ст. Задонська потяглися у м. Валуйки і м. Вовчанськ.

У 1907 купець А. Прилуцький збудував олійницю на хут. Приколотне, яка давала 3 т продукції на добу. Відкрито було також зернопункт, а в 1911 споруджено цегельний завод.

У 1905 в Україні розгорнувся масовий революційний селянський рух за землю. Хвиля соціального руху захопила і Великобурлуччину. Цьому сприяло гостре малоземелля, нещадна поміщицька експлуатація, різні податки і побори, а також політичне безправ’я селян. На своїх зібраннях селяни ухвалювали постанови, які вимагали відібрати і розподілити між собою поміщицькі землі. Тяжко тоді жилося селянам. Їх постійними супутниками були малоземелля і злидні. Всі кращі землі належали поміщикам і куркулям. Лише у володіннях Задонської було 34 тис. га землі. Спалахнули селянські заворушення. Поширеною формою протесту проти безземелля було спасування худобою поміщицьких угідь, посівів, рубання лісів. Так, селяни Вільхуватської і Козинської волостей самочинно рубали ліс, забирали худобу, реманент, грабували і зпалювали садиби. Загалом, у Вовчанському повіті було 109 повстань. Влада намагалася розправлятися з повстанцями. Декілька разів надсилаючи загони поліції і війська, але не скрізь вдавалося одразу придушити виступи. Багатьох били шомполами, найбільш активних заарештовували і конфісковували їхнє майно.

Російський цар Микола ІІ був дуже наляканий селянським рухом. Тому, з метою ослаблення його та створення на селі надійного соціального опору в особі заможних селян, уряд провів у 1906 аграрну або Столипінську реформу (за ім’ям тодішнього голови російського уряду П. Столипіна). До реформи в багатьох селах України існувало общинне землекористування. Землею розпоряджалася сільська община, яка проводила поділ землі між селянами-общинниками. У Великому Бурлуку землі, крім панських, було поділено між громадами: Загреблянською, Замостянською, Гора-Буряківською. Поле громади ділили на 3 частини. Перше було під озимину, друге засівали яровиною і третє під толоку. Кожного року все це міняли, дотримувалися сівозміни трипілля. Толоку використовували для випасу громадської худоби. Перед жнивами її ділили між селянами. Кожна сім’я обробляла і засівала свій наділ самостійно.

Отже, в Бурлуку існувало общинне землекористування. Згідно з реформою селяни мали право вийти з общини зі своїм наділом, поселитися на полі свого наділу, тобто вийти на хутори або відруби, мали право продати землю. Одразу декілька сімей вийшли на хутори з невеликими наділами. 18 листоп. 1910 відбулося селянське зібрання Загреблянської громади для розгляду прохання 19 селян, які вирішили вийти на відруб, а також прийняло рішення нарізати 380,5 га всіх земельних угідь біля дороги Плоске–Катеринівка 19 господарям, що добровільно виходять з земгромади на відруб. Навесні 1911 Вовчанська повітова землеупорядна комісія вирізала в Жуковому Яру ще 9 садиб. На них оселилися найбагатші відрубники. Ця реформа не поліпшила положення селян, а навпаки привела до поглиблення класового розшарування на селі. В гонитві за прибутками поміщики створювали нові економії, здавали землю в оренду за дуже високими цінами, наживали великі прибутки завдяки багатотисячної армії наймитів і малоземельної бідноти. Після реформи спостерігалось використання в економіях більш удосконалених знарядь праці. У вигляді тяглової сили окрім волів вже використовують трактори.

Політичні події перших десятиліть 20 ст. дуже тяжко позначилися на становищі населення громад. Мешканці Слобожанщини, які були частиною Російської імперії взяли участь у Першій світовій війні (1914–18). Розгортанню нової хвилі національно-визвольної боротьби в Україні вплинув Жовтневий переворот у Петрограді (1917).

У Великому Бурлуку після приходу до влади більшовицьких окупантів особливо селяни почали розкрадання живого і мертвого інвентарю та корму в економіях, яких у волості було 21. Волосне земство всіляко намагалось з цим боротися, вживало заходи, але вони не давали жодних результатів. 8 січ. 1918 було скликано волосні земські збори для обговорення справ у волості. Було прийнято рішення про усунення волосного земства, а замість нього було обрано тимчасовий військово-революційний комітет, що взяв на себе всі обов’язки волосного земства. Головою ревкому став І. Застьола. В деяких селах було створено Ради, які здійснювали перші земельні закони. Біднякам і середнякам було передано поміщицькі землі, зерно, худобу, майно з панської економії.

Але, не дивлячись на соціально-політичну ситуацію, більшість бурлуцьких земель залишалась в руках поміщиків. Маєтки і землі у Великому Бурлуку, Сірому Яру та Катеринівці належали нащадкам В. Задонського. Значна частина поміщиків емігрувала за кордон, а Задонські залишилися у своїх маєтках. У груд. 1918 на землях Великобурлуччини почали розвиватись численні військово-громадянські формування. Так, одна з груп на чолі з анархістом М. Сахаровим, який був військовим дезертиром та час від часу воював на боці більшовиків, захопила владу і передала управління Вовчанському земству. Тоді ж, у груд. і було пограбовано та розгромлено надбання Задонських в їхньому маєтку. 14 січ. 1919 червоноармійський загін розгромив групу Сахарова, якого згодом його було страчено.

У квіт. 1918, внаслідок воєнних дій, Великий Бурлук було зайнято союзницькими німецько- австрійськими військами. Одразу було відновлено старий поміщицький режим. Населення не підтримувало українських союзників, які боролися зі становленням більшовицького режиму та організувало підпільну боротьбу, якою керував Платон Євстратович Кисіль. Про це повідомляв і інструктор Центральної Ради у Вовчанському повіті. 29 квіт. 1918 Центральну раду та весь державний апарат було ліквідовано, новоствореним українським урядом на чолі з гетьманом П. Скоропадським. Невдовзі представників гетьманату було постановлено керувати і у Великому Бурлуку. У таких складних умовах продовжував діяти антиукраїнський рух опору. Військові загони гетьманату боролися з першим організованим більшовицьким Вовчанським партизанським загоном.

