Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Образ святого простору навколо свято-Духівського собору нищиться безповоротно

Дата: 03.09.2008

Отже, коли побачите мерзоту запустіння,

провіщену пророком Даниїлом,

яка стоїть на святому місці …

Мф 24:15

Збудований за митрополита Євгена Гакмана свято-Духівський собор має, за канонами візантійської хрестовокупольної архітектури, три входи, які символізують відкритість святині для людей з усіх боків світу: з заходу, з півночі і з півдня; зі сходу у вівтарне вікно символічно входить, разом з сонячним промінням, Господь Бог.

Витриманий у стилі архітектури класицизму, собор має над трьома входами для людей три фронтони – трикутники, які структурою своєю і числом символізують святу Тройцю.

З центрального (західного) входу в просторі фронтону було вміщено розкішне золочене зображення митрополичої митри й інша відповідна атрибутика; все це було заповнене навколо чудовим ліпним орнаментом, що символізувало високу гідність митрополичої катедри. Знизу йшов накладними літерами грецький напис «Троє в одному» – неповторна й рідкісна деталь, яка підкреслювала наш органічний зв’язок з візантійською спадщиною.

З півночі й півдня ці трикутники-фронтони були заповнені символічним ліпним зображенням Всевидячого ока, під поглядом якого живуть християни. Від совєтських часів одне з цих зображень (північне) було збите; те ж, що вціліло й видне з вул. Кафедральної, вже в наші дні також збили й замінили грубим, мідним, скупо визолоченим зображенням, яке сьогодні ганебно почорніло. Нині тут лишилися лише «промені» – грубі смуги темного металу, які й віддалено не передають ідеї летючого сяйва, що йде від Всевидячого Ока (це добре передавала легка гіпсова ліпка). Саме ж Око вже давно випало, і ніхто Його не поновлює…

Нікому не спало на думку, що таке саме Око має бути і з протилежного боку, там, де довго пихкотіла якась мініатюрна фабрика. Може, оте «господарювання» прагнули якось там приховати від Бога? Сьогодні на місці фабрики зведено покої – незрозумілого стилю будівлю, яка справляє з певного кута зору враження простору, який «вибухнув» і не вкладається в закони оптики (через ігнорування реального рельєфу церковного двору).

Що ж, принаймні вже чистенько, хоча по кутках видно сяк-так приховане захаращення. З будинку цього поночі лунає світська музика (подібно попса), що створює певну світську альтернативу трансляції Служби Божої через гучномовці вдень. Плюралізм є плюралізм. Звичайно ж, Всевидячого Ока над північним входом собору, Яке б позирало найперше на рожеву садибу з супутниковою антеною, знову-таки не вмістили. Соромно, чи що?

Напис грецькою мовою над головним входом чомусь безслідно зник. Чи ж то господарі боялися, що хтось із народу прийме ці літери за латинку? Натомість над входами з усіх боків вміщено сухі й формальні за манерою виконання ікони візантійського стилю, які аж ніяк не пасують до класицистичної стилістики собору в цілому. Будемо вважати це недолугою спробою компенсації, або ж, можливо, прихованим виразом роздратування на адресу Вселенської Патріархії.

«Прикрасила» двір церковний і незграбна, важка, подібна до купи глини статуя митрополита Гакмана, в якій усе – від «пом’ятих» і зовсім не благовидних шат до розгубленого жесту руки з хрестом і абсолютно позбавленого й тіні духовності плаского обличчя – нагадує найгірші зразки радянської монументальної скульптури…

Що ж, було написано в «Історії української культури» Крип’якевича, що всі недолугості монументальної скульптури в Україні совєтських часів – від того, що скульпторами геть-чисто були тоді росіяни й євреї. На жаль, чернівецькі пам’ятники нинішні, хай і зроблені національно бездоганними авторами, свідчать лише про те, що безталання не має нації.

І що найбільше пригнічує – можна ж було колись запросити добрих малярів з Петербурга, аби заповнити двома чудовими фресками великі тимпани всередині собору! А ось на центральному образі іконостаса – образі Спаса великого архієрея – зекономили, віддавши виконати його якомусь дилетантові. Більш безпомічного зображення з перекривленими пропорціями немає, мабуть, по церквах усієї Буковини.

Ну, нехай, воно високо, майже під куполом, може не так впадає в око. Чомусь собор почали фарбувати в їдкувато-рожевий колір, що нагадує спідню білизну радянських часів, у той час, коли така архітектура виграє лише при використанні чисто білого або білого з жовтим кольорів. Чи за зразок узято той рожевий колір, яким у Стамбулі сьогодні турецькою владою пофарбовано занапащений собор святої Софії, перетворений на музей?

А фронтони чомусь, ні сіло ні впало, зафарбовують блакитним, рясно всіявши замість вишуканої ліпки дешевими бляшаними зірками. Чи, може, в дещо приголомшливому сполученні «рожевого» й «блакитного» приховано якусь інформацію для втаємничених? У всякому разі, благоліпності будові таке пофарбування ніяк не додає.

І вже зовсім недоступно розуму, нащо природний камінь фундаменту огорожі фарбувати олійною фарбою?! Воістину, краса – це страшна сила…

Але останній «революційний» момент у довгому процесі руйнування в малому просторі нашої святині основоположних принципів церковної культури перехлюпнувся через усі межі. Йдеться про огорожу собору. Вона відділяє, за церковним каноном, сакральний простір церковного двору від суєтного міста. Ще у скинії Мойсея, яка, як і Храм Соломона в Єрусалимі, є прообразом християнського храму, була така огорожа, яку виконували з міді й срібла та дорогоцінних тканин, аби викликати особливу повагу до святого місця: людина мусила розуміти, що наближається до Дому Божого і вступає в церковну огорожу, покидаючи вимір буденного існування (Вих. 38: 9-20).

І сказав Господь Мойсеєві: «Візьми єлею помазання, і помаж скинію й усе, що в ній, і освяти її і все приладдя її, і буде свята … І приведи Аарона і синів його до входу в скинію зібрання, і обмий їх водою» (Вих. 40: 8-9, 13-15).

Тепер, як усі знають, образ святого простору навколо Свято-Духівського собору нищиться безповоротно. І так уже він був забитий з фасаду примітивними кіосками та колодязем у сільському стилі і перетворений практично на автостоянку з боку апсиди (вівтаря), а тепер, коли влада слушно забажала припинити автомобільний рух по оновленій вулиці Ольги Кобилянської, спішно робиться новий вхід з вулиці Кафедральної, для чого викинуто фрагмент високохудожніх ґрат і вирубано старі дерева, які примушували піднести очі догори.

Ні, не догори спрямовано погляд нинішніх володарів святині – він цілком стелеться в площині земної горизонталі…

За часів Мойсея, мабуть, їздили на ослах, але служителям скинії – Аарону та його дітям – було велено переодягтися у воротах святині й увійти сюди, вмивши ноги. У часи становлення Новозавітної Церкви теж, очевидно, колісницям і коням не було входу до святого простору. Автомобілізація ж відкидає всі закони! Кадри, що оволоділи технікою, вирішують усе! Де ж ви бачили, щоб Свято-Духівські батюшки пройшли б хоча квартал пішки від якої-небудь автостоянки! Позросталися зі своїми іномарками, стали подобою античних кентаврів-людиноконей чи що?

Судячи з лошачих манер одного з мирян-активістів цього собору, який так брутально намагався затоптати Митрополита Данила під час телевізійної дискусії, психологічно це так. Що ж буде, коли вони там таки психологічно позростаються з металевими механізмами?!

Степан Мельничук