2008 р. Садиб такої збереженості в Україні більше немає

Розмову вів Іван Дивний

Дата: 10.10.2008

Розмова з Інною Шевченко, вченим секретарем Національного історико-культурного заповідника «Качанівка»

10 жовтня 2008 року. с. Качанівка Ічнянського району Чернігівської області. Національний історико-культурний заповідник «Качанівка». Корпус дирекції. Кабінет вченого секретаря.

– Інно Миколаївно, останнім часом чи не вся інформація про ваш заповідник пов’язується з якимись заходами, пленерами, виставками. А як поживає власне комплекс пам’яток?

– Комплексу пам’яток, про який йде мова, сьогодні вже 230 років. Це унікальна садиба, що заслуговує на увагу, в першу чергу, держави. Оскільки за певних досягнень ми маємо і суттєві проблеми, які потребують негайного вирішення.

– Проблеми є, мабуть, у кожного українського музею. А які саме негаразди у вас?

– Найперше нас турбує питання реставрації пам’яток архітектури, історії і природи. Адже поряд з архітектурним комплексом Качанівка пишається величезним парковим масивом площею 443 гектари. І сьогодні парк потребує не біднішого господаря, аніж той, який створив це диво.

На території заповідника уціліли 16 архітектурних споруд – унікальних пам’яток кінця 18-го – початку 20-го століття. Майже всі вони тепер потребують реставрації, а більшість навіть негайної реставрації.

– Те, що потребують, вже зрозуміло. А чи реставруються?

– Так. Реставраційні роботи розпочаті, хоча й не в тому обсязі, якого хотілося б. Триває реставрація Південних служб – архітектурної пам’ятки кінця 18-го – початку 20-го століття…

– Тобто, доби Харитоненка…

– Ні, не доби Павла Івановича Харитоненка, а ще часів Тарновських. Там була колись панська кухня, людська їдальня, пральня і сушильня. Роботи почалися два роки тому за рахунок субвенцій з державного бюджету і тривають досі.

– І якісь гроші продовжують надходити?

– Так, надходять. Згідно бюджетної пропозиції, поданої заповідником до Міністерства культури і туризму. На щастя, роботи продовжуються й зараз.

– Коли говорити про Качанівський архітектурний комплекс, його головною перлиною, безумовно, є палац. Від самої появи тут музею, а згодом заповідника, постала проблема якомога повнішого відтворення інтер’єрів, включно з внутрішньою обстановкою. Як Ви оцінюєте здобутки заповідника в цьому напрямку? Як далеко вдалося просунутися?

– Стан палацу оцінюю добре. Що я маю на увазі – лише п’ять років тому кімнати і зали споруди лишалися порожніми, голими. Не «жили». Коли ж до керівництва заповідником прийшов Генеральний директор Володимир Борисович Буренко, за його ініціативи почали активно з палацовими інтер’єрами працювати. В результаті вже відреставрована ліва частина цієї великої споруди, а також проведений там капітальний ремонт. Водночас активно відновлювалися інтер’єри.

На жаль, палацовий декор потребує постійної реставрації.

– А які зали Ви могли б зараз назвати, як найбільш автентичні? Найбільш збережені чи, можливо, відновлені?

– Насамперед, це панська парадна їдальня на другому поверсі. Її відреставрували ще у 1990-х роках. Також можна згадати бібліотеку, чайну кімнату, де частково зберігся, а частково відновлений інтер’єр часів Тарновського. На першому поверсі збереглися кілька кімнат для гостей, де зараз влаштовуються різноманітні виставки з фондів заповідника.

– Наскільки я зрозумів, більшість палацових інтер’єрів і збереглася, і відновлюється у тому вигляді, який мала за Тарновського…

– Тарновських. Їх було троє.

– Я мав на увазі останнього, «молодшого». Відомого мецената і колекціонера. Але ж палац з’явився тут ще за Румянцевих, та й після Тарновських тривалий час функціонував під новими господарями. Від цих «нетарновських» періодів, мабуть, теж залишилося чимало цікавого?

– Справа в тому, що родина Тарновських володіла Качанівкою найдовше. Майже все 19-те століття, впродовж 70-ти років. І це був найкращий період в житті дворянської Качанівської садиби.

– І саме тому ви свідомо орієнтуєтеся на цей період?

