Перша подільська “Просвіта”

[…] З часів мого перебування в духовній семінарії я знав про існування в Кам’янці лише двох старших громадян-українців: один це був наш семінарський лікар Кость Григорович Солуха, про якого ми в семінарії краєм вуха чули, що це “українофіл” (тоді так називали свідомих українців), але з яким ми мали лише випадкові зносини як хорі, другий же був той таємничий “Ргіта”, у якого переховувалася наша семінарська бібліотека і який в реальнім житті був смотрителем Кам’янецького двоклясового “училища” й іменувався Сергій Митрофанович Іваницький[…]

З цими двома людьми я й вирішив увійти в ближчі зв’язки. Не пригадую вже, чи встиг я здійснити свій намір, чи ні, але в цей момент поспіли в Росії події, що внесли радикальні зміни в усе життя і, звичайно, в мої скромні пляни. З’явився відомий маніфест 17 жовтня 1905 року […]

По суті, маніфест 17 жовтня все ж таки давав базу, початок і можливість для ширшої і глибшої акції, яка й розпочалася на просторах всієї імперії, а разом із тим і в Україні.

В Кам’янець прилинули перші вісники волі українського слова: це було число російської газети “Кіевскіе Отклики”, що виходила у Києві під редакцією кам’янчанина Олександра Саліковського, пізніше українського міністра, а в ній стаття Сергія Єфремова – українською мовою! Тепер, коли українська мова є буденним явищем в житті української нації, хоч і не на всіх просторах, коли нею викладають у високих школах і нею пишуть протоколи в поліції, трудно зрозуміти той ентузіязм і ту побожність, з якими тодішні українці брали в руки і розглядали число газети, хоч і російської, але з українською статтею! […]

Моє бажання щодо нав’язання знайомства з українцями в Кам’янці поза стінами духовної семінарії я міг задовольнити цілком, мої неясні пляни щодо якоїсь хоч маленької праці стало можливим розгорнути далеко ширше! Виявилося, що “старших українців” у Кам’янці не один два, а навіть значно більше – більше п’яти людей, виявилося, далі, що подих волі, вільне українське слово мали магічне значення: до української справи стали горнутись, почали прозрівати люди, до того часу майже цілком національне несвідомі… Таким чином у Кам’янці зібралась громадка людей, що могла розпочати якусь більшу національну працю. Кинуто гасло заснувати у Кам’янці-Подільському “Просвіту”, з тереном діяльности на цілу губернію, – і коло тієї справи скуп-чились головні зусилля. Праця увінчалася повним досягненням: за два-три місяці у Кам’янці постало дозволене урядом, з широкою програмою діяльности Подільське Українське Товариство “Просвіта”. Сталося це в березні чи у квітні 1906 року. З того моменту і аж до другої російської революції, в березні 1917 року, себто на протязі більше десяти років, мені довелося брати у житті та діяльності його більшу або меншу участь, у всякому ж разі, я був в курсі його роботи – і ось тепер уважаю необхідним спинитись на цьому місці трохи довше і згадати, що пам’ятаю із життя та діяльности цього товариства.

Правда, я можу почути закид: який, власне, інтерес може мати історія діяльности якогось провін-ціяльного товариства та й яка могла бути “діяльність” під чоботом російського царату? Признаюся: так і ми, ближчі діячі Товариства, дивились і розцінювали його, і свого часу, в процесі самої роботи “Просвіти”, нікому, на жаль, й на думку не приходило писати її історію. І тільки роки великої революції 1917-18 рр. ненадійно, але і наочно показали нам, яке величезне значення мало існування на Поділлі Кам’янецької “Просвіта […]

Щодо Подільського товариства “Просвіта”, то я повинен зазначити також і те, що, незважаючи на короткий час, який ділить нас від доби діяльности “Просвіти”, уже більша половина діячів її вмерла, а всі документи і матеріяли, які були б необхідні для написання історії “Просвіти”, ще в 1914 році, під час розгрому Товариства, були перевезені на фірі в “Подольское губернское жандармское управленіе”, і що сталося з ними – чи залишилась хоч частина їх де-небудь – мало кому тепер відомо. Зате напевно можна сказати, що велика частина тих ма-теріялів загинула остаточно і безповоротно.

До цього всього треба ще додати, що “Просвіта” у Кам’янці стала взагалі осередком культурно-освітнього і національно-політичного українського руху на Поділлі. Коло Товариства “Просвіта” згромаджувалися кращі ідейні місцеві сили, її члени виконували всякі пляни, що часом і не стояли в безпосередньому зв’язку із завданням Товариства як установи виключно просвітньої. І ось – звідси – той великий вплив Товариства на Поділлі, в цім – історичне значення його існування й діяльности.

Та було б помилкою, коли би хтось уявив собі діяльність Подільської “Просвіти” як діяльність організації, що широко й вільно провадила свою роботу і засновувала сотнями бібліотеки і читальні, улаштовувала курси, видавала книжки і т.п., маючи до того ще й необмежені кошти. Картина була значно скромніша: швидко після маніфесту 17 жовтня 1905 р. в Росії настала реакція, тому діяльність Товариства ніколи не була вільною, а через те не могла бути й дуже широкою. З першого дня заснування і до останнього дня існування як саме Товариство, так і члени його й діячі стали об’єктом постійних та безнастанних наскоків всякої різноманітної адміністрації та іншого начальства; діяльність Товариства спинювано різними способами, саме Товариство два рази влада закривала. І все ж таки навіть в тих умовах воно проіснувало дев’ять літ. Головні діячі Товариства поставили собі за мету, – щоб не діялось, – втримати Товариство при житті. Задля цього Товариству не раз доводилося йти на великі жертви, обмежуючи періодами до мінімуму свою діяльність; видатніші робітники Товариства терпеливо зносили різноманітні неприємності; у відстоюванні ж своїх прав перед адміністрацією мусіли виявляти надзвичайну впертість, -зате ж було так, що в той час, коли аналогічні товариства “Просвіти” у Києві, Одесі, Катеринославі, Полтаві і інших місцях давно були закриті, в Кам’янці на Поділлі, навіть серед найгіршої реакції, миготів вогник “Просвіти”, бори-каючись з насідаючого на нього темрявою. І цей вогник був маяком і гаслом для цілої губернії. Дивлячись на нього, робітники на місцях бачили, що ще не все загублено, і бадьоріше провадили свою роботу, якої начальство не дозволяло робити тут, в центрі…

Безумовно, своїм авторитетом на Поділлі, своїм великим впливом і своєю довговічністю Подільське українське товариство “Просвіта” передусім було зобов’язане першому і незмінному голові своєму – лікарю Константину Григоровичу Солусі…

К.Г.Солуха належав до того типу людей, які зустрічаються дуже рідко і вражають своєю цілістю й монолітністю, викликаючи пошану до себе як з боку прихильників, так і ворогів. Непідкупно чесний, глибоко принциповий, надзвичайно скромний, він дійсно “не мав зерна неправди за собою”. Прекрасний лікар і безкорисний чоловік, він тішився авторитетом і любов’ю серед усіх національностей міста Кам’янця-Подільського. Його кликали до хорих однаково багаті й бідні, його поважали і любили однаково усі громадяни. Тут мені пригадується одна характеристична ілюстрація такого відношення до К.Солухи. Якось раз, перелистовуючи у нього альбом з фотографіями та картками, я натрапив на фотографію Подільського губернатора О.О.Ейлера з цікавим написом: “Високоуважаемому доктору К.Г.Солухє на добрую память от уважающаго єго кацапа. А.Ейлер”. Мені трохи дивно було бачити такий явний вираз уваги до голови “Просвіти” з боку губернатора, бо я не раз бачив, з якою неохотою, “як за кару”, К.Г. їздив до Ейлера, завжди очікуючи якихсь неприємностей, а одного разу Ейлер, закликавши до себе частину правління “Просвіти”, з Солухою на чолі, з приводу якоїсь чергової “неблагонадійности” Товариства, робив усім страшний “начальственний разнос” і, тупаючи ногами, кричав: “Ви мне рреволюцію в губерній разводите. Я вас всєх рразгоню”. К.Г. пояснив мені, що од’їжджаючи з Поділлі на посаду сенатора в Петроград, А.Ейлер просив у всіх вибачення, як то на прощання годиться,! доктору Солусі подарував бюст Шевченка і спеціяльно доручи картку з отим написом, що, правда, був не одною “чемністю”, виразом його дійсних почувань…

