1996 р. Густинський свято-Троїцький монастир на Чернігівщині

В.Косъяненко

Густинь – це Україна у її величі, талантах, красі, розумі і трагедії [Підгора В. Славетна Густинь, монастир // Живописна Україна. – №1 – 2. – С. 12]

Відлунням величної і трагічної долі України є історія Свято-Троїцького Густинського монастиря – одного із найвизначніших у культурно-мистецькому і архітектурному значенні ансамблів церковного будівництва XVII – XVIII ст.

На початку XVII ст., коли українська православна церква боронила свою незалежність від польської католицької агресії, на острові Густиня, що за 11 км від Прилук, виникає свята обитель – пізніше один із найвизначніших парвославних осередків духовного відродження національної спадщини українців. Але витоки Густинської обителі починаються в стінах Межигірського монастиря під Києвом, звідки з благословіння ігумена Афанасія ієросхимомонах Іоасаф з двома сподвижниками вирядилися в Східне Задніпров’я в пошуках місця для нового монастиря. Таким місцем 1600 р. було обрано острів Густиня на річці Удай, у земельних володіннях овруцького старости Михайла Корибута Вишневецького.

Утвердження позицій православної церкви на Лівобережній Україні сприяло формуванню об’єктивних передумов майбутньої української державності. Ось чому започаткування Густинського монастиря є значною віхою у розвитку історичних подій складного соціально-політичного процесу в Україні. Вагому роль у ставленні й розбудові монастиря на цей період відіграла активна підтримка князя Вишневецького і його дружини Раїни (Могилянки). 1612 р. з їх згоди за монастирем закріплюється значна земельна ділянка з усіма необхідними привілеями.

Спочатку монастирські споруди були були дерев’яними. 1614 р. споруджується перший дерев’яний храм Святої Трійці, ім’я якої завжди буде мати головна монастирська святиня. Після смерті першого ігумена, засновника святої обителі – Іоасафа 1616 р., його справу у відбудові монастиря успішно продовжує схимник Ісаія Копинський (пізніше митрополит київський): територію обгороджують стінами, будують теплу церкву Різдва Богородиці при трапезній, келії та інші монастирські споруди.

Таким чином, Густинська обитель поступово набирає значення одного з авторитетних духовно-культурних центрів, про що свідчать тісні зв’язки з Київськими православними святинями, а також шанобливе ставлення до монастирського життя місцевого населення та визначних державних і церковних діячів. 1621 р. монастир у супроводі гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного відвідує патріарх ієрусалимський Феофан і „благословіння свої пастирське гроба Господнього дає місцю тому святому” [Летопись Густынского монастыря. – M., 1848. – С. 11].

Зазначимо і просвітницько-православну місію Густинської обителі в цьому рзгіоні. Так, з ініціативи Ісаії Копинського і завдяки всілякій підтримці монастиря засновуються Ладинський та Мгарський монастирі. 1624 р. малу дерев’яну церкву з Густині переносять до Ладинського монастиря, а на її місці 1625 р. зводять нову Троїцьку церкву, яка, за літописним свідченням „создаша зело красну, со всяким зуграфским украшением, єдиного року; всякою бо лепотою утва ей дана от основания даже й до верха” [там само. – С.22].

Та недовго милувала погляд сучасника краса цього храму. Пожежа 1637 р. майже вщент знищила монастирські будівлі. Того ж самого року неподалік від згарища, ближче до річки, на вищому місці, яке свого часу вибрав покійний Іоасаф, але братія на нього не згодилася, зводять нову огорожу навколо території, що донині існує як монастирське подвір’я. 1638 р. сюди переносять уцілілу при пожежі дзвіницю й будують „церковь теплую Успения Пресвятой Богородицы и при ней трапезу со келарнею и прочими требованиями” [там само. – С. 28], а також келії.

Важко було будувати монастир на новому місці. Невдала спроба козацтва під проводом Павлюка і Острянина позбутися польського гніту скінчилася страшними репресіями проти українського народу і його православної віри. Не обійшла та чорна хмара і Густинську обитель. Після жорстокого покарання на смерть ченців Мгарського монастиря густинські ченці з ігуменом Василієм, рятуючи життя та монастирське добро, покидають святу обитель. Кинутий напризволяще монастир розкрадають і руйнують. Після обрання на Київську митрополію печерського архімандрита Петра Могили 1639 р. життя в Густинській обителі поступово відроджується. Ігумен Ілля Горський укріплює ровом монастирські мури, будує інші споруди. З благословіння Петра Могили року 1641 починається будівництво великої дерев’яної церкви Святої Троїці -„зело красно и хитренно здати, яко всему веху удивительно” [там само. – С.35].

