2003 р. Чернігівському історичному музею імені В.В.Тарновського – 100 років
Станіслав Бушак, Оксана Петренко
21-22 травня 2002 р. у Чернігові відбулися урочистості з нагоди столітнього ювілею місцевого історичного музею імені Василя Васильовича Тарновського. Доля цієї унікальної скарбниці мистецьких реліквій та безцінних національних старожитностей нерозривно пов’язана з ім’ям її засновника – видатного подвижника української культури, колекціонера та мецената В.В.Тарновського-молодшого. Його ім’я є легендарним в нашій історії, адже саме він, поряд з Олександром Полем, був у XIX ст. найбільшим збирачем українських старожитностей.
Народився Василь Васильович (молодший) 20 березня 1837 р. у селі Антонівці Пирятинського повіту на Полтавщині [Дата дається за надгробком на могилі В.В.Тарновського на Звіринецькому кладовищі у Києві; В.Л.Модзалевський подає іншу дату – 20 (22).03.1838 р.]. Походив зі старовинного козацько-старшинського роду. Жив переважно у маєтку Качанівці (нині – Ічнянський район на Чернігівщині), який дістався йому від предків [Петренко Григорій. Качанівка – перлина з «Намиста Славутича» // Вісник УТОПІК. 2002. – № 1-2. – С. 59-62.]. Продовжив родинні традиції меценатства та колекціонування історичних і мистецьких цінностей, розпочаті Григорієм Степановичем Тарновським (1788-1853) та батьком – Василем Васильовичем-старшим (1810-1866).
Усі Тарновські були неординарними людьми, які грали помітну роль в економічному та культурному житті України. Так, Г.С.Тарновський був титулярним радником, володів окрім Качанівки, також селом Потоки (нині – с. Потік Миронівського району на Київщині), де знаходилася винокурня та суконна фабрика, та великими землями в Київській, Полтавській і Чернігівській губернях. У сусідньому з Качанівкою селі Парафіївці йому належав цукровий завод, який приносив володарю великий прибуток. Мав підприємницьку жилку, був членом Вільного економічного товариства у Петербурзі, де товаришував з поетом В.Жуковським, художником К.Брюловим, конференц-секретарем Академії мистецтв В.Григоровичем та іншими видатними людьми.
Після смерті бездітного Григорія Степановича його маєтності перейшли до племінника Василя Васильовича-старшого, який навчався у Ніжинському ліцеї разом з Миколою Гоголем та брав участь у підготовці селянської реформи. Пізніше він закінчив Московський університет, написав низку праць з історії українського права («Юридичний побут у Малоросії», «Про ділимість сімей у Малоросії»). Василь Васильович (старший) сприяв виданню творів П.Куліша – історико-етнографічного дослідження «Записки о Южной Руси» та роману «Чорна рада». Він підтримував тісні стосунки з діячами Кирило-Мефодієвського товариства, його прізвище згадується у слідчій справі. За свідченням М.М.Білозерського:
«Василь Васильович Тарновський розповідав мені, що в нього в 40-х роках у Києві бували літературні вечори, які відвідували М.І.Костомаров, Василь Михайлович Білозерський та інші друзі і знайомі Тарновського, серед них був і Шевченко. Одного разу прийшов він і прочитав щойно написане ним відоме «Посланіє до земляків» [Жур Петро. Дума про огонь. З хроніки життя і творчості Тараса Шепченка. – К.: Дніпро. – 1985, с. 244].
Певний час Василь Васильевич-старший служив управителем маєтку свого дядька в Потоках, де його тричі відвідав Гоголь. На цьому етапі життя його матеріальний достаток був досить скромним. Перед цим він учителював у Житомирській гімназії, мав науковий та педагогічний хист. Це дало привід М.В.Гоголю рекомендувати В.В.Тарновського викладачем Київського університету св. Володи[с. 54]мира. Лише з 1853 p., після смерті Григорія Степановича, Василь Васильович (старший) стає дійсно багатою людиною, забезпечивши матеріальний добробут і своїм дітям.
Василь Васильович (молодший), якому тоді було сім років, уперше зустрівся з Т.Г.Шевченком 21 серпня 1845 р. в Потоках, де поет гостював по 5 вересня. Тарас Григорович близько зійшовся з Тарновськими, а з рідною сестрою Василя Васильовича (старшого) – Надією Василівною разом хрестив дитину місцевого дяка, тому пізніше завжди називав її «дорогою кумасею» та присвятив їй два вірші («Н.Т.» – «Великомученице кумо» та «Кума моя і я»). На честь перебування Шевченка влаштували ілюмінацію, на вершині великої берези прикріпили вензель поета, а господар написав панегіричні вірші, кожна строфа яких закінчувалася словами «Серед нас, серед нас – Добрий Тарас». Найкращою його розвагою було катання паромом при заході сонця на місцевому ставку, що супроводжувалося співом українських народних пісень, зокрема його улюбленої «Ой зійди, зійди, зіронько ти вечірняя». Згадкою про це знайомство залишилася акварель Тараса Шевченка «Комора в Потоках» (1845), де він зобразив свою «кумасю»на тлі місцевого краєвиду.
