2001 р. Гамаліївськии монастир XVIII сторіччя

Віктор Вечерський

1702 року на лівому березі Шостки (лівий доплив Десни) на рівнинній місцевості посеред лісів коштом воронізького сотника Антона Гамалії засновано скит, названий Харлампієвою Пустинкою, і споруджено дерев’яну церкву св. Харлампія. 1713 року скит перетворено на жіночий монастир, а наступного року гетьман Іван Скоропадський оголосив себе титарем монастиря і своїм коштом розпочав муроване будівництво: заклав собор Різдва Богородиці, теплу церкву Харлампія, корпуси келій, оборонні мури з чотирма наріжними й трьома середстінними надбрамними вежами. Згодом споруджено гетьманські будинки, де іноді жив сам І.Скоропадський з родиною, а після його смерті – вдова Анастасія, яка навіть влаштовувала тут бали для українського шляхетства.

Гетьман помер 1722 року, не встигши завершити будівництво. Його поховали в склепі Харлампіївської церкви, тоді вже закінченої. Збереглася білокам’яна різьблена могильна плита з написом: „Зде опочиваетъ тіломь рабъ Божій 1оаннъ Скоропадскій войскъ запорожскихъ гетманъ, сей обители фундаторъ, преставися в Глухові року 1722 мізсяца іюля третьего дня”. Анастасія Скоропадська, яка померла 1729 року, спочиває поряд з чоловіком. У заповіті вона розпорядилася перетворити монастир з жіночого на чоловічий, що й було зроблено 1733 року. Сюди перейшли ченці з Мутинського монастиря. Першим ігуменом став Герман Конашевич. За його ігуменства завершено всі муровані споруди, зокрема фортифікаційні, і 1735 року його наступник архімандрит Микола Ленкович освятив мурований собор Різдва Богородиці. У соборі були два фундаторські портрети подружжя Скоропадських, виконані художником Якимом Глинським, який також є автором іконостаса в соборі. У XIX сторіччі портрети перенесено до настоятельських покоїв, нині вони – в Сумському художньому музеї.

У XVIII сторіччі монастир неодноразово зазнавав спустошень і руйнувань внаслідок пожеж, зокрема в 1738 і 1794 роках. Після останньої пожежі обитель на 30 років закрили, і лише 1827 року сюди перевели черниць Кербутівського жіночого монастиря. Після 1834 року всі споруди відремонтовано, деякі перебудовано. Найбільш перебудовано надбрамну вежу-дзвіницю.

У 20-х роках XX сторіччя монастир ліквідували, і його споруди стали потроху руйнуватися. 1962 року їх переобладнано під в’язницю суворого режиму, тоді ж надбудовано корпуси келій, у соборі зроблено залізобетонне міжповерхове перекриття, а в куполі встановлено бак на воду. Могильні плити Івана й Анастасії Скоропадських до половини залито бетоном.

Реставраційні роботи не провадилися. З 1956 року Гамаліївський монастир визнано пам’яткою архітектури республіканського значення.

Попри руйнування й перебудови оборонні споруди монастиря частково збереглися. Територію, що в плані становить неправильний чотирикутник 170 х 180 м, оточує цегляний мур заввишки 2,2 м, завтовшки 1,3 м. Зовні він має розвинений цоколь і карниз, розкрепований на пілястрах, що ритмічно членують площини стін. Раніше мур мав двосхилий дах. На висоті 1,2 м є стрільниці.

З чотирьох наріжних восьмигранних веж збереглася одна. Дві з них, що фланкували південне прясло муру, мали на ребрах широкі пілястри, так само як і вежа, розміщена посередині цього прясла муру. У ній була хвіртка, що правила за господарський вхід до монастиря. Архітектура цих веж відзначалася витонченістю, характерною для оборонного будівництва XVIII сторіччя: вони мали розвинений профільований цоколь, у завершенні – багатообломні карнизи, розкреповані на пілястрах. Набагато скромніша архітектура північно-західної наріжної вежі, що прибудована до двоповерхового настоятельського корпусу і сполучається з ним склепінчастим переходом. Вона значно висунена вперед за лінію оборонних мурів. Усі вежі мають стрільниці з бойовими камерами. Південно-східна і південно-західна вежі всередині були циліндричні, перекриті купольними склепіннями. Дві інші вежі всередині гранчасті, перекриті восьмилотковими зімкненими склепіннями. Дахи на вежах первісно були високими наметовими, вкритими ґонтом. Після пожежі 1794 року їх замінили сферичними покрівлями, вкритими бляхою.

