2009 р. Два відродження Густині (козацьке, отже неканонічне)
Музика снів (muzyka_sniv)
20:24 02 червня 2009
Повертаючись до теми Густинського монастиря, хочу звернути увагу на його непересічну, навіть унікальну архітектурну особливість. Справа в тому, що не лише фантастичний Троїцький собор, про який йшлося у першій публікації, а й більшість інших споруд обителі з’явилися тут у відносно короткий період і є єдиним цілісним ансамблем стилю “українського барокко” (відомого також, як “козацьке відродження”, я буду вживати саме цей, останній термін).
Я не зміг пригадати іншого тогочасного монастиря, який би зберігся так добре. Найближчий аналог – київський Видубецький – все ж не має стільки зразків козацького відродження: там їх, хоч і блискучих, але три штуки. А у Густині, окрім Троїцького собору, стоять три надбрамні церкви і трапезна, отже цілих п’ять капітальних і високохудожніх споруд, зведених практично одночасно на зламі 17-го – 18-го століть. Але коли Трійця з’явилася стараннями Прилуцького полковника Лазаря Горленка і його патрона гетьмана Івана Самойловича, то решта храмів постала вже за наступного Горленка – також Прилуцького полковника – Дмитра Лазаровича і наступного українського гетьмана Івана Мазепи.
Я не буду переказувати довгу і різнобарвну історію стосунків молодшого Горленка з Мазепою, скажу лиш, що Дмитро Лазарович лишився мазепинцем до кінця, пішов разом з гетьманом в еміграцію і лише згодом, після фактичного розпаду мазепинської партії, повернувся в Російську імперію, а згодом, нібито, і в Україну. Точного місця його поховання не знає ніхто, хоч заповзятливі монашки “рєзво” встановили йому умовний надгробок в незрозуміло чийому склепі під Троїцьким собором. Причому, не за особисті заслуги перед обителлю, а “за компанію” – як близькому родичеві канонізованого церковного діяча. Така от іронія долі.
Між тим, заслуги Дмитра Лазаровича безперечні. Ось що пише про це мудра “Вікіпедія”: “На цей час припадає найбільший розквіт Густині. Монастир прикрашається новими монументальними спорудами, збагачується новими володіннями. За кошти полковника Дмитра Горленка звели високі цегляні мури навколо монастиря, побудували кам’яні надбрамні церкви – Миколаївську із заходу й Петропавлівську зі сходу.
Наприкінці XVII століття полковник Дмитро Горленко, щоб надійно захистити монастир, побудував навколо нього грандіозні мури з брамами й баштами. Були вони з двоярусними аркадами, внутрішніми проходами всередині стіни і з вузькими бійницями. Це була унікальна архітектурна пам’ятка”.
На жаль, майже нічого від тої колосальної фортифікаційної системи до нас не дійшло. “У 1734 році східну частину мурів, яка виходила до Удаю, перебудували, нові стіни декорували з внутрішнього боку фігурними арками. Значна перебудова стін відбулася у 1754-1756 роках, загальна довжина їх сягала 558 метрів. Реставрацію їх провели і в 1850-х роках. Нині фортечні мури втрачені майже повністю, їх будують заново”.
Натомість, як уже зазначалося, горленківські храми збереглися повністю, хоч і у частково перебудованому вигляді. Порівняти їх нинішній вигляд з тим, якими вони були в середині 19-го століття можна, дякуючи щасливому збігу обставин: серед “археологічних” замальовок Тараса Шевченка є три акварелі 1845-го року, на яких зображені потрібні нам монастирські споруди.
Почнемо з Микільської надбрамної церкви – головного урочистого в’їзду в обитель. На малюнку добре видно, якою легкою і радісно-святковою була ця споруда. На жаль, серед горленківських храмів постраждала вона чи не найбільше. “В 1853 году попечением настоятеля архимандрита Варсонофия церковь перестраивается и над нею воздвигают огромную византийско-русского стиля колокольню с пирамидальным куполом, по чертежу и указаниям архитектора академика Ефимова”.
Що цікаво, сама споруда козацького відродження навіть не втратила свого первісного декору, зокрема деталей, що навіюють певні фортифікаційні асоціації. Горленківська церква лишилася майже цілою, стала нижнім поверхом новоствореної будівлі, однак виглядає це все тепер просто жахливо. Я б навіть сказав, нестерпно.