Пізніше, після арешту Шевченка у справі Кирило-Мефодієвського товариства, Василь Васильевич-старший, остерігаючись можливого обшуку, передав усі папери, що стосувалися Тараса Григоровича, своїй дружині, яка зашила їх у матрац. У цей же час його сестра, Надія Василівна, закопала всі належні їй Шевченкові папери (вірші, малюнки та ін.), складені в ящик, у саду.
«Минув тривожний час, і коли все заспокоїлось, Н.В.Тарновська поїхала в село й відкопала свій дорогоцінний ящик з творами Шевченка. Папери і малюнки всі були цілі і довго зберігалися у неї» [Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро. 1982, с. 113].
В.В.Тарновський-молодший закінчив історико-філологічний факультет Київського університету св. князя Володимира, служив мировим посередником, потім протягом вісімнадцяти років був повітовим маршалком (предводителем дворянства) Ніжинського та Борзенського повітів Чернігівської губернії. Василь Васильович розпочав свою службу з вересня 1862 р. (спочатку як кандидат у мирові посередники Борзенського повіту), а з 22 листопада 1864 р. став мировим посередником Парафіївської дільниці. 17 січня 1869 р. Тарновський отримує чин губернського секретаря, який відповідав XII класові «Табелю про ранги», а невдовзі обирається Борзенським повітовим маршалком – до 1872 р.
Про авторитет В.В.Тарновського красномовно говорить той факт, що, починаючи з 1875 p., п’ять разів підряд його обирають маршалком Ніжинського повіту (1875, 1878, 1881, 1884, 1887 – останній термін через стан здоров’я не добув до кінця). За царським маніфестом 1878 р. повітові предводителі дворянства, які тричі обиралися на цю посаду, отримували чин V класу (статського радника), який отримав і Василь Васильович (1887). За вислугу трьох термінів на посаді повітового маршалка 1881 р. Тарновського нагороджено орденом св. Володимира 4 ступеня, а в 1883 р. – орденом св. Анни 2 ступеня [Линюк Л.П. Матеріали родини Тарновських у Держанному архіві Чернігівської області // Скарбниця української культури. Випуск 2. Чернігів: Сіверянська думка. – 2002. – С.16-19].
З юнацьких літ, наслідуючи приклад свого дядька та батька, продовжив колекціонування українських старожитностей, не шкодуючи коштів для придбання рідкісних експонатів. В основі матеріального достатку Василя Васильовича (та його брата Володимира) був успадкований від батька місцевий Парафіївський цукровий завод. У великому палаці в Качанівці зберігалася унікальна колекція В.В.Тарновського [Каталог предметов малорусской старины и редкостей коллекции В.В.Тарновского. – К.: 1893. – Вып.1, Шевченко; Каталог украинских древностей коллекции В.В.Тарновского. – К.: 1898. – 86 с., ил.; Каталог музея украинских древностей. Том. 2. – Чернигов. – 1903]. У придбанні старожитностей користувався порадами славетних українських істориків Миколи Ко[с. 55]стомарова, Володимира Антоновича, Пантелеймона Куліша, Олександра Лазаревського, Дмитра Яворницького, Миколи Біляшівського та іп. Товаришував з величезною кількістю видатних діячів української та російської культури, серед яких – Микола Шугуров, Павло Житецький та ного син Гнат, Ганна Барвінок, Марко Вовчок (М.Вілінська), Василь Білозерський та його брат Микола, Петро Кочубей, Петро Редькіп, Олександр Русов, Василь Горленко, Микола Стороженко, Микола Новицький, Олексій Маркевич, Володимир Науменко, Василь Вовк-Карачсвський, Олександр Свірськиїі та ін. Гостями Качанівки у різний час були також художники Олександр Кунавін, Олександр Агін, Василь Штернберг, Лев Жемчужншков, Іван Прянишников, Андрій Горонович, Ілля Репін, братії Володимир та Костянтин Маковські, Микола Ге та інші. Роботи багатьох з них увійшли до зібрання Тарновського, разом з полотнами Ван Дейка, Даунера, Теньера, Ореста Кіпренського, Карла Брюлова, Олександра Іванова, Сократа Воробйова, Григорія Михайлова, Івана Айвазовського.
Постійними гостями Тарновських були також численні представники старовинних українських дворянських родин – Ґалаґани, Горленки, Гудими-Левковичі, Забіли, Корбути, Кочубеї, Маркевичі, Миклашевські, Милорадовичі, Новицькі, Олександровичі, Раковичі, Скоропадські, Шеффери, Юзефовичі та ін.
