2008 р. Відвідай «Корсунь староденний»!
Олег Смаль
Дата: 19.01.2008
Корсунь-Шевченківський – районний центр Черкаської області (в часи Тараса – містечко Корсунь Канівського повіту Київської губернії) зустрів нас п’ятнадцятиградусним морозом та пронизливим вітром, які вмить вихолодили наші носи та щоки. Навіть яскраве сонце не додало переконливих аргументів на користь теорії глобального потепління.
У студентів на різдвяно-новорічний період саме припадає сесія, тому син вибрав об’єкт для відвідування, віддалений від Києва в межах одноденної подорожі.
Соромно зізнаватися читачам, але я раніше ніколи не бував у Корсуні-Шевченківському. Звісно, Україна – країна чималенька, однак є місця, до яких треба добратись обов’язково. Наша бліц-мандрівка переконала: до цього переліку, безперечно, слід зарахувати Корсунь-Шевченківський (дозвольте далі величати це місто просто Корсунь, адже додаток «Шевченківський» воно отримало тільки в 1944 р.).
Свідомо чи несвідомо, але в моїй пам’яті відклалася лише радянська інформація про це місто – «розгром німецько-фашистських військ», «другий Сталінград» і т.п. Звісно, це факти історії, проте не єдині у майже тисячолітній документально фіксованій історії Корсуня.
«Сумує Корсунь староденний: нема журбу з ким поділить». Так печально писав Тарас Шевченко в поемі «Гайдамаки» про містечко над «зеленою Россю» часів Гонти і Залізняка. Яким воно є у ХХІ столітті? Маленький, тісний автовокзал, спадщина часів «апофігею» соціалізму, не тягне на те, щоб з’явитися на обкладинці рекламного буклета «Welcome to Korsun!».
Але вже за кілька десятків кроків, на краю завокзального парку, майже на роздоріжжі, ми натрапляємо на скульптуру музи з мольбертом, яка схилила голову над могилою Івана Максимовича Сошенка, художника, з котрим Тарас Шевченко познайомився на етюдах у Літньому саду Петербурга і до кінця днів був у «найщиріших братських відносинах». Сошенко в 1861 році супроводжував домовину Шевченка, а в 1876 році ліг у корсунську землю, щоб і по сьогодні зустрічати всіх подорожніх…
Аби трохи зігрітися й розпитати про варті уваги об’єкти (мапа Корсуня нам у київських книгарнях не трапилася), заходимо до невеличкого «секонд хенду». Приязна господиня виходить з нами на вулицю і вказує потрібний напрямок: «Там справжнісінька Швейцарія. Навіть не віриться, що це Корсунь!» Дорогою до «Швейцарії» надибуємо на центральній площі монумент здоровенного Леніна. Фотографуємо для історії.
Зауваживши дещо зневажливий погляд якогось корсунця, я кажу синові: «Якщо запитають, нащо нам те ідолисько, пояснимо, що ми члени державної комісії і вираховуємо кількість тротилу, необхідного для демонтажу символів тоталітаризму». Втім, біля Леніна стоїть і дуже приємний символ – новорічна ялинка: велика, гарна, прикрашена і, що найважливіше, – жива! Чому б у всіх містах не завести моду на незрубану окрасу зимових свят, хай собі ростуть на майданах разом із державою, – скільки столітніх красунь збережеться в наших поріділих лісах!
Перед нами відкривається справді пречудовий краєвид – між гранітними берегами вирує Рось, вперто ігноруючи морози й нагортаючи біля берегів справжнісінькі тороси. Ступаємо на міст і переходимо з «материка» на острів. Ця територія офіційно величається «Корсунь-Шевченківський державний історико-культурний заповідник». Таки вміли наші предки вибирати естетичні місця для заснування фортець, а згодом – перепрофілювання їх у маєтки аристократів.
Час, війни і залізна варварська рука пролетаріату таки не подужали до решти зруйнувати надбання століть. Хто тут тільки не панував – і Мономаховичі, і Велике князівство Литовське, і Польське королівство, і Союз нещасних «народів-братів». Останнім реальним власником та розбудовником палацового ансамблю було сімейство ясновельможного князя П. Лопухіна. Їхній час тривав із 1799 по 1918 рік.
Нам пощастило: незважаючи на загальнодержавну різдвяно-новорічну сплячку, всі музейні експозиції працювали, і всі вони варті уваги, а підтримувачі розвитку культури, вивчення та збереження історичної спадщини заслуговують добрих слів. Цікаво розглядати реальні артефакти, починаючи від мамонтових бивнів і завершуючи козацькими шаблями.
Найбільша за обсягом та насиченістю частина історико-культурного заповідника (розміщена в будівлі палацу Лопухіних, яка домінує в комплексі забудови) присвячена подіям Другої світової війни. До честі працівників музею, вони дуже тактовно змінили принцип подачі цього трагічного і героїчного періоду нашої історії. Замість радянського наскрізь ідеологічного ура-патріотизму – максимальне наближення до реального відображення жахливих наслідків зіткнення двох військово-політичних машин.
Надзвичайно насичена збройова частина, – гадаю, навіть фахівці не часто бачили реальні гвинтівки, кулемети, протитанкові рушниці, міномети, зроблені не тільки в СРСР та Німеччині, а й в інших країнах – учасниках світової війни: Франції, Бельгії, Угорщині, Чехії, Австрії тощо.
Після військових експонатів дуже доречно відвідати цілком мирний художній музей, не такий об’ємний, але, безперечно, оптимістичніший.
Ось і сонечко починає хилитися до вечора. Намагаємося знайти в місцевих крамничках хоч якийсь сувенір на згадку про Корсунь. Немає. Прикро. Невже всі нащадки Сошенка і Шевченка вже перебралися до Києва?
Запитуємо у хлібній ятці: «А ця паляниця корсунська?» – «Звісно, ще гаряча і пухка». Стрибаємо в автобус. До Києва ми веземо і пахощі хліба, і цілу торбу вражень. Ми обов’язково повернемося, лише дочекаємося глобального весняного потепління!
Джерело: «Дзеркало тижня»