Історична довідка
Сергій Єсюнін
Хмельницький – місто, адміністративний, економічний та культурний центр Хмельницької області. Вузол залізничних і автомобільних шляхів. Належить до категорії великих міст із населенням 271,3 тис. чол. (2019 р.) та площею 93,05 км². Географічні координати: 49°25’ пн. ш., 27°0’ сх. д. Розташоване у межах Подільської височини у центральній частині області, на р. Південний Буг при впадінні в нього р. Плоскої. Поверхня – хвиляста рівнина, розчленована балками.
Місто більшою частиною розміщується на терасі, яка переходить в плато. Його територія плавно, з незначними ухилами, опускається до заплави р. Південний Буг. Найвищі частини міста сягають абсолютної висоти (понад 300 м над рівнем моря) поблизу його південної межі, на пагорбоподібних підвищеннях. Тераса р. Південний Буг добре виражена, її абсолютна висота не перевищує 280 м. На терасі розташована більша частина міста – його історичний центр та новозабудови (на захід та схід від центру).
Річка Південний Буг протікає хвилястим руслом, яке було спрямлене у середині ХХ ст. Русло оточує болотиста заплава шириною до 0,5 км, частина якої, здебільше правого берега, порізана меліоративними каналами, що служать для відводу води до річки.
Центральну частину міста із заходу обмежує р. Плоска (притока р. Південний Буг) з широкою заболоченою заплавою, із півночі – заплава р. Південний Буг. Від неї у південному напрямку спостерігається поступове підняття рельєфу, яке починається від вулиці Проскурівської. На висоті 290 м місто перетинає залізниця, яка обМісто Хмельницький. Історична довідка межує центральну частину на півдні. Заплава р. Південний Буг відділяє більшу частину міста (центральну та східну) від великого північного масиву новозабудов, які виникли у другій половині ХХ ст. на місці колишніх сіл Заріччя і Лезневе. Розмістились вони на підвищеному лівому березі р. Південний Буг, який сягає висоти 310 м та опускається до заплави крутим спуском.
Річка Південний Буг, яка починається за сорок кілометрів вище Хмельницького, поблизу та в межах міста проходить доволі вузьким руслом і незначною швидкістю течії. Біля історичного центру міста річку перетинає гребля, яка утворює руслове водосховище протяжністю до дев’яти кілометрів і площею бл. трьохсот гектарів. Рельєф і мікроклімат місцевості, де розбудоване місто, доволі сприятливий для проживання і ведення господарської діяльності.
Місто розташоване в помірно-континентальному кліматі з теплим літом, м’якою зимою і достатньою кількістю опадів. Він сформувався під впливом різноманітних чинників. Головним з них є географічна широта, з якою пов’язана висота Сонця над горизонтом. Висота Сонця над горизонтом на території області в червні в полудень сягає 63-65°, в грудні – 16-18°, а в рівнодення – 39,5-41,5° Тривалість дня змінюється від 8 до 16,5 години. Неоднакові показники висоти Сонця над горизонтом та зміни хмарності протягом року впливають на зміну сонячної радіації від 130 кал/см² в грудні до 530 кал/см² в червні, досягаючи за рік 101 ккал/см².
Територія, на якій розташований Хмельницький, була заселена ще в давні часи. Дослідження виявили в його околицях чимало археологічних пам’яток. Зокрема, на схід від мікрорайону Лезневе – поселення з матеріалами доби бронзи ІІ тис. до н.е. та скіфського часу VІІ-ІІІ ст. до н.е., у мікрорайоні Озерна – багатошарове поселення з матеріалами раннього залізного віку І тис. до н.е., у мікрорайоні Дубове – поселення скіфського часу VІІ-ІІІ ст. до н.е., у мікрорайонах Гречани та Озерна – поселення черняхівської культури ІІІ-ІV ст. тощо. До наших днів збереглися кургани, які датуються археологами VІІ-ІІІ ст. до н.е. (скіфський час) – у мікрорайоні Заріччя та на південний схід від мікрорайону Ракове. Та історія сучасного міста розпочалась пізніше.
Місто Хмельницький веде свій початок від невеличкого поселення Плоскирів (Плоскирівці), яке виникло серед грузьких заплав у місці впадіння до Південного Бугу (у той час річка мала назву Бог) річки Плоскої, отримавши назву від останнього гідроніму. Вперше згадане у грамоті від 10 лютого 1431 р. польського короля Владислава ІІ Ягайла, за якою «Плоскирівці на річці Бог у Летичівському повіті Подільської землі» були записані на володіння Янові Чанстуловському. У XV ст. знаходимо шість згадок (1431, 1434, 1461, 1464, 1469, 1470 рр.) про поселення, двічі з написанням Плоскирівці, чотири рази – Плоскирів. Від XVІ ст. і фактично до кінця XVІІІ ст. вживалася лише назва Плоскирів.
У XV-XVІІІ ст. Плоскирів перебував у складі Подільського воєводства та належав до державних земель (королівщини), отже волею короля доволі часто змінював власників. Зокрема, у другій половини XV ст. його посесором був кам’янецький каштелян Миколай Свірч, званий Бедрихом, згодом його син Андрій, у 1510-1534 рр. – краківський підстароста Станіслав Гурський. У 1547-1615 рр. Плоскировим володіли представники родини Влодеків – кам’янецький староста Мацей Влодек та його син Станіслав, які побудували тут дерев’яний замок (перша згадка про існування замку – 1565 р.) та міські укріплення (1589 р., за участю італійського архітектора Бернардо Морандо). Діяльність Влодеків сприяла зростанню Плоскирова. Якщо у XV – на початку XVІ ст. населений пункт вміщувався на природному видовженому острові, що утворювали р. Плоска та її рукав при впадінні в Буг, то вже наприкінці XVІ ст. забудова поширилась на схід – суходолом правого берегу Плоскої та Бугу. З 1565 р. Плоскирів отримав магдебурзьке право, згодом привілеї на проведення ярмарків та торгів. До того ж, Плоскирів став центром староства, яке сформувалось у другій половині XVІ ст. та включало 5 навколишніх сіл та 53 лани землі.
У XVІІ ст. Плоскирівське староство та місто декілька разів змінювали державців: у 1609- 1612 рр. ним був брацлавський воєвода Ян Потоцький та його дружина, у 1612-1617 рр. – подільський воєвода Станіслав Лянцкоронський, у 1617-1655 рр. – польний коронний гетьман Станіслав Конєцпольський та його син Олександр, у 1655-1665 рр. – панцерний товариш Ян-Кароль Белецький. Нарешті, майже півтора століття, у 1665-1796 рр. Плоскирів та староство перебувало у володінні представників «молодшої» гілки родини Замойських.