У січ. 1919 Червона армія захопила тогочасну територію Харківської губернії, в т. ч. і Великобурлуцьку волость. Але в Україні розвивався т. зв. «Білий терор» військ Денікіна. Червона армія вела боротьбу з денікінцями на Зміївському, Куп’янському і Чугуївському напрямках. 25 черв. 1919 загони увійшли до м. Харкова, а пізніше і до сл. Великий Бурлук. У груд. 1919 Червона армія відтіснила війська Денікіна з Харківщини. Більшовицьку владу було відновлено, скрізь були створені революційні комітети. А на поч. 1920 успішно пройшли вибори до волосних та повітових Рад.

У 1923 Вовчанський повіт було розділено на 8 районів, серед яких утворився Великобурлуцький. Центром району став Великий Бурлук. Великобурлуцький район увійшов до складу Харківської області у складі Української РСР з 27 лют. 1932.

15 квіт. 1920 було прийнято рішення про розподіл поміщицьких земель. Було створено першу комуну, під яку відібрали садибу Задонських. В ній розмістилося 96 сімей. Вони мали 130 га землі, 12 га саду, 6 пар волів, коня і корову. У 1924 збільшилась чисельність комуни та їм було виділено ще додатково землі і садибу у с. Плоске, куди потім вся комуна переселилась. Вони жили дружно і сумлінно трудилися. Поступово їх господарство зростало. У 1925–26 до комуни вступило багато бідняків і середняків, одночасно збільшувався і земельний фонд. Окрім цієї комуни, у 1924 було створено комуну «Вільна праця» на базі радгоспу ім. Манцева.

Велику роль у переході селян на шлях колективного господарювання відіграла створена у квіт. 1929 Великобурлуцька машинно-тракторна станція. Вона налічувала 54 трактори та багато причіпних знарядь. Лише протягом першого весняного сезону 1929 машинно-тракторна станція обробила бл. 3 тис. га земель у колективних та індивідуальних господарствах. При машинно-тракторна станція було відкрито курси трактористів. На поч. 1930-х рр. на Великобурлуччині розпочалася примусова насильницька колективізація. В центрі Бурлука було створено 4 колгоспи: «Нове життя», «Колос», «Радянське село», «Перемога». На території майбутнього колгоспу ім. Леніна, що виник у 1951 внаслідок укрупнення колгоспів, з’явилося більше 10 колгоспів.

Відбувалися і значні зміни у культурному житті, побуті, галузі охорони здоров’я. Наприкін. 1920-х рр. повністю було подолано проблему неписьменності серед дорослого населення. На поч. 1930 у Великому Бурлуку було відкрито 2 нові школи. Значно розширилася мережа культурно-освітніх закладів. Працював клуб, бібліотека. З’явилися нові громадські будівлі: телефонна станція, книгарня, універмаг, житлові будинки. У 1930 почав діяти радіовузол на 500 абонентів, а з 1931 стала виходити районна газета «Прапор колгоспника». Також працювала поліклініка, в якій надавали медичну допомогу трудівникам кваліфіковані лікарі. Функціонували стоматологічний кабінет, дитяча консультація і протитуберкульозний диспансер.

Наприкін. 1920-х рр. радянська влада почала застосовувати більш жорстку політику по відношенню до селян, що призвела до трагічних подій.

Наслідком її став Голодомор 1932–33. Зокрема, сільське населення Харківської області в повній мірі відчуло на собі особливості цієї політики. Владою було оголошено план хлібозаготівель, який повинні були виконати на місцях. План передбачав вилучення зерна у селян за низькими цінами, практично задарма. За відмову продавати зерно за такими цінами селян притягували до кримінальної відповідальності, накладали штрафи, несплата яких тягла за собою конфіскацію майна боржників. Одночасно збільшувався податковий тиск на селян, в цілому податки зросли в 3–4 рази. Селяни не витримували і розорялися, але цього було мало.

Влада почала конфіскацію майна. Загалом по всій Україні було конфісковано 33 тис. селянських господарств. Селяни не бажали задарма працювати на державу, почали зменшувати посіви та вирізати поголів’я худоби. У відповідь владою було взято курс на суцільну колективізацію. Перехід селянського господарства на колективний шлях став розглядатися владою, як універсальний засіб розв’язання всіх проблем сільського господарства. Колгоспний лад створював для влади майже ідеальні умови щодо вилучення всього вирощеного зерна.

Одночасно з колективізацією в країні розпочали боротьбу з заможними селянами тобто «куркулями», які мали індивідуальні господарства. Почали їх повне знищення. За неповними даними в Україні було розкуркулено щонайменше 200 тис. селянських господарств. Так, у 1930 за допомогою жорстоких репресій, конфіскації «розкуркулених» господарств, повного вилучення зерна в колгоспах влада заготовила рекордну кількість зерна – 400 млн пудів (6,5 млн т). У 1931 – 380 млн пудів (6,2 млн т), але вимела все зерно з українського села. Почала відбуватись деградація сільського господарства, безгосподарність, некомпетентність керівництва і внаслідок значне зменшення врожаю.

А плани хлібозаготівель не зменшувались. У підсумку – голодування в селах, яке почалося ще взимку 1931–32, а потім у 1932–33 переросло в справжній голод. Особливо постраждала Харківська область, де від штучного голоду померло бл. 2 млн осіб, а на теренах громад більше 62 тис. чол. У самому Великому Бурлуку померли від голоду сотні людей. В окремих селах вимирали цілими сім’ями. Декілька сіл припинили своє існування. Згідно свідчень місцевих жителів, що дожили до наших днів, відомо що представники влади проводили нещадні побори. У людей відбирали все, що було вирощено в полі чи городі. Тих, хто приховував врожай чи не хотів віддавати продукти, вивозили в поле під стоги сіна, били і залишали там, щоб люди замерзли від голоду і холоду.