Особливе місце в колекції В.В.Тарновськогомолодшого займали реліквії, пов’язані з життям та творчістю великого сина України – Т.Г.Шевченка, який у 1843, 1844, 1845 та у 1859 pp. гостював у Качанівці та Потоках, виконавши тут ряд художніх творів та залишивши в колекції Тарновських свій шедевр – полотно «Катерина». Всього ж у збірці Тарновського було зібрано величезну кількість живописних творів, малюнків, рукописів, автографів та особистих речей поета (всього 758 одиниць); він часто їздив до Канева на [с. 56] могилу Тараса Григоровича, де за власні гроші поставив хрест та барельєфний портрет Кобзаря, а 1891 року видав альбом «Офорты Шевченко в коллекции В.В.Тарновского» (накладом 100 примірників). Його коштом щороку відбувалися колективні подорожі пароплавом по Дніпру для поклоніння праху Кобзаря на Чернечій горі.
Дякуючи і фінансовій допомозі Василя Васильовича Тарновського-молодшого багато років виходив щомісячний історико-етнографічний журнал «Киевская старина» (1882-1907), навколо якого групувалася свідома українська інтелігенція. Василь Васильович подав значні пожертви на спорудження пам’ятників Іванові Котляревському у Полтаві та Богданові Хмельницькому у Києві, створення Київської громадської бібліотеки, проведення археологічних досліджень на Княжій горі поблизу Канева (під керівництвом М.Біляшівського).
Коштом Тарновського побачили світ чимало унікальних видань, зокрема альбом Володимира Антоновича та Володимира Беца «Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах. По коллекции В.В.Тарновского» (1883), поява якого була сприйнята як антидержавна акція (професор Бец змушений був покинути Київський університет, де пропрацював тридцять років). Допоміг Василь Васильович у виданні першої української Біблії, головну роботу над перекладом якої виконав Пантелеймон Куліш. Після смерті письменника Тарновський допоміг упорядкувати його могилу в Мотронівці біля Борзни, матеріально підтримував вдову небіжчика – Ганну Барвінок, про що вона сама свідчила у листі до Шрага:
«Мені В.В.Тарновський пачку добру грошей давав, як я була в перший раз у його, але ж я посовістилася узяти – ще нічого не тямила. Він узяв слово – як буде потрібно, щоб до його оберталась».
Вже після смерті Василя Васильовича вона писала: «Яка свята душа зі своїми благородними поривами-жертвами для нашої України!», а також «У темряві не знайдемо тепер такого прихильника щирого до нашого діла, як В.В.Тарновський» [Петренко Григорій. Качанівські студії // Пам’ятки України. – 2000. – № 1. – С. 23].
Без допомоги В.В.Тарновського не з’явилося б перше узагальнююче дослідження Дмитра Яворницького про запорозьких козаків – «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888). Ось як про це розповідає сам академік:
«Обробивши як треба записи… сповістив про те Василя Васильовича Тарновського. На те він мені незабаром одповів: «Висилаю вам для напечатанья «Запорожья» 1000 рублей». Через те, що до тексту книги треба було прикласти ще більше 60 фотознімків та ще декілька планів, тисячі карбованців було замало, я звернувся до відомого столичного видавця Л.Ф.Пантелеева, і моя книга побачила світ 1888 року.
Але ще тоді, коли книга лежала в друкарні, її було заарештовано. Я поспішив сповістити про те Василя Васильовича Тарновського. Він надіслав мені листа, в якому радив звернутися до «члена совета по делам печати» В.М.Юзефовича, який бував у Тарновських в Качанівці. Я заявився до В.М.Юзефовича і розповів йому про свою пригоду.
Отже і моя книга лежить тиждень, лежить два тижні, лежить увесь великий піст. На Великдень заходить до мене В.М.Юзефович. Я йому підношу гарно розмальовану писанку.
– Гарна ваша писанка, – спасибі вам. А я бачив вашу другу писанку, так та ще краща.
– Це яку?
– А ту, що ви надрукували. Вітаю вас із тією писанкою!
– Так та ж у друкарні запечатана лежить.
Тут В.М.Юзефович витяг з кишені квиток і подав мені. На тому квитку було написано: «Книгу Д.И.Эварницкого «Запорожье в остатках старины и преданиях [с. 57] народа» дозволяется допустить к продаже» [Яворницький Д.І. В.В.Тарновський // Хроніка 2000. – 1996. – Випуск 16, с. 168 – 169].
