Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба

Богдан Хмельницький

?

Початки українcької громади в Буенос-Айресі

«Українська спільнота в Буенос-Айрес налічує яких 5 тисяч осіб, які почали в ньому поселюватися вже від року 1913-го. Організаційне життя започатковується в році 1924 р. і під сучасну пору в столиці Аргентини існує 24 окремих організації, 3 кооперативи, 7 домів…»

М. Данилишин, 1979 р.

***

Південна Америка має свою своєрідну, часом мало зрозумілу з європейської точки зору історію. Як і в випадку Північної Америки, вона сповнена драматизму. Справжньою трагедією для аборигенів довгого континенту – Південної Америки стала поява іспанських та португальських завойовників. Зникали цілі культури, поступаючись поселенням європейців, які шукали в Америці кращого життя чи наживи. При першому погляді на політичну карту континенту виникає природне запитання, чому в Південній Америці стільки держав, якщо походять ці країни від двох європейських монархій – Іспанської та Португальської? Етнічна відміна Чилі від Аргентини, цих країн від Парагваю, чи причини самого виникнення Уругваю пов’язані з географічними бар’єрами, фінансовими інтересами, різницями в частці корінного індіанського населення, а також з накопиченням закономірних відмінностей, що сприяють виникненню нових націй. Внаслідок колонізації Південної Америки на континенті в рамках іспанських володінь сформувалася система з двох віце-королівств. Одне з яких – віце-королівство Перу мало столицю в Лімі, друге – Ріо-де-ла-Плата знаходилося на схід від Анд та мало своєю столицею Буенос-Айрес. Історія виникнення цього міста на берегах річки Ла-Плата детально описана нами раніше в статті – ). Між колонізованими іспанцями (кріолами) територіями знаходилися значні простори заселені індіанцями. А на південь простягалися дикі масиви Патагонії.

Небажання платити податки королівській адміністрації та її слабкість в період окупації Іспанії Наполеоном в 1810 р. зумовили рух за незалежність. Тобто загалом склалося так само як у випадку США (див. ). З історією Аргентинської революції можна детально ознайомитися в старовинній ратуші Буенос-Айреса – іспанською мовою – кабільдо.

З огляду на різницю інтересів, кількох лідерів визвольного руху та географію, створити єдину державу на території колишніх іспанських колоній в Південній Америці не вдалося. І хоча генерал Сан-Мартін вважається визволителем не тільки Аргентини, але й Чилі, в подальшому стосунки двох країн часто були напруженими. Не вдалося створити єдиної країни навіть на землях колишнього віце-королівства Ріо-де-ла-Плата. Адже в справи Південної Америки втрутилася Британія з метою захопити контроль над вивозом срібла та інших товарів з Перу по річці Ла-Плата. Внаслідок її інтриг було створено незалежний Уругвай. Проби ж британців захопити Буенос-Айрес та монополізувати торгівлю через Ла-Плату 1806 та 1807 рр. було зірвано твердим опором місцевих мешканців. В 1826 р. проголошено федеративну республіку Аргентина, а в 1880 р. Буенос-Айрес став її столицею.

На цьому закінчимо наш історичний екскурс та повернемося до історії українців в Аргентині. Як вони з’явилися тут, в зоні суперечки вчорашніх підданих іспанського короля? Історія української громади в Аргентині починалася в порту Буенос-Айреса. Попрямуємо до сучасного Пуерто-Мадеро в Буенос-Айресі (Puerto Madero). Наразі тут вже не коптять небо пароплави, а великі портові крани становлять лише елемент історичного антуражу. Пуерто-Мадеро побудований за участі численних українських емігрантів на місці колись довгого портового молу, що уходив у води Ла-Плати навпроти суч. Рожевого будинку. Саме порт на Ла-Платі бачив перших українських переселенців до Аргентини.

В кінці XVII-поч. XVIII ст. в Аргентині з’явилися люди з слов’янськими прізвищами такими як Бадиляк, Білевич, Возняк, Войнилович, Висоцький, Вусетич, Гродний, Дембіцький, Добрий, Дорошенко, Дунін-Борковський, Журовський, Зілінський, Мансович, Московський, Недбальский, Островський, Садовський, Семашко, Семирадський, Стельмащук, Судник, Ходасевич, Чайковський, Шиманський, Щіх та ін. Проте національність цих емігрантів встановити важко.

В літературі присвяченій польській громаді в Аргентині вказується, що до Аргентини емігрували також деякі учасники повстання 1863 р., які потім вони стали учасниками війни з Парагваєм. Враховуючи заангажованість у це повстання українців-греко-католиків, не можна виключити і їх появи в Аргентині в цей період, зокрема з території Холмщини та Підляшшя. Зокрема, в праці P. Pyzyk вказуються особи з українськими прізвищами, які служили в «Легіон Мілітар»: Pedro Grondyj, Estefano Kosty, Nikolas Doroszenko та Teofilo Brys.

Коли Аргентина стала федерацією та припинила війни проти індіанців, вона широко відкрила браму для іммігрантів. Бо лише за їх допомогою можна було заселити здобуті дикі території Чако, Місьйонес та Формоса. Зокрема, уряд Аргентини потребував колонізації Місьйонесу, нещодавно приєднаного до держави (в ході війни з Парагваєм), щодо не припинилися погляди з боку Бразилії. При цьому було прийнято концепцію, що приокеанські провінції мали виробляти зерно та м’ясо на експорт, а північні території годувати саму країну. Зважаючи на це імміграційні закони були досить ліберальними. Перші українські поселенці почали прибувати з Галичини, яка перебувала під владою Австро-Угорщини, починаючи з 1897 р. Вони оселювались переважно у північній Аргентині (суч. провінція Місьйонес) в околицях колишньої єзуїтської місії Апостолес в екваторіальному поясі Південної Америки на фрагменті Бразильського плато з субтропічним кліматом серед вічнозелених вологих екваторіальних лісів, які були названі А. Гумбольдтом гілеями, а бразильцями – сельвас. Раніше тут, як і в інших районах Північної Аргентини існували лише католицькі місії, як працювали з тутешніми індіанцями гуарані. Втім рішенням ще королівської іспанської влади після 1776 р. вони були ліквідовані, і на їх місці лишилися лише руїни, як наприклад в місцевості Сан-Іґнаціо.

Час появи перших українських селян-переселенців в Аргентині не визначений. Ще 1881 р. за свідченнями Мері Дучак в Аргентині задокументований перший український поселенець. 27.08.1887 р. паралельно з поляками група українців із Східної Галичини переселилася у Місьйонес, що поклало офіційний старт українській колонізації. Тут з’явилися колоністи з околиць Обертина, Городенки, Тлумача, Бучача, Заліщиків, Тернополя та Гусятина. Через порт у Гамбургу в складі цієї групи прибули Teodoro Kocur, Juan Maksimowicz, Teodoro Krol, Miguel Opychany, Elias Dutka, Honorat Kucy, Elias Bialy, Ignacio Herzun, Simon Kozaczek, Tomas Winnnik, Tomas Wlislo та Teodoro Pysemny. Згодом прибула наступна група, в складі якої була родина Atamaniuk. Ян Чайковський у своїй праці «Рицерж Євангелії» вказує, що загальновживаною мовою перших іммігрантів до Апостолес була українська. Окрім Місьйонесу українці їхали до Мендоси, Кордоби та Катамарки.

1896 р. у Галичині розгорнулася компанія по приверненню українських працівників на сезонні роботи до Аргентини. Загальноприйнятою датою початку української колонізації Аргентини вважається наступний 1897 р., коли група українських емігрантів з’явилася у м. Апостолес.