Продукти харчування та врожай забирали бригади з 5 чол. Вони приходили в будь-який час. Ті, хто вступив до колгоспу добровільно, нічого взамін не отримували і не відчували ніякої опіки від держави. У селах голодували всі, окрім тих, хто був у бригадах. Люди вживали все підряд: траву, кору з дерев і коріння. Траплялися випадки канібалізму. Померлих людей ховали на кладовищі в загальній ямі, були випадки коли кидали в могилу ще ледь живих людей. Це був справжній геноцид українського народу, який було організовано урядом СРСР шляхом створення штучного масового голоду. Але були окремі випадки, коли голови колгоспів піклувалися про своїх мешканців. Також у колгоспі у великих казанах варили куліш і годували людей. Завдяки цьому більша частина людей вижила.

Загалом все це було зроблено для того, щоб примусити усіх селян працювати в колгоспах і назавжди покінчити з їх опором аграрній політиці радянської влади. Тому влада застосовувала розгорнутий під виглядом хлібозаготівель терор голодом.

Тільки наприкін. 80-90-х рр. 20 ст. про Голодомор з’явилися наукові статті, спогади очевидців, про нього заговорили в пресі. Було складено мартиролог жертв Голодомору, щорічно проводяться дні їх пам’яті. У декількох селах встановлено пам’ятні знаки жертв Голодомору 1932–33.

У 1933–39 спостерігався вже деякий підйом Великобурлуччини. Поступово зміцнювались колективні господарства. Колгоспні поля оброблялись тракторами ХТЗ. Вся сільськогосподарська техніка була зосереджена у машинно-тракторних станціях, які укладали угоди з колгоспами на виконання всіх робіт, це оранка полів, культивація, боронування, збір врожаю та обмолот зернових. При машинно-тракторних станціях діяли курси, які готували трактористів, в них постійно була потреба. У 1932 основною формою організації праці в колгоспах стали виробничі бригади. За ними закріплялася земля, а доходи ділилися за кількістю і якістю праці кожного колгоспника. З цією метою було запроваджено трудодень, точний облік і контроль праці в колгоспі.

У 30-х рр. 20 ст. на Великобурлуччині поширився рух жінок-механізаторів, вони закінчували курси і ставали трактористками. Жінки не відставали від чоловіків, а працювали на рівні, результативно виконуючи норму. Поступово збільшується виробництво сільськогосподарської продукції, перш за все зернових і цукрових буряків з гектару. Основним підприємством по переробці зерна у Великому Бурлуку був млин, на якому мололи муку різних сортів, а просо і гречку на крупорушці. Також на його території діяла олійниця, але основну роль у виробництві олії відігравав Приколотнянський олійний завод. У 1936 було збудовано електричну станцію потужністю 25 кВт, яка давала енергію для освітлення і задоволення виробничих потреб. У 2-й пол. 30-х рр. спостерігаються зміни у будівельній, медичній та освітній галузях.

У 1941 розпочалася німецько-радянська війна, яка принесла з собою смерть і розруху. Нацистські окупанти, користуючись своєю перевагою, просувалися вглиб країни. У жовт. 1941 німецькі війська підійшли до м. Харкова, а 24 жовт. окупували його. Лінія фронту проходила по р. Сіверський Донець. Навесні 1942 німецькі війська перейшли у наступ. Радянські війська вели оборонні бої. Велику допомогу радянським наземним військам надавали авіачастини, що базувалися на великобурлуцькому аеродромі.

У черв. 1942 розпочалися бої і на Великобурлуччині. 10–14 черв. 1942 німецьке командування проводило операцію під назвою «Вільгельм», їм потрібно було оволодіти рубежем на лівому березі р. Великий Бурлук. 15–16 черв. 1942 велися танкові бої біля сіл Вільхуватка та Зарубинка, а також у Старохутірському яру і біля с. Підсереднє. За 2 дні тяжких боїв було знищено 120 німецьких танків і багато живої сили ворога. У цих боях більш за всіх себе проявила 6 окрема танкова бригада під командуванням майора С. Хопка. Його бригада завдала тяжкої поразки ворожим німецьким фомуванням. Запеклі бої велися західніше Великого Бурлука і біля с. Михайлівка.

Особливо відзначились артилеристи – командир взводу С. Медвєдєв та політрук Н. Гордєєв. Завдяки вмілому командуванню С. Медвєдєва знищили 5 ворожих танків і більше 200 нацистів. Після підбиття ворогом гармат, артилеристи вступили у рукопашний бій. У цьому бою С. Медвєдєв особисто знищив 17 нацистів і підірвавши гранатою ворожий танк, загинув. Політрук Н. Гордєєв, 22 черв. 1942 відзначився в бою за с. Михайлівка. Під його командуванням артилерійська батарея знищила 15 нацистських танків, 10 кулеметів і бл. 300 німецьких солдат і офіцерів. Коли гармати було пошкоджено, Н. Гордєєв зібрав навколо себе останніх артилеристів і вони вогнем з автоматів та гранатами до останнього обороняли свої позиції. С. Медвєдєву та Н. Гордєєву було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

В цей же проміжок часу, у районі с. Вільхуватка також відзначився старший лейтенант В. Хазов, який зі своїми 3 гранатами влаштував засідку. За 2 дні його взвод знищив 27 нацистських танків. За проявлену винахідливість і відвагу йому було присвоєно теж Героя Радянського Союзу.

Незважаючи на опір з боку радянських військ, до кін. черв. 1942 всю Великобурлуччину було окуповано німецькими військами. На всій території було встановлено окупаційний режим. Вони грабували населення, відбирали худобу і харчі, виганяли людей з домівок і спалювали їх, жорстоко карали непокірних, деяких розстрілювали. Окупанти вимагали повної покори від всіх, але це багатьох не влаштовувало, тому у кого була можливість пішли у підпільні групи. Створили так званий невидимий фронт.