Але популярність доктора Солухи сягала далеко поза межі міста Кам’янця. Почавши свою щільність звичайним земським лікарем в сільській лікарні, він швидко завоював щирі симпатії місцевого селянства. Слава про нього пішла далеко по Поділлі, і коли Солуха став лікарем Губерніяльної Земської Лікарні, то сюди приїздили люди з дуже далеких сіл, аби порадитись зі “своїм доктором Солухою”. Незмінний шкільний лікар протягом низки літ в Духоаній Семінарії, – він був також відомий і популярний серед духовенства цілого Поділля. Син священика [з Черкаського повіту у Київщині. – Прим. автора] К.Г.Солуха учився в Києві, в гімназії, і тут же скінчив Університет Святого Володимира. Серед своїх гімназіяльних учителів в старших класах він мав, між іншим, Павла Житецького і Каманіна (коли не помиляюсь), які посіяли в його душі перші зерна національної свідомости. Дальше перебування в Києві і студентська та стара українська громада остаточно сформували національні й політичні погляди К.Солухи, що вийшов у життя свідомим українцем-громадянином. Таким він залишився і через ціле життя, не міняючи своїх переконань – вірний тим ідеалам, яким присягнув за молодих літ. Треба сказати, що Солуха, будучи громадянином в ліпшому розумінні цього слова, по вдачі своїй не був громадським діячем. Людина скромна, з характером спокійним, урівноваженим, почасти флегматичним, дуже обтяжений роботою як лікар, він не раз вказував, що становище голови Товариства він радо би поміняв на якусь іншу ролю в Товаристві. А постійні неприємності з адміністрацією, до якої треба було частенько їздити “об’ясняться”, дуже погано на нього впливали. Але… він був єдиним у Кам’янці, кому “сам Бог приказав” стояти на чолі єдиної гонимої української установи. Це бачив Солуха, це розуміли всі просвітяни і так уже погоджувалися, що члени правління розподіляли між собою всякі роботи в Товаристві, а Солуха ніс, головним чином, функції представничі та виконував відповідальніші завдання. Але мав він ще одну функцію в “Просвіті”, а саме – був також увесь час її скарбником, причім не формально лише, а “по суті”. Ми, молодші робітники “Просвіти”, могли виписувати з Києва та розсилати по селах книжки, газети та журнали, улаштовувати вистави та вечірки, що часто кінчались дефіцитом, але при всіх роботах ми завсігди знали, що коли на покриття видатків грошей у Товаристві не вистарчить, то “хтось” тихенько полізе у свою кишеню і спокійно та мовчазно недостачу поповнить… Цей “хтось” був наш скарбник – Солуха, що належав до тих не дуже численних українців, котрі любили Україну, як тоді казали, не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені… Маючи дуже велику практику і трохи вільних зароблених грошей, він так ніби уважав, що мусить грішми відплачувати за те, що не може завжди брати безпосередньої участи в праці “Просвіти”. А треба сказати, що Солуха як лікар був настільки популярний, що пацієнти його всюди чатували і не раз траплялося так, що він мусів покидати засідання “Просвіти”, хоч цього дуже не любив. У всякому разі, ні своїх обов’язків голови, ні обов’язків скарбника, при всім обтяженні працею, ніколи не занедбував і свої книжки як скарбник вів дуже акуратно. Правда, роблячи так, він мав ще цілком практичну ціль: знати, скільки “треба доложити, щоб звести балянс”. І дійсно, в кінці кожного року все “чудесно” сходилось, хоч “чудо” було дуже просте і всім ясне. Лиш ми мусіли не дуже багато про це говорити, бо Солуха щиро бентежився і не любив балачок на цю тему.

Хоча головування в “Просвіті” було зв’язане з численними неприємностями, все ж таки Солуха ніколи не нарікав на “свою долю” і протягом довгих років чесно й витривало працював на своїм становищі, уважаючи це національним обов’язком. Винагороду за свою працю він бачив в тім поступі, який робило національне українське життя навіть в ті часи і приємно було дивитись на прекрасне усміхнене обличчя Солухи, коли він довідувався, що в тій чи іншій ділянці українського життя наші справи “йдуть вгору”.

В 1912 році довелося Солусі пережити важку родинну драму, що сталася почасти на тлі національно-українському: він мав сина Віктора, хорого на туберкульозу хребта. Незважаючи на хоробу, Віктор учився в місцевій кам’янецькій гімназії дуже добре і взагалі відзначався великими здібностями.

Ставши молодим юнаком, ще в останніх клясах гімназії, він щиро захопився українським рухом і був постійним відвідувачем “Просвіти” та її бібліотеки. По скінченні гімназії молодий Солуха вступив до університету у Києві, де пробув рік. Але навесні першого року бідні батько та мати одержали з Києва телеграму про наглу смерть свого сина. Він застрілився. Виявилося, що молодий, здібний, ентузіястично настроєний, але тяжко хорий юнак рішив за найкраще таким способом розрубати всі ті питання, що глибоко хвилювали його. Кидаючи життя, він залишив записку, котра викривала суперечності, що привели його до такого трагічного кінця. Ось вона (переказую приблизний зміст), що взагалі свідчить про тодішній настрій кращої української молоді:

“Україна для свого визволення, для досягнення свого національного ідеалу потребує сильних духом і тілом людей-соціялістів. Я ж хорий і тому повинен вмерти”. Звичайно, не треба казати, яку рану залишила в серці батька смерть сина. Це був перший страшний удар для Солухи. Далі прийшла війна, а з нею, в середині 1914 року, великі неприємності для “Просвіти”, а також для її голови, про що нижче. Ця неприємна історія з “Просвітою” тягнулася більше року і коштувала Солусі багато нервів та здоров’я. В той же час довелося йому виконувати надзвичайно велику роботу: його обрали старшим лікарем Губерніяльної Земської Лікарні у Кам’янці і на нього спала величезна адміністративно-лікарська праця. Ця праця нелегкою була і в мирні часи, а ще важчою в період війни, тим більше, що Кам’янець якраз був першим евакуаційним пунктом славнозвісного “Юго-Западного фронту”. Часом, після боїв, бували в Кам’янці дні, коли підводи з раненими починалися коло лікарні, а черга їх тягнулася через усе місто, через Новий і Турецький міст і кінчалася хвостом десь аж на Підзамчі. Тоді в лікарні робилось щось страшне: ранені і хорі заповнювали всі палати; величезні коридори всіх трьох поверхів вистелювали соломою і тут густими рядами клали без ліку страждучих людей. Старшому лікарю, відповідальному за все, доводилось працювати день і ніч і особливо тяжко було Солусі, що звик свої обов’язки лікаря виконувати надзвичайно сумлінно.

Роки 1917-18, незважаючи на тяжку працю, звичайно, були й для Солухи як українського патріота добою великого щастя. Він бачив величезний розмах української національної стихії, але також бачив, як стихія в першу чергу черпала свою силу із тих джерел, що були пробиті муравлиною національною працею попередніх літ. І він радів, але разом із тих якось “подався” і трохи постарівся в цей період…

В 1919 році, літом, сповнилось якраз тридцять п’ять років лікарської діяльности К.Г.Солухи. Подільські установи, організації і корпорації рішили вшанувати у цей день свого улюбленого лікаря, громадянина і товариша. Залю Українського Клюбу заповнили численні представники різних організацій, установ, нарешті найближчі товариші по роботі та приятелі.

Саме тоді в Кам’янці перебував Уряд Української Народньої Республіки, а з ним маса української інтелігенції з цілої України, що хоч не знала особисто Солухи, але здавна чула про нього і уважала своїм обов’язком вшанувати заслуженого українського діяча. Таким чином, свято це, як на те й заслуговував Ювілянт, обернулось в загальноукраїнське свято, видатне по своїй величавості та щирості. Гучний ювілейний обід затягнувся до вечора і Ювілянт був увесь час у піднесеному настрої, відповідав на привітання і навіть затягнув свою улюблену пісню: “Ой гаю, мій гаю, та густий не прогляну”… Але коли, по скінченні всього, зі своєю родиною – дружиною, двома доньками і сином – вертався додому, відразу якось посумнів і промовив звертаючись до мене: “Ну, тепер я вже напевно скоро помру: ювілей – це похорон за життя… В дзвоні ювілейних чарок вчувається похоронне подзвіння…”

І дійсно, слова його були пророчі: за два роки доктора Солухи не стало. Умер ще зовсім нестарим, маючи лише 60 літ, умер “на славному посту”, як лікар, за те, що ставив понад усе свій принцип: лікар – слуга громадянства. Справді, скоро після ювілею в Кам’янці настали сумні часи… Це була пам’ятна осінь 1919 року. Плямистий тиф став нещастям цілого Поділля. Українська Армія, можна сказати, уся лежала на тиф. Силу української інтелігенції, одного по одному, валила з ніг ця страшна пошесть. Город Кам’янець – на той час столиця Української Народньої Республіки – був одним суцільним лазаретом, всі лікарі мусіли працювати понад силу, і між ними на першому місці, звичайно, був Солуха. Не один десяток видатніших наших громадян завдячують своє видужання виключно йому (між ними також наш славний артист Микола Карпович Садовський)… Але надмірна праця зломила і його міцний організм. Навесні 1920 року він захорів на важку й дуже рідку у нас “сонну недугу”. Консиліуми лікарів-товаришів ніяк не могли зважитись поставити остаточну діягнозу, хоч були між ними й старі досвідчені знавці. Київ був відрізаний, довелося запрошувати лікаря зі Львова, який остаточно ствердив здогади кам’янецьких лікарів. Перехорувавши місяців три, Солуха встав та знов прийшов до здоров’я і взявся до праці, але в кінці 1921 року, уже при большевиках, лікуючи хорих заразився плямистим тифом і умер.