Друга половина XVII ст. стала в історії Плоскирова періодом занепаду. За часів Національної революції 1648-1676 рр. та в роки окупації Османською імперією 1672-1699 рр. місто було спустошене, замок і укріплення зруйновані.
На початку XVІІІ ст. Замойські поступово відродили господарство у Плоскирові та старостві. Вони вирішили замок та укріплення не відновлювати, натомість зосередитись на відродженні торгівлі та господарської діяльності, у зв’язку з чим на початку XVII ст. переселили сюди селян із польської Мазовії і мазурського Поозер’я. Так, у Плоскирові та навколишніх селах (Гречани, Заріччя, Шаровечка, Мацьківці) з’явилися «мазури», нащадки яких склали основу католицького населення згаданих пунктів.
Також отримали певні привілеї на поселення євреї, на яких Замойські покладали розвиток торгівлі та ремесла.
Але слабка зацікавленість Замойських у розвитку плоскирівського маєтку, а також загальна суспільно-політична криза у Речі Посполитій, не сприяли динамічному розвитку Плоскиріва протягом XVIII ст. Хоча Плоскирів продовжував бути центром староства, до якого входили села Заріччя, Мацьківці, Шаровечка, Лезнево, Олешин, Іванківці і Гречани, але залишався маленьким містом. Загальну характеристику міста подає Інвентар Плоскирівського староства 1775 р. З нього дізнаємось, що Плоскирів і староство належало коронному канцлеру Анджею Замойському та його дружині Констанції з Чарторийських. Населення Плоскирова складалось з євреїв та християн – православних та католиків. Число будинків – 366.
Архітектурними домінантами у формуванні центральної частини міста виступали костел на острові та православний храм. Головною частиною міста на ті часи був ринковий майдан, на якому знаходилось 36 будинків, включаючи скарбницю та ратушу. Тут проживали найбільш заможні євреї, які займалися торгівлею. В 76 «тильних» будинках проживали євреї-ремісники. До того ж у Плоскирові мешкало 55 ремісників-християн. Окрім ремесел і торгівлі, жителі Плоскирова займалися ще сільськогосподарським виробництвом, адже більше третини дворів у місті були землеробськими. Загальна чисельність населення була близько 2,5 тис. осіб. У Плоскирові відбувались дві щорічні ярмарки та щотижневі торги, діяли броварня, два млини та дві гуральні. Самоврядування здійснювалось на основі магдебурзького права, до складу діючого міського уряду входили війт, який його очолював, два бурмистри, два лавники, писар, лісничий, ставничий та возний. Рішення міських урядовців фіксували печаткою із зображенням родового гербу Замойських – Єліта, головні елементи якого використані у теперішньому гербі міста Хмельницького.
Жоден з документів XV-XVІІІ ст. не дає нам свідчень, що у Плоскирові були виокремлені вулиці чи площі, які би мали офіційні назви. Це цілком зрозуміло, адже протягом названих століть забудова велась здебільше хаотично, серед елементів міського простору можна було умовно виокремити лише частини міста – острів Кемпа або Старе Місто, Ринковий майдан, Єврейські квартали, Завалля, а також три шляхи, які підходили до Плоскирова з боку Кам’янця, Летичева та Старокостянтинова. Перші два у межах міста утворювали магістральні вулиці, які городяни називали так само, як шляхи.
У 1793 р. Поділля було приєднане до Російської імперії, згодом Замойські лишились права володіння Плоскирівським староством, а само місто стало повітовим центром із назвою – Проскурів. Сталось це 5 липня 1795 р., коли імператорським указом була утворена Подільська губернія. Один із повітів губернії став називатися Проскурівським, а його центром зазначене місто Проскурів. Саме в цьому указі вперше замість назви Плоскирів зустрічається назва Проскурів. Така зміна відбулась, скоріш за все, від неточної інтерпретації російською мовою польського написання. Цікаво, що деякий час дві назви існували одночасно, але з 1801 р. остаточно утвердилася нова – Проскурів, яка була співзвучна із словом «проскура» – так українці іменують хлібець, котрий вживається у християнських обрядах.
У 1800 р. повітовий землемір Дятлов склав один з найдавніших з відомих планів міста Проскурова.
Ще один план початку ХІХ ст. міста зустрічаємо в роботі подільського губернського землеміра К. Екстера, який у 1801-1806 рр. працював над географічним, гідрографічним, топографічним та економічним описом Подільської губернії. Обидва плани складені майже одночасно, отож є практично ідентичними. На них можна побачити, що у місці злиття Бугу та Плоскої був розташований острів. Причому Буг, перегороджений греблею трохи далі по течії, розливався тут, утворюючи став. Острів мав назву – Кемпа або Старе місто та мав щільну забудову (показана на плані К. Екстера). Серед забудови острова виокремлюється площа, на якій розміщувалася будівля костьолу Св. Анни. Від площі у східному напрямку йшла вулиця (нині – вул. Староміська), що з’єднувала острів з «материковою» частиною міста. Для зручного сполучення через Плоску був споруджений довгий міст, замість якого ближче до середини ХІХ ст. була насипана земляна гребля. «Материкова» частина на обох планах обмежена позначенням земляних валів – залишків стародавніх міських укріплень, що зберігались принаймні до останньої чверті XIX ст.
Ще з середини XVI ст., коли Плоскирів отримав міські права, тут почав формуватися торгово-ремісничий центр. В ньому осіли здебільшого євреї-ремісники та торговці, які тікали на землі Поділля від нищівних релігійних війн, що вирували в Західній Європі. Вулиць у цій частині міста фактично не існувало, забудова була хаотичною, серед якої на планах виокремленні будівлі школи (синагоги) та православної церкви. Перед церквою був торговий майдан, який оточували дерев’яні та кам’яні лавки. Східна околиця міста проходила приблизно по лінії теперішньої вул. Соборної, а його південною межею було перехрестя поштових доріг на Летичів (її напрямок відповідає сучасній вул. Проскурівській) та на Кам’янець (нині – вул. Кам’янецька). На цьому перехресті позначене «казенное каменное строение, в сем казначейство». Кам’янецька дорога проходила крізь місто у північному напрямку, греблею перетинала Буг та йшла через село Заріччя вже як дорога на Старокостянтинів.
Отже, план 1800 р. фіксує назви лише двох вулиць міста – Поштова дорога на Летичів та Поштова дорога на Кам’янець. Уся забудова міста не мала чіткого розпланування, тому навіть ті вулиці та провулки, які можна умовно визначити за планом, не мали унормованих назв. Для розуміння забудови Проскурова початку ХІХ ст. додамо, що у 1806 р. в місті було 487 будинків, з яких лише один кам’яний, крамниць та лавок – 68 дерев’яних та 7 кам’яних, млинів – 2, греко-російська церква, католицька каплиця та дві єврейські школи (синагоги). Населення складало усього 2022 мешканці.