У Великому Бурлуку діяли 2 окремі підпільні групи. Однією керувала Г. Пархоменко, раніше вона працювала вчителем, тому її місцеві добре знали і підтримували. Вона пройшла спеціальну підготовку до підпільної діяльності у м. Москві і повернулася до Великого Бурлука. Незалежно від її групи діяв підпільний райком комсомолу під керівництвом О. Руденко. Підпільники спочатку переставили дорожні покажчики і завдяки цьому ворог просунувся не в тому напрямку, де готував удар. Писали самі і розповсюджували скрізь готові листівки. Також підпільники визволили 46 військовополонених, забезпечивши їх фальшивими документами. Потім вони організували ін. важливу справу, щоб хліб не пішов до нацистської армії, роздавали його людям прямо з-під молотарки. Більша частина йшла сім’ям радянських воїнів. Підпільники шкодили різними способами. По можливості вони проводили і бойові операції.

Слід зазначити, що не тільки у Великому Бурлуку були підпільники. У с. Шипувате було створено бойовий партизанський загін. Очолював його колишній голова колгоспу І. Кизим. Вони здійснили ряд диверсій: підірвали кілька німецьких ешелонів, зруйнували залізничну колію, кілька разів порушували телефонний зв’язок, влаштовували засідки, знищували живу силу і техніку ворога. У серп. 1942 5 партизанів з Шипуватого загинули. У дні окупації в радгоспі «Андріївський» був табір радянських військовополонених, яких використовували на різних роботах. На поч. 1943, коли радянські частини були вже неподалік, у таборі відбулося повстання. Зброєю їм допомогли місцеві хлопці, позбиравши її на полях. Полонені захопили поліцаїв і посадили їх у льох, а на будинках вивісили червоні прапори, портрети радянських керівників і лозунги із закликами до боротьби. Тобто у нацистському тилу виник вільний населений пункт.

На поч. лют. 1943 6-й гвардійський кавалерійський корпус і 201-а танкова бригада рухались у напрямку Великого Бурлука, і почалося поступове звільнення території кол. Великобурлуцького району. Спочатку особливо відзначились винищувачі 106-го авіаційного полку. Вони атакували склади з боєприпасами і пальним та живу силу. З 22 німецьких бомбардувальників, що стояли на майданчику, 8 згоріло, а решту було пошкоджено. Потім 405-й окремий протитанковий полк та 555-й стрілецький полк почали бої за визволення с. Григорівка та с. Катеринівка.

3 лют. 1943 частини 3-ї танкової армії визволили центр Великого Бурлука та вийшли до р. Бурлук. Але північна околиця Великого Бурлука залишилась у руках ворога. Нацистські війська створили міцні укріплення і засіли у приміщенні Червоної школи (не збереглася). Вона була розташована на висоті, з якої добре бачилася прилегла територія, навколишні села та залізниця. Тому вони обладнали вогневі точки і відбивали атаку за атакою. Бої тривали 5 діб. Також 3 лют. 1943 бійці 48-ї гвардійської та 180-ї стрілецької дивізій звільнили села Хатнє та Шипувате.

Радянські війська вели важкі бої за с. Гогине, яке переходило кілька разів з рук в руки. Його разом з с-щем Приколотне, с. Слизневе та с. Волкове звільнили 4 лют. 1943 бійці 42-го стрілецького полку 180-ї стрілецької дивізії. Було також звільнено села: Юр’ївка (кол. Пролетарка до 2016), Рублене, Комісарове, Підсереднє та Устинівка. Вже 8 лют. радянські війська оволоділи важливими позиціями і перейшли у наступ на чугуївському напрямку, а потім рушили до м. Харкова.

Бої за визволення бурлуцької землі були дуже важкими та кровопролитними. При звільненні загинуло 2096 воїнів РСЧА. Пам’ять про них увічнено меморіалом у смт Великий Бурлук, братськими могилами у селах, пам’ятними знаками, експозиціями музеїв та музейних куточків шкіл. Загалом на фронтах Другої світової війни перебувало 11 тис. мешканців кол. Великобурлуцького району, із них 5,5 тис. не повернулися з фронту. Багато з них повернулися додому з бойовими нагородами. Деякі за бойові подвиги на фронтах німецько-радянської війни отримали звання Героя Радянського Союзу. Серед них: О. Антонов, І. Заболотний, І. Каліберда, І. Кисельов, К. Ольшанський, Л. Проценко, І. П’ятихін, С. Пугаєв, Л. Тарасов, М. Холод, Ф. Чайка, М. Єлисеєв. Імена Костянтина Ольшанського, Леоніда Проценка та Михайла Холода, навічно занесені до списків особового складу частин, кораблів і військово-навчальних закладів.

У лют. 1943, відразу після визволення території кол. Великобурлуцького району місцеві жителі почали відбудовувати господарство. Було пошкоджено та знищено багато житлових, адміністративних та громадських будинків. Але місцеві жителі не шкодували своїх сил, самовіддано працювали та робили все для того, щоб якнайшвидше відродити громади. Почали відновлювати колективні господарства. Колгоспи одержували від держави насіннєву позичку на всю посівну площу. Завдяки збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції, колгоспи громад постійно здавали для потреб РСЧА різні овочі. Поступово збільшувався врожай зернових.

Загалом у 1943–44 було відбудовано 2 машинно-тракторних станції, 4 радгоспи і 43 колгоспи. Відновили свою роботи медичні установи, школи і клуби. Вже після війни відбулися зміни в структурі сільськогосподарського виробництва – це укрупнення колгоспів. 1 січ. 1951 налічувалося 20 господарств, замість 43 дрібних колгоспів, що були раніше.

У перші післявоєнні роки, за самовіддану працю по вирощуванню високих врожаїв озимої пшениці кращим працівникам було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордену Леніна і Золотої медалі «Серп і Молот». Місцями їх трудової слави були села – Червона Хвиля, Федорівка, Плоске і Грачівка. Це працівники радгоспу «Червона Хвиля»: директор О. Майборода, керуючий відділенням П. Куценко, ланкові – М. Губіна, В. Житник, К. Колесник, Т. Лідовська, П. Олійник, Г. Пасмур, В. Сіренко. Отримали звання Героя Соціалістичної Праці також працівники радгоспу «Федорівський»: директор Ф. Фельберт, гол. інженер Т. Скринник, бригадир П. Колінько, ланкові – О. Січкарьова, М. Чернецька, Є. Шевченко, Є. Корочанська, М. Лобанова, С. Щендригін, К. Шабанова. Відзначились і представники ін. колгоспів: бригадир колгоспу ім. Леніна – А. Скидан, бригадир колгоспу «Росія» – М. Шев’яков та зав. птахофермою цього ж колгоспу – І. Ситников.

