2017 р. Звід пам’яток України

Кролевецький район розташований в поліській зоні на Північному заході області. На півночі межує з Шосткинським, на сході – з Глухівським, на Південному сході – з Путивльським, на Півдні – з Конотопським (межа проходить по долині річки Сейм) р-ми Сумської обл., на заході – з Коропським р-м Чернігівської обл.

Районний центр – м. Кролевець лежить на обох берегах р. Свидні, що є лівим допливом р. Реть, що протікає на північ від міста і впадає у р. Есмань. Рельєф місцевості рівнинний, ледь хвилястий, з пологими пагорбами. Висота схилів, порізаних ярами і балками досягає до 15 м.

Відстань до обласного центру: залізницею – 172 км, шосейними шляхами – 145 км.

Площа – 1,3 тис. кв. км. Населення району (станом на 01.07.2015) – 38,799 тис. Осіб. До району входять 75 населених пунктів, які об’єднані в одну районну, одну міську та 21 сільську ради.

Через місто проходить автомагістраль Кіпті – Бачівськ, залізнична колія Південно-західної залізниці Київ – Москва.

Територіальні межі Кролевецького краю на протязі його існування зазнавали численних змін. У 10 – 13 ст. територія району входила до складу Київської Русі, у 13 – 14 ст. – до Золотої Орди, у 14 ст. – до Київського князівства, у 16 – 17 ст. – в складі Речі Посполитої, з 1618 – до Чернігово-Сіверської землі, з 1635 – до Чернігівського воєводства, у середині 17 ст. (1648 – 1657) – до Гетьманщини (з 1649 по 1654 – до Ніжинського полку Кролевецької сотні), у 18 – 19 ст. (1782 – 96) – до Новгород-Сіверського намісництва Кролевецького повіту. У 19 ст. територія району відносилась до Малоросійської губернії Глухівського повіту (1797 – 1801; Кролевець – позаштатне місто), Чернігівської губернії Глухівського повіту (1802 – 1803), Кролевецького повіту Чернігівського намісництва (1803 – 1837), Чернігівської губернії Кролевецького повіту (1837 – 1917).

З лютого 1917 Кролевецький край відносився до Чернігівської губернії (потім області). За радянської влади (з 1923) Кролевець став центром району Конотопського округу. З 1932 входив до складу Київської області, потім – Чернігівської. А з 10 січня 1939 – став райцентром новоствореної Сумської обл. [Сумська область. Адміністративно-територіальний поділ. – Х., 1977. – С. 7.]

З 09.1941 по 09.1943 – територія району входила до зони німецько-фашистського військового управління 194-ї польової ортскомендатури.

Заселення території починається в епоху неоліту, завершального етапу – нового кам’яного віку (8 тис. до н.е. – 4 – 3 тис. до н. е.).

Стоянки людей у часи неоліту розміщувались уздовж берегів річок і озер. Підвищене лівобережне плато при р. Свидні, поросле сосновим і дубовим лісом, надавало добрі умови, у т. ч. й військово-топографічні, для залюднення. Основу господарства племен складали рибальство і мисливство та елементи раннього землеробства. Неолітична епоха регіону представлена дніпро-донецькою та лизогубівською культурами, про що свідчать знахідки неподалік с. Заболотове та с. Погорілівка. Рештки поселень епохи виявлені біля населених пунктів Литвиновичі, Воргол, Погорілівка. Поблизу сіл Заболотове і Червоний Ранок виявлено три неолітичних поселення [Сумщина від давнини до сьогодення : науковий довідник. – Суми, 2000. – С. 79.].

Переселенці з басейнів Оки та Верхнього Дону приблизно в цей період, зав’язавши тісні стосунки з дніпро-донецькими і лизогубівськими племенами, асимілювавши частину їх, залишили пам’ятки найархаїчнішої в неоліті України так званої культури ямковогребінцевої кераміки. Племена цієї культури з’явились приблизно в 2-й пол. 4 тис. до н. е. і густо заселяли, зокрема, райони Десни і Сейму. Найбільш вивченою і однією з найяскравіших ранніх пам’ток є поселення на околиці с. Погорілівка, яке у 60-х і 80-х рр. 20 ст. досліджувалось В.Неприною, О.Титовою і В.Коеном. Житло періоду ямковогребінцевої культури досліджене також на поселенні Погорілівка – Вирчище [Проблеми археології Сумщини. – Суми, 1989. – С. 33-35.].

У 2000 в районі с. Подолове відкрили багатошарове поселення, перший етап якого відносять до епохи ранньої бронзи [Белінська Л. І. До питання ранньої історії міста Кролевця / Л. І. Белінська, В. Б. Звягельський // Матеріали другої наукової конференції по краєзнавству. – Кролевець, 2002. – С. 11.]. Поселення доби бронзи (3 – 1 тис. до н. е.) знайдені біля сіл Погорілівка, Камінь, Ленінське, в урочищі Поділ. Неподалік с. Любитове виявлені поселення і безкурганні могильники. Поблизу с. Литвиновичі – мар’янівські пам’ятки, що відносяться до середнього періоду бронзи і представляють найзахіднішу групу фіно-угорської етнічної належності.

Поселення поблизу сіл Заболотове та Литвиновичі представлені пам’ятками сосницької культури, що відноситься до пізньої бронзи. Фінальний період епохи бронзи представлений бондарихинською культурою, виявленою в поселенні с. Литвиновичі. Ця культура стала наступним етапом етнокультурної лінії місцевого населення Лівобережжя [Горизонт зрубної культури поселення Литвиновичі // Матеріали другої наукової конференції по краєзнавству. – Кролевець, 2002. – С. 5.].

На південно-західній околиці с. Антонівка виявлено поселення бронзового та раннього залізного віку (поч. 1 тис. до н. е.). Цього ж періоду – поселення неподалік сіл Любитове і Петрівка [Сумщина від давнини до сьогодення : науковий довідник. – Суми, 2000. – С. 78.].

Від скіфської епохи (7 ст. до н. е. – 2 ст. н. е.) залишились городища, поселення і курганні могильники. Під час археологічних досліджень поселення біля с. Литвиновичі у 1992 знайдені 190 уламків античних амфор. За визначенням О.Завойкіна (Інститут археології РАН) вірогідне їх датування – 3 – 1 ст. до н. е. [Трипольський Р. Горизонт зарубинецької культури поселення Литвиновичі 3 / Р. Трипольський // Матеріали другої наукової конференції по краєзнавству. – Кролевець, 2002. – С. 8.]

До київської культури (1-а пол. 1 тис. н. е.) належить поселення біля с. Подолове.

В епоху Київської Русі (9 – 10 ст.) продовжувався процес колонізації територій на схід від Десни. Дана територія була місцем проживання сіверян і входила до складу Чернігівського князівства. У кін. 11 ст. із Чернігівського князівства виділилось Новгород-Сіверське, і край відійшов до його складу. Вперше про це згадується в Іпатіївському літописі 1096.

У літописах також двічі (під 1150 та 1160 рр.) згадується город Зартий. Етимологія цього топоніма пояснюється як «город за річкою Реть». Щодо локалізації давньоруського Зартия немає однозначної версії: є думка, що Зартий містився в районі Кролевця (на Замковищі або в районі приміського села Подолів) або поблизу сучасного с. Волинцево Путивльського р-ну чи в межах теперішнього Буринського р-ну Сумської обл. [Багалей Д. История Северской земли до половины ХІУ ст. / Д. Багалей. – К., 1882.]

Менш досліджені пам’ятки роменської культури розташовані поблизу сіл Камінь, Литвиновичі, Червоний Ранок. Могильники 1 0 – 1 1 ст., виявлені біля сіл Камінь, Литвиновичі, розкривають духовну культуру східнослов’янських племен.

Про досить значну заселеність території краю в період Київської Русі свідчать рештки численних городищ та поселень того часу. Вони виявлені біля сіл Ленінське (Спаське), Литвиновичі, Тулиголове, Червоний Ранок, Ярославець. У 12 ст. територія краю попадає в орбіту міжкнязівських усобиць і нападів половців.

У с. Ярославець знаходяться два городища часів Київської Русі. В історикостатистичному описі Чернігівської єпархії, складеному за збереженими у 19 ст. документами, заснування цих городищ пов’язується з ім’ям Ярослава Всеволодовича, а саме – з подіями 1196, укладенням мирного договору з Володимирським князем Всеволодом [Филарет (Гумилевский Д. Г.) Историко – статистическое описание Черниговской епархии. Кн. 7. – Чернигов,1873. – С. 311 – 312.].