Річ у тім, що Володимир Михайлович Юзефович (1841-1893), про якого розповідає Яворницький, був впливовим чиновником при київському генерал-губернаторі, а з 1881 р. – членом ради Головного управління у справах друку. Його ж батько – Михайло Володимирович Юзефович (1802-1889) був рідним братом матері Василя Васильовича Тарновського (молодшого) – Людмили Володимирівни [Жур Петро. Дума про огонь. З хроніки життя і творчості Тараса Шепченка. – К.: Дніпро. – 1985, с. 129]. Отже, саме родинні зв’язки Тарновських та Юзефовичів допомогли пізніше Д.І.Яворницькому видати в Петербурзі своє перше ґрунтовне дослідження про запорозьких козаків.
Василь Васильович-молодший був людиною гостинною, відвертою, щиро закоханою в українську культуру та героїчну історію свого народу. Його колекція, у формуванні якої брала участь величезна кількість української наукової та мистецької інтелігенції, переросла рамки приватного зібрання і стала явищем загальнонаціонального масштабу. Яворницький так описує своє враження від перших відвідин качанівського палацу в 1887 p.:
«Зала була висока, у два світи. Світ входив і крізь вікна і падав згори крізь відтулини в скляній стелі. На всіх стінах, од верху до низу, висіли портрети гетьманів, полковників, генеральних суддів, осаулів, митрополитів, архиєреїв, гетьманш, дружин полковникових, різних жінок «панського достоїнства». На підлозі, попід стінами, стояли гарного виробу шахви, де лежали булави, перначі, дорогі шаблі, розкішні сідла, і чого-чого тільки там не було? У мене на все розбігалися очі: дивлюся на одне, а кидаю погляд на інше.
Мене підвели до круглого, інкрустованого, оббитого бронзою стола, на якому лежала розгорнута, з золотим обрізом, книга, і попрохали написати в ній своє імення та прізвище. Я устромив свої очі у ту книгу і там побачив такі прізвища:
Шевченко, Глінка, Гоголь, Костомаров, Рєпін. Еге, та тут цілий Пантеон! Страшно було й ставити коло таких прізвищ своє убоге прізвище» [Яворницький Д.І. В.В.Тарновський // Хроніка 2000. – 1996. – Випуск 16, с. 141 -143].
Василь Васильович мріяв перетворити Качанівку на загальноукраїнську святиню, перевезти сюди рештки видатних українців Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Миколи Костомарова та, насипавши над ними високі могили, заснувати український Пантеон. Авторитет колекції Тарновського був таким великим, що до неї передав свій архів Пантелеймон Куліш, а також, по смерті письменників, родичі Івана Нечуя-Левицького та Михайла Коцюбинського. Вшановуючи величезний внесок Василя Васильовича в розвиток української культури та освіти, його в 1891 р. було обрано почесним членом Товариства «Просвіта» у Львові. Збираючи колекцію, Тарновський об’їздив усю колишню Гетьманщину (Чернігівську та Полтавську губернії), а також, разом з молодим ще тоді Д.І.Яворницьким, побував на землях Запорозької Січі, де придбав чимало унікальних козацьких старожитностей. Ця мандрівка, здійснена влітку 1887 р. разом з фотографом – полковником Євгеном Захаровичем Корбутом (чоловік Олександри Василівни – рідної сестри дружини Василя Васильовича – Софії Василівни Тарновської), яскраво описана Дмитром Івановичем у його спогадах про В.В.Тарновського [Яворницький Д.І. В.В.Тарновський // Хроніка 2000. – 1996. – Випуск 16, с. 152 – 168]. В його книзі «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» [Эварницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – Спб.: Издание Л.Ф. Пантелеева. -1888, с. 167] вміщена унікальна фотографія «Камінь Перун», де зафіксовано самого автора, Василя Васильовича та п’ятьох лоцманів:
«Наш дуб стоїть коло високого стрімкого берега острова, на кормі сидить Іван Костиря (лоцман «першої статті». – С.Б.), за Костирею – Василь Васильович, з непокритою головою, трохи нахилившись на лівий бік; за Василем Васильовичем стою я, в білій мережаній сорочці та в синіх нанкових, [с. 58] дуже широких шароварах запорозького крою, на які потрібно 8 аршин матерії; за мною сидять четверо лоцманів, помічників Івана Костирі, а перед ними, на високій держалці, казенна майва» [Яворницький Д.І. В.В.Тарновський // Хроніка 2000. – 1996. – Випуск 16, с. 159 – 160].
Безперечно, що в основі колекціонерських захоплень Тарновського був його щирий український патріотизм та бажання врятувати для нащадків історичні реліквії свого народу. Василь Васильович вірив у відродження України, сподівався, що невдовзі повстане незалежна українська держава, сповнена героїчного козацького духу. Як стверджує Яворницький:
«Він сам себе у душі утішав тим, що коли Україна скоро-недовго зробиться справді самостійна, то тоді за гетьмана стане в ній ніхто інший, як Василь Васильович Тарновський» [Яворницький Д.І. В.В.Тарновський // Хроніка 2000. – 1996. – Випуск 16, с. 149].