У 1950–60-х рр. на Великобурлуччині спостерігаються зміни в адміністративно-територіальному поділі. Було ліквідовано у 1957 Вільхуватський, у 1963 – Дворічанський і Печенізький райони. Населені пункти і землі Вільхуватського і частина земель Дворічанського та Печенізького районів відійшли до Великобурлуцького району. На поч. 1950-х рр. у сільському господарстві спостерігалося відставання від зростаючих потреб країни, тому що держава більше приділяла уваги розвитку промисловості, перш за все важкої. Не було можливості у влади одночасно як слід розвивати ці галузі. Сільське господарство все ще мало велику потребу в сільськогосподарських машинах та мінеральних добривах.

Загалом у країні гальмувався розвиток сільськогосподарського виробництва через низькі закупівельні ціни. Дохід від продажу зерна, цукрових буряків, соняшнику, продуктів тваринництва був невисоким. Плата за трудодні колгоспникам також була низькою. Слід зазначити, що серйозним гальмом у розвитку була надмірна централізація планування сільськогосподарського виробництва. Давалися вказівки з центральних органів країни, якими культурами засівати свої земельні площі. Ніяк не враховувались грунтові та кліматичні умови.

У 2-й пол. 1950-х рр. почав поліпшуватись життєвий рівень місцевих жителів. Було підвищено заробітну плату та скорочено робочий день до 7 год. Поліпшилось пенсійне забезпечення. Поступово проведено заходи з ліквідації відставання сільського господарства, перш за все шляхом укрупнення колгоспів. Вже у 1963 у районі було 28 колгоспів, 5 радгоспів, 100,8 тис. га сільгоспугідь, 79,9 га орної землі, 634 трактори, 97 бурякозбиральних комбайнів, 387 вантажних автомобілів, 45,3 тис. голів великої рогатої худоби, 26,3 тис. свиней, 13,5 тис. овець, 139 тис. птиці.

Спостерігався розвиток району і по ін. напрямкам, перш за все в культурно- освітній сфері та охорони здоров’я. Число шкіл та лікарень постійно зростало. Так у 1945 у громадах було 33 школи, 3 лікарні, районний Будинок культури і декілька сільських клубів та бібліотек. У 1965 вже нараховувалось 70 шкіл, 1 районна лікарня, 42 фельдшерсько-акушерських пункти, 23 сільських клуба та 21 сільська і 8 профспілкових бібліотек. Влада всіляко намагалася задовольнити побутові запити населення, особливо по забезпеченню будівельними матеріалами. У 1959–65-х рр. збудовано 2233 житлових будинків. Також діяло 175 торгівельних пунктів, 18 підприємств громадського харчування, комбінат побутового обслуговування, 3 заводи будматеріалів, 2 маслозаводи та олійний завод. У 60-х рр. 20 ст. більшість сіл було електрифіковано і радіофіковано.

У 1963 Великий Бурлук став селищем міського типу. Зросло бюджетне фінансування. Завдяки цьому було споруджено двоповерховий корпус середньої школи, готель на 40 місць, побутовий комбінат, автоматичну телефонну станцію на 400 номерів, автовокзал, продовольчий магазин, перукарню, майстерню для райоб’єднання «Сільгосптехніки», 4 16-квартирних житлових будинки та ін. Значно було впорядковано вулиці, площі та сквери, на яких було посаджено понад 20 тис. декоративних та плодових дерев, а також багато квітів. Побудовано 2 залізобетонні мости через р. Великий Бурлук.

Наприкін. 1960-х рр. знову відбулися територіальні зміни тоді ще Великобурлуцького району. Було відновлено Дворічанський та Печенізький райони, деякі населені пункти, що входили до їх складу, відійшли до Великобурлуцького району, а кілька сіл Середньобурлуцької сільради відійшли до Шевченківського району.

На поч. 1970-х рр. на території Великобурлуцького району знову пройшло укрупнення колгоспів. Вагомий вклад в розвиток економіки внесли промислові підприємства. Загалом у громадах працювало 6 промислових об’єктів: цегельний, олійно-екстракційний та сироробний заводи у смт Приколотному, що стали потужними переробними підприємствами; районне об’єднання «Сільгосптехніка»; будівельні організації; автотранспортне підприємство. Вони забезпечували робочими місцями значну частину населення громад. На території олійноекстракційного заводу було реконструйовано склад готової продукції, зведено побутове приміщення, на подвір’ї заводу заасфальтовано 8 тис. кв. м доріг і майданчиків. Від заводської котельні до робітничого кварталу проведено водяне опалення та теплофіковано 80 квартир. Також на поч. 1970-х рр. було проведено ремонтні заходи у приміщенні Великобурлуцького хлібоприймального пункту. Приведено до належного стану техніку, яку призначено для навантаження і розвантаження зерна та зерноочисні машини.

Незважаючи на наявність декількох промислових об’єктів, все ж таки сільське господарство залишалося провідної галуззю економіки громад. У цій галузі спостерігалась спеціалізація по колгоспам. Кожен займався одним напрямком. Завдяки цьому із року в рік зростала урожайність. Особливо щедрим на врожай, зокрема зернових був 1976. В цей період, позитивні зміни були не тільки в цих галузях. Було збудовано 12 шкіл, 10 Будинків культури, 10 дошкільних закладів, більше 20 підприємств торгівлі і громадського харчування, кінотеатр, 2 корпуси центральної районної лікарні, 2 лікарні, будівлі ферм та ін. Широко велося будівництво житла. Так, у смт Великий Бурлук збудовано 6 двоповерхових 16-квартирних житлових будинків з усіма зручностями. В ін. селах теж з’являлись новобудови. Також прокладено 150 км доріг з твердим покриттям. Було збудовано телевежу, введено в експлуатацію телеретранслятор. Усі села радіофіковано. З’явилося нове приміщення районного вузла зв’язку на 1400 автоматичних телефонних номерів, а також встановлено біля 1200 телефонних апаратів. При управлінні райвиконкому створено диспетчерський пункт, який мав прямий зв’язок з колгоспами і радгоспами району.