В кінці ХІХ ст. до Буенос-Айреса прибували численні кораблі з емігрантами – іспанцями, італійцями, українцями, поляками, та ін. – людьми які і творили Аргентину. Так само як порти в Нью-Йорку чи Філадельфії (Див. порт на Ла-Платі бачив і особисту трагедію багатьох відірваних від своєї землі переселенців з України. Це були такі самі люди, як і ті яким колись намагався допомогти на краківському вокзалі Василь Стефаник. Їх драма була такою ж, як описана в його оповіданні «Кам’яний Хрест» трагедія українського переселенця до Канади.

Саме наплив українців та інших мешканців Європи дав цим забутим поселенням новий поштовх для розвитку. М. Шеляговський писав до губернатора Місьйонеса Х. Лянуссе пише, що переселенці говорили польською мовою і рутенською говіркою. Губернатор Лянуссе дуже хвалив нових поселенців.

Феномен створення ефективної спільноти українців, їх господарчої моделі в умовах тропічних лісів тут в Місьйонесі та на прилеглій території Бразилії залишається незаслужено маловивченим. В Місьйонесі українці вирощували кукурудзу, пшеницю, картоплю, чай, мате, кавуни, дині, цукрову тростину, бавовну, рис та тютюн. По садах розводили цитрусові, оливи та абрикоси. За короткий час тут виросли міста, деякі з яких повні українських назв і мають українські церкви. Місьйонес ще чекає свого окремого українського путівника. А поки що втіленням усієї цієї історії є дивовижна музика нащадка українських емігрантів Місьйонеса – Чанго Спасюка.

Головний приплив українських іммігрантів припадає на 1901-1903 рр. Поселенцям тоді давали по 50 га землі та допомогу харчами та худобою.

Перенесемося знову в порт і поспостерігаємо за переселенцями. Ось новий корабель заходить у порт. Його палуби та надбудови заповнені людьми, які хто з цікавістю, хто з непокоєм, розглядають аргентинський берег. Перед висадкою з корабля на нього висаджувалася група перевіряючих, які контролювали документи іммігрантів перед тим як дозволити їм висадитися. Медичний контроль здійснювався також безпосередньо на борту. Іммігранти з заразними хворобами, божевільні, інваліди та старші за 60 років особи не отримували дозволу в’їзду до країни. В порту проводилася також інспекція багажу. Далі емігрантів доставляють у спеціальний готель. Перший такий готель з’явився у 1857 р. біля порту Буенос-Айрес. Це було невеличке приміщення збудоване під прибуття контингенту швейцарців. Готель розміщувався на . Зауважимо, що вихідна будівля цього готелю не зберіглася. Сьогодні на цьому місці знаходиться штаб-квартира Аргентинського центру інженерів.

Проте, якщо прийняти за точку відліку офіційну дату початку української еміграції – 1897 р. то два попередні готелі якщо і бачили в своїх стінах українців, то хіба що поодиноких. Натомість у 1888 р. почав працювати добре відомий готель іммігрантів під назвою «Ротонда» (названий так, зважаючи на свою форму). Задуманий як тимчасовий притулок, цей готель використовувався протягом більше 20 років. Саме в ньому зупинялася перша достовірно відома група українських емігрантів. У липні 1911 р. після закінчення більшого комплексу нового іммігрантського готелю в Північному Доці, «Ротонда» був закритий. Невдовзі його знесли, щоб побудувати суч. залізничний вокзал «Ретиро».

Ось як описував прибуття українських селян в 1903 р. очевидець:

«Вони (галицькі емігранти) не скаржаться на їжу та лікування, що їх вони отримують в «Готелі для емігрантів» чи на борту пароплавів, якими вони прибувають. Я зустрічав цих іммігрантів, їх було близько 500, дітей і дорослих. Вони прибули в Посадас на кораблі в кількості, яка вдвічі перевищувала вантажопідйомність судна. Я бачив як вони мовчки сходять з трапу, чоловіки та жінки. Несуть багаж на своїх плечах і терпляче чекають, поки їх не направлять в Апостолес. На їх обличчях не було написано нічого, окрім аж надмірної вдячності за скромне помешкання та харчовий пайок що їм надавалися».

Якщо ми пройдемо на самий початок Старого порту, а саме на схід від Північного доку (Dársena Norte), то побачимо величну будівлю хронологічно останнього готелю для іммігрантів (hotel de inmigrantes), . Цей комплекс було створено замість попередніх у 1906-1911 р. Зважаючи на це, цей готель – найстаріша збережена пам’ятка Буенос-Айреса пов’язана з українцями. Готель діяв до 1953 р. Наразі тут створено музей еміграції. Нажаль, експозиції присвяченої українським емігрантам тут поки що немає.

Buenos-aires-museum-emigrantiv.jpg
Будинок хоронологічно останнього готелю для іммігрантів, Буенос-Айрес. Фото 2020 р.

В готелі іммігрантам надавалася можливість самої початкової адаптації в найбільш критичний момент пошуку роботи чи місця поселення. В комплексі також знаходилися спальні приміщення, а також корпус, де іммігрантів навчали роботі на поширених сільськогосподарських машинах.

Ось як описує цей готель М. Данилишин, який прибув в Буенос-Айрес в 1927 р.з галицького с. Тернавка Жидачівського району Львівщини:

«перших п’ять днів прожив я в іммігрантському готелі, користуючися його даровим приміщенням та віктом, який починався питтям «Жерба-мате», що нам свіжим іммігрантам була зовсім не відома, а в додатку не дуже то й смакувала. Не дуже то смакували нам подавані там всі страви, але й за це треба було бути вдячним, бо все це було безоплатне. Іммігрантський уряд давав тоді 15-ти денний побут для кожного нового іммігранта, а в додатку давав ще також даровий білет на їзду залізницею навіть до найдальше віддалених місцевостей як провінції Сантьяго дель Естеро чи Тукаман…Головним осередком імміграційних скупчень був іммігрантський готель, але там обов’язували відповідні приписи для перебування. Зараз по приїзді та реєстрації кожний емігрант доставав свою легітимацію на вхід та вихід. Здавши свої багажі до «магазину», кожен емігрант мав можливість виходити та розшукувати своїх знайомих чи шукати праці протягом цілого дня, а ввечері за виказом легітимації приходити до означеної години спати до готелю даром. Вдень перебувати в готелі не дозволяли, хоч жінки і діти могли перебувати на подвір’ї і в городах посеред емігрантських забудувань. За легітимацією можна було приходити на обід та вечерю, але тут були визначені години, яких служба строго придержувалася і по 9-тій годині ввечорі не було можливостей зайти до середини готелі».

До Першої світової війни до Аргентини емігрувало близько 10 тис. українців, майже виключно з Галичини. Потрібно зауважити, що кількість мігрантів до Першої світової війни була незрівнянно меншою ніж до сусідньої Бразилії (де було особливе заохочення) чи Північної Америки.

Потрібно одразу зазначити, що не усі наважувалися перебиратися в віддалений суб-тропічний Місьйонес. Частина воліла залишитися в столиці Буенос-Айресі чи його околицях. Осідали українці і в розташованому неподалік містечку Беріссо. Це були здебільшого не одружені особи або родини без дітей, деякі з яких мали досвід заробітчанської праці в містах Австрії, Франції чи Пруссії, а деякі походили з містечок. Їх кількість оцінюють на 4 тис. На початку ХХ ст. спостерігалося також масове прибуття українців з Російської імперії до Буенос-Айреса. Ці східняки перебралися після революції 1905 р. та оселилися в Ла-Платі, Док-Суді та Беріссо. Зокрема, 1904 р. серед українських емігрантів згадуються волиняки. Початок українській громаді столиці Аргентини було покладено.