Давньоруські пам’ятки межиріччя Десни і Ворскли (11 – сер. 13 ст.) на терені району досліджувались в поселеннях поблизу сіл Любитове, Червоний Ранок, Ленінське, Камінь, Литвиновичі, Воргол, Ярославець. Таких пам’яток одинадцять [Приймак В. В. Деякі питання комплексного джерелознавства Путивльського уділу Новгород-Сіверського князівства ХІІ – ХІІІ ст. / В. В. Приймак // Арехеологія та історія Північно-Східного Лівобережжжя (І – початок II тис.) : збірник наукових праць. – Суми, 2003. – С. 72 – 73.].

У 2000 на південно-східній околиці м. Кролевця, яка ще називалась Богокут, відкрито селище давньоруського часу [Білинська Л. І. До питання ранньої історії міста Кролевця / Л. І. Білинська, B. Б. Звагельський // Кролевеччина, білі плями історії : збірник наукових праць. Матеріали другої наукової конференції по краєзнавству. – Кролевець, 2002. – С. 11.].

Поділена на удільні князівства Київська Русь у 1223 зазнала першого нападу татаро-монгол на півдні країни. У 1225 орда просувалась по території Курської і Путивльської земель у районі річки Сейм. Один із шляхів татар проходив через територію сучасної Кролевеччини, зокрема, поблизу сіл Воргол і Турове (нині селище Хижки-1 Конотопського р-ну) [Приймак В. В. Північний схід Дніпровського Лівобережжя після монголотатарськогої навали / В. В. Приймак // Археологія та історія Північно-Східного Лівобережжя (І – поч. II тис.) : збірник наукових праць. – Суми, 2003. – С. 123.].

З даними подіями пов’язують Мутинський скарб, який до викрадення зберігався в Кролевецькому громадському музеї. Як з’ясував у ході розвідок П.Покас, у складі скарбу немає таких речей, які б не дозволили датувати його сер. 13 ст., коли було зарито більшість скарбів з Києва, Старої Рязані й інших давньоруських міст, розгромлених монголо-татарами [Отчет о полевых исследованиях секции памятников археологии при Сумской обласной арганизации Украинского общества храны памятников истории и культуры в 1987 г. / В. Б. Звагельський, Л. И. Белинская, А. В. Радько, В. В. Приймак // Архів ІА НАНУ. – С. 1-4; Приймак В. В. Північний схід Дніпровського Лівобережжя після монголо-татарськогої навали / В. В. Приймак // Археологія та історія Північно-Східного Лівобкережжя (І – поч. II тис.) : збірник наукових праць. – Суми, 2003. – С. 124.].

Серед давньоруських міст в «Списке городов…» згадується Воргол, зруйнований у 1284 монголо-татарами [История городов и сел Украинской ССР. Сумская область. – К., 1980. – С. 357.]. Існування цього міста підтверджується тим, що князь Олег називається князем Рильським і Воргольським. Припускають, що князь Олег, подібно Андрієві Боголюбському і Рюрику Ростиславичу, у Ворголі жив більше, ніж у столичному Рильську [Приймак В. В. Північний схід Дніпровського Лівобережжя після монголо – татарської навали / В. В. Приймак // Археологія та історія Північно -Східнього Лівобережжя (І – поч. II тис.). Збірник наукових праць. – Суми, 2003. – С.121.].

Таким чином, заселення земель, що входять до складу сучасного району підтверджується дослідженими 28 пам’ятками археології епохи неоліту, бронзи, раннього залізного віку, раннього розвинутого і пізнього середньовіччя [Про державний реєстр пам’яток археології області : розпорядження Сумської обласної державної адміністрації від 19 липня 1994 р. № 227.].

Монголо-татарська навала припинила процес заселення краю майже на триста років. На протязі трьох століть, в умовах постійної боротьби за право на існування і свободу сформувалися лише два стани: землеробів і воїнів-козаків. Стан міщан не існував. Повторне, після монголо-татарського спустошення, заселення цих теренів розпочалося у кін. 16 ст. Тоді заселено с. Подолів, яке є старшим від Кролевця. Це був округовий центр Новгород-Сіверського повіту Чернігівського воєводства.

У період Смути, що тривав з 1604 до укладення Деульського перемир’я 1 грудня 1618, у Московській державі на Чернігіво-Сіверщині почалася масштабна прикордонна війна [Кулаковський П. Чернігіво-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618 – 1648 / П. Кулаковський. – К., 2006. – С. 246.]. У складі Московської держави Новгород-Сіверський повіт поділявся на три стани: Кологородній, Радогозький і Підпутивльський (Підклевенський).

Після перемир’я частина сіверських міст: Чернігів, Новгород-Сіверський і територія нинішньої Кролевеччини відійшли до Польсько-Литовської держави.

Роки Смути негативно вплинули на стан заселеності регіону. Населення ЧернігівоСіверщини частково вимушене було мігрувати углиб Московської держави. Згідно інвентарю, укладеного у липні 1619 Криштофом Довнаровичем, у Новгород-Сіверському повіті було 132 населених пункти, в тому числі 44 – Підпутивльського стану, серед них такі, що уже мали статус села: Заболотове, Камінь, Литвиновичі, Любитів, Мутин, Подолів, Тулиголове [Там само. – С. 252, 424-428, 430.]. Населення більшості з них було незначним, але мережа поселень, що існувала в Московську добу, в цілому збереглася.

Продовжувався процес залюднення не тільки традиційно обжитих населених пунктів, а й тих, які після монголо-татарського спустошення перебували у становищі «пусті деревні». Притік населення відбувався як з боку Росії, так і з боку України.

Серед переселенців Чернігівської губернії малоросіяни або південнороси (степовики) складали майже 2/3всього населення губернії [Домонтович М. Материалы для географии и статистики России. Собранные офицерами генерального штаба Черниговской губернии / М. Домонтович. – СПб, 1865. – C. 530.]. Ряд населених пунктів запустіли незадовго до 1619, оскільки в інвентарі фіксують їх як «деревні пусті», зокрема, Дубовичі та Ярославець. Запустіле с. Дубовичі, розташоване на р. Реть (Кологородський стан), до початку Смоленської війни (1632 – 34) було знову заселене. Разом з тим, Ярославець, що запустів напередодні 1619, залишився в такому стані й на початку 1630.

Протягом 1638 – 39 Маркові Садовському вдалося повторно заселити Ярославець. Протягом 17 ст. були залюднені села Добротове, Бистрик, Алтинівка, Локня, Гречкине, Білогриве. Села Камінь, Литвиновичі, Мутин, Тулиголове, Ярославець були нанесені на карту французьким інженером Гійомом Левассером де Бопланом [Кулаковський П. Чернігіво-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618 – 1648 / П. Кулаковський. – К., 2006.. – С. 274, 305, 309, 424-428, 430, 431, 443; Филарет (Гумилевский Д. Г.) Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Кн.УІІ. – Чернигов, 1873. – С. 405; История городов и сел Украинской ССР. Сумская область. – К., 1980. – С. 354, 355.].

Щодо кількості населення, яке мешкало на території сучасної Кролевеччини, можна говорити з приблизною достовірністю, оскільки, адміністративні межі повітів того часу не співпадають з сучасним адміністративним поділом.

Колонізаційним процесам у регіоні сприяла господарча діяльність Новгород-Сіверського старости Олександра Пісочинського, який представляв тут велике землеволодіння [Кулаковський П. Чернігіво-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618 – 1648 / П. Кулаковський. – К., 2006. – С. 183-197.]. У кінці 1639 Пісочинський отримав від короля дві конфірмації незазначеного у них привілею, які підтверджують його право на володіння населеними пунктами. Перша конфірмація, видана Владиславом ІУ 15 жовтня 1639, підтверджуючи право Пісочинського на незаселені території на обох берегах річок Клевень, Сейму і 585Десни, додає до Глухівської волості села Литвиновичі, Камінь з Підкаменем, Заболотів. Королівський консенс від 31 грудня 1639 називає Зазірки, Любитів, Добротів [Там само. – С. 304, 442.].