У 1981 в смт Великий Бурлук почалося масштабне будівництво агрохімкомплексу, де одночасно зводились усі об’єкти: склад на 2,4 тис. т добрива, відкриті майданчики для затарювання добрив, пункт технічного обслуговування, гараж, теплотраса та котельна. Роботи виконували кілька бригад. Загалом щодня на об’єкті працювало більше 130 чол. Менше ніж за рік агрохімкомплекс було зведено. Він одразу почав працювати. На поч. 1980-х рр. у господарствах Великобурлуччини проводились заходи по підвищенню родючості грунтів.

Очолила це райсільгоспхімія, яка мала у своєму розпорядженні матеріальну базу і володіла могутнім виробничим потенціалом. На базі сільгоспхімії було створено кілька загонів, які працювали в колгоспах, а потім відправляли органічні добрива на поля. У деяких колгоспах намагались втілювати щось нове. Так, в одному з найбільш розвинутих на той час радгоспів «Червона Хвиля», було споруджено зрошувальну систему. Тобто поля постійно одержували потрібну їм вологу.

У с. Шипувате побудували насіннєочисний завод, де були цехи по прийманню, сушці, очищенню і сортуванню зерна. Створено нове підприємство «Сільгоспенерго», яке мало здійснювати технічне обслуговування електричних господарств радгоспів і колгоспів. Було електрифіковано 40 житлових будинків у колгоспах і проведено ремонт електропроводки на тваринницьких фермах. Також «Сільгоспенерго» вів підготовку кадрів для себе. Проводилась профорієнтаційна робота серед школярів та хлопців звільнених в запас, вони мали оволодіти професією у спеціальному навчальному комбінаті при «Облсільгоспенерго».

У с. Рублене відбулося масштабне будівництво житлового масиву. Було збудовано 10 двоповерхових будинків з квартирами на 100 сімей для спеціалістів сільськогосподарського виробництва. В основному це були молоді сім’ї з 2-3 дітьми. Для них також побудували суч. приміщення школи на 320 місць та дитячий садок. У ці ж роки у колгоспі ім. Димитрова побудували цілу вулицю з житловими будинками. Велика кількість новобудов з’явилися і в ін. селах: Нова Олександрівка, Вільхуватка, Плоске, Катеринівка, Сірий Яр.

У 2-й пол. 1980-х рр. Великобурлуцький район вступив на новий етап свого розвитку. Перш за все, спостерігались зміни в господарствах громад. З’явилися нові форми господарювання, нові форми організації праці такі, як госпрозрахунок та підряд. У 1988 на колективний підряд було переведено 103 виробничих підрозділи у різних галузях сільського господарства, це дало вагомі результати по виробництву продукції. Також у якості експерименту в різних колгоспах почали з’являтися індивідуальні або фермерські господарства. Місцева влада їх всіляко підтримувала, щоб вони одразу не збанкрутували, тобто їм надавали кредити, будматеріали і послуги ін. характеру. Загалом планувалося у майбутньому всю м’ясо-молочну галузь передати у колективну власність кільком селянам.

У 1989–90-х рр. економічне становище в країні швидко погіршувалось. Це негативно відобразилось і на господарствах громад. Надзвичайного поширення набули натуральні або бартерні обміни. Планові поставки часто зривалися, із-за цього багато підприємств стало зупиняти своє виробництво. У трав. 1990 було опубліковано урядову програму, яка передбачала перехід до ринкової економіки. Тобто, пропонувалось використання різних форм власності: колективної, державної, особистої. В кожному третьому господарстві було впроваджено оренду або колективний підряд з елементами орендних відносин. В таких складних перехідних умовах працювали господарства району. Незважаючи на труднощі, показники урожайності зернових були доволі високими. Також успішні показники були у тваринництві та овочевих культурах. Перевиконано було план по молоку, яйцям і вовні. Не здавали позицій найбільш промислові підприємства району – Приколотнянський олійно-екстракційний і Великобурлуцький сироробний заводи, які існують і по сьогоднішній день.

У 1990-і рр. спостерігаються корінні зміни. В Україні створилася нова соціально-політична ситуація. Прийнято план соціально-економічного розвитку району. Було проведено територіальну реорганізацію району, тобто вирішено приєднати малочисельні населені пункти району до населених пунктів, з якими вони пов’язані в адміністративному відношенні: по Андріївській сільраді – с. Веселе до с. Рогозянка, по Вільхуватській сільраді – с. Попільне до с. Широке, по Федорівській сільраді – с. Миколаївка до с. Пролетарка Великобурлуцького селищради, по Шипуватській сільраді – с. Шляхове до с. Шипувате, с. Веселе до с. Нестерівка. Наприкін. 90-х рр. 20 ст. пройшов розділ виконавчої та законодавчої влади на рівні громад. Органом місцевого самоврядування стала районна рада, яка представляла інтереси територіальних громад сіл і селищ. Виконавчу владу здійснює державна адміністрація, на посаду голови якої призначає президент України. В цей період Великобурлуччина, як і вся країна стала на шлях формування багатоукладної ринкової економіки.

У той час на Великобурлуччині функціонували підприємства і заклади кількох різновидів власності: державна власність – радгоспи «Андріївський» і дослідне господарство «Червона Хвиля»; асоційовані підприємства відкритого типу – ВАТ «Великобурлуцький сироробний завод» і ВАТ «Приколотнянський олійно-екстракційний завод»; підприємства, де основні засоби взяті в оренду трудовими колективами; підприємства індивідуальної власності; колективні сільськогосподарські підприємства.

Поступово відбувалося і реформування села. У минулому колгоспи і радгоспи спочатку поміняли форму власності, їх було реформовано у колективні сільськогосподарські підприємства. Потім проведено розпаювання землі і майна і видано людям акти на право володіння землею. Тепер кожен сам вирішував, що робити зі своєю часткою землі або працювати на ній, або здати в оренду колективному господарству чи фермеру. На сьогодні існує 20 господарств. Новим явищем у функціонуванні аграрного сектора стало виникнення та поширення фермерських господарств.