У 1822 р. місто постраждало від великої пожежі, що майже повністю знищила всі дерев’яні споруди Проскурова. Але саме пожежа підштовхнула до повної перебудови та подальшої розбудови міста. У 1824 р. був затверджений генеральний план забудови Проскурова, розроблений подільським губернським землеміром В. Рудлицьким та петербурзьким архітектором В. Гесте.
Для складання плану була застосована популярна на той час прямокутно-променева структура планування. За нею місто отримало чіткий поділ на вулиці, вся міська територія була розбита на 31 квартал та 403 садибні ділянки. Була приблизно збережена структура старої частини міста й, разом з тим, заплановане розширення міста у східному (вздовж Летичівської поштової дороги, нині – вул. Проскурівська) та південному (вздовж Кам’янецької дороги) напрямку. Ці східно-південні межі міста були окреслені напівкільцем бульвару (нині вул. Старобульварна – Європейська – Свободи) та ровом. Згідно плану центральними вулицями залишались вже згадувані поштові шляхи: на Летичів та на Кам’янець, разом з тим була визначена інша головна торгова площа міста – Хлібна (нині – квартал з кінотеатром та сквером ім. Шевченка) та прокладені всі основні вулиці центральної частини міста.
Хоча на плані назви площ і вулиць (крім Хлібної та поштових шляхів) не вказані, але з архівних документів нам відомо, що окреслені генеральним планом вулиці до середини ХІХ ст. отримали назви: Соборна, Купецька (нині – Подільська), Дворянська (нині – Володимирська), Комерційна (нині – Грушевського), Велика Бузька (нині – Вайсера), Мала Бузька (нині – Набережна), Бульварна (нині – Гагаріна та частина Свободи) та інші. Поштова дорога на Летичів в межах міста отримала назву вулиця Олександрівська (на честь імператора Олександра І, який затвердив генеральний план 1824 р.), а поштова на Кам’янець – вулиця Кам’янецька.
Також план 1824 р. нормував типи забудови: одним кольором на ньому були позначені квартали «под каменные строения», іншим – «под деревянные и прочие строения». До плану були додані збірки проектів рекомендованих типових фасадів будинків, з яких забудовники повинні були вибирати для будівництва один із варіантів фасаду споруди. Зразки фасадів для забудови приватними будівлями міст всієї Російської імперії були розроблені столичними архітекторами В. Гесте, А. Руска і А. Стасовим в 1809-1812 рр. та видані окремими альбомами. Також за типовими проектами були збудовані деякі нежитлові будівлі. Так, у 1830 р. за «Зразковим проектом повітового тюремного замку», розробленим на початку ХІХ ст. столичним зодчим А. Захаровим, було споруджено мурований тюремний замок по вул. Кам’янецькій.
У 1835-1837 рр. на місці згорілого у пожежі 1822 р. дерев’яного православного храму збудували муровану соборну Різдво-Богородицьку церкву – тут за основу був взятий проект із «Собрания планов, фасадов и профилей для строения каменных церквей», складеного петербурзькими архітекторами А. Михайловим та І. Шарлеманом. Біля новозбудованого собору сформувалась Соборна площа, яку здебільше називали Базарною – від розташованих на ній крамниць та місць, відведених для торгівлі.
Таким чином, у першій половині ХІХ ст. Проскурів вперше у своїй історії отримав генеральний план, за яким розпочалася регулярна забудова міста. Його реалізація заклала основу теперішньої центральної частини міста Хмельницького та визначила вектори формування міських вулиць на майбутні роки. Саме після затвердження генерального плану 1824 р. з’являються назви вулиць, провулків та майданів.
Але тут слід знати, що офіційного унормування цих назв не відбулось. Офіційно Проскурів поділявся на квартали, кожен з яких мав відповідний номер. Отож, коли у ХІХ ст. оформлялись документи на будівництво чи на купівлю-продаж землі або будинку, вказували номер кварталу та прізвище власника. Лише у окремих документах, як додаткову інформацію, вказували назви вулиць, які, ще раз підкреслимо, не були офіційно унормовані.
У ХІХ ст. Проскурів поступово зростає, особливо після 1870 р., коли була введена в дію залізнична лінія Жмеринка – Проскурів – Волочиськ, яка з’єднала місто з Києвом, Одесою, країнами Європи. Поява залізниці внесла свої корективи в архітектурно-планувальний розвиток міста: спорудження залізничної станції з вокзалом, розташованої на досить значній відстані від центру міста, спрямовувало територіальний розвиток Проскурова на схід, а в подальшому призвело до зростання всієї площі забудови. Був розроблений план розширення території міста в напрямку залізничної станції, за яким вулиця Олександрівська (нині – Проскурівська) була продовжена до вокзалу та в 1871 р. забрукована.
Важливим етапом у розвитку Проскурова стало затвердження у 1873 р. перспективного плану розвитку та урегулювання міста. Саме згідно цього плану органи міського самоврядування почали надавати землі під забудову.
У 1888 р. на замовлення Проскурівської міської думи землемір Подільської Палати державних маєтностей В. Осецький складає новий перспективний план, за яким визначаються подальші пріоритети у забудові міста – у східному напрямку (уздовж залізниці) прокладаються нові вулиці, поблизу станції Проскурів та за лінією залізниці розплановуються під забудову вільні землі (т. зв. Новий план №1 та №2), у південному напрямку (включно до передмістя Дубове) відводяться землі для військового відомства. Саме згідно Плану 1888 р. прокладено нові вулиці – Велика Вокзальна (нині – Шевченка), Мала Вокзальна або Глуха (нині – Пилипчука), Новобульварна (нині – Івана Франка), розплановані вулиці у передмісті Дубове та обох Нових планах.
Поява залізниці сприяла розвитку економіки, особливо наприкінці ХІХ ст. Стали до ладу великі промислові підприємства: у 1889 р. – тютюнова фабрика, 1891 – цукрозавод, 1892 – паровий млин, 1896 – спиртоочисний склад, 1898 – чавуноливарний механічний завод, 1899 – цегельний кахельне-черепичний завод, 1901 – пивзавод. Одночасно Проскурів став найбільшим торговим центром Подільської губернії з річним торговим оборотом 5,5 млн. руб. на початку ХХ ст. Лише із залізничної станції міста щорічно відправлялося 3,1 млн. пудів вантажів, а прибувало 6,9 млн. пудів. Торгівельні та кредитні установи Проскурова обслуговували великий регіон до якого належали Проскурівський, Летичівський, частково Кам’янецький, Ушицький та Старокостянтинівський повіти. Особливо важливу роль Проскурів відігравав в експортній торгівлі зерном.