Точна дата заснування міста Кролевець не встановлена. Якесь поселення на місці Кролевця виникло 1601 (за іншою версією – 1608). Проте серйозне укріплене поселення тут з’явилося, на думку історика О.Лазаревського, тільки після Деулінського перемир’я 1618, коли Сіверщина відійшла під владу Польсько-Литовської Речі Посполитої. Тож Кролевець постав одночасно з Ніжином, Борзною і Конотопом, які поляки влаштували проти московських фортець по лінії так званого Путивльського рубежу для захисту своїх кордонів.

Уперше Кролевець згадано в універсалі козацького гетьмана Якова Острянина 1638. Остаточне заселення міста відбулося у 1644 на землях села Подолів, згідно отриманого Єжи Понентовським королівського привілею. У привілеї, виданому у 1644 Владиславом ГУ, дозволялось заснувати місто і назвати його в честь королівського звання Кролевець alias (лат., відомий також під іменем).

«Надати міщанам, які там поселилися як з наших держав так і чужих незалежно від національності довічну слободу яка ніколи не може бути відібрана з такими ж самими вільностями, право судитися на основі міського магдебурзького права, наперед вибирати війта, бургомістрів, райців, лавників, всю старшину, мати вільною апеляцією звертатися не до іншого суду, а тільки до самого короля або до його спадкоємців. Право мати спільну міську казну та самим управляти всілякими міськими урядами.» [ЦДАВОВУ, ф. 3006, оп. 5, спр. 15, арк. 549.].

Оселяв Кролевець поляк Вишль (Віссель) – ніжинський війт, власник великих земельних маєтностей у районі Кролевця. Більшість мешканців прийшли у Кролевець під час національно-визвольної війни 1648 – 54 з двох волинських міст – Острога і Житомира.

У Чернігівському воєводстві Кролевець був першим приватним населеним пунктом, що отримав магдебурзьке право. Втім, міський статус набув не одразу. У 1650 в документах королівської канцелярії він фігурує як слобода. Через декілька років Кролевець вже мав статус містечка.

З метою створення форпосту колонізаційних процесів, згодом адміністративного центру, передбачалось зведення замку і, як наслідок, виникнення замкового (міського) уряду. Це було свідченням зростання факту самоврядності місцевої громади. Містам, що отримали право на магдебурію, надавалось право на торгівлю, організацію ярмарок, заснування ремісничих цехів, проведення безмитної торгівлі [Кулаковський П. Чернігіво-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618 – 1648 / П. Кулаковський. – К., 2006. – С. 337.].

У 1654 при гетьмані Б.Хмельницькому Кролевець разом з іншими містами приєднався до Московської держави. У 1663, у період війни між гетьманами Брюховецьким та Тетерею, останній умовив польського короля Яна Казимира здійснити похід на Чернігівщину. Під час цієї війни Кролевець був узятий польськими військами у 1664. Сварки та війни між гетьманами призвели до того, що місто було розорене і спалене. І тільки у 1686 Польща остаточно поступилася [Гурьев А. История города Кролевца / А. Гурьев. – Кролевець, 1914. – С. 15 – 16.].

Протягом 2-ї пол. 17 – сер. 18 ст. кролевецька сотня разом із Новомлинською, Коропською, Воронізькою, Глухівською і Ямпільською належали до гетьманської особистої гвардії.

Після приєднання до Росії в Кролевці почали інтенсивно розвиватись сільське господарство, ремесла та торгівля. Тут існували слюсарний, ковальський, котельний та гончарний цехи. Населення міста складали козаки, міщани та селяни.

Під час селянської війни 1670 під проводом С.Разіна частина мешканців Кролевця на чолі з К.Даниловим приєднались до повстанців і брала участь у захопленні Саратова, Самари. Данилова було заарештовано і страчено у Москві [Крестьянская война под предводительством Степана Разина. Сборник документов. Т. 2, ч.1. – М., 1957. – С. 392 – 395.].

Мешканцям Кролевецького краю довелося відчути на собі події Північної війни (1708 – 09). Село Обтове було зруйноване, пограбоване і випалене Мазепою за те, що не підтримали його у боротьбі проти Росії [Сапухін П. Події російсько-шведської війни 1708 – 1709 років на території Сумщини. – Суми, 1958. – С. 13, 14.].

Під час війни з французами (1812) для захисту кордонів громади формувались козацькі полки та земське народне ополчення [Державний архів Чернігівської області, ф. 128, оп.1, спр. 1208, арк. 522-591.]. Козаків Кролевецького повіту зарахували до 3-го Чернігівського козацького полку. Завдяки відчайдушному опору ополчення французькі війська не змогли оволодіти багатими губерніями півдня та поліпшити своє стратегічне становище. У квітні 1813 Кролевецький та інші піші полки розпочали закордонний похід [Там само, ф. 133, оп. 1., спр. 188, арк. 255-255зв.].

У 2-й пол. 1813 реорганізовані в армійські бригади чернігівські ополченці брали участь у блокаді польської фортеці Замостя. Регулярні Чернігівські кінно-козачі полки були введені до складу діючої армії. Третій Чернігівський козачий полк під командуванням майора Шапошникова-Сахно у складі головної діючої армії брав участь у закордонному поході, дійшов до Франції. Серед них був Кролевчанин Павло Огієвський – полковник, кавалер орденів св. Георгія 4-го ступеня, Св. Володимира 4-го ст., св. Анни 3-го ст. з бантом, Св. Станіслава 2-го ст., золотої шпаги з написом «За храбрость», медалі в пам’ять 1812 за взяття міста Парижа, за Перську і Турецьку війни [Милорадович Г. А. Родословная книга Черниговского дворянства. Т. 1. / Г. А. Милорадович – СПб, 1901.].

У 18 – 1-й пол. 19 ст. в Кролевці продовжували розвиватись ремесла та торгівля. Місто стало одним з найбільших в Україні центром народного художнього ткацтва [Історія українського мистецтва. Т. 4, кн. 1. – К., 1969. – С. 82.]. Славилась і продукція гончарів.

Кролевець вважався великим ярмарковим центром. На Хрестовоздвиженський ярмарок приїздили купці з Росії, Польщі, Прусії, а також з інших міст України. Ярмарок тривав до двох з половиною місяців, оборот його складав 5 млн. руб. Торгували хлібом, скотиною, тканинами, промисловими та ремісничими виробами. Ще в 1-й пол. 18 ст. цей ярмарок посідав четверте місце в Україні. У 1872 в Кролевці був останній Хрестовоздвиженський ярмарок з великими торговими оборотами. Пізніше ярмарок перевели спочатку в Ромни, а потім в Полтаву. У зв’язку з цим торгове значення Кролевця упало: торгівля стала чисто місцевою, за винятком ткацьких виробів місцевого виробництва, що вивозились у різні місця імперії та за кордон [Гурьев А. История города Кролевца / А. Гурьев. – Кролевець, 1914. – С. 31, 33, 34.].

Вкрай повільно розвивалась охорона здоров’я. У 1839 в Кролевці було відкрито лікарню на 25 ліжок, у якій працювали лише один лікар і фельдшер. Була аптека. У 1811 у місті почало діяти повітове, а у 1839 – парафіяльне училище. У 1860 в них навчалось 99 хлопчиків. При повітовому училищі існувала жіноча школа [История городов и сел Украинской ССР. Сумская область. – К., 1980. – С. 334.].

У Кролевецькому краї народилися відомі православні святі митрополит Сибірський і Тобольський Філофей (Лещинський), блаженний Павло Таганрогський (Стожков).

У 1838 в Кролевці, Алтинівці, в пошуках головного матеріалу для Петербурзької придворної капели, перебував відомий російський композитор М.Глінка. Тут він закінчив свою поему «Иов». У вересні 1857 українська письменниця Марко Вовчок, їдучи до Орла, познайомилася з П.Кулішем і відвідала м. Кролевець. У Ярославці в родині Кочубеїв неодноразово відпочивав поет В.Туманський. З Ярославцем повязано написання його творів: «Елегія», «Гимн Богу», «К брату-воину», «Милой деве». Серед відомих діячів уродженців Кролевеччини підприємець і меценат А.Міклашевський; громадський, освітній та військовий діяч, генерал-лейтенант, почесний громадянин м. Кишинів та Кременчука П.Антонович (Войшин). На жаль, вищеназвані прізвища сьогодні не увічнені на пам’ятних знаках та меморіальних дошках.