Наразі усім відвідувачам Буенос-Айреса пропонують відвідати яскравий квартал колишніх (переважно італійських) іммігрантів – Ла Бока. Проте, найближчим до центру Буенос-Айреса місцем компактного проживання українських емігрантів була інша дільниця – Док-Суд (Південний Док). Вона розташована за мостом на річці на південь від Ла-Бока за межами федерального міста. Саме тут розпочиналася довга історія української діаспори в Аргентині.

М. Данилишин описує, як в 1927 р. емігранти каталися тодішнім метро сідаючи на Травневій площі та їдучі до кінцевої станції Прімера Хунта. Окрім того емігранти реєструвалися в будівлі тодішнього банку Бостон (наразі інший банк) по , щоб через нього отримувати листи з Батьківщини. Висотна будівля банку має виразний скульптурний фронтон з художніми барельєфами.

Будинок колишнього банку «Бостон», фото 2017 р.
Будинок колишнього банку «Бостон», фото 2017

З будівлею цього банку пов’язана історія однієї талановитої української емігрантки з славного роду Драгоманових. У 1928 р. до Південної Америки вирішила переїхати Оксана Драгоманова. Спершу оселилася в Ріо-де-Жанейро (Бразилія), даючи приватні уроки французької та німецької мов. Бразильський клімат не сприяв її здоров’ю, й того ж року з півторa песо в кишені вона переїхала до Арґентини, де відчула, що може:

користуватись усіма правами громадянства, а не бути небажаною чужинкою, як це було у Відні, в Берліні, в Парижі. Арґентина – молода держава, яка має багато просторів і дозволяє усім людям доброї волі будувати тут своє життя, не втручаючись і не перешкоджаючи жити як вам подобається, аби ви не порушували державних законів та жили в згоді з приписами моралі”.

Оселившись у Буенос-Айресі, Оксана Драгоманова попервах заробляла на життя шиттям і перукарством. А через місяць влаштувалася до філії північноамериканського банку “Бостон” на вакансію урядовця польсько-російського відділу. Серед вкладників банку виявився великий відсоток українців, для яких старанням Драгоманової було відкрито український відділ, що проіснував до початку Другої світової війни й налічував майже дев’ять тисяч осіб. Та все ж, попри ґрунтовну освіту, авторитет і заслужену повагу керівництва банку впродовж тридцяти років праці, Драгоманова не сягнула високої службової позиції – на її думку, через нерівноправність жінки у латиноамериканських країнах.

У Буенос-Айресі Оксана Драгоманова присвятила себе громадській роботі. Драгомановську відданість українській ідеї, свій організаторський досвід вона виявила у заснуванні першого українського жіночого товариства в Арґентині, головою якого її пізніше обрали (1931). Тоді ж вона працювала над укладанням підручника української мови для дітей іммігрантів. Стараннями Драгоманової побачив світ українсько-іспанський словник “Перші кроки українця в Арґентині”: вона не лише виступила його співавторкою, а й забезпечила його видання коштом банку “Бостон”. В банку “Бостон” також працював М. Данилишин.

Але повернемося до інших українських емігрантів в Буенос-Айресі. Центром скупчення емігрантів була площа біля вокзалу «Ретіро». Ось як описує це М. Данилишин:

«Головним осередком імміграції була площа «Ретіро» перед залізничними станціями тієї ж самої назви, де довкола його досить високої вежі з годинником та віндою (ліфтом-авт), яка вивозила цілі групи людей наверх вежі з відки можна було оглядати панораму на місто або на жовті води срібної ріки…на лавках постійно приміщувалися цілі групи іммігрантів, які обговорювали чи віршували там свої щоденні справи. В неділю зібрання іммігрантів перетворювалися на подобу «пікніку», де збиралися сотні людей, при чому не обходилося без різних «мітингів», що їх влаштовували – євангелісти чи соціалісти та згромадження «Війська спасіння», що свої зібрання проводили за участі музики та співу. Це також притягало сумних та стужених іммігрантів, і було багато таких, що приходили туди, не лише не маючи праці, а також і такі, що в їх кишенях «віяв вітер», як це вони пригноблено висловлювалися».

Автор цих строк, ще не здогадуючись про цю історію, теж з’їв не одну канапку тут на лавках під час мандрів по Буенос-Айресу.

Працю в самому Буенос-Айресі знайти було важко. Новий Порт тоді тільки будувався, але туди приймали тільки знаючих мову. На вулиці Alem були агентства праці, кав’ярні та розважальні заклади, які орієнтувалися на моряків. Тут повно було злодіїв та аферистів. Українські емігранти намагалися їх уникати та попереджали про небезпеку інших. В околицях міста була тоді дешева земля. Проте українці її не купляли, сподіваючись заробити та повернутися до дому. Українці знайшли роботу на холодильниках, виробництві шкіри та м’яса, а також електростанції Док-Суда (тоді El Docke). В цей час вони оселися в цьому містечку, що було відділено від федерального міста гирлом річки Матанса-Ріачуело. Тут і досі збереглися ряди невеликих будинків з бляхи. Спочатку саме в таких будинках українці винаймали помешкання зі спальнею, кухнею та туалетом. На Док-Суд з федерального міста переправлялися човном, бо мосту не було. Потім це робили старим мостом, який зберігся до нашого часу. З об’єктів пов’язаних з українцями збереглися електростанція та стадіон «Спортіво» (звичайно оновлений). Наразі українці в Док-Суд вже не живуть, натомість цей район є зараз став депресійним і небезпечним для туристів місцем.

Варто зауважити, що не всі українці, з’являлися в ранній період в Буенос-Айресі в якості емігрантів. На знаходиться відомий в усій Південній Америці театр «Колон» (з іспанської Колумб). В ньому під час своїх турів в Аргентині виступала відома українська оперна співачка Соломія Крушельницька. Аргентина посідала особливе місце в артистичній долі співачки. Вона називала її своєю «третьою Батьківщиною», мала там численних друзів і прихильників.

Тут у складі італійської трупи співачка виступала впродовж 1906-1913 рр. майже кожен літній оперний сезон – спочатку в «Театро де ля Опера» (), а згодом у вищезгаданому «Театро дель Колон». «Опера» наразі замінена сучасною будівлею, а от «Колон» – найвідоміший театр Південної Америки, дійшов у всій своїй давній величі.

Театр "Колон" в Буенос-Айресі, в якому концертувала Соломія Крушельницька
Театр «Колон». Фото з мережі

Після завершення оперної кар’єри С. Крушельницька приїхала до Буенос-Айреса у 1923 р. із сольними камерними концертами. З Аргентиною пов’язана важлива подія в особистому житті Соломії Крушельницької – 19 липня 1910 р. вона вийшла заміж за Чезаре Річчоні – італійського адвоката, “надаючи перевагу, – як писала газета “El Diario”, – буенос-айреському цвітові апельсинів (портеньйосу) над квітами будь-якої іншої країни”.

Акт реєстрації шлюбу відбувся в закладі цивільної реєстрації №14 (адреса потребує уточнення). Церемонія, що проходила в інтимній обстановці, відзначалася скромністю і простотою… Все діялося без надмірної пишності. Крушельницька була одягнена з елегантною простотою, а її лагідний погляд і усміхнене обличчя випромінювали радість від цієї ідилічної події, пройнятої невдаваною щирістю і пишністю почуттів. По завершенні формальностей в оточенні вибраних друзів вирушили на сніданок до готелю “Плаза” (на той час найсучасніший готель міста – один з перших хмарочосів, відкритий 1909 р. за адресою , існує і зараз в перебудованому стані і функціонував як готель “Маріот-Плаза”).