Другий чинник, який сприяв бурхливому розвитку міста – розташування в Проскурові військових частин та створення великої військової залоги, що було обумовлено вигідним стратегічним розташуванням міста поблизу державного кордону. У місті перебував 35-й драгунський Білгородський полк, 12-а гарматна бригада, штаб 12-ї піхотної дивізії, до складу якої входив уже розквартирований з 1875 р. 46-й піхотний Дніпровський полк. Для потреб залоги наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було споруджено два військових містечка (у передмісті Дубове та поблизу залізниці).
Отже, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. значні зміни відбулися й в інших сферах життя міста. Місто забудовується цегляними будинками, вулиці вкриваються бруківкою, встановлюються гасові ліхтарі, з’являються готелі, ресторани, відкриваються нові навчальні заклади (у 1904 р. реальне училище та жіноча гімназія, у 1908 – комерційне училище), театр (1892), бібліотека (1901), прокладається телефонна мережа (1909), з’являється електрика (1911). Населення міста зросло майже у 5 разів (від 6930 мешканців у 1864 р., до 35771 – у 1909-му).
Разом із стрімким соціально-економічним розвитком на межі ХІХ – ХХ ст., формується міське середовище, забудова стає планомірною, витримуються вимоги до будівництва й оздоблення споруд, Проскурів нарешті набуває вигляду справжнього міста. Формується його специфічне провінційне міське середовище та оригінальна архітектурна забудова, від якої до наших днів збереглося чимало будинків.
Міська забудова, нарешті, стає планомірною, з’являються нові вимоги до будівництва й оздоблення споруд, архітектура будівель дотримується певних стилів.
Так, у другій пол. ХІХ ст. архітектори звертаються до методів історизму, відроджуючи тим самим традиції архітектурних стилів минулого – готики, ренесансу, бароко, класицизму. Перші будинки доби історизму з’явились у Проскурові в 1890-х рр. і кожен із них набув тих рис, які були до смаку їх власникам. Тут можна простежити елементи неоготики (вул. Пилипчука, 3), елементи неоренесансу (вул. Героїв Майдану, 38; вул. Проскурівська, 4, 6), ренесансно-барокові форми (вул. Проскурівська, 13; вул. Гагаріна, 4), і національно-романтичні риси (вул. Героїв Майдану, 64). Від 90-х років ХІХ ст. все частіше стали цегляний декор фасаду новобудов залишати без будь-яких оздоблюваних робіт (вул. Пилипчука, 1; Гагаріна, 3; вул. Проскурівська, 2, 7, 47, 83; вул. Подільська, 81). Такий архітектурний стиль отримав відповідну назву – цегляний.
Поч. ХХ ст. – час будівництва споруд нового типу: універсальних магазинів, адміністративних та прибуткових будинків, вокзалів, банків, готелів. В архітектурі в той час домінує стиль модерн, який виник як пошук відповідної художньої форми для вимог і потреб нового часу, як метод розробки функціональних питань та використання нових будівельних матеріалів – залізобетону, металу, скла, кераміки. Ще одним здобутком нового стилю була продуманість форми й вишуканість декору як зовні, так і в інтер’єрі. Кований малюнок балконних огорож трактувався як дивовижне рослинне мереживо, дерев’яним рамам вікон і дверей надавались криволінійні конфігурації. Провінційні архітектори Проскурова швидко засвоїли вимоги стилю і намагались використати в першу чергу максимум декоративних прикмет. Будиночкиособняки в стилі модерн відрізнялись інтимністю, комфортом, затишком (вул. Володимирська, 63, вул. Грушевського, 84, 90, 95, 97; вул. Гагаріна, 18). Більш респектабельно виглядають прибуткові будинки (вул. Проскурівська, 15, 17, 18, 28, 35, 56).
Одночасно відбувається благоустрій вулиць – проїжджі частини вкривають бруківкою, влаштовують тротуари. Наприкінці ХІХ ст. за вулицями, провулками та майданами були нарешті офіційно закріплені назви, більшість з яких сформувались та використовувались здавна.
Серед архівних документів, що зафіксували назви вулиць – план Проскурова 1907 р. Усього на той час в місті нараховувалось (дані на 1909 р.) 38 вулиць та провулків, з яких половина мала тверде покриття та тротуари і лише шість були обсаджені деревами.
Після офіційного затвердження назв вулиць міська влада намагалась позбутись ще однієї давньої проблеми – відсутності загальновживаної нумерації будинків. Хоча її пробували запровадити у 1909-1910 рр., але звичною залишалася орієнтація за власниками будинків. Навіть офіційна адреса установ часто подавалася у формулюванні «навпроти будинку казначейства», «у будинку Деревоєда», «біля магазину Журавльових» тощо. Лише за доби Української революції 1917-1921 рр. орієнтація за нумерацією затвердилась.
Події Української революції 1917-1921 рр. слід відзначити окремо, адже Проскурів у той час відігравав роль важливого опорного пункту Української Народної Республіки (УНР). У місті в 1919 – 1920 рр. тричі перебував Уряд УНР та Директорія (березень, листопад 1919-го, 20 червень 1920-го), відбулося останнє засідання Директорії в її повному складі (березень 1919), деякий час знаходились головні військові сили УНР, зокрема, підрозділи Січових Стрільців, Запорізького Корпусу, частини Української Галицької Армії. Не обійшлося у революційні роки без трагедії – 15-16 лютого 1919 р. відбувся спровокований більшовиками єврейський погром, жертвами якого стали близько тисячі мирних мешканців.
З 18 листопада 1920 р. у місті була встановлена радянська влада. Перші роки радянської влади ознаменувались масовим перейменуванням вулиць – у 1920-х рр. зникли з карти міста Олександрівська, Кам’янецька, Соборна, Купецька, Дворянська, Комерційна та багато інших назв. Натомість вулиці отримали назви на честь комуністичних ідеологів (К. Маркса, К. Лібкнехта, Р. Люксембург та ін.), більшовицьких військових діячів (Котовського, Фрунзе та ін.), на згадку про військові та революційні події (25-го Жовтня, Червоноармійська, Червонофлотська та ін.), на честь місцевих революціонерів (Самусяка, Остаповича, Речко та ін.)… Фактично радянізували майже 80% вулиць Проскурова. Наступні двадцять років, відповідно до пропагандистських цілей Комуністичної партії та уряду, вулиці міста продовжували перейменовувати, інколи по другому колу.