Наступна церква, очевидно, у всі часи перебудовувалась найактивніше. Хоча стоїть вона трохи осторонь доріжок монастирського двору, для обителі була однією з найголовніших споруд – тут містилися і скоро знов міститимуться настоятельські покої. Відповідно, перебудовували споруду щоразу під смаки чергового хазяїна (а нині – хазяйки) і розгледіти за безкінечними ремонтами щось оригінальне годі.
Храм присвячений великомучениці Варварі і, за переказами, був збудований коштом Варвари Маркович. Традиційно церква вважалася домовою для місцевих настоятелів.
Наступний храм нині на піку популярності і пристосований під активне заробляння грошей. Тут міститься місцева чудотворна ікона – невиразний сучасний твір, написаний “за мотивами” втраченої історичної ікони. А от церковна будівля набагато цікавіша, збудована як трапезна і досі виконує ці функції. Щоправда, свою оригінальну “Успенську” назву церква втратила і нині зветься Воскресенською.
Її також малював Тарас Шевченко і малюнок цей, на щастя, зберігся. На відміну від двох попередніх, Успенська церква збереглася непогано, з мінімальними перебудовами, хоча первісний декор давно “облетів”.
Гірше всередині. З-за наявності чудотворної ікони і, відповідно, посиленої відвідуваності, храм позачергово було приведено до канонічного вигляду. Іншими словами, симпатичну пам’ятку козацького відродження замальовали важким академічним олійним живописом а-ля 19-те століття.
Під трапезною міститься родинний склеп князів Рєпніних-Волконських.
Більшовики все тут грунтовно понищили, тому, відверто кажучи, оригінальними лишилися тільки стіни приміщення. Поховання та більшість біломармурових надгробних плит хто зна де поділися. Лишився один уламок, решта – приблизна реконструкція.
Епітафії на реконструйованих плитах виконані в сучасній російській орфографії.
Відновлений надгробок княгині Варвари Олексіївни Рєпніної, онуки гетьмана Кирила Розумовського, матері тієї Варвари Рєпніної, яка так необачно закохалася у Шевченка і так багато для нього зробила.
Відновлений надгробок князя Миколи Григоровича Рєпніна, генерала від кавалерії, учасника численних військових кампаній (найперше – антинаполеонівських), Малоросійського військового губернатора, чоловіка вже згаданої Варвари Олексіївни і рідного брата декабриста Сергія Волконського.
Нарешті, остання споруда горленківського ансамблю – граціозна Петропавлівська надбрамна церква. Її, на щастя, також малював Шевченко.
Хоча ця шевченківська акварель найменш детальна, складається враження, що храм відтоді майже не змінився.
Єдине, що немає впевненості, чи була колись Петропавлівська церква так розкольорована. Але, віддаймо належне: гамма досить помірна, могло бути гірше.
Оскільки монастир стоїть біля заболоченого річкового берега, тут є чим поживитися традиційним білярічковим пташкам. Скажімо, ластівкам, які вподобали ритмічні виступи зовнішнього цегляного декору і творчо дооформили їх своїми гніздами.
Інтер’єр симпатичний, стильно-білосніжний, заворожуючий безкінечними відтінками білизни у контрасті з нечисленними кольоровими деталями.
Звісно, монастирю така “порожнеча” не подобається: всі-всі-всі білі площини неодмінно будуть замальовані канонічною олією. Так нам одразу і сказала послушниця, яка виконує там функції екскурсовода. Успенська (нині Воскресенська) вже “оформлена”, на момент нашого візиту (восени 2008-го) активно замальовували собор, а наступна на черзі от оця – Петропавлівська.
Ця традиційна для МП-шних обителей розмова особливо гостро прозвучала з огляду на одну дивовижну для мене знахідку. Маленький зондаж на стіні, до якої кріпиться іконостас, радикально перевернув всі мої дотеперішні уявлення про оформлення храмів доби козацького відродження.
Подивіться, яка краса, яка природність і безпосередність у цьому маленькому розписному карнизику. Далі спроектуйте цю манеру на весь інтер’єр і посумуйте разом зі мною над красою, яку ми дуже скоро втратимо.
На щастя, ці втрати поки не незворотні. Можливо, колись суспільство згадає про унікальний і автентичний Густинський архітектурний ансамбль і спроможеться повернути йому оригінальну красу. Сподіваюся, доти тут не вгроблять все остаточно.