Протягом 1-ї пол. 19 ст. (з 1801 по 1861) число мешканців зростало. Якщо на 1801 в Кролевці мешкало 2 тис. осіб, то в 1860 – 7209, у тому числі чоловіків – 3510, жінок – 3699 [Домонтович М. Материалы для географии и статистики России.Собранные офицерами генерального штаба Черниговской губернии / М. Домонтович. – СПб, 1865. – С. 582.]. Населення займалося переважно сільським господарством.

Після реформи 1861 у Кролевці почала розвиватись капіталістична промисловість. У 1870 приступив до роботи спиртогорілчаний завод. У кін. 19 ст. тут діяв також паровий млин, крупорушка, чинбарний завод, друкарня. Головним джерелом існування для населення було ремесло. У 1863 у місті нараховувалось 604 ремісника, в т. ч. 208 ткачів. Наприкінці 19 ст. працювало вже 1800 ткачів.

Ремісники та селяни за свою роботу отримували мізерні заробітки. В останній чв. 19 ст. на бурякових плантаціях цукрозаводчиків Терещенків та Долгоруких, розташованих поблизу Кролевця, широко використовувалась жіноча праця. Чоловіче населення виїжджало на заробітки до Москви, Києва, Конотопу, Шостки. Під час столипінської реформи багато селян виїхало до Приамур’я.

З початком революції 1905 – 07 у Кролевці розповсюджувалися листівки, відбувалися масові виступи трудящих.

Незадовільною залишалась соціальна сфера життя краю. Населення міста і повіту обслуговувала одна лікарня на 25 ліжок, у якій працювали 2 лікаря, 2 фельдшера і акушерка. Більшість населення були неписьменні. У 1875 тут відкрили жіночу прогімназію, реформовану у 1905 у жіночу гімназію. У 1913 почала діяти чоловіча гімназія. У них навчались 410 дітей заможних громадян. Діти робітників отримували освіту у міському, земському, початковому, відкритому у 1897, та у церковно-парафіяльному училищах. У них нараховувалось 320 учнів. У 1893 було організовано земську бібліотеку [История городов и сел Украинской ССР. Сумская область. – К., 1980. – С. 335.].

З початком Першої світової війни більшість чоловіків було мобілізовано на фронт. У 1916 у Кролевці почав працювати евакуйований з Риги механічний завод. Тоді ж побудовано консервний завод.

Після повалення самодержавства у Кролевці в березні 1917 створено Раду робітничих і селянських депутатів, яку очолив матрос Балтійського флоту В.Роменець. Пізніше він був учасником штурму Зимового палацу, а з листопада 1918 – головним комісаром Чорноморського флоту.

1917 – 20 регіон стає ареною бойових дій військ Центральної Ради, Червоної Армії, Добровольчої армії Денікіна, австро-німецьких військ. Радянську владу у Кролевці було проголошено 1 січня 1918. У квітні 1918 Кролевець був захоплений австро-німецькими військами. З грудня 1918 місто перебувало під владою Директорії. 13 січня 1919 в місто увійшли більшовики. У жовтні того ж року місто зайняли війська Денікіна. За неповний місяць у місті повісили й розстріляли 280 осіб [Трудящиеся Сумщины в борьбе за власть Советов (1917 – 1920 гг.). Сборник документов и материалов. – Сумы, 1957. – С. 25.]. 14 листопада 1919 місто було визволене від денікінців і радянська влада була встановлена остаточно.

Не зважаючи на це, на території краю ще довго точилася класова боротьба. Загін отамана Шуби, що був родом із Дубовичів, мав чималу підтримку серед тієї частини населення, яка була невдоволеною радянською владою [Іванущенко Г. Залізом і кров’ю. Сумщина у національно-визвольній боротьбі першої половини ХХ ст. : Історико-документальні нариси / Г. Іванущенко. – Суми, 2001. – С. 75.]. Для розправи з повсталими селянами і боротьби з бандитизмом у січні 1920 у район було направлено сьому стрілецьку дивізію 12-ї армії. У ході цієї акції у Кролевецькій в’язниці опинились понад 200 осіб [Державний архів Чернігівської області, ф. Р-4609, оп. 1, спр. 980 – 985, 1033, 1034, 1067, 1068. – Колекція документів.].

Нова влада приділяла багато уваги відновленню і розвитку промисловості та сільського господарства. На початку 1920 був відбудований механічний завод. У 1921 вступила до ладу електростанція, 1922 була організована артіль художньо-декоративного ткацтва «Відродження». Багато уваги приділялось охороні здоров’я, освіті, культурі. У 1925 у Кролевецькій лікарні працювали 8 лікарів і 11 працівників з середньою медичною освітою. У місті відкрили 3 семирічні і 2 початкові школи. У них працював 51 вчитель і навчались 1300 учнів. Було майже ліквідовано неписьменність серед дорослих. Збільшилось число культурно-просвітніх закладів.

Разом з тим, утверджувалась командно-адміністративна система СРСР. У цих умовах органи ДПУ стали опорою більшовицької партії в протистоянні з політичними опонентами, а також долучились до грандіозної операції по виселенню заможних селян.

У березні 1938 Чернігівським управлінням НКВС була ліквідована «розгалужена мережа української націоналістичної організації», на території Кролевецького та Конотопського р-нів, яка, начебто, з’явилась ще у 1925 і мала 20 осередків. Тривалих переслідувань і поневірянь зазнав відомий письменник-перекладач, уродженець Кролевця Микола Лукаш.

За звинуваченням у антирадянській пропаганді його було виключено зі Спілки письменників України, позбавлено роботи в редколегії журналу «Всесвіт», де він завідував відділом поезії [Реабілітовані історією. Сумська область. Кн. 1. – Суми, 2005. – С. 32 – 37.]. На жаль, за відсутністю даних, наслідки репресій в Кролевецькому р-ні невідомі.

Не зважаючи на величезну шкоду, завдану репресіями, у довоєнні роки досить успішно розвивалась промисловість та сільське господарство краю. У місті з’явились 588державні підприємства: маслозавод, райхарчокомбінат, конопляний завод, друкарня. У 1929 було створене найбільше промислове підприємство «Метал». В артілі художньо-декоративного ткацтва «Відродження» працювало 1072 робітників. Вироби ткалі М.Баєвої експонувалися на виставках у Парижі та Нью-Йорку. Створювались колгоспи. Велику допомогу у цьому надавала створена у 1931 Кролевецька МТС. Подальший розвиток отримали охорона здоров’я, освіта, культура. У 1940 районна лікарня нараховувала 50 ліжок. Тут працювали 10 лікарів та 18 працівників з середньою медичною освітою. У 1940/41 навчальному році у Кролевці було 3 середні та 2 семирічні школи, у яких 148 вчителів навчали 2120 учнів. У 1933 відкрито технікум художньо-декоративного ткацтва. Збільшувалась кількість культурно-освітніх закладів.

З початком Другої світової війни на фронт пішли сотні добровольців. У місті було створено загін народного ополчення. Цінне майно та обладнання підприємств було евакуйоване вглиб країни. Бої радянських військ з ворогом на території району проходили з 31 до 10 вересня 1941 та 1 до 6 вересня 1943. У 1941 оборону тримала 293-я стрілецька дивізія, сформована переважно з жителів області, 10-а танкова дивізія з 5-ю артилерійською протитанковою бригадою [Книга Пам’яті України. Сумська область. У 14 т. – К., 1995. – Т. 6. – С. 487.]. На сході району – зведений загін особливого призначення Харківського військового округу (з 5-го вересня займав оборонний рубіж в районі с. Литвиновичі).

Жорстокі бої в районі Гречкинської сільради на річці Есмань проти 1-ї танкової дивізії тривали з 1 по 5 вересня 1941. Наступ ворога стримував 1034-й стрілецький батальйон, воїни 28-го полку НКВС та 2-го повітряно-десантного корпусу. Оточені війська трималися до 5 вересня 1941. Командний склад батальйону загинув.

На смерть стояли артилеристи з 5-ї протитанкової артилерійської бригади в бою в районі с. Ленінське та Алтинівка. Через Сейм 5 вересня 1941 переправилось лише 400 бійців 293-ї стрілецької дивізії. Оборонний рубіж на р. Сейм тримав 3-й повітряно-десантний корпус 40-ї армії. За мужність і відвагу в боях в районі с. Любимове, згідно до указу Президії Верховної Ради СРСР від 20 листопада 1941, червоноармійцю 212-ї повітряно-десантної бригади М.Обухову присвоєно звання Героя Радянського Союзу [Сумская область в период Великой Отечественной войны 1941 – 1945. – К., 1988. – С. 72.].