Тим часом Проскурів став важливим адміністративним центром регіону: у 1923–1930 рр. та 1935–1937 рр. – центр Проскурівської округи, з 1923-го – також однойменного району. З утворенням 22 вересня 1937 р. Кам’янець-Подільської області став містом обласного підпорядкування, а з 15 березня 1941 р. обласним центром.
У міжвоєнний радянський період темпи будівництва у місті були доволі невисокими. Проте, й у цей період Проскурів прикрасили нові споруди. Перш за все, це кінотеатр ім. Чкалова (1940), проект якого розробив відомий київський архітектор Й. Каракіс. Будівництво кінотеатру стало не лише найбільшим за всі попередні роки існування радянської влади в місті, але було навіть включено до республіканського плану розвитку народного господарства України. До того ж, в архітектурно-просторовому плані нова будівля чудово довершила формування тодішньої центральної площі Проскурова: перед кінотеатром встановили пам’ятник В.Леніну, навпроти розташовувався будинок міськвиконкому (нині військкомат), поруч, через будинок – драмтеатр (нині Будинок культури), а з тильного боку кінотеатру розкинувся центральний парк культури та відпочинку (нині – сквер ім. Шевченка). Цікаві ще декілька споруд того часу: житловий будинок імені 10-ї роковини Жовтня (1927-1928), міська лазня №1 (1929-1932), житлові будинки офіцерського складу (так зв. – «ДОСи», 1936-1938), Будинок Червоної Армії (1939), двоповерховий готель (1939) тощо.
Але в цей саме час було втрачено одну з найвизначніших споруд, що була домінантою у старій частині міста та окрасою всього Проскурова – костьол Св. Анни (1804-1820 рр., перебудований на поч. ХХ ст.). Цей храм у 1936 – 1938 рр. був висаджений у повітря за рішенням радянських органів влади.
У 1937 р. архітекторами та інженерами харківського державного інституту проектування міст («Діпромісто») В. Новіковим, М. Давидовичем та М. Левицьким був розроблений «Генеральний проект реконструкції м. Проскурова». Реалізувати його планували за десятирічку (до 1948 р.), проте… початок Другої світової війни не дозволив втілити плани у життя.
Збройний напад Німеччини та її союзників на західні кордони СРСР відбувся 22 червня 1941 р., а вже 8 липня 1941 р. нацистські війська окупували Проскурів. Загарбники запровадили свої органи влади та встановили справжній режим терору. У передмісті Ракове був влаштований табір для військовополонених «Шталаг-355», в якому за роки окупації замордували близько 65 тис. людей. До того ж, були проведені масові розстріли мирних проскурівчан, а це – понад 16 тис. безневинних жертв. Незважаючи на такий жорстокий режим, із перших до останніх місяців окупації у місті діяла антинацистська підпільна організація, яка увійшла до історії як «Проскурівське підпілля». Чинили опір окупантам представники доволі потужного проскурівського осередку Організації Українських Націоналістів (ОУН-М).
25 березня 1944 р. радянські війська 1-го Українського фронту в ході ПроскурівськоЧернівецької операції визволили Проскурів від нацистських загарбників. Під час визволення загинуло 3252 радянських воїна. Всі вони поховані на території сучасного міста у братських та одиночних могилах.
Після повоєнного відновлення народного господарства, із 1950-х рр. починається розбудова фактично нового міста, яке 16 січня 1954 р. було перейменовано у Хмельницький.
Характерно, що серед великих міст України у 1950-1970-х рр. Хмельницький розвивався найбільш інтенсивно. Значно збільшується площа міста, особливо після приєднання приміських сіл Заріччя та Гречани (у 1946 р.). В 1952 р. Харківською філею інституту «Діпромісто» розроблено проект планування міста, на основі якого у 1962 р. розробляється проект Генерального плану розвитку міста. Обласний центр прикрасили споруди Будинку Рад (нині – будинок облдержадміністрації та облради), пожежного депо (нині – кінотеатр «Планета»), вокзалу, філармонії, стадіону, універмагу тощо. Так, велична споруда Будинку Рад стала домінантою ансамблю нового головного майдану міста (архітектор Д. Чорновол), що почав формуватися у середині 1950-х рр. і у 1967 р. отримав назву – площа Леніна (з 1992 р. – Майдан Незалежності). Ще однією домінантою центральної частини міста стала будівля міської пожежної команди на розі Соборної та Подільської (тоді К. Лібкнехта і К. Маркса), побудована у 1951-1954 рр. за проектом архітектора Г. Чекірди. Один із найгарніших куточків міста – площа на перетині вул. Гагаріна та Кам’янецької (тоді Фрунзе), у 1960 р. прикрасила споруда теперішньої обласної філармонії за типовим проектом архітектора К. Барташевича. У 1955 р. на Привокзальній площі було відкрито пам’ятник Б. Хмельницькому, авторами якого стали київські скульптори А. Олійник та М. Вронський.
В 1950-60-ті рр. зростає економічний потенціал міста. Виникає ряд заводів всесоюзного значення – «Трактородеталь» (1958), трансформаторних підстанцій (1959), радіотехнічний (1966), термопластавтоматів (1968), «Катіон» (1969), стають до ладу підприємства індустріально-будівельної, харчової та легкої промисловості. Виникнення подібних підприємств перетворило місто Хмельницький на великий промисловий центр України. За короткий час значно зростає населення: якщо у 1959 р. в місті було 62 тис. мешканців, то в 1970 р. – 113 тис.
Такі темпи зростання обумовили значний розвиток соціально-культурної та освітньої сфери. Так, лише в 1950-1960-х рр. було збудовано 12 шкіл, відкрита міська лікарня (1956), комплекс дитячих медичних закладів (1966), нові бібліотеки, кінотеатри, технікуми, ПТУ, в 1967 р. розпочато навчання у технологічному інституті (нині Хмельницький Національний університет), прокладаються перші тролейбусні лінії (1970), починають розбудовуються нові мікрорайони (Південно-Західний, Зарічанський, Ракове).
До того ж місто стало важливим військово-стратегічним центром не лише регіону, а всієї країни. В 1956 р. до обласного центру на постійне місце дислокації прибула 17-та гвардійська мотострілецька дивізія, а у 1961-1964 рр. – підрозділи однієї з найпотужніших у світі – ракетної дивізії. Саме з цього часу поблизу Хмельницького та на території області розгорнули бойові позиції міжконтинентальних ракет. Значною подією, що доповнює військову сторінку історії міста, стало заснування у 1970 р. Хмельницького вищого артилерійського командного училища (на його базі з 1990-х рр. створено єдину в державі Національну академію Державної прикордонної служби України).