Політика великого просвітителя і культурного діяча – київського митрополита, спрямована на укріплення позицій православної церкви та всебічне відродження національної культури й освіти, позитивно виявилася і в Густинській обителі, якій Петро Могила відводив значну роль. Можливо, саме завдяки його дипломатії та зростаючому політичному авторитету української козаччини і пояснюються щедроти московського царя та молдавського господаря, які надали Густинському монастирю значні матерільні пожертвування. Подальший період в історії монастиря позначився значним розквітом. Успішне завершення визвольних війн під проводом Богдана Хмельницького та його державна політика, що відзначалася великою лояльністю до православних монастирів, поліпшили матеріальні й соціально-політичні позиції Густинського монастиря.

1654 р. Густинський монастир відвідав антіохійський патріарх Макарій під час подорожі до Московії. Павло Алеппський, що супроводжував патріарха, захоплено описує велич Густинської обителі, красу її споруд, що відкрилась їхньому погляду ще на під’їзді до монастиря. Особливу увагу мандрівників привернув до себе Троїцький храм з його чудовим іконостасом:

„іконостас святої церкви… доводить глядача до зачудування…, бо ні величний іконостас святої Софії, ні печерський – обидва не можуть дорівнятися навіть до малої частки високої доскональності цього іконостаса… Досі ми не бачили нічого кращого і чарівнішого від його позолоти і живопису” [Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине 17 века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. – М., 1897. – Вып.2].

Та лихопам’ятного 1671 р. дивовижні витвори українського генія гинуть у полум’ї пожежі, яка знову-таки знищила майже всі монастирські будівлі. Вціліли лише:„церковь на баштах святих верховних апостолов и церковь другая Успения пресвятой богородицы в трапезе и кельи… понад рекой” [Летопись… – С.34]. Ця подія відгукнулась великою тугою та скорботою в душах не лише православного люду, а й самого гетьмана Івана Самойловича. Гетьман, що у своїй політиці чільне місце відводив українській православній церкві, виступає ктитором у відбудові головної святині Густинського монастиря. З благословіння архієпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського Лазаря Барановича 1674 р. починається будівництво мурованого Троїцького собору, яке завершується 1696 р. Споруда Троїцького собору, що збереглась донині, є основною домінантою монастирського комплексу.

Формування завершеного архітектурного образу Густинського комплексу споруд триває досить довго. Але у всі періоди будівництва ідея органічного об’єднання архітектурних споруд в єдиний ансамбль, композиційним центром якого був соборний храм, залишилась головною і незмінною. Мальовниче довкілля гармонійно доповнює архітектурні витвори українських зодчих.

По закінченні робіт зі спорудження Троїцького собору будівництво у монастирі не припиняється. Коштом прилуцьких полковників Лазаря і Дмитра Горленків зводиться на воротях мурована церква Миколи Чудотворця і монастирські мури [Шафонский А. Черниговского наместничества. Топографическое описание. – К., 1851. – С. 498] (заново облаштовані 1754 р.). Муровані споруди ранішого періоду (Успенська трапезна церква, надбрамна Петра і Павла та північна в’їзна брама з Варваринською церквою) облаштовуються згідно з монастирськими потребами та стильовими ознаками барокової доби. Найрозвинутіша доба українського бароко, яка торкнулась усіх ділянок духовної і матеріальної культури, припадає на період гетьманства Івана Мазепи (1687 – 1709 рр.). Його мецентство – духовна потреба культурної людини і політичного діяча – не обійшло своєю увагою і Густинську обитель.

Кошти І.Мазепи були витрачені на архітектурне відродження монастиря. До середини XVIII ст. монастирські будівлі вже представляли собою ансамбль, що розкинувся в мальовничій долині Удаю. Укріпились на цей період і економічні позиції монастиря. Він володіє значно більшою земельною ділянкою, ніж у XVII ст.: „обладала большим количеством недвижимой и движимой собственности – сел, „млинов”, лесов, полей, сеножатей, „быдла”, коней, грошей и т.д.” [Краткий исторический очерк Густынского Свято-ТроУщкого монастыря. – Полтава, 1909. – С. 10]. Водночас монастир брав найактивнішу участь у духовно-культурному житті України. Підлягаючи київській єпархіальній владі, Густинська обитель у XVIII ст. підтримувала тісні зв’язки з Київською духовною академією, надаючи їй щедру матеріальну допомогу грошима та продуктами [там само. – С. 12].