60-hotel-plaza.jpg
Готель «Плаза». Фото 2022 р.

За столом серед духмяних орхідей і цикламенів сиділи разом із синьйориною Крушельницькою і адвокатом Річчоні синьйора Кано-П’яцціні, синьйор Рафаеллі, командор Чіттадіні, адвокат Какаче, синьйор Ґульєльмо Емануель і професор Поньі.

Часописи широко висвітлювали цю подію, рясніли сердечними вітаннями, супроводжуючи їх фотографіями подружжя (щоправда, газета “La Nacion” у своєму повідомленні назвала С. Крушельницьку – австрійкою). А музичний світ Буенос-Айреса відзначив цю подію оперою А. Бойто “Мефістофель” на сцені театру “Опера” та концертом в “Prince George’s Hall”, , не зберігся) на честь Соломії Крушельницької де Річчоні. Наразі в Буенос-Айресі живе онука співачки.

Наступною метою нашої подорожі є семінарія Вілла Девото (Seminario Villa Devoto).

Вона, за переказом (потребує документального підтвердження) пов’язана з ще одним відомим відвідувачем Буенос-Айреса – митрополитом Андрієм Шептицьким.

На час перебування А. Шептицького в Римі в 1920 р. припало що владика Іван Франсіско Браґа з Куритиби (Бразилія) написав до конгрегації Східної Церкви про те, що у його єпархії проживає близько 50 тисяч русинів та просив терміново вислати туди візитатора. Конгрегація звернула належну увагу на це прохання і 4 лютого 1921 р. видала окремий декрет, яким уповноважила митрополита Андрія Апостольським Візитатором для пастирських відвідин українських парафій у Бразилії та Аргентині. Конгрегація призначила Митрополита Андрія через те, що він мав візитації до Канади та США і міг би «продовжити поїздку аж до Бразилії та Аргентини для ознайомлення з реальними потребами цього “доброго населення”», та просила його, щоб відвідавши українців в Бразилії й Аргентині, він, опісля, подав звіт про їх стан. Тут варто зазначити, що ця пастирська місія в ролі Апостольського Візитатора стала здійсненням мрії Митрополита Андрія, щоб відвідати своїх вірних у Південній Америці та підтримати їх дух. А становище українців тут було важким:

«В межичасі, коли польський уряд старався перед Апостольським Престолом про усунення Кир Андрея, Папа Венедикт XV висилає його від імені Священної Конгрегації для Східньої Церкви, на Апостольську Візитацію українських поселенців в Бразилії і в Аргентині. Хоч у тих краях поселення український нарід був дуже прив’язаний до своєї Церкви, то його релігійне положення було жалюгідне: польські священики, що там перебували, переконали місцевих єпископів, що українці, це польський нарід, отже немає потреби спроваджувати українських священиків або давати дозвіл на працю тим священикам, що на те зголосились. А що українці не хотіли прийняти латинських священиків, особливо польських, з бігом часу вони могли бути заражені на небезпеку схизми (переходу на православ’я – авт.)».

Окрім представлення Апостольській Столиці положення та потреб українських вірних у цих країнах, митрополит Андрій використав ці поїздки до обох Америк для збирання коштів для сиріт у Галичині та полагодження справ про призначення греко-католицьких єпископів для США та хоча б одного до Південної Америки (насамперед до Бразилії).

Під час своєї подорожі в Південну Америку у 1922 р. А. Шептицький доїхав пароплавом до Ріо-де-Жанейро, звідки вирушив до місць компактного проживання українців в Бразилії – Куритиби та Прудентополісу. Звідси він також добрався до аргентинського Місьйонесу, відвідавши з 12 червня Апостолес та інші поселення. 27 червня 1922 р., повертаючись з Місьйонесу, кир Андрій переночував в Буенос-Айресі після чого сів на корабель до Чикаго.

Андрій Шептицький – нащадок сполонізованого руського роду, брати якого вірно служили Польщі несподівано для його оточення почув себе українцем. Він також зміг зробити неймовірне – перетворив греко-католиків з підданих поляків, які все більше полонізувалися на відданих українським ідеям патріотів. Таким чином, греко-католики з колишніх відступників інтересів свого народу перетворилися на найбільш свідому з українських церков, з твердою поставою, яка протидіяла спробам асиміляції українських національних громад не тільки в Польщі, але й по всьому світі.

5 лютого 1921 р. президент Аргентини своїм декретом офіційно визнав УНР. А у вересні 1921 р. року Аргентину відвідав також представник ЗУНР Петро Карманський. Він мав задачу збирання коштів на потреби республіки, для чого відвідав Буенос-Айрес і компактні українські поселення. У 1922–1932 роках П. Карманський проживав у Бразилії та Аргентині. Згодом він став відомим українським громадським діячем української діаспори в Бразилії.

А у липні-вересні 1923 р. Аргентиною гастролювала колишня Республіканська капела УНР під керівництвом диригента Олександра Кошиця. Тут вона виступала як комерційний проект Макса Рабінова у Буенос-Айресі, Ла-Платі, Кордові, Росаріо та Баїя-Бланка. Зокрема, в Буенос-Айресі концерти відбулися у театрах «Колізей» та «Авеніда». Аргентинська публіка з захопленням відкрила для себе українську музику, зокрема легендарний «Щедрик» Миколи Леонтовича.

Між двома світовими війнами, особливо в 1925-30 рр. до Аргентини емігрувало ще близько 50 тис. українців з Галичини (бл. 28 тис.), Волині та Полісся (19 тис.), а також з Закарпаття (2 тис.) та Буковини (1 тис.). Це були в масі селяни з незначним відсотком інтелігенції (переважно учасники визвольних змагань).

Спочатку українці в Буенос-Айресі не мали тут ані громадських організацій, ані церкви.

Незважаючи на те, що в Аргентині вже було досить багато українців, проблемою як греко-католицької (галичани), так і православної (переважно буковинці) громад була відсутність церкви та священика. Галичани з Місьйонес просили греко-католицького священика з Перемишля чи Станіславова (суч. Івано-Франківська), з чим звернулися до митрополита. Під юрисдикцію римського ксьондза вони вперто йти не хотіли. Їх православні сусіди буковинці переконали земляків з Галичини разом звернутися по священика з Московського патріархату до російської місії в Буенос-Айресі.

Пройдемо в старовинний квартал Сан-Тельмо і оглянемо православну церкву св. Трійці, , зведено в класичному російсько-візантійському стилі. Варто знати, що прислужилася вона і українським православним.

Російський консул в Буенос-Айресі звернувся до царя Олександра ІІІ тут щодо відкриття православної місії. Цар підтримав ідею, і в 1891 р. протоієрей Костянтин Ізразцов прибув у Буенос-Айрес. Він і випросив у царя кошти на зведення православної церкви у місті. У 1901 р. храм був відкритий в присутності президента Аргентини Хуліо Рока. Проте вірян у парафії було не багато. У 1900 р. справи церкви дещо покращились з-за її відвідування частиною українців. Дияконом тут, зокрема, був полтавчанин І. Міленко.

Відчуваючи можливість впливу на позбавлену пастиря українську громаду, російська православна церква Московського патріархату шукала священика, який би володів українською мовою та готовий був поїхати в Аргентину. Визвався диякон Тихон Гнатюк з Житомира, який поїхав служити в Місьйонес – місто Трес-Капонес. Саме він був першим православним священиком, який служив українцям Аргентини спочатку як священик Московського патріархату. З часом він перейшов до структур Української автокефальної православної церкви, які з’явилися у Аргентині. Тихон Гнатюк також організував у Місьйонесі одну з перших українських шкіл.