У 1970-1980-х рр. продовжився динамічний розвиток Хмельницького. Місто почало рости вверх. У 1971 р. збудовано перший висотний будинок – 9-ти поверховий на розі вул. 25-го Жовтня й Дзержинського (нині Проскурівська та Свободи). Незабаром споруджують масивні висотні будинки з прибудованими універсамами у самому центрі міста – по вул. Фрунзе (нині – Кам’янецька) та 25-го Жовтня (нині – Проскурівська), порушивши тим самим дво-, триповерхову забудову кін. ХІХ – поч. ХХ ст.
Тоді ж, на початку 1970-х виникла ідея архітектурно підкреслити центральне перехрестя міста. Був підтриманий проект (архітектор О. Грабовський) формування громадсько-торгівельного кварталу між теперішніми вул. Кам’янецькою – Подільською – Соборною – Вайсера. Домінантами повинні були стати три 16-ти поверхових монолітних будинки з прибудованими комплексами магазинів, кафе, виставочних салонів, кінотеатром. Частину проекту реалізувати вдалося – у 1978 р. звели перший 16-поверховий «хмарочос» із магазином «Книжковий світ», згодом з’явився й другий. У кресленнях так і залишився ще один висотний будинок із прибудованим ресторанним комплексом та сучасним кінотеатром. Промисловий потенціал міста поповнили потужні заводи «Темп» (1977) та «Нева» (1978) – обидва відносились до військово-промислового комплексу.
У 1976 р. стали до ладу завод крупнопанельного домобудування та домобудівний комбінат, й у місті розгортається масштабне будівництво великопанельних житлових будинків. Вони споруджуються у вже існуючих мікрорайонах, а також у нових багатоповерхових масивах – Ближні Гречани, по новій вул. Радянській (нині Прибузька). З’явилися окремі визначні архітектурні споруди та комплекси, які будувались у притаманному для того часу стилі конструктивізму – центральний універмаг (1973, архітектор В. Суслов), 200-метрова вежа телерадіотранслятора (1980), нова будівля обласного музично-драматичного театру (1982), комплекс залізничного вокзалу (1984, архітектори В. Кривов, М. Копил), Палац творчості дітей та юнацтва (1987, архітектор В. Романько), нові павільйони Центрального продовольчого ринку (1989, типовий проект), Будинок преси (1989, архітектор В. Романько), міжміський автовокзал (1989, архітектор А. Лаба) тощо.
Прикрасили місто пам’ятки монументального мистецтва – меморіал Вічний Вогонь (1974, скульптори М. Грицюк і Ю. Синькевич, архітектор А. Сницарев), монумент Вічної Слави (1983, скульптор В. Зноба, архітектори В. Громихін, Є. Перехрест), пам’ятник загиблим воїнам на Військовому кладовищі (1985, скульптор В. Зноба). Місто значно розширило свої межі за рахунок приєднання у 1981 р. приміських сіл Ружична та Книжківці.
У 1981 р. інститут «Діпромісто» розробив новий Генеральний план міста, який був затверджений Кабінетом Міністрів 1985 р. з терміном дії на 20 років. Саме згідно цього плану з 1988 р.
розгортається будівництво великого житлового мікрорайону на північній околиці, який отримав назву Озерна. Населення Хмельницького в 1979 р. складало 172 тис. мешк., а в 1989 р. досягло 237 тисяч.
У 1991 р. хмельничани одностайно підтримали відновлення незалежної України, та, перейшовши на принципово інші умови господарювання, зуміли зберегти поступальний розвиток міста, переорієнтувавшись на нову економічну модель. Міська влада миттєво відреагувала на проголошення незалежності та вже 28 серпня 1991 р. перейменували площу Леніна на Майдан Незалежності, а вулицю Дзержинського – на Свободи. Цього ж року та наступного 1992-го були змінені більшість прорадянських назв у місті – деяким вулицям повернули історичні назви (К. Лібкнехта – Соборна, Фрунзе – Кам’янецька та ін.), деяким надалі нові, основані на місцевому матеріалі (Леніна – Проскурівська, К. Маркса – Подільська, Радянська – Прибузька та ін.), деяким – імена видатних українців (Кірова – Володимирська, Р. Люксембург – Грушевського, Свердлова – І. Огієнка та ін.). Розпочатий у 1991-1992 рр. процес декомунізації був завершений лише у 2014-2018 рр.
В умовах вже незалежної України, Хмельницький зберіг свій динамічний розвиток, особливо в будівництві. Спорудження великих промислових об’єктів, яке домінувало у 1950-1980-х рр. фактично припинилося. Проте, підтримуються високі темпи спорудження житла, за обсягами вводу якого Хмельницький посідає провідні позиції у державі. Зазначимо також, що від початку 1990-х рр. з’явилась стійка тенденція до масштабного індивідуального житлового будівництва. Цей напрямок був закріплений новим Генеральним планом міста з терміном дії до 2031 року, який затвердили 6 серпня 2008 р. рішенням 19-ї сесії Хмельницької міської ради №4. Так само як і попередні плани, він був розроблений інститутом «Діпромісто». Також, у житловому будівництві від початку 1990-х рр. відмовилися від спорудження панельних будинків, перейшовши на цеглу.
Серед громадських об’єктів, у місті з’явились спеціалізовані споруди нового типу – банки, торговельні комплекси, офісні та спортивно-розважальні центри. Привертають увагу споруди «Промінвестбанку», «Ощадбанку», торговельного центру «Атріум», торгово-готельного комплексу «Либідь-Плаза», торгово-розважального центру «Арена», стадіону «Поділля», сервісного центру «Хмельницькобленерго» – всі вони виконані у технологічному стилі з використанням сучасних будівельних технологій та матеріалів, але не всі гармонійно вписалися у обсягово-просторові композиції вулиць міста. Серед споруд, виконаних із дотриманням класичних архітектурних стилів, відзначимо будівлю Свято-Покровського кафедрального собору (споруджено у 1992 р. на місці цвинтарної церкви), будівлю «Укрсоцбанку» (1996 р., архітектор В. Суслов, відзначена Державною премією в галузі архітектури у 1998 р.).
У 1990-х – початку 2000-х рр. з’явились цікаві пам’ятки монументального мистецтва: у 1992 р. в парку ім. Коцюбинського відкрито пам’ятник Т. Шевченку (скульптор В. Зноба) та одночасно парк перейменований на сквер ім. Шевченка, у 1993 р. на перехресті вул. Кам’янецької та Гагаріна споруджено пам’ятник Б. Хмельницькому (скульптор В. Борисенко, архітектор М. Копил). Справжньою родзинкою міста стали роботи хмельницьких скульпторів, батька та сина Миколи та Богдана Мазурів: пам’ятник жертвам репресій «Янгол скорботи» (1997), пам’ятник подолянам, загиблим в Афганістані та інших локальних війнах (2002), пам’ятник пожежним-чорнобильцям (2005), В. Чорноволу (2007), «Віра, Надія, Любов» на Майдані Незалежності (2011), Героям Небесної сотні (2018) та ін.