Духовно-культурний і економічно-політичний розквіт в Україні разом з прагненням до соборності був не до вподоби царському уряду. В цьому він вбачав пряму загрозу імперскій політиці. Колоніальна політика царату найбільших успіхів досягла в Україні в другій половині XVIII ст. Відібрані землі щедро роздаються дворянам та козацькій старшині, що заохочує її до зради національних інтересів, за які так палко боролися останні українські гетьмани; своєрідні форми місцевого самоврядування замінюються загальнодержавними, стає „непопулярною” українська мова та національна культура. 1775 р. була ліквідована Запорозька Січ, яка боролась проти закріпачення та національного гніту.

За таких умов царський уряд не міг облишити своєю „увагою” і визначні культурно-духовні центри українського православ’я, які завжди відстоювали національні традиції, культуру й віру, володіли багатими маєтностями, на які так ласо поглядала царська верхівка. Після указу Катерини II 1786 р. серед скасованих монастирів виявися і Густинський Свято-Троїцький. Але справа про закриття монастиря і передачу його власності до казни вирішується дуже довго і закінчується 1799 р. його скасуванням. Занедбані монастирські споруди, частину їх розпродують з торгів. Служба велась тільки в Троїцькій церкві.

Відродження Густинського монастиря починається піклуванням єпископа полтавського і переяславського Гедеона. 1844 р. монастир знову відкрили. Сумну картину великої руїни архітектурних пам’яток цього величного ансамбля споглядає Тарас Шевченко 1845 р. Попри прикрий вигляд, душу поета-художника вражає велич і краса святої обителі, яку він порівнює з Сенклерським абатством [Шевченко Т. Музыка. – К., 1966. – Т. 1. – С. 210].

[До речі, що це за абатство ? Я шукав його в інтернеті і не знайшов. Яндекс на запит про „Сенклерское аббатство” вказав мені одну сторінку з цитатою з Шевченка. Google на запит „Saint Clair’s abbey” повернув також одну сторінку з твору Ен Радкліф „Роман у лісі” („The Romance of the Forest”, 1791 р., том 1, розділ 1). Ця Ен Радкліф (Ann Radcliffe, 1764 – 1823) – англійська письменниця, засновниця жанру готичного роману. Отже: 1. ніякої реальної архітектурної споруди з такою назвою не існує. 2. це літературний образ з роману Е.Радкліф. 3. Шевченко прочитав її роман у якомусь перекладі (відомі такі російські переклади: «Лес, или Сен-Клерское аббатство» (М., 1801; Орел, 1823 и другие издания))і застосував вираз. 4. Ніякого відношення до архітектурних якостей Густинського монастиря фраза Шевченка не має. Прим.М.Жарких, 15.08.2006 р.]

Починається відбудова монастирських споруд, але відсутність належної поваги до зодчих попередньої доби українського бароко та брак коштів при ремонті значно збіднили архітектурну велич монастирських споруд XVII – XVIII ст. З надбудовою дзвіниці над Миколаївською надбрамною церквою та башти над північною брамою змінюється головний принцип об’ємно-просторової єдності архітектурного ансамблю. Нові архітектурні акценти з „псевдо-руською” формою завершень порушують гармонійність сприйняття монастирських споруд минулого. Проте життя в Густинській обителі поступово відновлюється. Коштом Варвари Рєпніної, що була близьким другом Шевченка, відбудовується трапезна церква, в якій поховано її батька – „вічної пам’яті достойного князя, військового губернатора Лівобережної України Миколи Григоровича Рєпніна” [там само. – С. 211]. На честь цієї події 1845 р. Успенська трапезна церква переіменовується на Воскресенську.

Триває відбудова монастирських мурів, Троїцького собору та інших споруд, що збереглись. Над Миколаївською церквою надбудовується в нових формах монастирська дзвіниця, в Петропавлівській церкві влаштовується на першому ярусі тепла церква, при північній брамі будуються палати настоятеля з баштою та хатньою Варва-ринською церквою. Споруджуються нові корпуси келій та інші житлові й господарські будівлі.