Тому-то з таким пієтетом збирав і зберігав він у своїй колекції символи української державності – гетьманські булави, полковничі перначі, зброю та особисті речі гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Павла Полуботка, Кирила Розумовського та інших видатних діячів нашої історії (серед них – уродженця Борзни, де Василь Васильович починав свою громадську службу, полковника Семена Палія), а також їхні портрети. Приїжджаючи на зиму до Києва, він віз із собою значну частину експонатів своєї колекції, зокрема портрет Мазепи, його гетьманську булаву та шаблю, страшенно дратуючи цим вірнопідданих царських чиновників та представників жандармського корпусу. Його ж самого в образі гетьмана зобразив на полотні І.Ю.Рєпін під час відвідин Качанівки у 1880 р. та А.М.Горонович у традиційному одязі козацької старшини (1860 p.). Знаменно, що мрії Василя Васильовича про відродження Гетьманату здійснилися невдовзі після його смерті, причому гетьманом Української Держави став його сусід – Павло Петрович Скоропадський, дитинство якого пройшло в родовому маєтку Тростянці, неподалік від Качанівки. Як пише гетьман у спогадах «Моє дитинство на Україні»:
«Згадую… іншого сусіда, теж у 12 верстах від нас Василя Васильовича Тарновського, відомого збирача української старовини, що пізніше перейшла до Чернігівського музею. Садиба його і парк в Качанівці займали площу в 600 десятин. Старовинний будинок-палац, побудований Рум’янцевим за малюнками Растреллі, зберіг всю типовість стилю растреллівських будівель. Дуже прикро, що в 1900-х роках, коли Василь Васильович продав це помістя Харитоненкам, останні своїми перебудовами сильно спотворили первісний стиль» [Скоропадський П.П. Спогади. – Київ: 1995, с. 384].
Насправді ж, качанівський палац було побудовано за проектом архітектора Карла Бланка українським зодчим Максимом Мосціпановим – учнем Андрія Квасова, який, в свою чергу, дійсно був учнем Растреллі.
Бажаючи зберегти колекцію повністю, врятувавши її від розпорошення, Василь Васильович змушений був продати свою Качанівку (та Парафіївський цукровий завод) знаменитому цукрозаводчику Павлу Харитоненку.
Подвижницька діяльність великого колекціонера і мецената зустрічала не лише палку підтримку свідомих українців, але й запеклий опір великоросійських шовіністів. Перед цим він прагнув передати свою збірку (безкоштовно!) до Києва, але зіткнувся з активним опором чиновників, які вбачали у створенні українського музею виникнення ще одного вогнища «малороссийского сепаратизма».
«Коли відомий колекціонер В.В.Тарновський захотів передати своє унікальне зібрання в подарунок Києву, то зіткнувся не те що з холодністю, але з відвертою ворожнечею до цього задуму, і змушений був відмовитися від свого наміру» [Акинша К. Забытый меценат // Наше наследие.- 1989. – №5. – С. 34].
Турбуючись про долю своєї збірки, Тарновський профінансував видання трьох фундаментальних каталогів, один з яких [с. 59] (1893) він склав особисто (Шевченкіана), другиії (живопис та історичні реліквії) Микола Біляшівський (1898), третій (старовинні книги та рукописні документи) Борис Грінченко (1903). Фахівці оцінювали зібрання В.В.Тарновського в 400 тисяч карбованців. За два роки до смерті Василь Васильович безкоштовно подарував свою «безцінну» (за висловом Миколи Шугурова) колекцію Чернігівському губернському земству «без права відчуження і переміщення з міста Чернігова», яке спорудило для неї окреме приміщення в готичному стилі (по нинішній вулиці Т.Шевченка). Відкритій «Музею українських старожитностсй Василя Васильовича Тарновського» відбулося у 1902 р., через три роки після смерті його засновника, який помер 13 (25) липня 1899 р. у Києві і похований на Звіринецькому кладовищі
Відчуваючи наближення смерті, Василь Васильович складає духовний заповіт (датований 6 липня 1899 р.), у якому третім пунктом зазначає:
«Коллекцию мою малороссийских древностей, сосюящую из оригинальных портретов и копий, библиотеки книг, относящихся к Малороссии и прочих старинных вещей, бумаг, книг и всего касающегося памяти поэта Шевченко я завещаю в собственность Черниговскому губернскому земству, без права отчуждения и перемещения из города Чернигова, с тем, чюбы музей назывался моим именем, а также если не встретится со стороны правительства препятствия, с утверждением наследственного попечителя этого музея, каковое звание должно переходить к старшему в моем роде» [Поповнікова С.О. Історія заснування Музею українських старожитностей ім. В.В.Тарновського мовою документів // Скарбниця української культури. Випуск 2. – Чернігів: Сіверянська думка. – 2002. – С. 25].