Разом з тим, не обійшлося без втрат архітектурного надбання минулих років – знесено чимало будинків, характерних для забудови кін. ХІХ – поч. ХХ ст., спотворений історичний образ центральної частини міста, порушені співвідношення висот старої та нової забудови, знищені фасади деяких старих будинків. У 2001 р. у Державний реєстр нерухомих пам’яток України було внесено 57 об’єктів міста Хмельницького, як пам’яток містобудування і архітектури місцевого значення. Проте, це не завадило знищити у 2002-2004 рр. три пам’ятки (один із п’яти житлових котеджів 1920-х рр. по пров. Володимирському, 10; особняк кін. ХІХ ст. по вул. Героїв Майдану, 48; житловий двоповерховий будинок кін. ХІХ ст. по вул. Проскурівській, 53). Разом із тим, виявлено, окрім зазначених пам’яток, ще 68 цікавих об’єктів міської забудови. Таким чином, у 2009 р. Хмельницькому міськвиконкому було рекомендовано до збереження та охорони як пам’яток архітектури місцевого значення 125 об’єктів у м. Хмельницькому. Наступного року наказом управління культури, туризму і курортів Хмельницької ОДА від 15.09.2010 № 242 цей перелік було затверджено.
На сьогодні місто Хмельницький – сучасний адміністративний, культурно-освітній та торгово-промисловий центр України.
На підприємствах міста виробляється різноманітна промислова продукція. Важливе місце серед галузей промисловості займає машинобудування. Підприємства міста випускають трансформатори і трансформаторні підстанції, верстати, сільськогосподарську техніку, різноманітні прилади та електроніку, кабель та електротехнічні вироби. За розвитком легкої промисловості місто серед провідних центрів України – у Хмельницькому діє найбільша в Україні килимова фабрика, великі швейні виробництва, близько півсотні малих та середніх підприємств. Питому вагу в структурі промислового виробництва міста займає хімічна і нафтохімічна галузь, харчова промисловість та виробництво будівельних матеріалів.
Місто Хмельницький відоме на всю Україну як місто торгівлі. Справа в тому, що саме тут розташований один з найбільших ринків Європи – Хмельницький речовий ринок. На ньому трудяться близько 25 тис. мешканців міста і навколішніх сіл та містечок або 33,4% від середньої кількості робітників. Сюди приїздять люди не тільки зі всієї України, а й з Польщі, Білорусі, Молдови та інших найближчих країн-сусідів.
У центрі міста та на її околицях постали великі торговельні центри Хмельницького – «Оазис», «Епіцентр», «Либідь Плаза», «Променад Олександрівський», «Атріум», ЦУМ, «Дубове», «Ріко», «WoodMall», «Сіті Центр ХМ», «Торговий Дім на Подільській» та ін.
У місті зявились потужні будівельні компанії, які за останні десятиліття збудували цілі квартали висотних і котеджних містечок – «Дивокрай», «Ракове-2», «Eurovillage», «Мирний», «Агора», «Набережний квартал» та ін. Протягом довгих років забудовники міста Хмельницького тримають провідні місця в Україні по введенню в експлуатацію житла.
Добре розвинута в місті сфера охорони здоров´я та мережа освітніх закладів. У місті працює ряд вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації (Хмельницький національний університет, університет управління та права, гуманітарно-педагогічна академія та ін.) та I–II рівнів акредитації, як державні, так і декілька приватних. Також діє декілька філій загальнодержавних ВНЗ, ряд закладів професійної освіти.
Хмельницький – значний культурний осередок Поділля і держави в цілому. У місті діють обласні музеї (краєзнавчий, художній, літературний), міські музеї (історії міста Хмельницького, фотомистецтва), понад два десятки відомчих і приватних музеїв. Працюють три театри (академічний обласний музично-драматичний ім. М. Старицького, академічний обласний театр ляльок, міський моно-театр «Кут»), обласна філармонія, 5 кінотеатрів, інші заклади культури. В місті діє перша в Україні школа іконопису «Нікош», а, також при школі створено галерею іконописних творів. Гордість міста – бібліотечна мережа. На сьогоднішній день у Хмельницькому працює 19 бібліотек, серед яких найбільші – обласна універсальна наукова, обласна для юнацтва, дитяча ім. Т. Шевченка, центральна міська. Осередком підготовки кадрів для галузі культури є музичний коледж ім. В. Заремби, для потреб якого 2017 р. збудовано сучасний навчальний комплекс.
Славлять місто мистецькі колективи міста такі як: Хмельницький муніципальний камерний хор, один із найкращих дитячих танцювальних колективів України – ансамбль танцю «Подолянчик», Хмельницький муніципальний камерний хор, академічний ансамбль пісні і танцю «Козаки Поділля» обласної філармонії, Хмельницький симфонічний оркестр та ін.
Щороку у місті відбувається чимало фестивалів міжнародного і всеукраїнського масштабу – фестиваль мономистецтв «Відлуння», фестиваль камерної музики «Хмельницький камер фест», рок-фестиваль «Rock&Buh», молодіжний фестиваль «My Fest», музичний фестиваль «Respublica» та ін.
Не на останньому місці в житті хмельничан знаходиться спорт. У комунальній власності територіальної громади міста Хмельницького перебуває три міські дитячо-юнацькі спортивні школи, 418 спортивних споруд, які включають в себе три стадіони, льодовий майданчик, 5 басейнів, 76 спортивних залів та ін. Популярний у місті аквапарк «7-й океан» – один із найбільших в Україні.
Історія м. Хмельницького пов’язана з багатьма видатними особами. У місті народилися декабрист Павло Вигодовський (Дунцов, 1802- 1881), філософ, психолог, церковний та український державний діяч Василь Зeньковський (1881-1962), художник Георгій Верейський (1886-1962), бандурист, діяч Української революції 1917–1921 рр. та руху опору в складі УПА Кость Місевич (1893-1943), американська письменниця Аріель Дюран (1898-1981), церковний діяч Костянтин Свежевський (Серафим, 1899-1996), видавець Джек Лейбовець (1900-2000), хірург-гінеколог Трохим Борима (1914-1984), геолог та мінералог Григорій Щерба (1914-2001), фізик Михайло Дейген (1918-1977), актор театру, народний артист України Іван Жулкевський (1919-1999), офтальмолог Святослав Федоров (1927-2000), диригент Анатолій Молотай (1938), археолог Олег Приходнюк (1941-2004), інженер, економіст, український державний діяч Михайло Павловський (1942-2004), вчений-механік Тед Белічко (1943-2014), поет Павло Гірник (1956), спортсмен Сергій Нагорний (1956), співак Олександр Пономарьов (1973) та ін.