Разом із становленням матеріального добробуту монастиря [Страховая опись Густынского м-ря. 1910. – РДІА. – Ф. 799. – Оп. 33. – Спр. 1515] не припинаються роботи по оздобленню і облаштуванню головних монастирських споруд. Особливо активним був період ігуменства отця Тихона (Вишневського) з кінця 1893 р. до початку XX ст.

Жовтневий переворот Густинська обитель зустріла як один з головних духовно-культурних православних центрів України. Але ні цінність монастирського комплексу, як одного із найвизначніших пам’яток архітектури, ні ті багатовікові надбання національної культури народу не зупинили владу більшовицько-комуністичної епохи від нищівної політики знищення всіх „пережитків минулого”. Блякнуть святині Густині в новій ері будівництва „світлого майбутнього”. Пожежа 25 серпня 1918 р. започаткувала першу сторінку соціалістичного періоду боротьби з релігією [Куриленко М. Історія Густинського м-ря. Довідка]. 1924 р. завершується остаточне виселення ченців. Наступні роки великих репресій проти духовності і національної гідності українського народу завершують ганебну справу понівечення його культурних святинь. Величний колись ансамбль, в якому „все привертає увагу: і комплекс у цілому, і історія спорудження кожного будинку, що пов’язані з видатними іменами та подіями в житті українського народу” [Історія українського мистецтва. – К., 1967. – Т. 3. – С. 80], занепадає. Це відбулося через некомпетентне використання споруд монастиря та відсутність до них належної шани та уваги. Остання спроба щодо відродження Густинських святинь, яка деякою мірою уповільнила подальше руйнування споруд, зроблена в середині 50-х років XX ст. У цей час там був жіночий монастир. Але, на превеликий жаль, і вона була невдалою, бо монастир в черговий раз закривають після насильного вивезення звідти черниць та послушниць 1959 р.

З великою руїною і нівеченням архітектурних пам’яток зустрілися українські науковці та реставратори на початку своєї діяльності з дослідження й відбудови Густинського історико-архітектурного комплексу (1949 – 1956 рр. – Г.Говденко, М.Говденко, М.Цапенко, Г.Логвин). В одному з найчарівніших мальовничих куточків Чернігівщини монастирські споруди виглядали скоріш як романтичні руїни, а не завершений витвір генія українських зодчих. Це один з небагатьох „збережених” донині ансамблів культового зодчества XVII – XVIII ст.

Сама назва монастиря – Густинський, – як і назва села, за переказами, походить від густих лісів, що вкривали колись ці терени. І сьогодні мальовничість ландшафту у поєднанні з архітектурою вражають око красою і гармонією витвору майстрів минулого та матінки-природи. Над заплавою Удаю розкинулись залишки монастирських мурів, окреслюючи територію монастирського подвір’я, в плані приближену до витянутого прямокутника з орієнтацією захід-схід.

Формування монастиря-фортеці почалося в першій половині XVII ст., у час, насичений війнами та нищівними навалами татар. Уже Павло Алеппський 1654 р. називає дерев’яні стіни і два рови, які оточували монастир. З інших боків природним захистом були схили берегів Удаю, який на той час огинав частину території монастиря,. Згодом будують високий земляний вал з оборонними вежами на кутах. В останній чверті XVII ст. коштом прилуцького полковника Дмитра Горленка на валах зводяться кам’яні мури з надбрамними церквами – Миколаївською і Петропавлівською. Про їх конструктивну міць і силу свідчить опис їх залишків з західного боку монастиря:„збереглися залишки старих оборонних мурів з двоярусними аркадами, внутрішніми переходами та вузькими бійницями, подібних пам’яток цих часів ніде більше на Придніпров’ї не збереглося” [там само. – С. 82]. З плином часу зникає необхідність в оборонних функціях монастиря, кам’яні мури руйнуються і знову відбудовуються 1754 р.

Характерною ознакою Густинського монастиря XVII – XVIII ст. є влаштування в системі оборонних стін в’їздних брам з церквами. Три різні за архітектурою надбрамні храми об’єднують монастирські мури, що оточують по периметру всю територію монастиря. З іншого боку (головний в’їзд) вимуровано квадратну в плані, одноверху Миколаївську церкву, парадний вхід в яку влаштовано з боку проїзду; з західного хрещата в плані центральної композиції п’ятиверха мурована Петропавлівська церква; з північного боку в одному об’ємі з в’їзною брамою, в східній його частині розміщено прямокутну в плані без мурованої бані Варваринську церкву.