В особі Солухи відійшов від нас безумовно видатний громадянин. Видатний не тільки для Поділля, а й для цілої України, в історії національного відродження якої йому належиться одно з почесних місць. Рідне ж Поділля золотими літерами на вічні часи мусить вписати у свої анали ім’я кращого із своїх синів[…]

Із людей старшого покоління після лікаря Солухи треба згадати протоієрея о.Юхима Сіцінського. Чи тому, що умови тодішнього політичного життя абсолютно не дозволяли широкої громадської роботи на українському ґрунті чи внаслідок свого духового стану, о.Юхим Сіцінський свою велику енергію і працьовитість, а також свою глибоку національну свідомість виявив передусім на науковому полі. Як кабінетний учений, працював він як історик і археолог Поділля і на цій ділянці зробив величезну роботу. Не будучи фахівцем-істориком, не маючи під рукою навіть списку праць о.Юхима Сіцінського, я не можу, на жаль, належно освітлити тієї його діяльности. Це мусять зробити, а почасти й зробили відповідні фахівці й наукові установи, членом яких о.Юхим був віддавна. Пам’ятаю, що нас, молодих українців, особливо інтригувало те, що о.Юхим був дійсним членом Наукового товариства імени Шевченка у Львові, і то ще в ті, дореволюційні часи, коли про це можна було говорити лише пошепки і коли це звання могло спричиню ;і людині лише одні прикрості.

Одначе o.Юхим був не тільки кабінетним ученим, але й ученим-організагором. А саме – він був фундатором, постійним головою і душею такої о Подільського церковно-археологічного товариства (“Общества”), що мало місце свої о осідку у старовинному Кам’янці-Подільському. Це “общество” видавало грубі томи учених записок де головним чином і уміщав свої праці о.Юхим. Але діяльність цього Товариства не обмежувалась лише науковим видавництвом – воно заснувало й утримувало свій “Музей”. Цей музей був улюбленою дитиною о.Сіцінського і гордістю його, а перед історією Поділля, та й цілої України, його неоцінимою заслугою. Щодо цього Музею, то вже давно доводилось чути, що ні один серйозний історик України не може його обминути, так само як не може обминути й праць о.Ю.Сіцінського з історії Поділля. Під цей Музей, навіть за большевиків, відведено було цілий поверх бувшої хлоп’ячої гімназії, але ж треба було уміти розшукати і зібрати по маленьких старих церковцях і дзвіницях Поділля, перевезти до Кам’янця і тут протягом довгих літ зберегти всі оці цінні пам’ятки такої цікавої і бурхливої історії Подільської Землі. Пам’ятаю, що нас, молодих українській семінаристів, якось стихійно тягнуло в цей Музей: ці старезні богослужебні й духовні книжки, що пахнуть сільською церквою і воском, ці давні ікони святих з українськими обличчями, ці портрети Кармелюка і Ґонти, намальовані на дошці, яку поїли шашелі, ця бандура з обірваними струнами – все те якось мимоволі огортало нас пеленою української давнини, пахощами старого Поділля, що, здається, впливали на нашу свідомість сильніше, ніж докази “чистого розуму”. І аж тепер розумієш, чому це ті люди, що ближче “товклися” біля “Церковно-археологіческого общества” і коло цього самого музею, були якісь особливі, неподібні на іншу кам’янецьку чиновницьку інтелігенцію і – знов же – нас тягнуло до них.

Серед них згадаю Миколу Івановича Яворовського, старенького, маленького і загальновідомого на Поділлі “вічного” смотрителя Кам’янецької духовної школи, учителя латинської мови у тій же школі Степана Степановича Дложевського та інших. Вони – боронь Боже! – вони були прекрасними російськими громадянами, престолу вірними і начальству послушними, але завжди любили писати щось про подільську старовину, причім так “норовили”, щоб серед російського тексту неодмінно навести якісь українські пісні, старі вірші і тому подібне. Безумовно, це були старі “українофіли”, що якраз і купчились коло товариства, яке своєю назвою і цілями, так би мовити, легалізувало їх явно “нелегальні” тенденції… Ці тенденції відразу ж виявились після заснування у Кам’янці-Подільському Товариства “Просвіта”: і Яворовський, і Дложевський негайно записались у члени “Просвіти”, хоч займали офіційне становище. На жаль, ми, семінарська молодь, якось не цікавились ближче роботою Товариства і його членами, а безумовно серед цих членів – “любителей местной старины” – були потайні “українофіли”, хоч, може, й дуже помірковані та обережні.

Одною з великих робіт, переведених самим о.Юхимом або під його редакцією, було “Описаніе приходов Подольской єпархіи”. Це цінна капітальна праця, яка подає про кожну парафію, а власне про кожне фактично село Поділля, відомості географічні, історичні і етнографічні. Нарешті, о.Юхим був довголітнім редактором “Подольских епархіальних відомостей”, а потім “Православной Подоліи”. Хоч це були органи офіційні, російською мовою, але О.Юхим потрапив їх вести дуже пристойно, поза всякою політикою, уділяючи в них, знов же, місце статтям із обсягу історії Поділля і місцевої етнографії.

Нарешті, улюбленою сторінкою в історії Поділля було у о.Юхима – українське мистецтво, як воно виявлялося в житті українського народу на Поділлі і в творах його майстрів. Йому належать чепурні видання з описом і фотографіями старовинних церков Поділля, в будові яких виявився отой наш своєрідний український стиль.

Цю свою любов і зацікавлення українським мистецтвом о.Юхим передав, між іншим, молодшому свойому синові Володимирові Сіцінському (п.Володимир дослідив по старих документах, що правдиве їхнє родове прізвище – Січинські). Молодий Січинський первісне своє зацікавлення обернув згодом у фахове дослідження і тепер в його особі українська наука має серйозного і освіченого вченого, який, дякуючи своїй працьовитості, встиг уже дати низку цінних праць з обсягу історії мистецтва взагалі і українського зокрема.

Отже старий українець о.Юхим Сіцінський, коли у Кам’янці в 1905 році почалася акція в справі заснування “Просвіти”, один з перших взяв чинну участь в її організації, а потім став членом управи товариства. Годі не зазначити, що в його особі товариство мало досвідченого дорадника в справах культурно-освітніх, але активна участь о.Юхима в “Просвіті” мала ще й інше значення: він був загальновідомий і поважаний серед цілого подільського духовенства і своїм прикладом вказував, яку позицію воно мусить зайняти до українського товариства, що тереном своєї діяльности уважало головним чином село.

Поруч з лікарем Солухою і о.Ю.Сіцінським, цими представниками старшого українського громадянства, головну участь в організації “Просвіти” на Поділлі брало двох людей, що займали середину між “старшими” і “молодими”, а саме Сергій Митрофанович Іваницький, про якого я уже згадував у зв’язку з українським рухом у Подільській семінарії, і Віталій Карпович Стиранкевич. Іваницький та Стиранкевич були товаришами; вони оба скінчили Київську духовну академію і, здається, одночасно були призначені на першу свою посаду – учителями в Подільську жіночу єпархіяльну школу в Кам’янці. Звідси почалися їх “митарства” і переслідування за українство та політику. На жаль, я не знаю добре, що саме сталося – здається, під час якоїсь урочистости в “Пансіоні” вони виголосили неблаї онадійні промови. Звичайно, за большевиків їх негайно розстріляли б, але “за страшного царського режиму” вони лише мусіли покинути свої посади. Це сталося ще до революції 1905 року і Іваницький мусів рік чи два за свою провину покутувати десь на посаді учителя в повітовому “юродському училищі”, поки не був переведений у Кам’янець – “смотрителем” такої ж школи. Стиранкевич же дістав посаду в “Подільській Казьонній Палаті”, а крім того, мав лекції в новозаснованій у Кам’янці приватній жіночій гімназії п.Славутинської. Таким чином, оба товариші в 1905 році знову зустрілись у Кам’янці і тут головно вони виконали ту велику і дрібну роботу, якої вимагала справа організації українського Товариства.

Коли ж Подільська “Просвіта” на Поділлі стала фактом, то Іваницький увійшов до управи Товариства як заступник голови, а Стиранкевич як секретар. Стиранкевичеві я взявся допомагати як добровільний “підсекретар” і не один вечір просидів до пізньої ночі у цієї надзвичайно симпатичної людини, розсилаючи по “градам і висям” Поділля статути Товариства, всякі відозви та листи. За років півтора Стиранкевич дістав посаду учителя в якійсь гімназії, мабуть, у Ставропільщині і виїхав з Кам’янця. З цієї пори я загубив його слід і не знаю, де він та чи живий ще взагалі.

Правду кажучи, ці чотири особи – Солуха, о.Сіцінський, Іваницький та Стиранкевич й були на той час тим старшим українським свідомим громадянством у Кам’янці, яке можна було так назвати повним правом. Та для існування “Просвіти” цього було замало! Семінарська молодь, що була свідома і вимагала акції, через своє підневільне становище і молодість не могла бути навіть членами “Просвіти”.