Після революції, порушивши волю дарителя, колекцію розпорошили. На базі шевченківських експонатів було засновано Національний музей Тараса Шевченка у Києві, а рукописи поста передано до фондів відділу рукописів Інституту літератури НАН України; виїхали з Чернігова, волею чиновників, й інші експонати його колекції (зброя, зразки золотарства, живопис та ін.). Більшість унікальних знахідок з Княжої гори під Каневом доби Київської Русі (посуд, прикраси, ювелірні вироби), розкопані М.Ф.БІляппвським, потрапили до Національного музею історії України в Києві.
Значна частина колекції образотворчого мистецтва (особливо живопис та графіка) згоріла у 1941 p., коли в будинок музею влучила з літака фашистська бомба. Про це пише у своєму щоденнику Олександр Довженко:
«Над Десною музей-в’язниця. У давньому-предавньому Чернігові над Десною музей. Убогий, хаотичний і нудний, як і всі провінційні пограбовані «змивателями золота» музеї. Єдине, що впадало в очі, – шабля Богдана з незабутнім написом, складеним, без сумніву, в агітпропі – «Шабля відомого ката України, так званого Богдана Хмельницького, що придушив народну революцію на Вкрапи в 1648 році».
Під музеем у льоху під замком брудний «заарештований» музей. А в ньому під [с. 60] замком з сургучними печатями в’язні – портрети 17 і 18 століть і речі. Тут гетьмани и полковники, митрополити, жінки козацької старшини. Все темне од часу і темряви в’язниці. Виконані прекрасними майстрами. Неначе я попав на той свіг. І здається мені, що час від часу по ночах вони виходять із своїх рам на раду і розмовляють проміж собою, бо чого ж такі сумні і тяжко замислені обличчя на геть усіх портретах. Яка туга зв’ялила їх серце? Який сум і важка-преважкатурбота в очах!
Часом до льоху заходять перевірити, чи всі в’язні є. Се визначало завжди зміну директора музею-в’язниці. Приходили в супроводі молодця з револьвером. Тоді портретам доводилося чувати різні сентенції про історію, політику, мистецтво. Сентенції такі ж унікальні, як і музей. Потім двері замикалися знову, гримів важкий замок мазепинських часів, і знову наступала тиша. І довго дивились Богдан з Іваном (гетьмани Хмельницький та Мазепа. – С.Б.) один на одного, дивились щось років кільканадцять, аж поки одного разу не вилетіли в повітря, розірвані в шмаття німецькою бомбою, і не щезли в полум’ї великої пожежі.
– Нехай горять, к такій матері, – сказав я своїм хлопцям. – Не гасіть.
– І згоріло все ?
– Все, – зареготав секретар Чернігівського обкому… розповідаючи мені про загибель малярства українського народу 17-18 століть» [Довженко О.П. Кіноповість. Щоденник. – К.: Рад. письменник. – 1990, с. 264 – 265].
Хто ж був цим секретарем обкому, який реготав, згадуючи про знищення унікальної мистецької збірки В.В.Тарновського? За даними чернігівської дослідниці Людмили Студьонової, в 1941 р. ним міг бути лише відомий Олексій Федорович Федоров. Вона ж пише про те, що ця людина була безбатченком, без роду-племені і, відповідно, без коріння:
«Народився 30 березня 1901 р. у Дніпропетровську. Своїх батьків ніколи не знав. Його залишили на сходинках міського притулку. Тут він виховувався, поки хлопчика пе забрав до себе лоцман Максим Костиря із приміського села Лоцманська Кам’янка. Набував знань у чотирирічній школі, поки були кошти у названого батька. А потім довелося йти у найми. Біографи О.Ф.Федорова стверджують, що він брав активну участь у громадянській війні рядовим кіннотником, командував взводом, правда, не дуже довго. Сам же Федоров про цей період свого життя згадував, що його «більш за все приваблював матеріальний бік: одежа, взуття, гарні харчі». Служив у кавалерійському та залізничному полках. Але кадровим командиром не став. До 1924 р. боровся з бандитами. На тому його військова кар’єра обірвалася. У 1927 р. Федоров став комуністом… А у вересні 1938 р Федорова обрали першим секретарем обкому Компартії України. То був важкий і складний час, який випробував Федорова, перш за все, як людину. За підрахунками чернігівського історика В.М.Розстального, лише 21 вересня 1938 р. О.Федоров підписав 11 документів, якими приговорив до розстрілу [с. 61] 196 людей, до виправно-трудових таборів – 101 особу… На цій посаді він зустрів 22 червня 1941 року» [Студьонова Л.В. Чернігівські князі, полковники, губернатори. – Чернігів: РВК «Деснянська правда», 1998, с. 116 – 118]
Дивовижно, що доля звела Федорова – нищителя історичної пам’яті нашого народу з лоцманом Максимом Костирею, напевно що родичем лоцмана «першої статті» Івана Костирі, з яким Яворницький та В.В.Тарновський розшукували козацькі реліквії на Катеринославщині в 1887 р. Можливо, що Максим Костиря теж був учасником цієї експедиції (Яворницький, окрім Івана Костирі, згадує і про чотирьох лоцманів «другої статті») [Яворницький Д.І. В.В.Тарновський // Хроніка 2000. – 1996. – Випуск 16, с. 159 – 160].
З травня 1919 р. музей став називатися Першим радянським, на 1923 р. його фонди налічували 9375 експонатів і він був одним із дев’яти музеїв України, що мали республіканський статус і перебували на державному утриманні. У 1925 р. музей українських старожитностей В.В.Тарновського став складовою частиною Чернігівського історичного музею, якому в 1991 р. (за сприяння вже покійної Раїси Максимівни – дружини Михайла Сергійовича Горбачева) повернуто ім’я Василя Васильовича.
Незважаючи на всі історичні перипетії та негаразди, нині в Чернігівському історичному музеї імені В.В.Тарновського зберігаються численні мистецькі шедеври, зібрані їх засновником. Це, передусім, унікальна, неперевершена за історичною та художньою вартістю добірка раритетів доби козаччини, зібрана переважно на території Гетьманщини, рівної якій немає більш ніде. До неї відносяться зразки українського золотарства (церковний та цивільний [тобто світський] посуд, оклади богослужбових книг, ювелірні прикраси), клейноди (гетьманські булави, полковничі перначі, печатки), зразки холодної та вогнепальної зброї (шаблі, келепи, пістолі, рушниці, патронташі, порохівниці, кресала), цивільного та військового ливарництва (гармати, дзвони), особисті речі (одяг, застібки для одягу, медальйони, взуття, чорнильниці, посуд, кінська збруя), ктиторські вклади до церков та монастирів, портрети та рукописні документи (зокрема універсали) багатьох українських гетьманів (Гаврила Крутневича, Якова Остряниці, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Дем’яна Многогрішного, Івана Брюховецького, Івана Самойловича, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Івана Скоропадського, Данила Апостола, Кирила Розумовського), знатних військових товаришів та нащадків козацької старшини (чернігівського полковника і наказного гетьмана Павла Полуботка, генерального підскарбія Якова Марковича, генеральних Суддів Василя Кочубея та Івана Чарниша, генерального бунчужного Якова Лизогуба, генерального осавула Стефана Бутовича, генерального Хорунжого Миколи Ханенка, генерального обозного Василя Дуніна-Борковського, гадяцького полковника Івана Чарниша, прилуцького полковника Олександра Якубовича, лубенського полковника Леонтія Свічки, білоцерківського [тобто фастівського] полковника Семена Палія, бунчукового товариша Василя Полуботка, князя Олександра Безбородька), церковних діячів (київського митрополита Тимофія Щербацького, чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, архімандрита Києво-Печерської лаври Іоасафа Кроковського) та членів їхніх сімей (матері гетьмана Розумовського – графині Наталії, доньки гетьмана Данила Апостола – Параски) та ін.
Головою оргкомітету по відзначенню 100-річчя відкриття музею українських старожитностей В.В.Тарновського став заступник голови Чернігівської облдержадміністрації, кандидат історичних наук професор Олександр Борисович Коваленко. На урочистих зборах, що відбулися в будівлі обласної філармонії, з великою доповіддю про історію музею виступив його нинішній директор Сергій Лазаревич Лаєвський. Він згадав добрим словом усіх причетних до збереження безцінних істо[с. 62]ричних реліквій, зокрема перших директорів музею А.П.Шелухіна, В.Л.Модзалевського, а також його сучасних працівників. Знаменно, що столітній ювілей Чернігівського історичного музею співпав з 165-річчям з дня народження його засновника – Василя Васильовича Тарновського-молодпюго
Музеїі отримав Почесні грамоти від Чернігівських держобладміністрації та обласної Ради, а керівництво та колектив музею були нагороджені грамотами, почесними відзнаками та грошовими преміями обласної адміністрації, обласного державного управління культури, міністерства культури, профспілок та міської Ради. Надійшла вітальна адреса від міністра культури України Юрія Петровича Богуцького. Від імені Національного історико-культурного заповідника «Качанівка» колектив музею вітав генеральний директор заповідника Володимир Борисович Буренко.
Провідні працівники музею представили гостям свою поліграфічну продукцію останніх років. Зокрема заступник дирекІора з наукової роботи Л.П.Линюк розповіла про роботу над збіркою наукових праць музейних співробітників «Скарбниця української культури. Випуск 2» (Чернігів: Сіверянська думка. – 2002), а завідувач відділу, заслужений працівник культури України С.О.Половнікова – про книгу «До тебе прихильна, дарма, що кавалергард» (Чернігів: Сіверянська думка. – 2002), де опубліковано листи I860-1865 pp. видатної меценатки Є.І.Милорадович (уродженої Скоропадської, рідної тітки гетьмана Павла Петровича) до відомого українського історика, колекціонера та громадського діяча Григорія Олександровича Милорадовича.
Завідувач відділом музею Наталія Євгенівна Самохіна презентувала учасникам конференції кольоровий альбом-буклет «Немеркнучий світ давнини. Старожитності Василя Тарновського у Чернігівському історичному музеї» (2002), виданий коштом чернігівських меценатів Валентина Мельничука, Владислава Стамбурського, Сергія Берестового та Віктора Ланька.
Велику зацікавленість викликала розповідь заслуженого працівника культури України Віри Володимирівни Зайченко про її роботу над альбомом-каталогом «Вишивка козацької старшини 17-18 століть» (Родовід, 2001), що включив у себе 286 унікальних експонатів з колекції музею. Цс єдине у своєму роді видання побачило світ за сприяння Міжбанківської валютної біржі.
У центрі ювілейних святкувань була наукова конференція «Музей історичних старожитностей В.Тарновського як явище української культури», в якій взяли участь вчені Києва, Чернігова, Качанівки, Дніпропетровська, Кривого Рогу та ін.регіонів України і, зокрема, онук академіка Мико[с. 63]ли Федотовича Біляшівського – київський вчений Микола Миколайович Біляшівський.
У роботі конференції взяли участь і нащадки родини Тарновських: правнук Василя Васильовича – Анатолій Олексійович Каплер (Москва), внучата племінниця – Ірина Михайлівна Трач (Київ) та правнучка – Тетяна Анатоліївна Гайн з чоловіком Капоті (Шотландія). У виступі А.О.Каплера, який передав музеєві велику добірку сімейних фотографій, йшлося, зокрема, і про необхідність координування зусиль між благодійним міжнародним фондом «Друзі Качанівки», який очолює Тетяна Гайн, та Національним заповідником «Качанівка». Присутні прийняли рішення про налагодження тісної співпраці між Національним заповідником «Качанівка» та Чернігівським історичним музеєм імені В.В.Тарновського. Для вшанування пам’яті великого подвижника української культури Василя Васильовича Тарновського-молодшого у Києві та Чернігові пропонувалося назвати його іменем вулиці та встановити пам’ятники. [с. 64]
1. Дата дається за надгробком на могилі В.В.Тарновського на Звірипенькому кладовищі у Києві; В.Л.Модзалевський подає іншу дату – 20 (22). III. 1838 р.
2. Акинша К. Забытый меценат // Наше наследие.- 1989.-№5 (И). -С. 34.
3. Довженко О.П. Кіноповість. Щоденник. – К.: Рад. письменник. – 1990. – 416 с.
4. Жур Петро. Дума про огонь. З хроніки життя і творчості Тараса Шепченка. – К.: Дніпро. – 1985. – 436 с.
5. Каталог предметов малорусской старины и редкостей коллекции В.В.Тарновского. – К.: 1893. – Вып.1, Шевченко; Каталог украинских древностей коллекции В.В.Тарповсысого. – К.1898. – 86 с., ил.; Каталог музея украинских древностей. Том 2. – Чернигов. – 1903.
6. Линюк Л.П. Матеріали родини Тарповських у Держанному архіві Чернігівської області // Скарбниця української культури. Випуск 2. Чернігів: Сіверянська думка. – 2002. – С.16-19.
7. Петренко Григорій. Качанівські студії // Пам’ятки України. – 2000. – № 1. – С. 21-40.
8. Петренко Григорій. Качанівка – перлина з «Намиста Славутича» // Вісник УТОПІК. 2002. – № 1-2. – С. 59-62.
9. Поповнікова С. О. Історія заснування Музею українських старожитностей ім. В.В.Тарновського мовою документів // Скарбниця української культури. Випуск 2. – Чернігів: Сіверянська думка. – 2002. – С. 19-27.
10. Скоропадський П.П. Спогади. Київ-Філадельфія: Ін-т укр. історіографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України,-1995,- 496 с.
11. Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро. 1982. – 548 с.
12. Студьопова Л.В. Чернігівські князі, полковники, губернатори. – Чернігів: РВК «Деснянська правда», 1998. – 148 с.
13. Т.Г.Шевченко. Документи та матеріали до біографії. – К.: Вища школа. – 1975. – 600 с.
14. Эварницкий Д. И. ( Д.И.Яворницкий). Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – Спб.: Издание Л.Ф. Пантелеева. -1888. – ч.1, 2. – 447с. (Факсимільне перевидання: К.: Веселка, 1995)
15. Яворницький Д.І. В.В.Тарновський // Хроніка 2000. – 1996. – Випуск 16. – С. 139 – 172.
Джерело: ВУТОПІК, 2003 р., № 1, с. 54 – 64.