На сході району с. Литвиновичі окупував ворог 10 вересня 1941. У період окупації район перебував у зоні військового управління 194-ї польової арткомендатури. У районі діяв партизанський загін «Помста стахановців» (командир – К.Онопченко, начальник штабу – В.Кудрявський, комісар М.Звягінцев). За вересень – листопад загін провів ряд успішних операцій проти ворога. Після перших бойових втрат та розстрілів партизанів загін перейшов у глибоке підпілля. К.Онопченко та В.Кудрявський розпочали пошуки зв’язків з партизанськими загонами С.Ковпака. Лише 22 лютого 1942 загін увійшов до партизанського з’єднання С.Ковпака. Командиром призначено В.Кудрявського, комісаром – К.Онопченка, начальником штабу – О.Борисова. У складі з’єднання загін діяв до розформування [Борисов А. Кандидатский стаж / А. Борисов. – М., 1984. – С. 99.].

У з’єднанні з перших днів діяв партизанський загін С.Кириленка, сформований з колгоспників с. Воргол. 1 лютого 1942 в с. Новоселиця проголошено створення першого партизанського з’єднання Сумської обл. у складі чотирьох північних районів під командуванням С.Ковпака і С. Руднєва. 23 лютого в с. Дубовичі проведено перший у тилу ворога партизанський парад.

У Кролевці діяли підпільні групи Ф.Гриня і В.Войналовича (перша – з вересня 1941 до визволення, друга – з вересня по листопад 1941). У грудні 1941 вихованці середньої школи № 1 створили підпільну комсомольську групу під керівництвом М.Журик «Патріот Вітчизни», що діяла до визволення району.

В антифашистському русі виступало понад 1150 мирних жителів. У період окупації в міській лікарні під керівництвом хірурга В.Зелінського, за завданням В.Кудрявського було організовано лікування воїнів, що зупинились на ворожій території. 38 бійців Червоної Армії після лікування відправлено за лінію фронту.

На початку березня 1943 поліція в селах навколо Воргола, щоб уникнути від покарання за співпрацю з окупантами, виступила проти німців і утворили своє військо в декілька сотень чоловік. 21 квітня 1943 було розстріляно 15 чоловіків. Село Антонівка було спалено карателями [Медведь Н. Т. Оккупация / Н. Т. Медведь. – М.,1995. – С. 37-38.].

Нацистами страчено 1060 мирних жителів, у тому числі 126 єврейської і 31 циганської національності. У липні – серпні у районі Кролевець – Конотоп було розстріляно 318 осіб. 27 – 28 грудня у с. Дубовичі і Тулиголове розстріляно 58 громадян, 30 грудня в с. Новоселиця спалено 29 мирних жителів, у с. Зазірки – 22. У ці дні спалено повністю с. Новоселиця. 11 січня 1943 у льодовні промкомбінату м. Кролевця страчено 285 жителів району. У березні – квітні страчено 41 мешканця Воргла. 15 квітня в лісі біля с. Поділове – страчено близько 100 осіб. 12 вересня 1942 в с. Зазірки розстріляні керівник Конотопської комсомольської молодіжної підпільної організації Л. Андрєєв, чотири члени організації та понад 80 військовополонених [Конотопський міський краєзнавчий музей. Архівна справа № 43.- ст. 48; Державний архів Сумської обл., ф. П-4, оп. 3 П, спр. 289, спр. 58-60.].

На каторжні роботи в Німеччину вивезено понад 3 тис. мешканців краю, переважно юнаків та дівчат. Колгоспи були зруйновані. Територія, прилегла до приміщення нинішньої школи № 5 була перетворена у місце військових поховань сотень солдатів Вермахту.

Визволення району здійснили 322-а, 226-а, 70-а гвардійські дивізії та 77-й стрілецький корпус. 1 вересня 1943 визволено м. Кролевець. 23-а (командир – полковник М.Демидов) 108-а (командир – полковник А.Кузнєцов), 8-а танкова (командир – полковник П.Бояринов), мотострілецька бригада 9-го танкового корпусу (командир – генерал-майор танкових військ Г.Рудченко) 60-ї армії Центрального фронту.

72 воїни 9-го танкового корпусу відзначені урядовими нагородами. В оборонних та визвольних боях загинуло і померло від ран понад 700 воїнів, серед них – Герой Радянського Союзу А.Костенко.

Район дав діючій армії понад 15 тис. чоловік. Уродженці краю відважно боролись з ворогом на фронтах, у партизанських загонах і в підпіллі. 10 з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу: І.Балюк, Г.Виноградов, І.Власенко, М.Горбач, І.Демиденко, І.Лесик, В.Майстренко, Г.Меншун, В.Цимбал. Повні кавалери орденів Слави – В.Самко, П.Сенченко.

У 1943 – 44 трудівниками району здано у фонд Оборони понад 10 тис. пудів хліба (16 тонн), внесено на будівництво танкової колони «Колгоспник Сумщини» 2,2 млн. крб.

З фронтів Другої світової війни не повернулося 7443 воїнів-земляків, загинуло 173 партизан і підпільників [Книга Пам’яті України. Сумська область. У 14 т. – Суми, 1998. – Т. 14. – С. 104.]. Розстріляно, спалено, закатовано 1060 мирних жителів району [Книга Скорботи України. Сумська область. У 2-х т. – Суми, 2003. – Т. I. – С. 396.]. Загальні людські втрати – 8676 чоловік. На їх честь височать обеліски, Пам’ятні знаки, встановлені меморіальні дошки, названі вулиці, а імена всіх, хто повернувся з перемогою, занесені до Книги бойової слави Кролевеччини.

У повоєнні роки в складі обмежених контингентів Радянської армії кролевчани направлялися для ведення бойових дій до інших держав, з них п’ятеро загинули в Афганістані.

З перших днів після визволення Кролевеччини від ворога розпочалася відбудова народного господарства. Відновлювали роботу промислові підприємства, навчальні заклади. У 50-ті рр. 20 ст. колгоспи досягли довоєнного рівня виробництва. У [19]60-ті рр. Кролевець став промисловим містом. На місці артілей та кустарних майстерень виникли державні підприємства: фабрика художнього ткацтва, завод будівельних матеріалів, торфопідприємство, промкомбінат. У 1967 дав першу продукцію консервний завод.

Нині м. Кролевець славиться виробами майстрів художнього ткацтва. Протягом століть кролевецький рушник здобував престижні премії на багатьох міжнародних виставках. Сьогодні ці традиції продовжує РКП «Кролевецьке художнє ткацтво».

Структуру промислової галузі складають підприємства по виробництву харчових продуктів, машинобудування та металообробки, будівельних матеріалів, оброблення деревини. Вона представлена провідними підприємствами різних форм власності – ДП ДАК «Хліб України» «Кролевецький комбінат хлібопродуктів», ТОВ «Агропром», ЗАТ «Кролевецький завод силікатної цегли», ВАТ «Кролевецький хлібозавод», державне підприємство «Кролевецьке лісомисливське господарство», дочірнє підприємство ОКП «Сумиоблагроліс» «Кролевецький агролісгосп», ПП «Альфа».

У районі діє розширена мережа підприємницьких структур малого та середнього бізнесу, яка налічує 417 суб’єктів.

У сільськогосподарській галузі діє 21 сільгосппідприємство різної форми господарювання, 35 фермерських господарств, значна частина у виробництві сільгосппродукції припадає і на приватний сектор. На придатних для вирощування в умовах північного регіону землях сільгоспвиробники, інвестори вирощують економічно вигідні, ринково прибуткові культури – пшеницю, кукурудзу, ріпак, сою та інші. Набирає розвитку тваринницька галузь.

Освітня галузь об’єднує 21 загальноосвітні школи, 10 навчально-виховних комплексів, 31 дошкільний навчальний заклад, 5 позашкільних закладів, вечірню школу, 23 професійних училища, Реутинський професійний аграрний ліцей, інститут Глухівського НПУ.