Влада громад починаючи з кін. 90-х рр. 20 ст., розпочала широкомасштабну програму газифікації. Було прокладено 40 км газопроводу від м. Куп’янська до смт Великий Бурлук. Потім почали прокладання газопроводу до сіл: Зелений гай, Шипувате, Андріївка, Канівцеве, Григорівка, Червона Хвиля, Садовод, Перша Гнилиця і т. д. Поступово розширювалась мережа газопроводу і все більше будинків і підприємств отримувало блакитне паливо. Постійно влада по можливості займалася благоустроєм смт Великий Бурлук і сіл кол. Великобурлуцького району. Було впорядковано вулиці Великого Бурлука, а також дороги до ін. населених пунктів. Поступово відновлювалось будівництво житлових будинків в різних селах. По можливості проводились будівельно-монтажні роботи.

У 2000-х рр. в економіці Великобурлуччини продовжує домінувати сільськогосподарське виробництво. В цей період спільними зусиллями районної та сільських і селищних рад вирішується питання соціально-економічного та культурного розвитку територіальних громад сіл та селищ району. Місцева влада намагається активно співпрацювати з населенням. Спільно проводяться різні культурно-освітні заходи, присвячені різним подіям, а також і трагічним, що трапилися в історії нашої країни. Це перш за все вшанування померлих та загиблих під час: Голодомору 1932–33, німецькорадянської війни (1941–45), Чорнобильської трагедії (1986), війни в Афганістані (1979–1989), військових подій на сході України під час проведення АТО (з 2018 – ООС).

Нині у Великобурлуцькій та Вільхуватській громадах налічується 6 дошкільних навчальних закладів, 15 загальноосвітніх середніх закладів, 6 навчально-виховних комплекси, 1 музична школа, 2 комунальні заклади позашкільної освіти – «Центр дитячої та юнацької творчості» та «Дитячо- юнацький клуб фізичної підготовки “Старт”». Також 29 медичних установ, 20 бібліотек, 22 Будинків культури та клубів, 2 музея. У 2015–16 проведено капітальні ремонти Великобурлуцького Будинку культури та сільських закладів культури. Місцева влада в громадах активно підтримує розвиток місцевих ініціатив, залучення додаткових фінансових ресурсів шляхом участі в обласних та міжнародних конкурсах. Утворені в громадах громадські організації беруть активну участь у Програмі Європейського Союзу Програми розвитку ООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду». Вони надають можливість громадам визначати та вирішувати найнагальніші проблеми населеного пункту.

За 2007–2016-і рр. в громадах реалізовано 19 таких мікропроєктів. В рамках їх реалізації було залучено 1,5 млн грн коштів Європейського Союзу. Завдяки цьому було придбано шкільний автобус для смт Приколотне, замінено вікна, двері, систему опалення в Приколотнянській амбулаторії загальної практики сімейної медицини. Також замінено вікна на металопластикові в Підсереднянській, Федорівській, Катеринівській, Приколотнянській загальноосвітніх школах (тепер ліцеях). Проведено ремонтні роботи в різних навчально-виховних комплексах. В деяких селах було проведено модернізацію вуличного освітлення з використанням енергії сонця. У 2012 Харківською обласною радою було започатковано обласний конкурс міні-проєктів розвитку територіальних громад «Разом у майбутнє».

У 2012–16-х рр. переможцями обласного конкурсу визнано 14 міні-проєктів з Великобурлуцької та Вільхуватської громад. Всі вони втілені в життя.

Великобурлуцька та Вільхуватьска громади мають свою унікальність і багате історичне минуле. Є батьківщиною декількох визначних особистостей, що досягли великих успіхів у різних галузях. Це вчителі, лікарі, військові, громадські та політичні діячі.

В. Давиденко (1947 р. н.) –дитячий лікархірург, доктор медичних наук, професор,завідувач кафедрою дитячої хірургії у ХНМУ, отримав 14 патентів на винаходи;

В. Задонський (1777–1855) – генерал-лейтенант, особливо відзначився під час французько-російської війни 1812, засновник дворянського роду Задонських;

О. Задонський (1834–1912) – генерал-лейтенант, кавалер орденів Св. Володимира 1 і 2 ст., святої Анни 1-го, 2-го, 3-го ст. і Станіслава 1-го, 2-го ст.;

В. Сім’янцев (1899–1992) – учасник Першого зимового походу, лицар Залізного хреста Армії УНР, інженер-гідротехнік, скульптор і публіцист (4 серп. 2020 на фасаді будівлі Великобурлуцького краєзнавчого музею встановлено меморіальну дошку);

М. Зубченко – заслужений вчитель Української РСР; І. Каліберда (1920–2020) – Герой Радянського Союзу, генерал-майор юстиції, почесний робітник прокуратури України, Почесний громадянин смт Великий Бурлук, нагороджений багатьма орденами та медалями;

А. Косолапов (1958 р. н.) – канд. економічних наук, заслужений юрист України, державний службовець І рангу, одержав орден «За заслуги ІІІ ступеня», народний депутат Верховної ради України 1994–98;

Л. Мордовенко – заслужений вчитель Української РСР; К. Оковита (1931–2021) – громадський діяч, краєзнавець, історик, вчитель, педагог, Почесна громадянка Великобурлуцького району, член президії районної ради ветеранів;

Л. Сорокіна – лікар-невропатолог, завідуюча відділенням, заслужений лікар Української РСР;

О. Харченко – заслужений лікар Української РСР, лікар-хірург, Почесний громадянин с. Вільхуватка;

В. Шатов (1959 р. н.) – генерал-лейтенант Збройних сил України, нагороджений багатьма орденами та медалями;

В. Шевченко (?–1998) – заслужений лікар України, головний хірург, зав. відділенням центральної Великобурлуцької лікарні, Почесний громадянин Великобурлуцького району (посмертно).