Отже на допомогу прийшов загальнополітичний рух того часу, що зробив активними всі хоч трохи по-громадському настроєні елементи, а зокрема допомогла сама акція в справі заснування “Просвіти”. “Просвіта” – це слово стало гаслом, а заразом і організаційним пунктом, коло якого стали стягатись всі елементи на Поділлі, що так чи інакше почували себе українцями і в яких жевріла якась симпатія чи потяг до свого рідного. В процесі існування і праці Подільської “Просвіти” до неї якраз прийшло багато таких людей – спочатку, може, й не зовсім “своїх”, не зовсім “свідомих”, але які, ставши ближче до праці, цілком твердо і остаточно стали на український Грунт і своєю участю та працею в “Просвіті” багато дали для загальної української справи.

Із таких людей передусім треба згадати Федора Тимофійовича Когутова. Когутов був дуже цікавою постаттю в Кам’янці. Я познайомився з ним, коли він був уже старшим, понад п’ятдесятлітнім, але варто було бачити, коли він промовляв десь на звичайніських зборах, щоби відчути в ньому народнього трибуна[…]

“Колись”, ще під час перебування в університеті, Когутов належав до української студентської громади, очевидно, трохи цікавився українським рухом, але праця в російській партійній організації, потім заслання, далі життя і робота в атмосфері виключно загальноросійській зробили своє діло і українські симпатії десь там лежали нерухомо на дні душі, присипані іншими інтересами, іншими турботами. Але цікаво було бачити Когутова, як він, зіткнувшись знову з українською ідеєю, вже на старості літ, цілком перейнявся нею і увесь час був активним членом “Просвіти”. Мало того, в останні роки перед смертю у нього стало звичкою щовечора бути в “Просвіті”. Йдучи туди, він по дорозі купував у цукерні тістечка, просив просвітянського сторожа, загальновідомого в Кам’янці Саву, наставити самовар і тут залишався на цілий вечір. Та й це було зрозуміле: Когутов людина суто громадянська, між тим у Кам’янці серед всяких громадянських установ єдина “Просвіта” в роках 1907-14 була організацією, що не піддавалась реакції, заховувала “живий дух” і серед неможливих обставин все-таки вела певну реальну роботу серед народу […]

На великий жаль, “старий Когут”, як часом називали його в наших просвітянських колах, не діждав революції 1917 року. У зв’язку з війною і евакуацією з Кам’янця Окружного суду він лишився без заробітку; крім цього, подався та постарів і вмер у Києві приблизно в 1916 році.

Поруч із Когутовим згадується ще одна цікава постать з тих часів, а саме – присяжний повірений (адвокат) Данило Яковлевич Бабічев, чоловік, що теж, у зв’язку з заснуванням у Кам’янці-Подільському “Просвіти”, признався до українства і брав участь в її організації. Та по своїх політичних і соціяльних переконаннях і по цілій своїй духовій будові він був цілковитою протилежністю Когутову. Тоді коли Когутов був крайній соціяліст-революціонер, а по своєму матеріяльному положенню – пролетар, Данило Бабічев по своїх симпатіях належав до правих і був багатим чоловіком – власником майна, придбаного з адвокатури. Я познайомився з ним у 1905 році, коли він був уже старим, років поза п’ятдесят. Походив Бабічев не з Поділля, а з Полтавщини; в молодості був революціонером і брав участь у політичній змові, внаслідок якої товариша його, Лизогуба, повісили, а він якось викрутивсь і, здається, з тої о часу опинився на Поділлі. Оскільки Когутов уявляв із себе “безпочвенного інтелігента”, що нічого не мав і ціле життя тинявся по найманих кватирях, остільки Бабічев був типовий український дука – крім маєтку, мав у Кам’янці два власних будинки, з садом, службами, виїздом, лихими собаками і міцними ворітьми, постійно замкненими доброю, солідною колодкою. “Богат і славен пан Данило” – деклямували з Гоголя знайомі Бабічева, коли заходила про нього річ…[…]

Із старших людей, бувших “українофілів”, що увійшли в новозасновану “Просвіту” і брали в ній активну участь, треба згадати ще Митрофана Антоновича Трублаєвича – родом подолянина, із духовної сім’ї, також уже старшого літами, коли почала працювати “Просвіта”. В свій час він скінчив правничий факультет Київського університету і, мабуть, як і ін його сучасники-студенти, був і впливом проф. Антоновича та української громади. Але пізніша його діяльність, служба, оточення й т.п. також, очевидно, зробили те, що він не виявляв себе активно як українець. Трублаєвич у своїм житті перейшов дуже багато всяких служб, посад і становищ. Він був адвокатом, мировим посередником, головою з’їзду мирових посередників, далі, коли на Поділлі заведено так зване “куце земство”, він був довгий час членом Подільської губерніяльної управи по дєлам земскаго хозяйства і, нарешті, виїхав із Кам’янця у Верхньодніпровськ як нотар. Трублаєвич не був звичайною сірою людиною. Добрий правник, людина широко освічена й прогресивна, гарний і земець. Але його “неблагонадійність” постійно ставала на перешкоді його кар’єрі. У Подільській і “Просвіті” він був членом управив так би мовити, юрисконсульт Товариства: складав статути, умови, а найбільше – всякі пояснення до адміністрації.

З інших діячів першої “Просвіти” на Поділлі треба згадати одного громадянина – Трохима Івановича Павловського, що брав діяльну участь в житті Подільської “Просвіти” протягом усього часу існування товариства. Павловський служив бухгальтером у губерніяльному земстві, але, недивлячись на те, що займав посаду, яка потребує уміння посидіти скільки треба був людиною дуже непосидючою, енергійною і громадянською. Його ділянкою в праці “Просвіти” була організація театральних вистав. Старий і серйозний аматор, він і до національної свідомости прийшов через український театр. Вистави, концерти, літні гулянки -були головним джерелом прибутків “Просвіти”, і під цим поглядом праця Т.Павловського була дуже корисна і просто необхідна. Але ще більш корисною вона була під оглядом пропаганди української ідеї. Передусім в організацію вистав і концертів втягалося багато молоді – кам’янецького чиновництва, панночок та семінаристів. Тут молодь уперше зустрічалась із українцями, заходила до “Просвіти”, записувалась до бібліотеки і таким чином приходила до свідомости. З другого боку, вистави і концерти, уряджувані “Просвітою”, часто з рефератами, розбуджували національну думку широкої о громадянства, популяризували серед нього “Просвіту” і помалу, але певно побільшували ряди національне свідомих людей. Цю ролю успішно виконували також і так звані гулянки, які звичайно улаштовувано на Новім Бульварі і організатором яких був той же Павловський. “Гулянки” складались з таких “точок”; військова оркестра, ілюмінація, ракети, феєрверки, бій конфетті. З такою програмою робили гулянки також інші кам’янецькі товариства, але “Просвіта” додавала до цього ще кілька моментів суто національного характеру: часто виступав український хор, виписувано чи викопувано звідкись бандуриста чи бодай лірника, уряджувано конкурс на найкращий український одяг, улаштовувано українську ярмарку і на кожнім гулянні неодмінно продавано українські книжки. Кам’янецька публіка якось любила гулянки і ходила на них незалежно від того, хто їх улаштовує таким чином, також і на “просвітянські” гулянки заходили люди, що ніколи нічого спільної о з українством не мали: старшини, вищі урядовці, гімназисти, студенти. Але тут вони попадали в якусь іншу, незвичайну для них атмосферу: інтелігентні панночки в українських одягах запрошували їх купувати квіти і щось “цвенькали” до них “на етом, знаетє лі, іхнєм украінском язикє”, хор чарував своїми піснями, а стіл дивував купами чепурних українських видань. Бувало, спиняться коло стола, ідучи повз, так ніби нехотячи, два-три добродії, перелистують книжки і дивуються: “Представьтє себе, я думал у ніх одін Шевченко, а между тем, оказиваєтся”… Із ввічливосги щось купують, а потім заходять за книжками уже й до “Просвіти” […]

В 1914 році, під час розгрому “Просвіти”, на Павловського, як активного члена, упали адміністративні кари і він мав досить клопоту, визволяючи від них себе і других. На початку революції 1917 року, коли Подільську земську управу евакували з Кам’янця до Вінниці та назад, Павловський покинув працю у земстві і поїхав у свій рідний повіт, на Київщину, де провадив організаційну політичну працю. Після того він переїхав до Києва, де вступив на службу у Міністерство фінансів Української народньої республіки. Одначе тут він недовго пожив: Павловський давно був хорий на горло; цю недугу він не раз загострював своєю участю у просвітянських виставах, у яких любив виступати, і помер у Києві в 1919 р. ще нестарим чоловіком, у великій нужді […]

Отже, коли революція 1905 року дала українському громадянству можливість якоїсь ширшої роботи, то воно інстинктово кинулось до культурно-освітньої праці, може, підсвідома відчуваючи, що поруч з нею, з цею працею, прийдуть і моменти політичного характеру, а десь там далі і національно-державного…

У всякому разі, по цілій Україні залунало тоді гасло: засновувати культурно-освітні українські товариства під назвою “Просвіта” (на зразок товариства “,Просвіта” у Львові) і у всіх більших містах в Україні якраз засновано такі товариства. Таким чином “Просвіти” постали: у Києві, Одесі, Катеринославі, Чернігові, Херсоні, Миколаєві і т. д.