Медичне обслуговування здійснюють центральна районна лікарня на 245 ліжкомісць, 6 сільських амбулаторій, 9 фельдшерсько-акушерських пунктів, 14 фельдшерських пунктів, 4 амбулаторії загальної практики сімейної медицини, аптеки.

Культурний рівень та дозвілля жителів Кролевеччини забезпечують районний Будинок культури, дитяча школа мистецтв, 29 клубних закладів і 26 бібліотек.

У 1989 відроджено Кролевецький Хрестовоздвиженський ярмарок, який відновив діяльність на своєму історичному місці як культурно-мистецький захід.

Наприкінці 20 ст. у Кролевці виросли нові житлові масиви, сформовано нову виробничу базу арматурного, ремонтно-механічного, силікатної цегли заводів, комбінату хлібопродуктів, спецлісгоспзагу. Побудовано головний корпус фабрики художнього ткацтва.

Відбулися зміні у духовній сфері. Відновлено богослужіння у с. Алтинівка у храмі Покрови, побудованому у 1829 та у с. Тулиголове в церкві Успіння, побудованій у 1800. У 2004 у с. Мутин на благодійні кошти побудовано нове приміщення церкви Княгині Ольги.

Для збереження слави Кролевецького рушника та з метою виявлення мистецьких талантів, популяризацію цих невичерпних джерел творчості поліського краю у 1995 було започатковано Всеукраїнський літературно-мистецький фестиваль «Кролевецькі рушники», що набув у 2007 статусу Міжнародного. У ньому беруть участь не тільки аматори сцени Кролевецького р-ну та районів Сумської обл., але й представники близького та далекого зарубіжжя, майстри українського мистецтва та літератури.

Кролевеччину уславили Герої Соціалістичної праці – І.Додаков, В.Рекуха, К.Ковальчук, Є.Момот, Н.Ступак, І.Петрусенко.

Кролевеччина – батьківщина багатьох вчених діячів літератури та мистецтва, громадських діячів минулого і сучасного. Серед уславлених уродженців Кролевеччини такі особистості: Є.Данілова – антрополог (виконала роботи по графічній реконструкції завнішньості Нестора-літописця); Ф. Омельченко – патаморфолог та мікробіолог, організатор Мікробіологічного інституту в Києві та його перший директор; О.Марей – перший у країні професор з радіаційної медицини (брав участь у створенні інституту біофізики МОЗ СРСР); М.Рева – мікробіолог, вірусолог, імунолог; А. Редькін – вчений в галузі агрономії та зоотехніки, академік ВАСГНІЛ, Герой Соціалістичної Праці (1965); С.Томашевський – дерматолог (1916 його зусиллям медичні жіночі курси реорганізовані у жіночий медичний інститут, що з медичним факультетом став основою для організації Київського медичного інституту, нині Національний медінститут ім. О.О.Богомольця).

У Кролевці народилися В.Огієвський – вчений у галузі лісництва, засновник і організатор науково-дослідних робіт у галузі лісових культур, один з основоположників науки про ліс; Г.Скубачевський – творець школи проектування авіаційних газотурбінних двигунів в СРСР; М.Макаровець – провідний вчений в галузі стартових і технічних 591комплексів ракетних і артилерійських наук; Г.Калиновський – один з перших українських етнографів; Д.Мажуга – конструктор котла для центрального водяного опалення.

Уродженцями Кролевеччини є І.Іванченко – поет-кобзар, активний виконавець і розповсюджувач Шевченківських пісень, автор слів і мелодії дум «Колись у Кролевці» і пісні «Слава, слава Кобзареві», що є заспівом до однойменної колективної думи, створеної до 100-річчя першого видання «Кобзаря»; письменник-перекладач М.Лукаш, який володів 25 мовами, перекладав вірші Р.Бернса (1959) комедії Лопе де Вега (1962), «Декамерон» Дж. Бокаччо (1964) поетичні твори П.Верлена (1968), поезії Г.Аполлінера (1984), «Дон Кіхот» М.Сервантеса та інші, переклав лібрето опер «Дон Жуан» Моцарта та «Лючія ді Ляммермур» Доніцетті; поети П.Кочур, Ф.Моргун, В.Дзюба, поет-партизан П.Рудь, М.Шевченко (ініціатор проведення Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю «Кролевецькі рушники»); військовий архітектор М.Мостіпанов (у 1790 добудовував Троїцьку церкву та дзвіницю в Глухові); педагог, послідовник К. Ушинського Т.Лубенець; мовознавець П.Горецький; засновник художнього музею у м. Суми, художник Н.Онацький; М. Терещенко – меценат, почесний громадянин міста за благодійність у справі освіти; О.Грищенко – у відповідності з заповітом якого 67 картин вартістю в 700 тис. доларів із Нью-Йорка передано в Національний художній музей України; художники В.Руденко, Є.Мінюра; скульптор А.Скиба.

Етапи містобудівного розвитку Кролевця визначаються за переломними моментами історії міста:

1. 1601 – 1803: формування сельбищної території, системи фортифікації, розпланування, об’ємно-просторової композиції.

2. 1803 – 1919: реконструкція розпланування, насичення міста капітальною забудовою, збільшення масштабу забудови.

3. 1919 – 90 – деструкція об’ємно-просторової композиції, поява другого (паралельного) міського центру.

Зберігся опис Кролевця 1654, коли московська влада приводила до присяги українців після Переяславської угоди:

«А город Кролевец стоит межи речек Рети и Свидни на острову. В том местечке церковь деревянная Николы. В том местечке на горе, меж тех же речек, учели ставить стоячей острог, поставлено бревен с двести».

Цей текст підтверджує наукові висновки, зроблені на підставі вивчення топографії місцевості: первісне укріплене ядро Кролевця, яке називалося Замком, локалізується на вузькому мису, витягнутому з півночі на південь при впадінні річечки Калище у р. Свидню. Це типове мисове городище, тільки дуже невелике площею. Не випадково за цією місцевістю й досі зберігся топонім – Замковище. Згодом, у 1654 місто розширилося й потребувало просторішого укріплення.

Його збудували на північ від Замковища, на рівнинному плато, що лежить трохи вище по рельєфу, ніж Замковище. Фортеця мала три в’їздові брами.

Протягом 2-ї пол. 17 ст. укріплене середмістя поступово обростало присілками і передмістями. На лівому березі р. Свидні це були (з півночі на південь): Довгалівка, Чепурнівка, Кошуківка, Ялинівка, Коновалівка, Гребенюківка, Козин. На правобережжі р. Свидні – Велика і Мала Гончарівка та Загребелля. Розпланування у межах фортеці було порядковим, наближеним до регулярного: чотири вулиці проходили в широтному напрямку, і сім – у меридіональному. На перетині двох головних вулиць містилася центральна площа міста, на якій стояв собор. У фортеці була ще одна церква – Миколаївська. Розпланування згаданих вище передмість було нерегулярним, ландшафтного типу, наближеним до гіллястого, але з елементами порядкового. За описами 1779 – 81 та планами кін. 18 ст. бачимо, що на р. Свидні було п’ять гребель з водяними млинами. У Кролевці були три дерев’яні церкви і дві муровані; решта забудови була дерев’яною (689 дворів, 825 хат).

Головною архітектурною домінантою Кролевця завжди був собор Різдва Богородиці. Мурований міський собор закладено 1742 на місці розібраного дерев’яного. Завершено будівництво в 1748 стараннями кролевецького сотника Г.Огієвського та соборного настоятеля Я.Маковського. Освячено собор 1749. Архітектурне вирішення фасадів було 592характерним для монументальної архітектури доби Гетьманщини. Собор потерпів від пожежі 1817. Тоді згоріли дахи й завершення бань. Після того на підбанниках з’явилися російські цибулясті бані. Собор не зберігся.

Деякі з найбільших передмість Кролевця мали свої архітектурні домінанти. Ними були парафіяльні храми: для Довгалівки це був Спасо-Преображенський, для Гребенюківки й Козина – Варварівський, для Ялинівки й Кошуківки – Покровський.

Дерев’яна Покровська церква, зафіксована дослідженнями С.Таранушенка, була побудована у 1778 – 83 на місці попередньої, що згоріла ще в 1-й пол. 18 ст. Церква не збереглася.