– Так. Хоча й час Павла Харитоненка був дуже цікавим. У нас будуть кімнати, оформлені саме за Харитоненка.

– А від Румянцевих щось лишилося? Бодай якісь деталі інтер’єру?

– Ні. Тоді й палац був зовсім іншим: це була одноповерхова споруда. Першу ж ґрунтовну перебудову провели українські поміщики Почеки, які володіли Качанівкою одразу після Румянцевих. У 1808-му році вони переробили палац в стилі російського класицизму, докорінно змінивши його зовнішній вигляд. Далі були інші зміни, перепланування і нам споруда дісталася в тому вигляді, який мала за Павла Івановича Харитоненка. А він також проводив тут серйозні роботи.

– А де ви берете меблі для відтворення обстановки? Адже справжніх меблів навіть Харитоненка, не кажучи вже про Тарновських, знайти зараз важко.

– Були кращі часи, коли співробітники заповідника закуповували через антикварні магазини, діставали через зв’язки з іншими музеями, через різноманітні обмінні фонди старі речі, які відповідали історичним епохам існування Качанівської садиби. На це виділялися відповідні кошти…

– Ви кажете «були», отже, цього вже не робиться.

– Але тоді вдалося накопичити певний обсяг потрібних речей.

– Але зараз це вже проблематично?

– Проблематично. Але ті часи були для нас дуже «урожайними». І саме завдяки цьому запасу ми можемо зараз відтворювати обстановку палацу. До того ж, нащадки тих місцевих жителів, які після 1918-го року розтягли все цінне з Качанівської садиби, дещо нам повернули. Це унікальні пам’ятки. Справжні раритети, реліквії. Зокрема, ще періоду Рум’янцева-Задунайського. Зараз ці предмети експонуються на нашій постійній виставці «Садибна культура і побут кінця 18-го – початку 20-го століття». Загалом там 80 експонатів.

– А що ж саме лишилося від Рум’янцева-Задунайського? Ви так заінтригували…

– Від них лишилося велике дзеркало у дерев’яній рамі. 18-те століття! І при цьому майже в ідеальному стані.

– І в нього дивився фельдмаршал.

– Звичайно. Від доби Тарновських лишилися крісла-стільці з кабінету, кілька предметів посуду. Від періоду Харитоненка можу виділити чудову мармурову палацову скульптуру «Хлопчик із тамбурином». У парку збереглася скульптура «Алегорія зими» у вигляді фігури ченця. Є дещо і у фондах.

– Врешті-решт, знамениті леви на пілонах.

– Так, ці леви стоять ніби на чатах на в’їзді до парадного двору і тримають геральдичні щити. Вони, до речі, лишилися від Тарновських.

– Їх же колись знімали звідти, але зараз вони знову на своїх місцях.

– Оскільки це оригінали, їх місце від самого початку було у фондах заповідника. Але потім було прийняте інше рішення.

– Це ж своєрідна візитна картка Качанівки.

– Так.

– З палацом все більш-менш зрозуміло. А яка ситуація з Георгіївською церквою? Вона діюча?

– Церква відродилася, як духовний храм, у 1994-му році.

– І якої конфесії?

– Московського патріархату. Історично вона є садибною.

– З автентичним інтер’єром?

– Звичайно. Всередині храм відреставрований, але лишаються роботи з розпису і виготовлення іконостасу.

– На жаль, останнім часом розпис сакральних пам’яток нерідко перетворюється на проблему. Церковні громади, часом без жодних поганих намірів, спотворюють храми-пам’ятки невдалим живописом, невідповідним історичній стилістиці споруди. Георгіївська церква не звичайний храм, а елемент Національного заповідника. Фактично – музейний експонат. Яким бачиться її майбутнє?

– Ви маєте на увазі художнє оформлення церковного інтер’єру?

– Саме це. Тож буде він у перспективі відповідати своєму історичному вигляду?

– Так. Однозначно.

– До того ж, це не звичайна церква, а ще й родинна усипальниця Тарновських. У якому стані зараз склеп?

– Приміщення усипальниці збереглося. Однак екскурсантів ми туди не водимо.

– А від поховань бодай щось залишилося?

– Ні. На жаль, не збереглося нічого. Там поховали Григорія Стефановича Тарновського з дружиною Ганною Дмитрівною, які, до речі, померли в один день з різницею в шість годин. І також був похований Василь Тарновський-старший (двоюрідний племінник Григорія Тарновського).

– І жодних ознак цих поховань вже немає?

– Абсолютно. У 1935-му році в Качанівці влаштували дитяче містечко імені Воровського. Тут жили діти-сироти, вчорашні безпритульники. Саме в цей період склеп Тарновського й був повністю знищений.

– І надмогильних плит не лишилося?

– Григорій Стефанович і Ганна Дмитрівна були спершу поховані на церковному кладовищі і до склепу їх переніс вже Василь Васильович Тарновський-молодший. А Василь Васильович Тарновський-старший був похований у склепі одразу – у чудовій мармуровій гробниці. Днище і кришка цієї гробниці збереглися і саме вони стануть основою для майбутнього відтворення всього склепу.

– А плани такі є?

– Є. В перспективі ми створимо імітацію родинного склепу Тарновських. На жаль, це єдине, що можна зробити.

– Це розповсюджена практика для знищених місць поховань. Головне тут – гідно вшанувати пам’ять цих людей.

– Це для нас дуже важливо.

– У мене є до Вас ще кілька запитань, вже суто туристичних. Пам’яток у Качанівці вистачає, дивитися є на що, однак не так просто сюди доїхати. Особливо з Києва, який мав би бути головним вашим екскурсійним «донором». Ну, і суто побутовий момент: чи є тут де зупинитися? Діє бодай мінімальна інфраструктура для людей, які захочуть провести в Качанівці більше часу, аніж пара годин оглядового «галопу»?

– На жаль, шляхи-дороги, які тягнуться до заповідника з усіх напрямків, досі складні, погані. І це дійсно знижує кількість відвідувачів. Якби добиратися було легше, Качанівка б гула від кількості своїх шанувальників.

– А не було спроб об’єднати Качанівку з сусідніми історичними місцями? Адже тут їх ціле гроно – і Тростянець, колишній маєток Скоропадських, і Сокиринці, колишній маєток Галаганів, і історичні Прилуки зі старовинним Густинським монастирем неподалік. Колись ідея такого об’єднання носилася в повітрі, а чим все закінчилося?

– Такий туристичний маршрут вже існує. Качанівка-Сокиринці-Тростянець-Густиня. Є така туристична програма «Намисто Славутича».

– Це чия програма? Чернігівська?

– Так.

– Тобто, це з Чернігова возять людей за цією програмою?.

– Спочатку так і було, але поступово вона розширюється і набирає більших обертів. Вже задіяні і київські турфірми і з інших регіонів України. Сьогодні ми пропонуємо відвідувачам облаштовані місця відпочинку, де екскурсійна група може нормально перепочити, пообідати, милуючись природою.

– Що Ви маєте на увазі?

– Це столи, мангали.

– Тобто, їдальня така?

– Ні. Їдальні у нас немає. Це місця для організованого відпочинку. А проблема харчування, на жаль, існує.

– Готель тут є якийсь?

– У нас діють три гуртожитки. Одночасно Качанівка може поселити близько 100 осіб.

– Тепер зрозуміло, чому у вас проходять і кількаденні заходи. Принаймні, є де зупинитися, переночувати.

– Ми ще й практикуємо відпочинок на воді. Якщо Качанівка має водне плесо 125, 5 гектарів, то чому ж його не використовувати? Хтось милується цією красою, а хтось, можливо, захоче половити рибу, якої тут вистачає. Ми надаємо таку можливість. А в перспективі хотілося б і прогулянки на човнах запровадити. А взимку – на лижах, на санях. Рельєф дозволяє це робити, то чому б ні?

– До ваших сусідів з заповідника у Тростянці ходить маршрутка з Києва. А до вас громадським транспортом як добиратися?

– Є кілька варіантів. Або електричкою до Ніжина, а звідти йдуть через Качанівку два автобусні маршрути до Іваниці. Або доїхати з Києва до Парафіївки різними маршрутами, але потім 4 кілометри ще добиратися до заповідника.

– Тобто, не все так просто.

– Проблеми лишаються. Хоча в добрі часи був і прямий автобус з Києва.

– Будемо сподіватися, що добрі часи колись та повернуться. Адже садибних комплексів такої збереженості в Україні небагато.

– Садиб саме такої збереженості в Україні більше немає. І в цьому головна принада Качанівки.