Пізніше, 25 травня 1928 р. в церкві св. Трійці в Буенос-Айресі відбулася перша жалобна служба по С. Петлюрі, яку влаштували колишні вояки УНР, а відправив перший український православний священик в Буенос-Айресі – Микола Чернявський.

Є інформація, що перша українська школа для поселенців міста Буенос-Айрес з околицями постала у 1910 р. в дільниці Белграно. Її вів вчитель Пилип Бак. Він працював в Док-Суді та приймав участь в будівництві військового порту «Пуерто Белграно». Він також створив першу українську читальню в Буенос-Айресі. Але згодом його учні розійшлися на заробітки, а він сам подався до Бразилії. Зважаючи на це організованого життя українців в Буенос-Айресі, на відміну від Місьйонесу (де 1907-1910 рр. виникла перша «Просвіта») до 1920-х рр. не було.

Втім, українці також входили до російських організацій в Аргентині, таких як «Федерація російських робітників в Південній Америці». Існували і приватні ініціативи. Зокрема, власники одеського ресторану на , Дмитро Поліщук та Фелікс Мотус ініціювали постановку п’єс та закупили книжки для пивоварні Llavallol, де працювали українці.

У лютому 1924 р. засновано першу українську організацію в провінції Буенос-Айрес – «Молоду Громаду» в Беріссо. Перша її садиба була розміщена по вул. Lisboa 309. Пізніше придбано ділянку на головній вулиці Беріссо – вул. Montevideo. Тут 07.09.1930 р. було відрито нову садибу товариства. На сьогодні це найстаріший будинок «Просвіти», що збергіся у всій провінції Буенос-Айрес та федеральному місті.

А на початку серпня 1924 р. відкрито першу «Просвіту» в Буенос-Айресі, яка з 1924 по 1926 р. розташовувалася за адресою . У 1926 – 1927 рр. «Просвіта» розташовувалася на , а у 1927 – 1928 рр. на .

Prosvita-cannig-ortiz.jpg
Будинок, в якому знаходилася Централя «Просвіти» до 1926 р., вул. Ortiz 1236. Фото 2020 р.

Buenos-aires-prosvita-aroz.jpg
Будинок, в якому знаходилася Централя «Просвіти» в 1926-27 рр., вул. Araoz 1261. Фото 2020 р.

Buenos-aires-prosvita-lavajecha.jpg
Будинок, в якому знаходилася Централя «Просвіти» в 1927-28 рр., вул. Lavalleja 726. Фото 2020 р.

19 лютого 1926 р. засновано «Просвіту» в Док-Суді на . Саме тут почав виходити часопис «Українське слово». Усі три організації спочатку діяли як незалежні. В 1928 р. вони об’єдналися, при чому Централею стала «Просвіта» в самому Буенос-Айресі (адже тільки вона була офіційно зареєстрована аргентинською владою), натомість “Молода Громада” в Беріссо стала філією №1, а “Просвіта” в Док-Суді філією №2.

Філія «Просвіти» в Док-Суді була однією з найбільш активних у мережі аргентинської «Просвіти». Саме вона за спогадами М. Данилишина у 1927 р. давала виставу «Невільник» та забаву до ранку в салоні на навпроти електростанції. Ця електростанція , на якій також працювали українці, зберіглася до нашого часу.

Він же згадує розташований неподалік ресторан «Карпати». М. Данилишин так описує тодішній Буенос-Айрес:

«В тих часах Буенос-Айрес розростався в ширину, а не у висоту. Хмародерів тоді не було взагалі, але саме місто було вже тоді досить розлоге і з великими парками і їх постійною зеленню представлялося досить гарно ».

В 1930 р. зусиллями голови філії «Просвіти» в Док-Суді Степана Мадзія вийшов перший українсько-іспанський словник, один з перших в світі.

В цей же рік перша «Просвіта» в Аргентині, яка була сформована ще в 1910 р. в Місьйонесі, а конкретніше в місті Апостолес, стала філією центральної «Просвіти» в Буенос-Айресі. Так столиця Аргентини стала офіційним центром української спільноти в країні.

Згодом філії почали виникати в інших місцях. Станом на 1940-ві рр. існувало вже 24 філії, 5 в великому Буенос-Айресі, 3 в провінції Санта Фе, 8 – в Місьйонесі, 5 – в Чако, 1 – в Мендозі, 1 – в Сантьяго де Естеро та 1 – в Тукамані. Зокрема, 14 жовтня 1934 р. виникла філія «Просвіти» в містечку Piňeyro, , а пізніше за адресою .

Філія «Просвіти» виникла 05.05.1935 р. у містечку Valentin Alsina за адресою .

14.03.1937 р. виникла філія «Просвіти» в містечку Villa Lugano, але далі не розвинулася.

25 травня 1928 р. в будинку централі «Просвіти» по відбулися дуже важливі збори. Півтори сотні людей зібралися тут, щоб вирішити подальшу долю «Просвіти». В цей час в «Просвіті», яка позиціонувала себе як виключно культурно-просвітня організація знаходилися представники трьох політичних угруповань: гетьманці-державники, демократи (прибічники УНР), а також комуністи. Під час зборів, секретар «Просвіти» Іван Кривий нейтралізував лівих, які прокралися до організації, натравивши на них аргентинську поліцію. Остання з’явилася на засідання і провела арешти прямо в централі. Це врятувало незалежність цієї української організації в Аргентині.

В червні 1928 р. «Просвіта» переноситься до нової домівки по , де розміщувалася до 1930 р.

Buenos-aires-prosvita-valle.jpg
Будинок по вул. Valle 1362, в якому розміщувалася «Просвіта» в 1928-30 рр. Фото 2020 р.

Продовжуючи подорож слідами «Просвіти» в Буенос-Айресі відвідаємо також затишний район Палермо, а конкретніше . Тут знаходився будинок (наразі замінений на багатоповерхівку), в який переїхала організація з 1 травня 1930 р., аж до закінчення будівництва власної домівки на вул. Soler 5039 (будинок закуплено 1947 р., а «Просвіту» тут буде посвячено 19 грудня 1959 р.). Саме на було перенесено редакцію часопису «Наше слово», перша редакція якого знаходилася по .

«Просвіта» та інші організації в передвоєнний період для своїх заходів також знімали залу німецького товариства «Vorwarts», . Зокрема, тут 3 січня 1931 р. виставою «Невільник» започаткував свою діяльність театр «Мрія». Також якийсь час винаймали приміщення вірменського салону.

Позитивним були старання товариств, в першу чергу «Просвіти» і «Відродження», придбати власні домівки. Але нерухоме майно не тільки полегшувало працю, але й накладало на керівництва товариств зобов’язання придбати фонди. Це в свою чергу заставляло посилювати кількість заходів і створювати більш струнку організаційну структуру. «Просвіта» була першим українським товариством в Аргентині, яке придбало власні домівки. Першу домівку «Просвіти» було посвячено 25 травня 1930-го р. греко-католицьким священиком о. С. Вапровичем, на передмісті Док-Суд (розпочали будувати в 1929 р.) по вул. Billinghurst 1768.

Вона була дуже скромна з дерева та бляхи, але у цій портовій дільниці з огляду на поганий ґрунт усі будинки тоді так будували. 28-го березня 1932 р. при збудованій домівці відкрито першу в місті «Рідну Школу» (нав’язуючи до «Рідної Школи» на Галичині). Чисельністю та рівнем навчання школа при філії товариства «Просвіта» в Док-Суді якісно переважала інші.