Спасо-Преображенська дерев’яна церква на передмісті Довгалівка відома з 1714. Вона згоріла 1775. На її згарищі 1778 – 82 коштом місцевих шляхтичів П.Бутовича, Д.Бутовича, Я.Грановського та священника М.Федоровича збудували муровану хрещату, п’ятидільну, однобанну церкву в перехідних архітектурних формах від бароко до класицизму. У 1849 церква отримала прибудови, унаслідок яких набула тринавової хрещато-баневої структури.

З 1803 було розроблено проект перепланування міста. Він передбачав накладення на історично сформовану розпланувальну мережу регулярної «шахової» системи вулиць із прямокутними в плані кварталами. Цей проект був дещо скоригований у 1805, затверджений імператором Олександром І, винесений на місцевість. Згідно з ним ліквідували вали й рови колишньої фортеці. Цій містобудівній реконструкції посприяли пожежі 1804, 1811 та 1817, з яких остання була найбільш нищівною. Проте здійснити перепланування повністю всього міста не вдалося, а тільки в центральній частині, переважно – за рахунок випрямлення і розширення існуючих вулиць. Цей status quo було закріплено планом 1835.

Відповідно до плану 1805, центральна частина міста забудовувалася приватними й казенними будівлями за «зразковими проектами», які централізовано розсилалися із Санкт-Петербурга. Хоча ці проекти й мали рекомендаційний статус, у Кролевці вони впливали на забудову аж до 1860-х, завдяки чому класицистична стилістика стала визначати архітектурний образ середмістя. Так, пізньо-класицистичними ремінісценціями є будинки Земської управи та єврейської синагоги, зведені в 1860-х рр. У Кролевці дозволялося споруджувати будинки за типовими проектами не муровані, а дерев’яні.

Зразком такого будинку, щоправда, неодноразово перебудованим, є садибний будинок Огієвських на західній околиці міста (колишній хутір Огієвщина), споруджений у 1830-х рр. Набагато краще зберігся дерев’яний, але потинькований садибний будинок кролевецького повітового лікаря Ф.Рудзинського, збудований між 1820 і 1830-ми рр.

Після пожеж поч. 19 ст. у місті з’явилося більше мурованих будівель і передовсім – храмів і дзвіниць. Так, перша Миколаївська дерев’яна церква у Кролевці була споруджена в середині 17 ст. Після того, як 1812 згорів дерев’яний храм, зведений 1751, на його місці у 1814 заклали муровану церкву, яку завершили й освятили 1819. У її розпланувальнопросторовій композиції було багато від архітектурних традицій доби Гетьманщини. У 1911 за проектом цивільного інженера І.Якубовича церкву частково перебудовано: зламано західне рамено і замість нього прибудовано нове, значно більше за площею. Церква не збереглася.

Муровану дзвіницю перед міським собором збудовано у 1829 – 30 на місці дерев’яної дзвіниці 18 ст., що згоріла під час пожежі 1817. Дзвіниця не збереглася.

Композиційне значення Спасо-Преображенської церкви значно зросло після того, як перед її західним фасадом спорудили (протягом 1865 – 72) високу муровану дзвіницю за проектом архітектора Іванова. Раніше на тому місці стояла стара дерев’яна дзвіниця, яку чернігівський губернатор наказав розібрати ще в 1839. Дзвіниця не збереглася.

Якщо 1813 в Кролевці було 2946 мешканців чоловічої статі, 749 дерев’яних будинків і жодного мурованого, то 1862 тут було 7312 мешканців, 830 будинків, у т. ч. 4 муровані, серед яких один – двоповерховий, 6 мурованих лавок і 339 дерев’яних. Тюремний замок також був мурованим. 1859 для проведення Воздвиженського ярмарку посеред Ярмаркового майдану, площа якого сягала 20 га, коштом глухівських купців А.Терещенка і Г.Біловського збудували гостинний двір, що включав три корпуси торгових лавок (збереглася частина одного з корпусів).

До кін. 19 ст. (1897) у Кролевці було 1945 дворів, 10 церков, поштова станція і готель, лікарня (з 1839), притулок для бідних (з 1870), повітове училище з жіночою школою (з 1811), парафіяльне училище (з 1839), міський банк (з 1866), жіноча прогімназія (з 1875). Нові будівлі для шпиталю й жіночої гімназії були збудовані, відповідно, у 1901 та 1905 роках 1897-го відкрито земське міське початкове училище, 1913 – чоловічу гімназію, 1893 – міську бібліотеку. Жіноча гімназія була збудована за проектом приватного техніка М. Соколовського за участю цивільного інженера з Києва М. Ракінта, а в 1908 отримала прибудови. Ця будівля стала одним з найзначніших архітектурних акцентів міського центру.

У 1908 – 12 на північно-західній околиці міста збудовано комплекс споруд нового залізничного вокзалу. Він включає споруди вокзалу, водопідйомної вежі й житлового будинку залізничників. Усі споруди зведено за типовими проектами, опрацьованими й затвердженими залізничним відомством. Будівлі двоповерхові, з виразним неороманським цегляним декором. Нині цей комплекс унікальний, оскільки таких на Лівобережжі збереглося дуже мало.

Радянський період в історії Кролевця ознаменувався знищенням кількох провідних будівель і споруд, які визначали образ історичного міста. Протягом 1930 – 36 на центральному майдані знищено собор із дзвіницею та Миколаївську церкву. На Довгалівці знищили єдину в цьому районі архітектурну домінанту: дзвіницю СпасоПреображенської церкви зруйнували дощенту, а з церкви тільки знесли баню. У ці ж роки були знищені всі інші церкви міста. У 1948 – 51 на місці знищеної дерев’яної Покровської церкви збудовано маслозавод, а в 1980-х на місці Миколаївської церкви – кафе.

Генеральний план Кролевця опрацював у 1963 інститут «Діпромісто». Згідно з ним місто розвивалося аж до кінця радянської доби. Позитивним моментом цього розвитку було те, що нова масова забудова 1970-х – багатосекційні житлові п’ятиповерхівки – була зосереджена в одному районі на периферії, між залізничною станцією та історичним середмістям. Тут, довкола проспекту Миру, протягом 1950-х – 70-х сформувався новий міський центр з адміністративними будівлями, районним будинком культури тощо. Завдяки цьому архітектурне середовище історичного центру не зазнало спотворень.

Наступний генеральний план міста розробив харківський інститут «Укрміськбудпроект» у 1987 (архітектор О.Ткаченко). У ньому належно акцентовано значні природно-рекреаційні ресурси міста й околиць. У генплані визначено основний принцип роботи з історичним середмістям у межах зони регулювання забудови – модернізація середовища. Це передбачало збереження топографії, вуличної мережі, характеру й масштабності забудови, регенерацію середовища з усуненням дисонансів, вибіркову реконструкцію будівель і споруд у середмісті. За межі сельбищної території передбачалося винести промислово-складські об’єкти. Багатоповерхова забудова (до 9 поверхів) планувалася за межами історичного середмістя. На основі двох старовинних вулиць було запропоновано сформувати пішохідний центр міста. Загалом, цей генплан своєю поміркованістю і врахуванням реалій, у т. ч. й культурно-історичних та природних, вигідно відрізнявся від попереднього покоління генеральних планів історичних міст України.

Історія міста лишила зримі сліди в його розпланувально-просторовій структурі: це не тільки пам’ятки, монументи, пам’ятні місця, а й історичні розпланування та забудова середмістя, історико-меморіальні будівлі, споруди, які мають історико-архітектурну цінність, і, зрештою, сам традиційний характер середовища. Усе це разом становить культурно-історичний потенціал Кролевця. До 1992 в місті не було зареєстровано жодної пам’ятки архітектури. Тільки 1992 розпорядженням Представника Президента України в Сумській області було взято на державний облік як пам’ятки архітектури місцевого значення 10 будівель і споруд Кролевця. Серед них – архітектурні комплекси Спасо-Преображенської церкви та залізничної станції «Кролевець», жіноча гімназія і синагога.

Це – результат досліджень до Зводу пам’яток історії та культури України, проведених у 1989 – 91. А дослідженнями 1995 – 96 було з’ясовано, що на державний облік слід узяти ще кілька пам’яток архітектури місцевого значення, зокрема повітову земську управу, садибні будинки місцевих дворян Огієвських і Рудзинських, корпуси земської лікарні (будинок Огієвських перебуває під охороною держави з 1971, але як пов’язана з Т. Шевченком пам’ятка історії, а не як пам’ятка архітектури). Існують також 4 історикомеморіальні будинки, які слід узяти на державний облік як пам’ятки історії місцевого значення (будинки О.Грищенка, М.Лукаша, письменника П.Кочури, художника В.Руденка).