Об’єднуючими ознаками різних за композиційною і планувальною структурами цих церков є: громіздкі товсті стіни першого ярусу, де влаштовано проїзд з боковими камерами; конструктивне вирішення безстовпного храму; система і форма склепінь та парусний перехід до світлового барабана; пластичне оздоблення фасадів, що характеризується композиційною вишуканістю і насиченістю різними декоративними формами та деталями з притаманними ознаками бароко.

Зазначимо, що характер декоративного оздоблення фасадів на кожній пам’ятці має індивідуальні відмінності, хоча різниця в часі їх спорудження досить незначна. І це не випадково. Стрімкий розквіт українського мистецтва XVI ст., що відчувало вплив західноєвропейського бароко, сформував в архітектурі цього періоду неповторний в художньо-естетичній трактовці стиль українського бароко. Найкращі традиції та прийоми народної дерев’яної і давньоруської архітектури лежали в основі формування нового стилю. Цей період завдяки політико-економічній атмосфері українського відродження був дуже коротким, чим і пояснюється така швидка поява монастирських споруд.

З перелічених споруд, що входили в систему оборонних стін, північна брама в’їзду з Варваринською церквою належить до найранішого періоду. Подальше будівництво, що підтверджено натурними дослідженнями, було розпочате на західному в’їзді (Миколаївська надбрамна церква), а потім на зламі XVII – XVIII ст. зводиться Петропавлівська.

Архітектура цих споруд збереглася донині, але в зміненному вигляді. Внаслідок ремонту XIX ст. над Миколаївською церквою з’являється новий об’єм дзвіниці у неоросійських формах; верхи Петропавлівської церкви перебудовуються, а в першому ярусі проїзду влаштовується тепла церква. За натурними та історичними дослідженнями фахівці інституту „Укрпроектреставрація” розробили проектну документацію реставрації цих споруд на перший будівельний період (В.Маркіз, І.Яковлев, В.Косьяненко). Північна брама з Варваринською церквою в 50-х роках XIX ст. розбудовується в палатний корпус ігумена монастиря, внаслідок чого повністю втрачає свій первісний архітектурний образ. За 1994 – 1995 рр. проведено лише початковий етап наукових натурних досліджень (В.Косьяненко).

Яскравою особливістю Густинського монастиря XVII ст. є те, що архітектурно-композиційні вирішення його споруд з мальовничістю декоративного оздоблення, зігрітого багатовіковими традиціями української архітектури, були взірцем для подальшого будівництва в Україні доби розвинутого бароко. До таких пам’яток слід віднести головну святиню – собор Святої Трійці і трапезну з Воскресенською (Успенською) церквою: „Вплив архітектури Густинського монастиря помітний у храмах Максаківського та Крупицько-Батуринського монастирів і Спаського собору у Прилуках (1716 р.), але щодо гармонійності вони набагато поступаються перед густинськими пам’ятками” [там само].

Повертаючись до об’ємно-просторової і розпланувальної структури монастирського ансамблю, зазначимо, що основна схема була типовою для багатьох монастирів Лівобережжя XVII – XVIII ст. Головний вхід, як правило, влаштовувася з західного боку. Центром композиції був соборний храм, а ліворуч і праворуч щодо основної осі забудови з орієнтацією захід-схід розміщувались споруди трапезної, келій, покоїв ігумена та інших споруд. Іноді за собором на схід теж влаштовувалась забудова. Звичайно, рельєф вносив свої корективи в розпланування території. Такої самої принципової схеми дотримувались і зодчі Густинської обителі, де рельєф був дуже спокійний. Головний вхід на територію через західні ворота (далі перелічуємо ті споруди, що збереглись). На північ від входу, біля північного прясла монастирської стіни одноповерховий дерев’яний отинькований будинок келій. На схід від нього, ближче до середини влаштована північна в’їзна брама (корпус ігумена) з Варваринською церквою, на південний схід від якої, майже „стіна в стіну”, збудовано одноповерховий цегляний будинок келій-„палат”. У південно-східному куті території знаходиться двоповерховий цегляний корпус келій зі склепінчастим перекриттям першого поверху. Споруда Воскресенської церкви з трапезною розташована на південь від собору в південно-західному куті території. Біля неї в південному пряслі монастирської стіни є господарська споруда, цегляна основа якої була колись стінами зруйнованої монастирської вежі.

З незначним зміщенням щодо геометричного центру території на схід розташована головна споруда – Троїцький собор, що є композиційним центром і архітектурною домінантою навколишньої забудови і природного оточення.

