1993 р. Чуда Густинського монастиря
Олена Дзюба
У Густині вели свое літописання. „Літописець о первом зачатії и созданії святия обители монастиря Густинського” переписав чи, можливо, уклав ієромонах Михайло Лосицький 1670 року (разом з іншими документами опублікував Осип Бодянський) [Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском императорском университете. 1848. – № 8. – С. 38].
Історію монастиря літопис починає від 1600 року, коли ієромонах Йосаф, який прибув з Афона й оселився в Межигірському монастирі, зі своїми учнями – ченцями Єфимієм і Геннадієм, пішов „в страни восточние задніпрянскії”, обравши для подвижницького життя острів Густинь, неподалік від Прилук. Йосаф став ігуменом новозакладеного монастиря. Підтримані мирянами, ченці почали в 1614 році зводити невелику Святотроїцьку церкву. Та честь розбудови монастиря належить Ісаї Копинському, якого запросив хворий ігумен до Густині, – тоді зводять стіни, будують келії, церкву Благовіщення. Копинський попрохав князя Михайла Вишневецького надати землі, і монастир одержав острів Густинь „з ґрунтами, сіножатями, ставками, млинами”. Фундуш князя Вишневецького (1615) підтвердила також дружина його Раїна Могилянка.
У літописі Густинського монастиря приділено багато уваги перебуванню в Україні єрусалимського патріарха Феофана. Було відновлено православну митрополію, ліквідовану по Берестейській унії 1596 року. Патріарх висвятив Йова Борецького на митрополита. Ісая Копинський став єпископом Перемиським. Для літописця ці події мали надзвичайну вагу, тому перебіг їх описаний докладно.
Другий приїзд Ісаї Копинського до Густинського монастиря припадає на 1624 рік. Тоді, як сказано в літописі, єпископ настановив ігуменом Філарета, а сам відійшов до Лубен, де заснував монастир неподалік міста, у селі Мгарі. Князь Михайло Вишневецький надав володіння й цьому монастиреві, а з Густинського в Мгарський було передано „плуг волов зо всею снастю як орати и челядю овець польтораста, пшеници скирту перевозили до той святой обители” [там само. – С.21]. 1625 року з благословення Ісаї Копинського в Густині заклали велику Святотроїцьку церкву й побудували її за рік „со всяким зуграфским украшенієм, всякою бо лшотою утвар єи даша от основанія даже и до верха” [там само. – С.22]. Описуючи освячення храму, літописець розповідає про чудо, яке тоді сталося. За традицією, монастирський літописець не міг обійтися без опису чудес і знаменій. Чудотворні ікони, джерела, нетлінні мощі мав кожний монастир. Та й місця для них обирали, як про це йдеться і в літописі, залежно від дивовижних
Літописець розповідає також про чудо, що сталося в монастирі, коли після пожежі 1636 року та руйнувань під час козацьких повстань було закладено знову 1641 року Святотроїцьку церкву. Місце для неї тогочасному ігуменові Ілії Торському вказало видіння трьох „убієнних варварами младенцев”, які були поховані як мученики. За літописом, ця чудотворна церква, будована три літа, була гарна й благоліпна. Вона стояла 30 років і згоріла „зо всяким своим украшенієм, сиріч з роботою зіло прекрасною, сницерською й малярською, так же дзвонила со дзвонами великими и иние многие будинки согоріше” [там само. – С.38]. У 1674 році заклали нову церкву й вимурували її на кошти гетьмана Івана Самойловича.
У рукописному збірнику Густинського монастиря (до складу його належать Густинський літопис, „Літописець”, фундуші Вишневеньких, заповіти ігуменів Торського та Якимовича, послання Лазаря Барановича, грамота царя Олексія Михайловича, інші матеріали) є опис чудес, що діялися поблизу цієї обителі. О.Бодянський не публікував його, вважаючи матеріал неісторичним. Та ці чуда цікаві побутовими деталями, засвідчують тогочасний народний світогляд, мову. Пропонуємо їх читачеві.
Сию же церков святой живоначалнои Троици во святой сей обители Густинской поспішенієм пресвятого утішителнаго Параклита создаша зіло красну, со всяким зуграфским украшенієм единого року. Всякою бо ліпотою утвар ей даша от основанія даже и до верха. Игумен же тогда бисть, єгда начаша здати церков, именем Іов, всяко тщаніє имия же прилежное о созиданіи єя. Отець же наш блаженний святитель всегда зіло труждаяся, яздяше и назираше приліжно, не точію в сей святой обители Густинской печалуя, но и в Ладинском монастирю, и в Лубнах на Мгарской обители на Мгарю веси все сиї единого времени зиждашеся, вседушно бо пекийся о всіх, моля господа о поспішеніє. Честнаго старца їєросхимонаха Василїя и отца Филарета постави их у Мгарском монастирі. По сих, яко начаху здати церков святой живоначалнои Троїци и посвяти єя блаженний отець епископ, скоро токмо совершите ю, и все воистину тогда чудо собится: когда хотяху єя святити, забиша взяти з Ладина каменя алябастру, ибо всегда тое святител со собою иміяше, а на тое время не случися иміти забитиєм. На нікую же потребу начаху копати за монастирем землю и обрітоша камеи алюбастр. Посланний же прибіже, принесе тот камеи, зде же сугубійше краснійший обоітеся. Божїим манїєм по истині сие бисть, и благодариша святител и всі братія Бога, сие давшего им и без всякаго смятенїя освятиша храм святий новосозданний… [там само. – С. 22 – 23]
Чуда виписаниє, коториє ся діяли в року 1670, місяця априля 10 дня по неділя світлой зараз на понеделок о проводах.