Дослідженнями В.Вечерського встановлено, що історичне розпланування й забудова, ландшафт, об’єкти нерухомої культурної спадщини збереглися в центральній історичній частині міста, східною межею якої є р. Свидня, західною – залізниця, північною – вул. Роменця, південною – струмок Добра Вода. Цими межами окреслюється історичний ареал Кролевця. Особливості містобудівного розвитку Кролевця зумовили формування досить цілісного й однорідного архітектурного середовища, де переважає малоповерхова периметральна з розривами квартальна забудова, пересічно – садибна. Найцінніша і найнасиченіша в архітектурному відношенні забудова зосереджена у кварталах довкола колишнього Ярмаркового майдану, а на периферії, по мірі віддалення від центру, архітектурний рівень забудови знижується.

Окрім того, архітектурному середовищу Кролевця властиві такі риси:

1. Наявність і неантагоністична взаємодія двох типів історичного архітектурного середовища:

а) домінуючої садибної одноповерхової периметральної забудови регулярних і нерегулярних кварталів із низькою щільністю забудови, значними розривами по фронту вулиць, озелененням внутрішньоквартальних просторів;

б) периметральної квартальної на регулярній основі двоповерхової мурованої і змішаної забудови кін. 19 – поч. 20 ст. у центрі міста.

2. Повна відсутність архітектурних домінант, наявність нечисленних архітектурних акцентів без значних контрастів за масштабом; унаслідок цього – монотонність забудови.

3. Відсутність прямої взаємодії історичної забудови з забудовою 1970-х рр., відсутність дисгармонійних споруд в історичній забудові.

4. Пов’язаність забудови з добре збереженим міським ландшафтом.

5. Добра збереженість історичної структури міста і розпланування.

6. Розосереджене розміщення в структурі міста пам’яток та об’єктів культурної спадщини, цінної забудови; відсутність чітко відмежованих зон концентрації нерухомої культурної спадщини.

7. Значна роль традиційної рядової забудови у формуванні архітектурного образу міста при відносно невисокому загальному ціннісному рівні архітектурно-мистецьких якостей цієї забудови.

8. Стилістична одноманітність забудови з явним переважанням пізньокласицистичної стилістики.

Кролевцю притаманна дуже рідкісна ситуація з зонами композиційно-видового впливу об’єктів культурної спадщини. Подібної ситуації не має жодне інше історичне місто регіону. Це зумовлено двома фундаментальними чинниками: спокійним рельєфом; відсутністю архітектурних домінант і акцентів.

Позбавлений архітектурних домінант, Кролевець відтак не має виразних панорам і перспектив. Усі об’єкти архітектурної спадщини міста візуально сприймаються тільки в «інтер’єрі міста» – у просторі відповідної вулиці чи площі. Зони композиційно-видового впливу всіх пам’яток мають локальний характер, обмежені прилеглими теренами і фланкуючою забудовою. З огляду на все це охоронні зони пам’яток мають локальний характер; зона регулювання забудови охоплює історичне середмістя на лівобережжі р. Свидні; зона охоронюваного ландшафту покриває охоплює заплаву Свидні.

Окрім описаної наявної ситуації, що склалася внаслідок дії об’єктивних і суб’єктивних історичних чинників, існує ще й перспективний напрямок розвитку об’ємно-просторової композиції міста, пов’язаний із відтворенням втрачених домінант.

Першочерговим заходом може бути відбудова дзвіниці й відтворення бані СпасоПреображенської церкви. У такому разі цей архітектурний комплекс зможе відігравати роль важливої архітектурної домінанти. Ця пропозиція була реалізована протягом 2000 – 02, коли з ініціативи місцевої влади дзвіницю відбудували.

[Державний архів Чернігівської області, ф. 127, оп. 10, спр. 2348; оп. 17, спр. 359; ф. 145, оп. 1, спр. 32, 1032, ф. 128, оп. 1, спр. 13807, ф. 818, оп. 1, спр. 31, 526; РДВІА, ф. ВУА, спр. 21590, арк. 10, 17; РДІА, ф. 1293, оп. 76, спр. 315; оп. 165, спр. 520, 543; оп. 167, спр. 22; оп. 168, спр. 23, 24; РДІА, ф. 218, оп. 4, спр. 1895; ф. 1374, оп. 1, спр. 188-б; Вечерський В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона / В. Вечерський. – К.: Головкиївархітектура, 2001. – 350 с; Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України / В. Вечерський. – К. : НДІТІАМ, 2002. – 592 с.; Городские поселения в Российской империи. – Т. 5. Ч. 2. – СПб., 1865; Гурьев А. История 1486города Кролевца / А. Гурьев. – Кролевец, 1914; Домонтович М. Черниговская губерния. Материалы для географии и статистики Российской империи, собранные офицерами Генерального штаба / М. Домонтович. – СПб., 1865; Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1973; Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговской епархии / А. Корноухов // Приложения к Трудам Черниговской губернской архивной комиссии. Вып. 7. – Чернигов, 1906-1908; Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т. 2. Полк Нежинский / А. Лазаревский. – К., 1893; Любарский М. Историко-статистический очерк уездного города Кролевца / М. Любарский // Памятная книжка Черниговской губернии на 1862 г. – Чернигов, 1862. – С. 173-188; Матерьялы к оценке недвижимых имуществ Черниговской губернии: Часть 1: Города. – Выпуск 11 г. Кролевец. – Чернигов, 1913; Опис Новгород-Сіверського намісництва (1779-1781). – К., 1936; Описание малороссийских городов // Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб., 1878. – Т. 10. – С. 799-832; Россия. Полное географическое описание нашего Отечества / Под ред. В. П. Семенова. – Т. VII. – Малороссия. – СПб., 1903; Филарет (Гумилевский Д. Г.) Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Кн. 5. – Чернигов, 1874; Чернігівщина : Енциклопедичний довідник. – К.: УРЕ, 1990. – 1006 с.]

Проводиться робота по реконструкції Пам’ятного знаку на вшанування пам’яті кролевчан – воїнів-інтернаціоналістів. Свято оберігається пам’ять про воїнів Великої Вітчизняної війни. У 2008 реставровано Пам’ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків в селах Алтинівка, Камінь, Червоний ранок. На центральному кладовищі міста на місці розстрілу і поховання дев’ятьох мирних жителів с. Алтинівка встановлено новий гранітний обеліск з облаштуванням території за благодійні кошти рідних.

Реконструйовано Пам’ятку бойової слави «Танк Т-34», Пам’ятний знак на честь визволення Кролевця з облаштуванням території і встановленням обеліску на честь кролевчанина Героя Радянського Союзу Г.Виноградова. Обеліск встановлено на благодійні кошти синів Виноградова.

У 1974 відкрито районний краєзнавчий музей. Пропозиція про його створення у приміщені закритого у 1928 собору Різдва Пресвятої Богородиці висловлювалися ще на поч. 30-х рр. 20 ст.

При Дубовицькій школі, Кролевецьких ЗОШ № 2, № 3 функціонують шкільні музеї.

Станом на 01.01.2008 взято на облік 224 об’єкти культурної спадщини, серед яких 31 – археології, 13 – містобудування та архітектури, 24 – монументального мистецтва та 156 – історії.

У квітні 2004 у районному центрі відкрито Пам’ятний знак на вшанування пам’яті жертв Чорнобиля. За період 2007 – 08 по селах району відкрито Пам’ятні знаки жертвам голодомору 1932 – 33.

На жаль, не всі визначальні події, що відбувались на Кролевеччині, увічнено. У м. Кролевці на братській могилі не встановлені меморіальні дошки з прізвищами 285 жертв нацизму; не облаштована братська могила 20 радянських воїнів, перепохованих у 2006 із с. Гречкине на центральне кладовище; потребує реконструкції пам’ятний знак на братській могилі розстріляних фашистами євреїв. В окремих селах Пам’ятні знаки, встановлені на честь загиблих воїнів-земляків, у незадовільному стані.

Робота по впорядкуванню, зберіганню пам’яток історії має бути пріоритетною ланкою роботи закладів культури, освіти, громадських організацій і зокрема товариства охорони пам’яток історії і культури.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 583 – 596.

Федір Яковенко, Віктор Вечерський