„За зразком ніжинського собору у 1674 – 1676 р. коштом гетьмана Івана Самойловича був споруджений Троїцький собор – порівняно з ніжинським, він стрункіший за пропорціями, динамічний за грою мас, вертикальних і горизонтальних архітектурних ліній. Три яруси хорів у ньому своїми балюстрадами висувалися, як балкони, у внутрішній простір” [Білецький П. Українське мистецтво другої пловини ХУП – ХУІП ст. – К., 1981. – С.20].

До цього слід додати, що споруда була мурована, хрещата в плані. Між раменами основних нефів з чотирьох боків прибудовано майже квадратні в плані об’єми, що при центричній композиції п’ятиверхого храму з найвищою центральною банею і нижчими боковими, посилюють пірамідальність композиції собору. Тактовне оздоблення фасадів, вирішене в найкращих барокових традиціях, у поєднанні з динамікою і легкістю архітектурних форм ніби піднімають храм над землею. При наукових натурних дослідженнях (1949 – 1950 рр. – архітектори Г.Говденко, М.Говденко, а в 1950-і роки – М.Цапенко, Г.Логвин) науковців вразила руїна визначної пам’ятки архітектури. На основі досліджень (обмір 1955 – 1956 рр.) розробляється проектна документація (архітектори В.Маркіз, М.Говденко) щодо відродження Троїцького собору, реалізація якої починається тільки 1986 р.

До визначних пам’яток ансамбля Густинського монастиря належить і його трапезна з Воскресенською (Успенською церквою. Попри те, що ця пам’ятка найдревніша (1638 р.) [Летопись. – С.27] в комплексі монастирської забудови, не завжди вона привертала увагу дослідників. І це не дивно, бо перебудови, яких зазнала трапезна за весь час існування, певною мірою спотворили її зовнішність.

З допомогою наукових натурних досліджень (1994 – 1995 рр.) розкрилась таємниця однієї з найдавніших мурованих трапезних XVII ст. на Лівобережній Україні. Густинська трапезна за виразністю архітектурних форм була справжнім витвором – шедевром української національної культури і взірцем для споруд цієї типологічної групи a подальшому будівництві. Органічною комбінацією об’єму церкви з видовженим корпусом трапезного залу, до якого примикає з заходу понижений об’єм келарні, постає споруда трапезної Густинського монастиря на перший будівельний період. Розпланувальна структура цій пам’ятки канонічна, що і підтвердили результати нових досліджень.

Основою композиції є трапезний зал, об’єм якого було виявлено при останніх дослідженнях. До нього зі сходу прилягає об’єм хатньої церкви, а з заходу – понижений прямокутний в плані об’єм келаррії. З півдня двору до трапезного залу прибудовано двокамерний прямокутний в плані понижений об’єм приміщень кухні. Трапезний зал безстовпний, система перекриття – циліндричні склепіння з розпалубками, конхове у вівтарі, зімкнуте в келарні й напівсферичне в барабані церкви. Було виявлено втрачений елемент плану трапезної – сіни, – запозичений з народної архітектури житла. Спільними рисами з іншими аналогами Густинської трапезної є єдиний характер розпланувальної і об’ємно-просторової композиції, а також декоративне оздоблення лише одного фасаду, що звернутий до соборного храму (у нашому випадку – північний).

Характер віконного обрамлення, виявлений на фасаді пластикою рельєфних форм та архітектурним задумом, не має аналогів в архітектурі XVII ст. Нині основним завданням реставраторів є висвітлення в архітектурі пам’ятки всіх будівельних періодів з їх характерними ознаками, без порушень цілісності архітектурно-декоративного образу, що склався за період існування визначної пам’ятки архітектури XVII – XIX ст. – трапезної з (Успенською) Воскресенською церквою Густинського монастиря.

Відновлення перлини української архітектури – комплексу споруд ансамблю Густинського монастиря – є однією зі складових державної політики відродження національної культури і духовності України. Генеральня програма наукових, проектних і виробничих робіт з реставрації Густинського монастиря, розроблена фахівцями інституту „Укрпроектреставрація” (автор В.Маркіз) і затверджена Держбудом України 1986 р., – є конструктивним кроком щодо збереження пам’яток архітектури. Нині ці питання вирішуються з допомогою Державного комітету України у справах містобудування і архітектури, Управління архітектури Чернігівської області, інституту „Укрпроектреставрація” та Прилуцької дільниці Чернігівської виробничої реставраційної майстерні.

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 154 – 161.