З містом пов’язане життя та діяльність багатьох відомих людей, серед яких польський поет Антон Шашкевич (1813-1880), генерал Олексій Брусилов (1853-1926), російський письменник Олександр Купрін (1870-1938), історик, професор, голова Центральної Ради УНР Михайло Грушевський (1866-1934), голова Директорії УНР Симон Петлюра (1879-1926), оперна артистка Катерина Рубчакова (1881-1919), військовий діяч УНР Петро Болбочан (1883- 1919), командуючий Українськими Січовими Стрільцями Євген Коновалець (1891-1938), письменник та поет Володимир Сосюра (1897- 1965), композитор і диригент Микола Радзієвський (1884-1965), кінорежисер і письменник Олександр Довженко (1894-1956), письменник Микола Трублаїні (1907-1943), співачка Олена Камбурова (1940), скульптор Микола Мазур (1948-2015) та ін.
Безумовною родзинкою міста є пам’ятки та об’єкти культурної спадщини – археології, архітектури, історії, мистецтва, природи.
Джерела та література:
1. Archiwum Glowne Akt Dawnych w Warshawie (AGAD). – Tzw. ML. – IV B. – Syng. 17. – K. 200-200 v.
2. Від Проскурова до Хмельницького: минуле та сучасність. Матеріали міської науково-практичної конференції. – Хмельницький, 2004. – 216 с.
3. Генеральний проект реконструкції м. Проскурова // Держархів Хмельницької обл., ф.р.1178, оп.1, спр.403 4. Гуменюк С.К. Свідки історичних подій: розповідь про пам’ятні місця м.Хмельницького. – Львів, 1970. – 34 с.
5. Державна служба статистики [] // Головне управління статистики в Хмельницькій області.
6. Єсюнін С.М. Вулиці міста Хмельницького. Історико-довідкове видання. Видання друге, перероблене та доповнене. – Тернопіль: вид-во Андріїшин В.П., 2018. – 160 с.
7. Єсюнін С.М. Міста Поділля у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: монографія. – Хмельницький: ФОП Мельник А.А., 2015. – 336 с., іл.
8. Єсюнін С.М. Місто Хмельницький: історія, події, факти. – Хмельницький, 2004. – 112 с.
9. Єсюнін С.М. Перенесення обласного центру із Кам’янець-Подільського до Проскурова // Хмельницькі краєзнавчі студії: науково-краєзнавчий збірник / [редкол. Баженов Л.В. (голова), Блажевич Ю.І. (співголова), Єсюнін С.М. (відп. секр.) та ін.] – Хмельницький, 2016. – Вип.7. – С. 40-50.
10. Єсюнін С.М. Плоскирів: давня історія. – Хмельницький, 2015. – 62 с.
11. Єсюнін С.М. Прогулянка Проскуровом. Історичні нариси. – Хмельницький,2008.– 160 с.
12. Єсюнін С.М. Розбудова Проскурова в першій половині ХІХ ст. // Матеріали III науковокраєзнавчої конференції «Місто Хмельницький в контексті історії України» / Ред.кол. Баженов Л.В., Блажевич Ю.І., Єсюнін С.М. та ін. – Хмельницький, 2011. – С.104-114.
13. Історико-архітектурний опорний план, організація зон охорони і концепція врегулювання забудови центру м. Хмельницького, виконаний та затверджений Державним інститутом теорії і історії архітектури і містобудування (НДІТІАМ) Міністерства інвестицій і будівництва України – К., 1992. – 191 с.
14. Історико-архітектурний опорний план м. Хмельницького з визначенням меж і режимів використання зон охорони пам’яток та історичних ареалів / ген. директор А.І. Звіряка, наук. керівник Л.В. Томілович, гол. арх. проекту Л.О. Апостолова-Сосса. – ПОГ «Інститут культурної спадщини», К., 2016. – 177 с., іл.
15. Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. – К., 1971. – С.65-92.
16. Історія міста Хмельницького: документи і матеріали / Упоряд. Єсюнін С. – Хмельницький, 2006. – 80 с.
17. Мамаєва М. Вулиці міста розповідають. – Хмельницький, 1991. – 64 с.
18. Місто Хмельницький. Путівник. – Вінниця, 1963. – 112 с.
19. Наукові записки. Випуск 1. Хмельницькому – 500. – Хмельницький, 1993. – 56 с.
20. Орловский М. Историческое описание уездного г.Проскурова Подольской губернии. // Подольские Епархиальные Ведомости, 1863. – С.183-188.
21. Пам’ятники історії і культури м.Хмельницького / Склав Гуменюк С. – Хмельницький, 1991. – 60 с.
22. Плоскирів. Проскурів. Хмельницький. (фактографічний збірник) / ред. кол. Філінюк А.Г. (голова), Блажевич Ю.І. та ін.. – Хмельницький, 1993. – 80 с.
23. Проскуров 27 лет тому назад. Рассказ местного нотариуса К.И.К. – Проскуров, 1915. – 16 с.
24. Проскуров // Энциклопедический словарь. – СПб.: Изд. Ф.А. Брокгауз и И.А. Эфрон, 1898. – Т. ХХV. – С. 473-474.
25. Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета / Под редакцией Е.Сецинского. – Вып. 9. – Каменец-Подільск, 1901. – С.847-849.
26. Тхор В. Деякі питання розвитку м. Проскурова у XVIII ст. // Хмельницькому-500. Тези науково-теоретичної конференції. – Хмельницький, 1991. – С. 11.
27. Філінюк А.Г. Зміни в політико-прававому статусі та управлінні міст та містечок Правобережної України наприкінці ХVIII – на початку ХІХ ст. / А.Г. Філінюк, О.Л. Кузема // Наукові праці Кам’янець-Подільського держ. пед. ун-ту: іст. науки. – Кам’янець-Подільський, 2001. – Т. 5 (7). – С.221–229.
28. Хмельницькому – 500. (Бібліографічний покажчик) / Склав Гуменюк С. – Хмельницький, 1988. – 156 с.
29. Хмельницький [Електронний ресурс] // Вікіпедія
30. Proskurów // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. –Warszawa, 1888. – Т. IX. – S. 53–57.
31. Wiraszka M. Rozwój przestrzenny i zabudowa miast guberni podolskiej w czasach Imperium Rosyjskiego. – Warszawa: Neriton, 2008. – 365 s.
Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. Хмельницька область. . – Хмельницький: 2019 р., с. 10 – 27.