Прилучилося чудо преславнеє в полку Прилуцком, недалеко от міста Сребрного, близко села Деймановки, в лєску Кириловом Макушином. Же о самой полночи шум великий учинився, тилко на єдном том містьцу. А под горою подол взявшися з олхами великими и землею, и шло тоє сажнив на сорок и далій. А потом гора з березами великими и малими пошедши, тиє олхи под себе поклавши, стало тое все в лузі. Под которою горою явилася криница чудотворная.
Чудо [перше]
Купци три из-за Днепра їхали и стали ночовати на урочищи Тростянці. Явилась им Панна и мовила так: „Дивуюся тим людем непомалу, обивателем тутешним, що мене не посвятять”. А тоє видение оповідли в Ромні. О чом послишавши в Сребрном, священик отець Іяков Антониевич, порадившись з обивателями и згодне постановивши, на день святого и преподобнаго отца Онуфрія учинили процесию з співанєм молебня до того містця и тую криницю посвятили, где люду з розних сторон било обої плоті тисячей о десяток. И далей в которі криници чуда и моць Божая и улічене хороб розних со вірою приходящим ласкою Божиєю бивають.
Чудо [друге]
Попадія Єреміха из села Олексинець (там же, близко міста Сребрного), хорою будучи на едно око, на котором било белмо от давних часов, у криницих умочивши палец в тую святую воду помазала око своє хороє и зараз цапе прозріла.
Чудо [трете]
З Лохвици міста чоловік на ноги будучи хорим, на коториє не ходил три роки. А прншедши до криници переночевал там, при котором и дочка его, дівчина малая, била. Которая дівчина от страху, тої ночи там будучого, мало не умерла. А той хорий оздоровил на ноги.
Чудо [четверте]
В Срібном місті Мария Мищиха, хорая будучи смертелнє, запухлая на ноги и оббрезклая, и на очи хорая, одреклася пойти пішо на день святих верховних апостолов Петра и Павла. И зараз оздоровіла того ж часу и вже здоровою ходила дякуючи Богові.
Три невісти з Прилучщини сліпиі, а четверта срібрянская з села Деймановки ночевали на том містцю на святих апостолів соборі и видали о полночі звізд чотири, же около криници ходили, и свіщ горящих чотири там же вколо, над криницею. Так теж видали ризу білую, аки плащаницу простертую над криницею, а над ризою младенца в білих шатах, препоясанна на крест, яко ангела. И в той час тиє невісти здоровиє стали.
И прочиіх чудов Божих и уличеня розних хороб со вірою приходящим людем благодатию Божиєю на том святом містцу многа биваєть.
Пан полковник Мурашко кгди стоял з людом своим в місті Прилуце, прислав до монастиря нашего драгуна з своего полку на имя Трохима Островского, хорого през нагадання бісовскоє, так сродзіє змученого, аж не мог сам о собі памятати ани на ноги ходити. А кгды отвезети казалисмо на тоє містце святое, там оздоровил и пішо сам до монастиря пришол.
Того ж року місяця септеврия 8 дня невіста на имя Иулияна Романиха явне виділа по обох сторонах криници два престоли, а на них по лямпі стоячих и по свіщи горящіи, а перед криницею невісту стоячую и якоби повісмо держачую. И мовила до неї тая, которая ся з’явила: „На тобі, невісто, повісмо”. Тая невіста міла з собою хлопца на имя Викула, которий отрок от уроженя своего не міл очи, и знаку, где міли очи бити, тоє же знать било тілом. И того часу над надію хлопець став видіти. А от роженя хлопцу бил рок тилко.
Тоєи ж ночи дівка на имя Анастасия виділа чотири звізди над крестом, коториє пришедши от креста до криници и обишедши трижди криницю, стали дві на преді, а єдна созади. А четвертая стала в другой криници. И стояли пред всю нощь, єдна ко другой сходячися, и знову розходячися [Відділ рукописів ДПБ (Москва). – Ф.205. – Спр. 118. – Арк.205, 205зв].
Джерело: Пам’ятки України, 1993 р., № 1-6, с. 217 – 218.