Будинок наразі не зберігся, як і ця вулиця, адже тут прокладали автостраду і будинок під знос викупив аргентинський уряд. Наразі вул. Billinghurst знаходиться в іншій частині міста. В 1949 р. філія «Просвіти» на Док-Суд закупила нову ділянку та почала будувати тут наступну садибу, яка була добудована до другого поверху в 1956 р. У 1968 р. і по цьому місцю де стояла «Просвіта» знову пройшла автострада. Тож «Просвіту» ще раз перенесли до сусіднього містечка Авельянеда, де збудували садибу за адресою .

Прогулюючись вул. Maza, можна побачити високу будівлю з вивішеним на ній синьо-жовтим прапором. 5 травня 1942 р. до цієї власної домівки по вул. Maza 150, яку закуплено на власність організації, переїздить друге за значенням українське товариство Аргентини – «Відродження» та редакція його газети «Наш Клич». Виникнення «Відродження» пов’язана з тим, що у 1930-х рр. частина української громади в Аргентині прагнула до створення націоналістичної організації, орієнтуючись на ОУН Є. Коновальця. Прихильники такого шляху відчували потребу підготовки військово-вишколених кадрів, які можуть бути потрібні в боротьбі за незалежність України. Дане прагнення спочатку реалізувалося в рамках спортивного товариства «Сокіл» при «Просвіті» (діяв з 1931 р.). Пізніше через небажання «Просвіти» політизуватися радикальне крило в 1934 р. утворило самостійну організацію Українську Стрілецьку Громаду (згідно традиціям Галичини).

В 1930-х рр. частина української громади в Аргентині прагнула до створення націоналістичної організації, орієнтуючись на ОУН Є. Коновальця. Прихильники такого шляху відчували потребу підготовки військово-вишколених кадрів, які можуть бути потрібні в боротьбі за незалежність України. Дане прагнення спочатку реалізувалося в рамках спортивного товариства “Сокіл” при “Просвіті” (діяв з 1931 р.). Пізніше через небажання “Просвіти” політизуватися радикальне крило в 1934 р. утворило самостійну організацію Українську Стрілецьку Громаду (згідно традиціям Галичини).

Товариство «Відродження» утворилося шляхом об’єднання в 1938 р. частини організацій «Сокіл» (створеної 1931 р.) та Української Стрілецької Громади (створеної 1934 р.). Спочатку об’єднана організація називалася Організація Державного Відродження України (ОДВУ), але у зв’язку з урядовою забороною займатися політикою, з 1939 р. вона почала назватися просто «Відродження». Пізніше, після війни ця організація, на відміну від «Просвіти», яка була реанімована бандерівцями, була обрана мельниківцями. Тож сумний поділ, який виник між українськими організаціями, на жаль, перенісся і на аргентинську землю. Організація «Відродження» розміщується на вул. Maza і зараз. Окрім того в цій же будівлі розміщується Центральна Репрезентація Українців в Аргентині (не досить вдала спроба об’єднати українські організації), та колись розміщувалися Союз Українок, Союз Аргентинсько-Українських Студентів – САУС та Союз українських купців та промисловців.

Інші організації не мали свого приміщення. Зокрема, гетьманці-державники до 1937 р. збиралися в естонському клубі Буенос-Айреса (це було приватне помешкання, адресу якого ще потрібно встановити). Після 1937 р. гетьманці збиралися по хатах своїх членів. В Буенос-Айресі існували також такі організації як «Січ» на Док-Суді (1931 р.), Український національний клуб (1931 р.), Спілка Інженерів (1931-32 рр.), Бюро опіки над українськими емігрантами (1932 р.), товариство «Самопоміч» (1933 р.), Союз українських монархістів-державників «Плуг і Меч» (1936 р.), Комітет українців в Аргентині (1943 р.). Скільки наразі майже забутої активності, скільки забутих діячів!

Українці працювали в комерційних закладах Буенос-Айреса. Варто згадати закордонний відділ банку «Національ Сіті Банк оф Нью-Йорк» по , де ведучу роль мали інженер І. Андрущенко, а також працювали С. Сокіл та пані Малицька. Проте його скоро ліквідували з-за кризи. І. Андрущенко також заснував у 1931 р. в Буенос-Айресі кредитно-допомогову організацію «Взаємна допомога».

Все ще важко стояла справа з духовною опікою українців Буенос-Айреса. Духовну опіку греко-католикам міста в 1930-х рр. старався забезпечити о. С. Вапрович, який працював у Місьйонес. Він закладав при всіх церквах та каплицях церковні братства, організовував гуртки українознавства, аматорські гуртки, читальні, заложив дяківську школу. Не зважаючи на відстань біля 1000 км і понад 35 годин їзди потягом, він три рази побував у Буенос-Айресі (між 1930 та 1934 рр.), де відправляв богослужіння у латинських церквах або у вищезгаданій домівці «Просвіти» в Док-Суді, яку він посвятив у 1932 р.

Виконував також інші релігійні обов’язки. У своїй праці він описує релігійне становище українських поселенців у Буенос-Айресі так:

«їздив я тоді по різних частях міста та околиці, щоб пізнати українські колонії. І дізнався я що у Буенос-Айресі, в місті й недалекій околиці, живе около 40 тисяч українців, з чого 70 процент, себто 25 тисяч греко-католиків. І нема там ні одної нашої церковиці, ні священика!…Отже, як вони дуже опущені духовно…Про це в Галичині мало хто мав поняття».

Висновки священика не залишилися без уваги.

Костел святого Сакраменту, вул. San Martin 1039 – місце шлюбу Михайла Данилишина та Розалії Бойчук у Буенос-Айресі. Фото 2020 р.
Костел святого Сакраменту, вул. San Martin 1039 – місце перших греко-католицьких богослужінь у Буенос-Айресі. Фото 2020 р.

За адресою , неподалік від пам’ятника герою Аргентини височіє стрімка брила неороманського костелу святого Сакраменту (Baslica del Santsimo Sacramento).

4 грудня 1939 р. та 28 січня 1940 р. в цьому костелі відбулося архієрейське богослужіння за участі апостольського візитатора єпископа Івана Бучка, який приїхав з Риму з метою владнати релігійне життя греко-католиків Аргентини. Єпископ подбав про греко-католицького священика для Буенос-Айресу. В березні 1940 р. о. Іпатій Майка переїхав з Місьйонесу до містечка неподалік Буенос-Айреса – Беріссо. 25 січня 1942 р., в самому Буенос-Айресі, він також започатковує регулярні богослужіння в костелі святого Сакраменту.

Натомість православна спільнота, в 1930-х рр. продовжувала і надалі частково використовувати вищезгадану російську церкву св. Трійці. З життям православних українців в Буенос-Айресі в цей час пов’язана і цікава споруда садиби грецької спільноти по . З першого погляду стає зрозуміло, що вона витримана в стилі античної традиції. Саме тут, у грецькій церкві відправляв богослужіння єдиний український православний священник у місті – о. Микола Чернявський. Зокрема, тут 25 травня 1938 р. він відправив богослужіння на спомин С. Петлюри.

1930-ті рр. були важкими, як для українців в Аргентині, так і на батьківщині. В 1930-х уряд Х.Е. Урібуру обмежив еміграцію та заборонив емігрантські зібрання на Ретиро. 1930-34 рр. були часом великого безробіття. Оглядаючи сучасний Новий порт (Puerto Nuevo), варто пам’ятати існували імпровізовані табори безробітних, серед яких було багато українців. Бідолах, що тут збиралися підгодовували військові.