Основано “Просвіту” і в Кам’янці. Одначе треба зазначити, що районом її діяльности було не лише місто Кам’янець, як це зробили деякі інші “Просвіти”, напр., Одеська, Миколаївська, а ціла Подільська губернія. Це зазначувалось у статуті Товариства, це визнавала адміністрація, в тих рамках працювала чи намагалася працювати Подільська “Просвіта” – і в тому було її культурно-національне і громадсько-політичне, а тепер і історичне значення для цілого краю. Метою Товариства було, як зазначувалось в першому параграфі статуту, “піднесення культурного рівня і економічного добробуту населення Поділля”. Засобами для цього Товариство уважало: організацію бібліотек-читалень, ширення серед народу популярної літератури, заснування загальноосвітніх і фахових шкіл, вивчення мистецтва та фолкльору місцевого населення, врешті, видання книжок.

На жаль, хоча я мав колись у своїх руках сотні й тисячі примірників статуту, які ми розсилали по Поділлі, тепер не маю ні одного. Тому, може, дещо й поминув. Та в усякому разі, добре знаю, що як мета Товариства була зазначена широка, гак і засоби для досягнення її були намічені численні, різноманітні.

Ось з такою високою метою і такою широкою програмою Подільська “Просвіта” приступила до своєї праці.

Передусім рішено, щоб базою був Кам’янець: читальня, а при ній бібліотека, тут же канцелярія та місце для засідань управи. Помешкання найнято маленьке, за 15 рубл. у місяць, і складалось воно із трьох кімнат: бібліотеки (заразом і канцелярії), читальні, кімнатки бібліотекаря, а також і кухні, де поміщався кур’єр. Ця домівка “Просвіти” була на Московській вулиці в одноповерховому будинкові – і виї лядала в пій “Просвіта” як маленька, скромненька і бідненька установа, зі своїми читанками та брошурками в благенькій сосновій шафці… І не мріяла вона, що рівно за дванадцять літ, у 1918 році, у Кам’янці, просто перед нею, навпроти, постане… Український державний університет. Так, університет (тепер ІНО – Інститут народньої освіти) міститься якраз навпроти (трошки навскіс) цього будиночка: в часи урочистого відкриття університету повз нього байдуже пролітали блискучі авта з найвищими достойниками Української держави, пробігали повози на ґумах і йшли та йшли поодинці і групами представники української інтелігенції, професори і студентство… І відчувалося, що на тому скромному будинку як пам’ять, як вдячність мусить бути прибита маленька табличка з коротким написом: “Тут містилася перша “Просвіта” на Поділлі”. Бо університет був логічним і безпосереднім наслідком діяльности “Просвіти”, а багато людей, що стали ініціяторами, організаторами і, почасти, професорами Українського Державного Університету в Кам’янці, були якраз організаторами й діячами першої Подільської “Просвіти”…

Головною справою в широкій програмі діяльности “Просвіти”, про яку найбільше мріяли організатори Товариства і ради якої передусім засновували “Просвіту”, було відкриття бібліотек-читалень по селах. Під тим оглядом деякі просвітяни мали свій вимріяний ідеал: ось стоїть у селі чепурна біленька хата, а над входом до неї гарненька вивіска: “Товариство “Просвіта” у с. Березівці”. Заходите всередину, а там чисто, гарно – вікна й двері прикрашені плахтами й рушниками, а на чільному місці великий портрет Тараса Шевченка, увесь в рушниках і квітах. Посередині стіл, на ньому рядом лежать газети, а в кутку – шафа повна книжок. За столом сидять дядьки й читають газети, а коло шафи гурт молоді і старших людей – беруть у бібліотекаря книжки додому. “Просвіта” – центр культурного, духового й економічного життя Березівки – до неї сходяться і від неї розходяться усі книжки. “Просвіта” уряджує в селі різні імпрези, лекції й вистави, бореться з негативними впливами міста і солдатчини, кермує майбутніми виборами до майбутнього парляменту і взагалі веде українське село по шляху національного, економічного й політичного визволення […]

Із представників польського громадянства м.Кам’янця, що підтримували контакт з “Просвітою” й українцями в той час, можна згадати таких осіб: по-перше, Олександра Павловича Шульмінського, людину, що дуже близько стояла до українців і до “Просвіти” він був і увесь час членом “Просвіти”. Взагалі Шульмінському належиться певне окреме місце в історії Кам’янця. Шульмінський по освіті – правник, але він залишив працю в сфері вузькоправничій і віддався цілком муніципальній діяльності. На протязі цілої низки трьохліть Шульмінського завсіди вибирали членом кам’янецької міської управи, і в останні часи кам’янчани навіть не уявляли собі Кам’янця без члена управи Олександра Павловича, тому на цій посаді він залишався при всіх революційних змінах і владах, аж до опанування Кам’янця большевиками. Ворожий до бюрократизму, щирий демократ не тільки по переконаннях, але й в реальному житті, він не любив сидіти в кабінеті між папірцями і уважав, що всюди, при різних роботах, він мусить бути особисто і брати безпосередньо участь. Крім того, він був живою громадською людиною і, помимо управи, всюди мав ще громадські обов’язки. Тому Шульмінського кілька разів на день можна було зустріти в різних місцях Кам’янця, як не на повозці, то найчастіше пішки. Своїм зверхнім виглядом він мало подобав на поляка. Якось легковажив собі цю зовнішню елегантність, що так характерна була для представників цієї нації: з чорною бородою, в довгім чорнім пальті, часто увесь захляпаний болотом, він не раз і в дощ кудись поспішав під парасолею із заклопотаним виглядом. Під час першої світової війни Шульмінський заходився коло організації міської хлібопекарні і було відомо, що це муніципальне підприємство – для міста взагалі дуже корисне і потрібне – причиняло Шульмінському багато клопоту й неприємностей. Взагалі він був справжнім громадянином міста і поклав дуже багато праці для Кам’янця. Одною із останніх справ, якою дуже захопився Шульмінський і значіння якої виходить далеко поза межі Кам’янця, була організація в Кам’янці Українського Державного Університету. Кам’янецька міська дума зробила для тієї справи дуже багато, і все головним чином з ініціятиви Шульмінського.

Інші представники польського громадянства не стояли так близько до “Просвіти”, як Шульмінський, але часом навідувались до Товариства та взагалі були в досить близькім знайомстві з окремими діячами “Просвіти”. До таких належить Тадеуш Вячеславович Залєнський. Т.Залєнський був відомим у Кам’янці лікарем і бактеріологом. Одночасно він був товаришем по службі Солухи. В останні роки життя Солухи, коли він заслаб на сонну хоробу, Залєнський багато зробив для хорого, між іншим, їздив до Львова за спеціалістом лікарем. В досить близькім знайомстві з діячами “Просвіти” був також відомий у Кам’янці адвокат Маковський, згодом президент найвищого адміністративного суду в Польщі. В останні часи, при організації Кам’янецького Українського Університету, близьку участь в цій справі брав також поляк. старий професор природознавства в одеському університеті Бучинський. Він якраз тоді пішов на пенсію, покинув Одесу і перебрався у своє родинне місто Кам’янець.

Окреме місце в історії українського руху на Поділлі, головно в історії кооперації в цій губернії, належиться видатній людині, теж полякові по походженні, Йоахиму Августинову Волошиновському. Це постать дуже видатна, хоч. правда, й трохи таємнича. Вистачить сказати, що після 1905 року коли було проголошено волю преси, він один із перших почав видавати часопис-тижневик українською мовою під назвою “Світова Зірниця”. Це був популярний часопис для селян і друкувався “ярижкою”, себто російським правописом, щоб людям легше було його читати. Своїм змістом був для селян дуже цікавий і, між іншим, і. гаряче проповідував споживчу та іншу кооперацію, так що Волошиновського можна вважати, у великій мірі, батьком кооперації на Поділлі. Волошиновський майже сам-один заповнював статтями свій невеликий журнал, але треба сказати, ці статті як своєю тематикою, так головно формою були блискучі: це був зразок, як треба писати для наших людей у селі, що до того часу зовсім не читали жадних часописів і взагалі на 80% були неграмотні. Волошиновський – чоловік взагалі дуже мудрий – пояснював успіх свого часопису тим, що він постійно мешкає в селі (мав невеликий маєток) і до тонкощів знає народню мову, а про що писати для наших людей – то я “зразу маю тему, як поговорю із своїми дядьками-сусідами, стоячи на воротях”. І справді, українські часописи для селян, що потім виходили у Києві – як “Засів”, “Село”, “Маяк”- і де писали наші українські інтелігенти – письменники і журналісти (між ними Грінченко, Грушевський та інші), не могли дорівняти щодо мистецтва популярности “Світовій Зірниці”.