Населення громад шанує і пам’ятає всіх, хто залишив помітний слід на бурлуцькій землі, прославив та возвеличив цей край, примножив своєю працею його багатство. Особливо приділяється увага збереженню культурної спадщини, що залишилася після найбільш відомих мешканців громад – родини Донець-Захаржевських. Вони зробили значний внесок не тільки в історію громад, але й всієї Слобожанщини.

На території Великобурлуцької громади налічується 217 пам’яток культурної спадщини. З них найбільшу кількість становлять пам’ятки археології – 183, переважно кургани та курганні комплекси. Крім цього, на території громади зосереджено 23 пам’ятки історії, переважно братські могили радянських воїнів та меморіали пам’яті, загиблим під час Другої світової війни. 1 пам’ятка монументального мистецтва у с. Шипувате – пам’ятник-бюст Герою Радянського Союзу І. Заболотному та 10 пам’яток архітектури: будівлі і церкви, які побудовано у 2-й пол. 19 – поч. 20 ст. 7 щойно виявлених об’єктів археології, переважно кургани.

На території Вільхуватської громади всього 20 об’єктів культурної спадщини. З них – 8 пам’яток археології та 11 – історії, переважно, братські могили радянських воїнів. Є одна пам’ятка монументального мистецтва – пам’ятник-бюст Герою Радянського Союзу К. Ольшанському у смт Приколотне. 12 щойно виявлених об’єктів археології.

Література

Археологічні пам’ятки Української РСР (короткий список) – К.: АН УРСР, 1966.

Багалій Д. І. Історія Слобідської України. – Х.: Дельта, 1993.

Берестнев С. И. Восточноукраинская Лесостепь в епоху средней и поздней бронзы (ІІ тыс. до н. э.). – Х.: АМЕТ, 2001.

Буйнов Ю. В. Бондарихинская и чернолеская культуры: проблема взаимосвязей (по материалам городища у с. Веселое на Харьковщине) // Древности. Харьковский историко-археологический ежегодник. – Х.: НМЦ «МД», 2005. – Вып. 6.

Буйнов Ю. В., Берестнев С. И., Шрамко Б. А., Работы на новостройках Харьковской области // Археологические открытия 1977 г. – М.: Наука, 1978.

Бурлуцький В. З шаблею, пістолетом та плугом не розлучалися наші предки: До 360-річчя заснування Великого Бурлука // Радянський патріот. – 1998. – 30 квіт.

Бурлуцький В. Шабля, пістолет та плуг: [З історії селища] // Слобідський край. – 1995. – 21 груд.

Великобурлуцькому району – 70 років // Радянський патріот. – 1993.– 6 листоп.

Военно-топографическая карта Западной части Российской Империи: г. Полтавской и Харьковской / Военно-топографическое Депо. – 1846–1863. – ряд ХХIІІ.

Гаврутенко С. Катеринівка: [З історії села] // Радянський патріот. – 2002. – 17 серп.

Герои Советского Союза. Краткий биогр. словарь. В 2 т. – М.: Военное издательство, 1987. – Т. 1.

Герои Советского Союза. Краткий биогр. словарь. В 2 т. – М.: Военное издательство, 1988. – Т. 2.

Голодомор 1932–1933 років на Харківщині. – Х.: Оригінал, 2008.

Дикань А. П. Герои Харьковщины. – Х.: Харьков, 1998.

Дикань А. П. Золотые звезды Харьковщины. – Х.: Полиграфист, 2009.

ЕІУ: У 10 т. – К.: Наук. думка, 2012. – Т. 9.

Залізняк Л. Л., Вєтров Д. О., Хоптинець І. М., Озеров П. І., Гравет Центральної України // Кам’яна доба України. – К.: Шлях, 2013. – Вип. 15.

Захаров И. В. В. Г. Колокольцов. Жизнь и деятельность. – Волчанск, 2003.

Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. – К.: Гол. ред. УРЕ АН УРСР, 1967.

Книга Пам’яті України. Харківська область: У 20 т. – Х.: Обласна пошуково-видавнича наукова редакція Книги Пам’яті України, 2003. – Т. 17.

Книга Скорботи України. Харківська область: У 3 т. – Х.: Комунальний заклад «Обласна пошуково-видавнича наукова редакція Книги Пам’яті України», 2007. – Т. 3.

Кропоткін А. В., Обломський А. М. Про етнокультурну ситуацію на вододілі Дніпра- Дону в ІІІ–Vст. н. е. // Археологія. – 1991. – № 1.

Любичев М. В. Ранняя история днепродонецкой лесостепи І-V веков: в 2 ч. – Х.: «Естет Принт», 2019.

Михеев В. К. Подонье в составе Хазарского каганата. – Х.: Вища школа, 1985.

Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Харківська область. – Х.: Фоліо, 2008.

Оковита К. О. Великобурлуччина (сторінки історії). – Х., 2000.

Оковита К. О. Слава і гордість краю бурлуцького. – Х.: Контраст, 2017.

Оковита К. О. Чорні дні окупації // Радянський патріот. – 1993. – 30 січ.

Паровай Ю. Обережно з історією: З приводу однієї публікації з історії Великого Бурлука // Радянський патріот. – 1998. – 19 серп.

Савченко В. Ой, чия ж то любов… // Радянський патріот. – 1991. – 13 черв.

Схемы планов землепользователей Великобурлукского района Харьковской области с нанесением памятников археологии. – Х.: Республіканський проектний інститут із землевпорядкування «Укрземпроект» (Харківський філіал), 1973.

Філатов Д. О. Розвідки на теренах Великобурлуцького району Харківщини // Археологічні дослідження в Україні 2016 р. – К.: ІА НАН України, 2018.

Шрамко Б. А., Михеев В. К., ГрубникБуйнова Л. П. Справочник по археологии Украины. Харьковская область. – К.: Наук. думка, 1977.

Щелков К. П. Историческая хронология Харьковской губернии. – Х.: Университетская типография, 1882.

Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – Х.: Типография университета, 1857. – Отд. 4.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. Харківська область. Куп’янський район. Великобурлуцька, Вільхуватська, Дворічанська, Шевченківська територіальні громади. – Харків: 2021 р., с. 5 – 32.