Аргентинські українці не були пасивними щодо долі своїх побратимів на Західній Україні, окупованій Польщею. 26 січня 1936 р. в Буенос-Айресі пройшли українські протести проти осудження ОУН-івців С. Бандери М. Лебедя та ін. на Варшавському процесі. В цей час на міських мурах з’явилися плакати. Протест проти пацифікації пройшов під «Салоном 20 вересня» (salon XX de Septiembre – салон збудований італійцями для їх товариства 20 вересня (дата об’єднання Італії), який розташовувався по . Наразі тут стару забудову знесено та будинку з таким номером немає. Ситуацію пильно контролювало польське консульство в Буенос-Айресі, яке, як повідомляло «Українське Слово» станом на 28 вересня 1930 р. знаходилося по . Воно намагалося вплинути на аргентинську владу з вимогою припинити активність українців.

Члени «Просвіти»: Михайло та Пауліна Данилишини (брат і сестра), Якуб Мудрий, Ксенія Савчук, Олекса Дорош, Степан Камінський, Ярослав Беленець, Микола Савчин, Андрій Тесля, Онислав Качалуба також пожертвували гроші на будівництво хати для читальні “Просвіти” та кооперативи “Час” в с. Тернавка Жидачівського району Львівської області.

Ternavka-czytalnia-prosvity.jpg
Будинок читальні “Просвіти” та кооператива “Час” в с. Тернавка. Фото 2000-х рр.

Відвідаємо .

Серед алей цвинтаря знайдемо прямокутний гробівець бойовика ОУН Григорія Мацейка. Після виконання замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького у Варшаві Г. Мацейко (псевдо Гонта) з 1935 р. постійно мешкав у Аргентині.

Про Г. Мацейко вдалося дещо довідатися від Лідії Данилишиної – дружини сучасного голови «Просвіти» в Аргентині – Юрія Данилишина. Мацейко працював з батьком пані Лідії – Василем Марковичем в Сан-Ніколас Саміс біля Розаріо в Чако в майстернях на металургійних підприємствах, на виготовленні бляхи та різних речей. Г. Мацейко проживав під литовським ім'ям та прізвищем – Pedro Ovilavičius. Пізніше він мешкав у містечку Ланус біля Буенос-Айреса. Тут помер 13 (за іншими даними 11) серпня 1966 р. і був похований на місцевому цвинтарі. Могилою тривалий час опікувалися місцеві ОУН-івці, наразі нею опікується родина Данилишиних. Координати гробовця .

Окрім цвинтаря Ланус, українці спочили також на так званому Британському цвинтарі Буенос-Айреса. Тут ховали тих, хто не належав до католицького віросповідання, зокрема, православних священиків. Тут також поховані Михайло Данилишин та Розалія Бойчук – батьки Юрія Данилишина (34°35.4300’ S, 58°27.900’ W). В 2020 р. автором було детально обстежено цей цвинтар. Виявлено численні українські поховання, зокрема могилу художника Бориса Крюкова та його дружини Ольги (34°35.4750’ S, 58°27.7910’ W). Тут також поховано київського архітектора Миколу Шехоніна (34°35.4750’ S, 58°27.7910’ W).

Могила Михайла Данилишина та Розалії Бойчук на Британському цвинтарі Буенос-Айреса. Фото 2020 р.
Могила Михайла Данилишина та Розалії Бойчук на Британському цвинтарі Буенос-Айреса. Фото 2020 р.

З інших українських поховань зафіксовано наступні: Феодосій Мельничук, Марія Одуд Мельничук, Платон Одуд, Олександр Одуд (поблизу могили Данилишиних), Борис Павлюченко (1885-1943) 34°35.4900’ S, 58°27.7970’ W, Марія Чубай, Данило Чубай, Ілля Чубай (34°35.4740’ S, 58°27.7850’ W), Ілля Скулинець та Ольга з д. Варейчук (зліва від поховання Крюкова), Ізабела Гаврилюк та Юрій Гаврилюк (імовірно з Холмщини – також поруч з Крюковим), Томко Касіянчук (підпис українською мовою), Єва Данчук, Василь Касіянчук (34°35.5030’ S, 58°27.8350’ W), Василь та Тетяна Ігнатенко (підпис українською мовою, 34°35.4960’ S, 58°27.8520’ W, поховання Паньковецьких Івана, Дарії та Раїси (баби) (34°35.4800’ S, 58°27.8410’ W), Василь а Галина Шинкаренко (34°35.4850’ S, 58°27.8430’ W), Левка та Єви Кричуків, Гоя Степана (34°35.4900’ S, 58°27.8740’ W), митрофорний пресвітер о. Борис Арійчук, Євген Арійчук, Мирослава Арійчук (34°35.4740’ S, 58°27.8880’ W), Михайло Михайленко (1970-2008), (34°35.4610’ S, 58°27.8910’ W), Федір та Стефанія Святкевич, Микола Врдоляк (34°35.4210’ S, 58°27.9020’ W), Феодора та Іван Мирошниченко (34°35.4210’ S, 58°27.9020’ W), Юлій Дудзинський (1928-1958, 34°35.4050’ S, 58°27.9080’ W), Петришини Самуїл, Антоніна та Віра (34°35.3960’ S, 58°27.9280’ W), поховання Муха та Марченко (34°35.4100’ S, 58°27.9290’ W).

В різних частинах міста відбувалися події українського культурного життя. Добре відома туристам гомінка частково пішохідна вул. Florida в самому серці Буенос-Айреса з її бутиками та магазинами. 31 серпня – 12 вересня 1936 р. тут за адресою у галереї Мюллер відбулася виставка українського художника – графіка Віктора Цимбала. На виставці він представив перші свої картини, які зображали Патагонію та Вогняну Землю, серед них була картина з зображенням льодовика яка наразі зберігається в централі «Просвіти» на вул. Soler). Роботи В. Цимбала з повним правом дозволяють зарахувати його до художників дикої природи.

Віктор Цимбал був вояком УНР. Він втік 1923 р. з табору інтернування в Польщі та навчався в школі декоративного мистецтва в Празі. Емігрувавши в 1928 р. до Аргентини, працював над створенням афіш в стилі неореалізму для аргентинських, американських та європейських компаній, мав шість престижних премій. Зважаючи на свої можливості, був одним з найбільш активних спонсорів «Просвіти».

Саме завдяки Віктору Цимбалу в Буенос-Айресі з’явилась одна з перших українських денних шкіл (всі українські школи спочатку були денні і лише із часом перетворились на суботні), приміщення для якої досить тривалий час він винаймав за власний кошт і навіть повністю оплачував сніданки для учнів. Дружина Тетяна Михайлівська-Цимбал працювала у цій школі вчителем початкових класів (див. ).

Дана школа існувала по вул. Alsina 2832 при вищезгаданому італійському салоні 20 вересня, будівля якого не зберіглася (хоча поблизу є низка старих будинків). А шкода, бо вона бачила низку українських заходів:

28 березня 1937 р. тут відбулося свято Т. Шевченка, про яке писала аргентинська преса. 23 січня 1938 р. тут же проходило Свято Державності. 28 червня 1938 р. в пройшло масове віче на честь Є. Коновальця, 1940 р. – урочиста академія на честь Івана Бучка, а 11 грудня 1943 р. тут представлено драму «Євген Коновалець» Нестора Величковського.

12 травня 1938 р. в іншій залі по влаштовано перший виступ хору під керівництво А. Ліхнякевича. 28 березня 1947 р. тут також відбувся виступ оперних співаків Софії та Івана Шведових.