Надбрамна вежа-дзвіниця в західному пряслі муру стояла на поздовжній осі собору. Тут містився парадний в’їзд до монастиря. Споруджена перед 1735 роком, вона була реплікою Святої брами Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря. Первісно – триярусна, увінчана розвиненим бароковим верхом. Перший ярус – тридільний четверик, оточений широкою аркою з арковими прорізами дещо стрілчастих обрисів. У четверику був арковий проїзд з кордегардіями по боках і крученими сходами, що вели на горішні яруси. Другий ярус – восьмерик. Тут розміщувалась невеличка надбрамна церква Вознесіння Господнього, ліквідована після пожежі 1794 року. Третій ярус – восьмерик з арковими отворами в кожній грані. Дзвіниця дуже потерпіла від пожежі 1794 року, тому згодом, 1834 року, її істотно перебудували. Було розібрано аркаду, що оточувала четверик першого ярусу, другий і третій яруси споруджено наново, причому, на відміну від попереднього вирішення, четверик другого ярусу поділено на три камери. Склепіння першого ярусу циліндричні, другого – циліндричні з розпалубками над вікнами, восьмерика третього ярусу – зімкнене восьмилоткове. Вінчала надбрамну дзвіницю напівкуляста баня з високим шпилем.

На переломі північного муру збудовано ще одну чотиригранну надбрамну вежу, конструктивне вирішення якої нагадує старовинний „захаб”. Вежа двоярусна. Перший ярус дводільний. У північному компартименті – арковий проїзд, у південному – дві камери кордегардій. Проїзд орієнтовано рівнобічно до лінії муру, так що брама й дорога до неї потрапляли в зону близького прицільного вогню, який можна було вести зі стрільниць муру й наріжної вежі. На другому ярусі була бойова камера зі стрільницями. Вежа мала двосхилий дах. До західної частини північного прясла оборонного муру прилягає Харлампіївська тепла (трапезна) церква з корпусом настоятеля. Фасади звернені до парадного монастирського двору, мають суто цивільне трактування й декор, а в північній стіні прорізані численні стрільниці.

Центром архітектурного ансамблю і його домінантою є тринефний шестистовпний триапсидний пятибанний собор Різдва Богородиці, що становить своєрідну репліку храмів базилікального типу, поширених у монастирському будівництві Лівобережжя кінця XVII – початку XVIII сторіччя. Унікальність собору полягає в тому, що в обсягових формах виразно виявлено головний неф і трансепт, а бані поставлено на їхніх осях – відтак за компонуванням архітектурних мас це наближає гамаліївський собор до класичних п’ятиверхих споруд стилю козацького відродження.

Завдяки лаконічності й лапідарній нерозчленованості архітектурних мас ансамбль справляє враження суворої неприступної фортеці, хоч його суто військове значення не було важливим. Це – найпізніший на Лівобережній Україні монастирський ансамбль оборонного типу, будівництво якого за досить спокійної військово-політичної ситуації в цьому регіоні в 1720 – 1730-х роках можна пояснити більш прагненням до певної театральності, архітектурної стилізації, ніж справді оборонними потребами.

Джерела

Державний архів Сумської області. – Ф.3343. – Оп. 1. – Спр.169.

Державний архів Чернігівської області. – Ф.71. – Оп. 3. – Спр.10.

РДІА. – Ф.1399. – Оп.2. – Спр.843; Ф.1488. – Оп.4. – Спр.950.

Гамалеевский Харлампиев женский монастырь. – Чернигов, 1862.

Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Чернигов, 1873. – Кн.4.

Памятники градостроительства и архитектуры УССР. – К., 1986. – т.4.

Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII-XVIII вв. – Москва, 1967.

Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. – Москва, 1967.

Джерело: Пам’ятки України, 2001 р., № 4, с. 89 – 91.