Одначе нас, тоді молодих українців, дуже інтригувало, чому Волошиновський – поляк взявся видавати український часопис і за які, власне, гроші. І ось тоді була чутка, що гроші йому дали польські поміщики, а він, Волошиновський, взявся за те боротись у своїм часописі з аграрними непорядками – страйками, підпалами панських маєтків і т.д. Це було дуже подібне на правду, бо тоді – під час першої російської революції в 1905 – 07 рр. – аграрні виступи по селах були на порядку денному і справді, народ, не чекаючи на земельну реформу, що мала перевести Державна Дума, в багатьох місцях по свойому розумінню, самотужки, викурював із села поміщиків і підпалював скирти з хлібом у полі, а часто й цілі економії з будинками; траплялись також вбивства поміщиків та управляючих і под. І у “Світовій Зірниці”, справді, часто з’являлися тоді статті, що закликали селян до терпеливости і пояснювали, що нищення майна, чийого б то не було, робить шкоду усьому суспільству. Волошиновський не був проти земельної реформи, але у своїй “Світовій Зірниці” проповідував поміркованість і поступовість, а також підкреслював, що люди на селі бідують не тільки тому, що мало землі мають, а також і тому, що зле на ній господарюють. Але суспільство українське було тоді настроєне дуже радикально, і хоч “Світова Зірниця” була органом українським, одначе до неї ставились дуже стримано, навіть напіввороже і називали її “Світова Дурниця”. Тільки коли хвиля революції перейшла, а “Світова Зірниця” й далі виходила і загалом, треба сказати, – була органом цілком пристойним, відношення до неї покращало і, оскільки ми чули, до Волошиновського писав листи й Борис Грінченко, схиляючи його перейти на український правопис, що Волошиновський і зробив.

Коли б треба було усталити політичне обличчя Волошиновського, то належить гадати, що при царському режимі, його треба було б зарахувати до поляків-українофілів, гаслом яких було: “Хоч я поляк, але оскільки я жию серед українського народу, то мушу й працювати для нього”. Але надійшли інші події: революція 1917 року, самостійна Польща, самостійна Україна, і в який бік пішли симпатії і пляни Волошиновського – трудно сказати. Пам’ятаю лише, що в 1920 році, коли було підписано польсько-український союз і формувався спільний наступ союзних армій проти большевиків, то до Кам’янця-Под[ільського], що був тоді столицею України, – фактично відомого “чотирикутника”- приїхав Волошиновський і випустив на початку травня 1920 року одне чи два числа “Світової Зірниці”. Пригадую, перше число відновленого часопису урочисто вітало польсько-українську дружбу і об’єднаний похід на спільного ворога – большевиків. Сам Волошиновський, що приїхав до Кам’янця, відновив знайомство з подільськими українцями (бо десь від 1912 року він мешкав у Києві) і, оскільки можна було спостерегти, цікавився настроями українців та їх ставленням до історичної події, якою був підписаний щойно Варшавський договір.

Згодом виявилося, що Волошиновський відігравав у той час немалу ролю. Як говорили, він під час походу польсько-українських армій на Київ супроводжував Пілсудського в його вагоні-сальоні. Ми здогадувалися, що Волошиновського було приставлено до начальника Речі Посполитої Польської як мудру людину і доброго знавця України, а зокрема Поділля та його народу. Як відомо, цей, спочатку майже тріюмфальний, похід дуже швидко скінчився наглим відступом, так що роля та напрям праці Волошиновського як дорадника Начальника Польської держави не встигли виразніше позначитись. Під час Польської Держави Волошиновський оселився на Волині і був обраний звідси членом польського Сенату. Перебуваючи на еміграції в іншій державі, поза Польщею, я не мав можливости слідкувати за діяльністю Волошиновського, одначе не пригадую також будь-яких його публічних виступів взагалі чи в обороні українців зокрема. Маю враження, що хоч Волошиновський, може, й не поділяв політики Польщі супроти українців, але бачив, що нічого не вдіє із загальним настроєм, і тому мовчав. А може, мовчав тому, що поділяв. Не маю підстав твердити ні першого, ні другого. Очевидно, про це щось більше можуть сказати українці з Волині, зокрема з Луцька, де Волошиновський мешкав. В кожному разі, це постать небуденна і його значення, як визначного культурного діяча і піонера-кооператора на Поділлі, особливо в роках 1906 – 13, не підлягає запереченню[…]

Але вертаюсь назад, до часів ще перед першою “Просвітою”, до 1905 р.

В українському житті Кам’янця, а власне, можна сказати, цілого Поділля, він зазначив себе одною помітною подією: єпархіяльним архиєреєм Подільським і Брацлавським призначено єпископа Парфенія. З іменем єпископа Парфенія зв’язана відома справа перекладу і першого офіційного синодального видання Євангелія українською мовою, а згодом, під час революції 1917-19 рр., й початки української автокефальної церкви.

Ці моменти дають право сподіватись, що колись ми будемо мати повну біографію нашого єпископа-українця, нині ж я спинюсь головним чином на періоді перебування єпископа Парфенія на Поділлі.

Єпископ Парфеній, в мирі Левицький, син священика, був родом українець з Полтавщини. Про його походження, зрештою, досить говорила його зовнішність типового українця з чорними очима. Подібний він був значно до пок[ійного] Є.Х.Чикаленка.

Не знаю, коли й яким способом стало відомо, що єпископ Парфеній є свідомий українець, бо в ті часи особа на такім високім офіційнім становищі не тільки не могла собі дозволити про це розголошувати, а навпаки, мусіла абсолютно мовчати, але першими про це довідались і, у всякому разі, першими почали це використовувати – семінаристи.

Як я вже писав вище, шкільний рік 1904/05 у Подільській Духовній Семінарії був роком жорстокої о переслідування та “ізбієнія” “українських младенцев” – семінарія мусіла видержати цілорічний тяжкий режим. І ось, в нагороду за це, – восени 1905 р. – маніфест 17 жовтня про свободи, а до того ще й новий архиєрей – українець. І ректор семінарії о.Малиновський та його прибічники мусіли безсило дивитись на те, як їх тяжка праця пішла намарно і як у Подільській Семінарії “гідра українофільства” знову та ще й зухвало почала підносити голову.

Семінаристи-українці майже не крились зі своїм українством – по клясах вільно читали українську літературу та всякі численні тоді українські й російські періодичні видання, до театру й на українські вистави ходили цілими гуртами, а семінаристи з вищих кляс одверто “путались” із старшим українським громадянством і бігали по місті, виконуючи всілякі доручення у зв’язку з заснуванням “Просвіти”.

Такий же настрій, зв’язаний головним чином з тим фактом, що на чолі єпархії стоїть архиєрей-українець, був і на провінції, в губернії. Тут цю обставину почали використовувати передусім так звані двоклясові школи та Вінницька церковно-учительська школа – установи, що підготовляли учителів для церковно-приходських і двоклясових шкіл, що підлягали духовному відомству на чолі з архиєреєм. Учителями в тих школах служили здебільша укінчені семінаристи з Духовної Семінарії, між якими досить було свідомих українців, і в деяких з цих шкіл в ті часи цілком офіційно запанувала українська атмосфера. Пам’ятаю, що під цим оглядом виділялись:

Чорнокозинецька двоклясова школа Кам’янецького повіту, Жванчицька – Ушицького, а також Вінницька церковно-учительська школа, – тип близький по програмі до учительських інститутів, тільки духовного відомства. Тут один час був завідуючим священик Погорілко, академіст, людина високоідейна і активний українець. Потім мені доводилось багато зустрічати по Поділлі людей – його учнів і прихильників, у яких залишились про свого провідника дуже гарні спомини.

Таким чином, увесь цей рух був наслідком лише того одного факту, що на чолі єпархії стояла людина, про яку говорили, що то – свідомий українець. Одначе цей рух ще більше поширився на Поділлі, і особливо серед духовенства, коли стало відомо, що Святіший Синод, після прихильного висновку Російської Академії Наук і в порозумінні з нею, доручив Подільському Єпископові Парфенію переклад Святого Письма Нового Завіту, а власне. Євангелії й Апостольських Посланій на українську мову. Таким чином. Подільського Єпископа офіційно закликав “сам” Святіший Синод стати активно коло української справи. Це – був величезний “козир” в руках української молоді, головним чином подільських семінаристів. Бо треба знати, що по глухих закутках Поділля все-таки сиділо дуже багато глибокопровінціяльних “замогорєлих во днєх своїх” батюшок та псаломщиків, вихованих у великій повазі до “устоєв” і до начальства, для яких архиєрей був Бог, а Синод ще щось більше, недосяжно-високе і які чистою українською мовою доводили, що ніякої української мови немає і що всі “оті”, котрі носяться з своїми українськими книжками, – то “враги отєчества, опасниє й погібшіє люді”, яким за життя місце в Сибірі, а на тім світі – на дні пекла. І ось всі ці “шибеники”, яких вони “не предают в руки правосудія” лише з тієї простої причини, що це – здебільшого їх рідні діти, дістали можливість тикати пальцями і показувати “чорним по білому”, що ось “Святешній Сінод” і архиєрей визнають оту кримінальну мову і – подумайте собі! – цією мовою буде друкуватися не щось собі таке, а Святе Євангеліє!

Старенькі батюшки докірливо хитали головою, але вже нічого не говорили, мовчали: раз туї “замішаний” сам архиєрей та ще й до того “Свягєйшій Синод”, то треба мовчати: щось справді у світі змінилося…

Для переведення цілої праці перекладу Святого Письма Нового Завіту єпископ Парфеній утворив комісію, до якої запросив людей з вищою богословською освітою, але таких, що добре знають українську мову, а також інші мови – старі та нові. Таким чином, до комісії увійшли такі особи: о. протоієрей Юхим Сіцінський, протоієрей Кирило Стиранкевич, учитель Духовної Семінарії – Афаній Захарійович Неселовський, смотритель Городської Школи Сергій Митрофанович Іваницький, учитель Жіночої Духовної Школи – Микола Іванович Бичковський і ще один учитель Духовної Семінарії – Михайло Петрович Савкевич.

Про деяких членів комісії я вже згадував, тепер згадую лише про нових. О.Кирило Титович Стиранкевич у той час був настоятелем т зв. Старого Собору у Кам’янці і був вже людиною поважного віку, десь за п’ятдесят років. В молодих літах як студент Київської Духовної Академії був переконаним українцем та виявив себе активним членом київської української громади і людиною великих здібностей. Про Стиранкевича, між іншим, згадує у спогадах своїх Чикаленко, зазначуючи, що в той час Стиранкевич співробітничав у галицьких виданнях і гам вийшла навіть окремою книжечкою його невелика повість “За громаду”, під псевдонімом К-Подоленко. Одначе в той період, про який згадую, о. Сгиранкевич активно як українець себе не виявляв. Коли ж надійшла така справа, як переклад Євангелія, о.Стиранкевича запросили до комісії як старого українця і людину з високою богословською освітою. Миколу Івановича Бичковського, з походження волиняка, запрошено до комісії як члена-секретаря.

Комісія звичайно збиралась в архиєрейському домі, два рази в тиждень, і тут провадила свою працю. Як відомо, завданням комісії не було дати новий переклад Святого Письма, а проредагувати той, що був зроблений у 60-х роках XIX стол. священиком Морачевським. Цей іменно переклад Святіший Синод і Академія Наук ухвалили покласти в основу праці комісії. Проте праця не була легка й менш відповідальна. Завданням комісії було проаналізувати кожне слово перекладу Морачевського: порівняти його з текстом оригіналу, з текстами в інших мовах, а крім того, із всіх можливих українських виразів і слів вибрати найбільш відповідні. Текст, ухвалений комісією єпископа Парфенія, відсилано ще до Академії Наук, де його переглядав, коли не помиляюсь, академік Шахматов, після чого він знову вертався до Кам’янця і тут комісія ухвалювала остаточну редакцію. Остаточно Євангеліє під доглядом тієї комісії й друкувалось, а справа з друком не була така легка: видання мусіло вийти без ніякої помилки, але авторитетним коректором могла бути лише ця комісія, і мені доводилось часом бачити широкі коректурні “гранки”, що мандрували з Москви, з московської синодальної друкарні, до Кам’янця, а звідси, коли не помиляюсь, знов-таки через Петербург назад у Москву. 1 кожний новий аркуш друку мусів зробити цей шлях кілька разів, аж до остаточного дозволу друкувати. Секретар комісії М.Бичковський оповідав мені, що уся ця робота вимагала багато клопоту і великої уважности.

Одначе все ж це велике діло досить успішно посувалось наперед і, нарешті, в 1907 р. український народ дістав Святе Письмо рідною мовою, видрукуване з благословення найвищої церковної влади. Ми, подоляни, були дуже горді тим, що ця, така велика, всенаціонального значення справа розпочалася і щасливо завершилася у нас, на Поділлі, і очі усього свідомого української о громадянства звернені на наш Кам’янець[…]

Треба було прокладати шлях у цілком новій ділянці – підготовити і призвичаїти думку народу і духовенства до уживання рідної мови у церкві, врешті треба було, аби якимсь способом найширше оповісти, що українці вже мають і можуть користуватися Святим Письмом на рідній мові. В зв’язку з цим у самої комісії виринула думка, щоби в найближчу Великодню ніч, під час служби Божої, коли звичайно читається Євангеліє на кількох мовах, у церквах Поділля прочитати Євангеліє також українською мовою. Це тепер уже можна було зробити на законій підставі, бо Євангеліє було видано з благословення Святішого Синоду. Але, оскільки пригадую, на той час ціле Святе Письмо ще не вийшло з друку і тому єпископ Парфеній дав замовлення синодальній друкарні, щоби було видане на окремих аркушах лише Великоднє Євангеліє. Дійсно, це зроблено і по цілій Подільській губернії, кожній парохії, вислано такий окремий художньо виконаний листок з Великоднім Євангелієм на українській мові і з пропозицією від єпархіяльного єпископа прочитати його нарівні із слов’янським текстом.

Таким чином, на Поділлі у 1907 р., уперше в Україні, залунало з висоти церковного амвону слово боже до народу його рідною мовою. Особливою урочистістю було це обставлене в Кам’янці, в катедральному соборі, коли під час Архиєрейської служби в церкві, переповненій офіційними представниками влади і народом, під радісний гомін дзвонів уперше пролунало:

“Спочатку було слово. І слово було у бога. І бог був слово”…

Звичайно, не треба додавати, що Подільська “Просвіта” до цілої справи перекладу Святого Письма виявляла увесь час велике заінтересування, а через своїх членів – о. Сіцінського та С.Іваницького, що були й членами комісії для перекладу, завсіди була в курсі діла. Зараз по виході Св. Письма із друку “Просвіта” виписала для себе значну кількість примірників із синодальної друкарні, і через книгарню Товариства багато розійшлося Святого Письма, а ще більше Великоднього Євангелія по селах Поділля);…]

Факт, що на чолі єпархії стояв єпископ-українець, його акція, та ще з доручення Синоду, в справі перекладу Св. Письма на українську мову дуже швидко дала свої наслідки: духовенство Подільської губернії, особливо в особі своїх ліпших і більш прогресивних представників, безумовно зрушило в національному українському питанні з мертвої точки. Причім для належної оцінки цього факту треба зазначити, що з боку єпископа Парфенія духовенство ні разу не чуло якої ось виразного, хоч би навіть напівофіційного, заклику ставати на національний грунт. Отже, коли це робилося з боку подільського духовенства, то робилося не з наказу “начальства”, а з власного бажання, духовенство само старалось поступовання свої о Владики витолкувати у бажаний для себе бік. Правда, був такий факт, що одного разу, скоро по заснуванні “Просвіти”, єпископ Парфеній з власної ініціятиви заїхав особисто до бібліотеки читальні “Просвіти”, оглянув її, пожертвував 25 карб., а потім пізніше прийняв звання “почесного члена” Товариства, що, звичайно, “Просвіта” старалася широко використати в цілях агітаційних, особливо серед духовенства. Але ж трохи згодом єн. Парфеній уже так ніби мусів сам анулювати цей свій вчинок: до нього явилася депутація від новозаснованого тоді “Союза Русскаго Народа” [“Союз Русскаго Народа” – реакційна організація, що постала у Росії, в різних містах, і об’єднувала в собі прихильників старого ладу, що були ворожі революційним змаганням як великоросійського, так і інших народів. – Прим. автора] і просила “благословить благоє начинаніє”. Ясно, що єпископові, в його положенні, нічого не залишалось, як “благословить і внести лепту” – і то не меншу, ніж одержала “Просвіта”. Пам’ятаю, тоді виходив у Києві невеличкий тижневик “Слово”, орган українських соціял-демократів, і в цім журналі дісталося і єн. Парфенію за “Союз Русскаго Народа”, і “Просвіті” за її почесного члена. Як пригадую, кам’янецькі українці дуже обурювалися тоді заміткою “Слова”: їм, мовляв, легко там сидіти в редакції та критикувати, а спробували б вони прийти сюди та тут конкретно працювати. Чого ж вони хотять: чи щобєп.Парфеній вигнав депутацію “Союз Русскаго Народа” і сам, звичайно, за ним вилетів, чи щоби “Просвіта” викинула єпископа Парфенія із почесних членів і тим самим себе закрила. Словом, я хотів зазначити, що становище єпископа Пафенія в ті часи було дуже складне і, в усякому разі, не дозволяло йому самому ні офіційно, ні приватне виступати одверто і активно в будь-якій українській справі. Отже цікаво, що досить було лише натяків – і серед подільського духовенства започався певний рух.

Передусім це відбилося на місцевій єпархіяльній газеті “Подолія”. Ця газета була офіційним органом і тому, як правило, мусіла б бути правою і реакційною. Між тим, поза загальним благочестиво-єлейним тоном, якого старанно надавав їй “для порядку” редактор С.С.Дложевський, він же сам уміщав в ній статті, що трактували деякі болючі питання далеко “неблагочестиво”, і в “Подолії” часто писали люди дуже ліберальних поглядів. Зокрема, туї систематично почали з’являтись статті і по українському питанню, правда, із тактичних міркувань, в “благонамірених” рамках, себто не про питання в цілому, а, головним чином, про мову та школу. Ці статті здебільшого писали: член 1-шої Державної Думи, священик Балтського повіту о. Антоній Гриневич, прот. Ю. Сіцінський, свящ. Григорій Мельницький та інші. Так само газета досить часто уміщувала файлетони-оповідання українською мовою. “Подолію” обов’язково висилали до кожної парохії, тут її читали священик, псаломщик, учитель і таким чином під оглядом популяризації українського питання ця газета зробила на Поділлі досить поважну працю.

Другим явищем, характерним для того часу, було уживання української мови в церковних проповідях. Правда, це починалось дуже обережно і помалу, але починалось. В зв’язку з цим рухом вийшли на Поділлі навіть два друковані збірники проповідей, авторами яких були подільські батюшки. Одним із авторів був священик з містечка Памятники истории и культуры Украинской ССР: каталог-справочник. – К.: Наукова думка, 1987 г.ова Вінницької о повіту Степанківський, батько відомого українського політичного діяча, а другим – священик Проскурівського повіту Ванькевич. Книжка його, для якої він здобув благословення Преосвященного Парфенія, мала назву “Проповіді до малоруського народу”. На моє запитання, чому не українського, о. Ванькевич відповів мені, що йому порадив так зробити Преосвященний, щоби не дуже “зривати очі” різному начальству.

У кожному разі, так або інакше, українське питання на Поділлі все поважніше ставилось на порядок денний, все більше набирало тенденцій вийти за межі чисто приватних рамців на ширший терен громадянського і державної о життя. На цей раз стала справа про певного роду “українізацію”, висловлюючись сучасним терміном, тих шкіл на Поділлі, що випускають учителів. Приводом до цього був новий пореволюційний закон, який мав на увазі, здається, головним чином поляків і жидів і по якому певні школи могли запровадити у себе науку тієї чи іншої місцевої мови, історії та літератури, але на свої власні кошти. Отже, з ініціятиви Подільської “Просвіти” розпочато акцію, щоби такі предмети запровадити у двоклясових школах, які готують учителів для церковно-приходських шкіл, а семінаристи-українці розпочали аналогічну акцію відносно Подільської Духовної Семінарії. Що ж до потрібних коштів, то рахували, що їх може асигнувати Подільський єпархіяльний з’їзд із єпархіяльних сум, а як ні, то потрібних на це три-чотири тисячі карбованців “Просвіта” надіялась роздобути шляхом різних пожертв. По Поділлі почалася за цим відповідна агітація, писали на цю тему й українські газети, але головна зупинка була з цього приводу, що, поперше, треба було, щоб єпархіяльний з’їзд духовенства признав необхідним запровадження українських дисциплін у своїх двоклясових школах та духовній семінарії і набрався сміливости звернутись за дозволом про це до російського Святішого Синоду, а, подруге, – треба було, щоби Синод таку невидану новину дозволив.

Отже, все ж перше слово було за Подільським єпархіяльним з’їздом. З’їзд же цей був так ніби свої о роду парляментом Подільської єпархії: він складався із 60 осіб священиків, якщо не більше, – членами його вибирали на місцях людей поважніших та старших – і вирішував він деякі справи, що торкались місцевого єпархіяльної о життя. Справи ж ці були такі: утримання духовних шкіл на Поділлі, інтернатів при семінарії та єпархіяльних жіночих школах, далі – єпархіяльна фабрика свічок, емеритальна каса подільського духовенства і тому подібне. Правда, по закону, всі постанови йшли на затвердження місцевого архиєрея, але часом так бувало, що між з’їздом та єпископом йшла скрита або навіть одверта боротьба. Отже, хоча ми дуже надіялись, що в нашій справі допоможе єпископ Парфеній, але, з другого боку, немало й потерпали: це ж мав бути перший колективний виступ духовенства єпархії і то в такім питанні, яке ще до недав-нього часу було абсолютно “недопустими” і яке й тепер було дуже й дуже сумнівним. Що скаже Синод – чи не розсердиться за таку “дерзость”. А, потрете, що скажуть батюшки на місцях: вони-то аматори поспівати українських пісень, але ще невідомо якої вони заспівають, коли торкнеться справа “серйозного”… Отож, маючи все те на увазі, кам’янецькі “просвітяни” числили, що доведеться ще добре поагітувати в кулюарах з’їзду, аби добитися бажаних для нас рішень. Одначе явившись якось на з’їзд, ми побачили, що тут уже й без нас праця йде – аж кипить. По коридорах кам’янецької двоклясової школи, де відбувався з’їзд, уже бігали семінаристи, лапали батюшок за поли і палко доводили їм про необхідність запровадження українських дисциплін в духовній семінарії та двоклясових школах.

Одначе виявилось, що на цей раз склад з’їзду, а головно дух його, вже далеко не був подібний до старих передреволюційних з’їздів, де засідали лише “благонамірені” благочинні і ухвалювали лише те, що було “благоугодно” начальству. На цей раз подих революції 1905 р. докотився й до глухих закутків Поділля: на з’їзд приїхали здебільшого молодші батюшки, а із старших більш поступові; між одними й другими було кілька цілком наших людей – свідомих українців, і питання про запровадження українських дисциплін в духовній семінарії та двоклясових школах Поділля вирішено дуже швидко і цілком позитивно. Розуміється, для такого вирішення мало велике значення й те, що й єпископ Парфеній хотів того, але треба зазначити, що постанова з’їзду – була безумовно щирим виразом волі з’їзду. Взагалі на тому з’їзді панував остільки вільний український дух, що семінарській молоді, яка там бувала, просто закрутилась голова, і в безпосереднім зв’язку з цим з’їздом у семінарії тоді мало не трапився – чи, власне, таки й трапився – досить великий, як на ті часи, скандал. Справа була така: з’їзд духовенства відбувався десь у другій половині вересня, а на 26-ого цього місяця в Подільській духовній семінарії припадав храмовий празник – Івана Богослова – з традиційним концертом-бальом. Само собою, що на баль запрошено й цілий з’їзд in corpore. Батюшки, звичайно, радо згодились, бо кому ж не приємно відвідати свою Alma Mater та згадати молоді літа. І дійсно, на вечір прибуло дуже багато священиків – здавалось, ніби сюди прийшло усе Поділля. Семінаристи були супроти гостей з провінції дуже уважними господарями, буфет почав досить жваво працювати ще до концерту і нас і рій утворився щирий і навіть “підвищений”. Нарешті, розпочався концерт. Семінарська заля – повна народу; на передніх стільцях, як подобає, всяке начальство: архиєрей, губернатор, жандармський полковник, всякі військові та цивільні чини, педагогічний персонал кам’янецьких шкіл і, нарешті, представники духовенства цілої єпархії. Програма концерту на дев’ятдесят відсотків українська – начальство, з огляду на архиєрея – “українофіла”, не дуже то й опиналося. Настрій на залі і у виконавців урочистий і гарний.

Ось минає точка за точкою – співи, музика, деклямації, викликаючи голосні оплески. Нарешті остання точка – хор, прекрасний семінарський хор, під орудою семінариста Олександра Погорецького, виконує попурі з українських пісень. Настрій на залі з кожною піснею наростає, оплески переходять в овацію і наприкінці всі гості встають, вибухаючи новими оплесками і окриками біс”. Але зненацька залю перетинає громовий бас: “Просимо “Ще не вмерла Україна” – і до нього приєднується цілий хор голосів з різних кутків. Диригент несміло поглядає на єпископа Парфенія, той злегка киває головою – і по залі, вперше у цій залі, розлягається могутній український народній гімн. Публіку ніби пронизала якась електрична іскра – всі повскакували з місць і закінчення гімну покрилось голосним і однодушним “ще раз”. Іскра від публіки передалась хорові, і другий і третій раз він співав у якомусь екстазі. Все це вийшло несподівано, експромтом, але тим більше ошоломлююче. Губернатор, жандармський полковник, всяке начальство стояло заскочене, лупаючи очима і лише чуючи навколо себе могутній натхненний спів. Нарешті, трохи схвильована публіка вже наставилася до виходу, як тут зненацька почувся пискливий ображений голосок якоїсь дами-патронеси: “Просим “Боже, царя храні!” Це так різнуло дисонансом, а хор був так схвильований усім попереднім, що коли диригент дав знак до співу, то за ним вирвалось кілька поодиноких голосів і… стали. Зрізали! Зрізали скандально на самім початку. Публіка зашикала на знак порядку. Схвильований диригент дрижачими руками почав видобувати з камертона “і он: до-мі-до-мі… “Боже, Царя Храні”- почав хор, – “Сіль…” і став! Так заїхав, що далі нікуди! На залі запанувала страшна ніяковість. Всі почервоніли і поспускали очі. Губернатор стояв в “положеній не хуже губернагорскаго”… А ціла справа мала яскравий вигляд “скандалу в благородном сімействі”. Схвильований до краю диригент безпереривно бив камертоном по руці і прикладав його до вуха, нічого при тім не чуючи, і хор утретє почав злощасний гімн. На цей раз до непевних голосів співаків там і сям по залі приєднались несміливі баски переляканих батюшок та публіки і гімн з тяжкою бідою дотягнули до кінця.

Я не знаю, чи ділились почесні гості за сервірованим столом своїми враженнями від двох гімнів і що взагалі говорилось з цього приводу, тільки мені потім відомо стало, що бідний диригент дістав у тім місяці “тройку” за “поведеніє”.

Що ж до єпископа Парфенія, то пошепки говорили, що на нього полетіла у Петербург пачка доносів. Зрештою, це не було особливо сенсаційною новиною: вже скоро після прибуття єпископа Парфенія на Поділля з Петербургу доходили до нас чутки, що у Синод раз-у-раз приходять доноси із Кам’янця з обвинуваченням Подільського архиєрея “в опасном украінофілствє” […]