В Буенос-Айресі з 1930-х рр. діяла українська друкарня «Чемпіон», яка належала Володимиру Савичу, Йосипу Кузмичу та ще одному співзасновнику. Де знаходилася друкарня в цей час поки не встановлено.

Станом на 1938 р. в Буенос-Айресі було вже 15 тис. українців. В околицях проживало ще 35 тис. наших земляків.

Вибух Другої світової війни українці спочатку зустріли з ентузіазмом, адже він обіцяв визволення України з під чужого панування. Проте водночас люди були свідомі, що то буде за війна. Зокрема, «Українське слово» – часопис «Просвіти» вийшов з матеріалом «Війна – нова трагедія Європи». Аргентина, як відомо, залишилася нейтральною (хоча в країні були сильні німецькі симпатії та діяла німецька розвідка), проте громадська думка, як представників української громади, так і аргентинців загалом, була поділена. Зокрема, у 1941 р. Союз українсько-білоруських робітничих організацій (СУБРО) створив комітети допомоги Радянському Союзу від Патагонії до Місьйонесу. Більшість же українських організацій СРСР не підтримували. Саме тому, прихильники СРСР та союзників не тільки звинувачували українські націоналістичні організації в фашизмі та сприянні німцям. Прорадянські засоби масової інформації, наприклад часопис прорадянських українців Аргентини “Світло” поширювали про українців наклепи, які передруковувалися західною пресою. З огляду на це аргентинська поліція та розвідка країн антигітлерівської коаліції пильно стежили за українськими організаціями. Аргентинський уряд заборонив політичну діяльність в іммігрантських товариствах. Зокрема, з-за того Організація Державного визволення України змінила назву на «Відродження». Незважаючи на ці труднощі українська спільнота продовжувала свою активність.

Під час Другої світової війни в Аргентині продовжується розбудова структур «Просвіти» у провінції Буенос-Айрес. Виникає філія Villa Adelina, яка початково була філія в містечку Флорида (провінція Буенос Айрес). Створена 5 жовтня 1940 р. Тут була зведена садиба на (чи вціліла?). Проте таке розташування виявилося вкрай не вигідним, тож філія переїхала до Villa Adelina, де збудувала нову садибу.

16.06.1941 р. засновано філію «Просвіти» у Villa Celina садиба на вул. Blanco Encalada. 7.09.1942 р. було відкрито філію «Просвіти» у містечку Sarandi по . Згодом ця філія перебралася до Вільде. Проте в містечку залишилася українська греко-католицька церква парафії вічної допомоги за адресою .

Необхідно зазначити, що під час Другої світової війни в Аргентині були створені численні проросійські українські організації: Українське культурно-освітнє товариство імені М. Лисенка, Українське культурно-освітнє товариство імені Т. Шевченка (Буенос-Айрес), Культурно-освітнє товариство «Любителів мистецтва» на Док-Суді, Секретаріат комітету допомоги радянському союзу (Comite democratico Ucrainiano de ayuda a la Union Sovetica), .

В цей час виходив прорадянський часопис «Світло». Садиба «Світла» – органу центральної спілки демократичних організацій в Аргентині знаходилася за адресою . Часопис «Світло» друкувався у друкарні Poliglota, за адресою .

До і під час Другої світової війни робилися спроби розбудовувати в Аргентині структури православної церкви. Нажаль, намагання о. Т. Гнатюка, отців Яворського та М. Чернявського, а навіть єпископа Кирила не мали успіху. В 1941/43 рр. було організовано православну парафію в Буенос-Айресі яка існувала . Проте вона швидко припинила своє існування.

26 лютого 1941 р. при садибі гетьманців на відбулося спортивне свято. А в 1944 р. в залі по ювілейне свято відзначення 20-річниці діяльності «Просвіти».

Друга світова війна страшним катком прокотилася по українським землям і, як згадує М. Данилишин, стала поштовхом, який остаточно переконав українських іммігрантів осідати на постійне проживання в Аргентині, а також зумовив наступну хвилю еміграції до країни.

***

Осінній Буенос-Айрес з його квітучими парками та широкими вулицями здавався просто неозорим. Українські об’єкти розкидані по ньому немов окремі шматочки смальти масштабної різнобарвної мозаїки. Церкви, домівки, емігрантські місця. Масштаби руху необхідного для їх пошуку в місті над Ла-Платою не порівнювальні до таких у відносно компактних містах Європи, таких як Київ чи, наприклад, Краків. В цьому плані столиця Аргентини більше подібна до таких мегаполісів як Мюнхен чи Нью-Йорк. Проте пошуки українських слідів не втомлюють адже по дорозі багато всього цікавого, хоча б неповторні аргентинські араукарії чи квітучі пляшкові дерева. Подекуди можна побачити і знайому нам з Криму зимово-зелену магнолію чи величезний фікус. Сонячні вулиці великого веселого міста. Все це як в казці. Незбутнє враження справляє візит до «Просвіти», проте про це, як і про пам’ятки української діаспори з періоду після Другої світової війни читайте в другій частині даного матеріалу.

Консультант – Голова Управи українського культурного товариства «Просвіта» Ю. Данилишин

Автор також дякує Національному антарктичному науковому центру МОН України та своїм супутникам по подорожам Буенос-Айресом О. Колоскову, Д. Луценко, О. Савицькому, Р. Кудрявцеву та Є. Накалову.

Використані джерела:

Архів українського культурного товариства «Просвіта»

Данилишин М. Українці в Республіці Аргентина. – Буенос-Айрес. 1979 р.

Ціпко С. Українці в Аргентині (1897-1950): творення громади / С. Ципко; (переклад з англійської М. Гримич і С. Кухаренко) – К.: Дуліби, 2015. – 280 с.

Wasylyk I. Los Ucranios en la Republica Argentina. Centenario de la inmigracion Ucrainia a la republica Argentina. – 1997.

Василик М. Українські поселення в Україні. – Мюнхен. – 1982 – 147 с.

Драгоманова О. По той бік світу. – Буенос Айрес, 1951. – 155 с.

Драгоманова О. Арґентинська література // Овид, 1950. – Ч. 10–11. – С. 6–7; Ч. 12. – С. 6–7; 1951. – Ч. 2. – С. 6–7.

Михайлівська-Цимбал Т. Спогади (Моє життя на еміграції). – Буенос-Айрес: Вид-во Ю. Сердюка, 1984. – С. 96.

Пересунько Тіна. Світовий тріумф «Щедрика» – 100 років культурної дипломатії України (збірник архівних документів). Київ. Видавництво «АртЕк», 2018. 200 с.

Українці в Аргентині (Фотоальбом) / Упоряд. Н.Д. Прибєги. – К.: Мистецтво, 1997. – 128 с.: іл.

Balanda J. (2016). Nashi Llude. Historia de los descendientes ucranios (Espaniol). Posados, Argentina: Editorial Universitaria Universidad Nacional de Misiones. с. 231.

Pyzik E. Los Polacos en la republica Argentina y America del Sur. Desde 1912. Buenos-Aires-1966 – 315 p.

Snihur E. A. De Ucrania a Misiones. Una experiecia de transformacion y crecimento. Apostoles, 1997, Colectividad Ucrania de Misiones – 218 s.

Cipko S. Ukrainians in Argentina 1897-1950. The Making of a Community. – Canadian Institute of Ukrainian Studies Press Edmont 2011. Toronto – P. 272.

с.н.с. Національного історико-архітектурного музею “Київська Фортеця”

Іван Парнікоза

Бжезіна під Ельблонгом,

16.07.2017 р.

Вперше опубліковано:

Парнікоза І. Прогулянка Буенос-Айресом для українця.

«Матеріали дозволено використовувати на умовах GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах»