Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину,
якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

2007 р. Перемога над собою

Віктор Зубенко

Дата: 30.08.2007

Зазіхання на музейні приміщення і території, на жаль, стали буденним явищем. У кожному регіоні на слуху одразу по кілька випадків, коли бізнес, церковні організації чи місцева влада, інколи – спільно, правдами і неправдами намагається захопити музейне майно. Прикро, але дії таких загарбників досить часто досягають мети. Музеї виселяють, в їхніх охоронних зонах будують комерційні приміщення чи елітне жило.

У цій статі ми не будемо акцентувати увагу на моральному аспекті подібних кроків. Бо про це вже сказано і написано багато, однак, реалії залишаються невтішними – «рейдерські атаки» на майнові комплекси музеїв стають все більш зухвалими. Треба шукати вихід.

Коріння цієї проблеми, на наш погляд, мають кілька складових. Поперше, об’єктивно із зміною ситуації в суспільстві музеї опинилися в нових політикоправових умовах. Треба визнати, що як юридичні установи в більшості своїй вони не змогли адаптуватися до нових правил гри. Вони не були готові до нападів ні психологічно, ні організаційно.

Зокрема, з радянських часів, коли музеї відчували ідеологічний тиск, але були більш менш захищені матеріально, у спадок залишилося багато юридичних зачіпок, які зараз дають підстави рейдерам реалізовувати свої плани. Далеко не всі музеї переймалися тим, щоб правильно оформити державні акти на землю, затвердити охоронні зони чи впорядкувати папери, які дають право володіти приміщенням. В умовах, коли у пам’яткоохоронному та музейному законодавстві залишається багато прогалин, ці недопрацювання стають фатальними.

Подруге, правовий безлад накладається на відсутність відповідної культури ставлення до музеїв з боку громадськості, влади та приватного сектору. В сучасному українському суспільстві не працюють моральні «запобіжники», які б блокували наміри «поживитися» за рахунок музею ще на рівні думок. Тому, які тільки музейне майно впадає в око якомусь спритному ділку, стримати його нічим.

Потретє, збільшення нападів на музеї непрямо провокується відсутністю адекватного спротиву загарбникам. На жаль, музеї досі тішаться ілюзіями, що хтось має їх захистити. В ідеалі це повинна бути держава, яка стоїть на сторожі духовного багатства свого народу, його історії. Але музейники не хочуть усвідомити, що механізми державного захисту в нинішніх умовах не спрацьовують автоматично.

На даному етапі владу, особливо – місцеву, треба змушувати розбиратися у проблемних питаннях і ставати на бік музеїв. Тільки шляхом постійного «виховання» чиновників, можна зробити їх союзниками музеїв – щирими чи «підневільними».

Втім, нерідко трапляється, що змусити чиновників виконати чітко виписані закони нікому, бо головна зацікавлена особа – музей -веде себе пасивно, займає вичікувальну позицію. Фраза «а що ми можемо вдіяти?» постійно лунає з вуст музейників, які опинилися під ударом. Саме нею пояснюють свою нерішучість чи відверту бездіяльність деякі музейні керівники.

Проте, факти доводять, що згуртований колектив, озброєний відповідними знаннями і сповнений рішучості захисти свій музей може зробити дуже багато. Наведемо два приклади, коли активна позиція музейних співробітників дозволила знайти правду і відстояти інтереси музеїв у дуже складних ситуаціях.

Цілком зрозуміло, що найчастіше об’єктами нападу стають музеї, розташовані в найбільш привабливих для ведення бізнесу місцях. Столиця України – місто Київ – в цьому контексті є найпоказовішим прикладом. Розташування в історичному центрі Києва – на нинішній вул. Богдана Хмельницького – мало не зіграло злий жарт з Національним музеєм медицини України. «УМ» вже писав про розгортання цього конфлікту і зараз з приємністю можемо повідомити про його остаточне розв’язання.

Нагадаємо, що музей медицини розпочав свою історію у 1973 р. як структурний підрозділ Київського медичного інституту. Поступово складалася його колекція, розвивалася наукова робота. За 10 років він перетворився на потужний просвітницький центр з унікальною експозицією, яка не мала аналогів у Радянському Союзі. Робота зі створення цієї експозиції у 1983 р.була удостоєна Державної премії УРСР в галузі науки і техніки.

Завдяки наполегливій праці колективу під керівництвом ініціатора, натхненника створення і багаторічного директора музею проф. О. Грандо, Київський музей медицини став одним з кращих закладів подібного типу у світі. Фактично, музей почав виконувати функцію головного медико-просвітницького центру на теренах СРСР.

Стало очевидно, що йому затісно діяти в рамках одного навчального закладу. Відповідно до цього у 1989 р. Рада Міністрів УРСР та Міністерство охорони здоров’я видають накази про створення Центрального музею медицини як окремої юридичної особи в підпорядкуванні МОЗ. Згідно цих рішень Київський медичний інститут (зараз це – Національний медичний університет ім. О. Богомольця) повинен був передати на баланс музею майно, головне – будівлю, в якій музей працював майже 20 років.

А саме: музей знаходиться у будинку колишнього анатомічного театру Київського університету св. Володимира, який було збудовано по проекту відомого архітектора А.Беретті у 1853 р. Будинок є пам’яткою архітектури національного значення. Його нинішня адреса – вул. Б. Хмельницького, 37. Медінститут дійсно передав музею окремі прилади, меблі, господарський інвентар, але про будівлю «забув». Склалася парадоксальна ситуація – фактично музей знаходився у власному приміщення, але юридично воно йому не належало.

На початку 1990-х рр. ця колізія не дуже заважала. Але з встановленням нових правил використання бюджетних коштів почалися проблеми. Зокрема, музей не міг отримати і витрачати передбачені в державному бюджеті гроші на облаштування і ремонт будівлі. Кошти повинні були йти на медінститут, який став Національним медичним університетом (НМУ). Директору музею треба було «вибивати» виділені гроші у ректора університету, що не завжди виходило. Внаслідок цього будівля музею почала поступово руйнуватися.

Керівник музею О. Грандо неодноразово звертався до МОЗ з проханням втрутитись у ситуацію. Різні міністри охорони здоров’я тричі (!) наказували ректору НМУ передати будівлю. Але всі ці рішення ігнорувалися, оскільки в медичній ієрархії ректор НМУ був більш потужною фігурою, ніж міністр.

Для музею ситуація ще більш ускладнилася, коли ректором НМУ став проф. Віталій Москаленко, який сам очолював міністерство, мав великий вплив в урядових і політичних колах. Навіть те, що у 1999 р. музей отримав статус національного, ніяк не вплинуло на стан справ.

Після смерті О. Грандо у 2004 р. становище музею стало критичним. Будівля розвалювалася на очах. Унікальні діорами заливали дощі. За дивним співпадінням в цей час виникли ідеї надати музею інше «більш пристосоване» приміщення.

Новий директор музею доц. В. Шипулін знову звернувся до МОЗ з проханням вирішити проблему. У червні 2005 р., після чергової зливи, яка ушкодила музейну експозицію, йому вдалося організувати візит до музею міністра М. Поліщука і домогтися виділення додаткових коштів на ремонт пам’ятки. Однак, ці гроші знову «впали» на рахунок університету.

Півроку Вадим Шипулін переконував керівництво НМУ почати ремонт даху в музеї. Тільки у грудні (!) розпочалися реальні роботи, але не там, де вважали музейники, а у підвалі (!!!). Врешті решт колектив музею зрозумів, що далі діяти вмовляннями немає сенсу, і подав на університет до суду.

Розпочалися справжні випробування. На музей і особисто на директора почався страшенний тиск, з’явилися різноманітні перевірки, незрозумілі депутатські запити тощо. Що довелося витримати колективу і зокрема, В. Шипуліну, який паралельно працював у тому самому НМУ, можна тільки уявити.

Проте, музейники вірили у свою правоту. Їм на допомогу прийшли друзі, які забезпечили якісну юридичну підтримку. Крім цього, музею вдалося зробити конфлікт публічним. Вадим Петрович постійно запрошував журналістів, надавав всебічну інформацію. На підтримку музею вийшли десятки публікацій і сюжетів. Натомість ректор НМУ на суді вимагав заборонити ЗМІ висвітлювати цю справу. Увага ЗМІ дозволила переломити ситуацію у громадській думці і суттєво вплинула на позицію МОЗ.

У підсумку судове протистояння тривало півтора роки. Музей виграв в усіх інстанціях. Вадим Шипулін каже, що в цей період він зрозумів, що Цивільний та Цивільнопроцесуальний кодекси мають стати настільною книгою усіх директора музеїв. Однак, навіть судові рішення спочатку не справили враження на керівництво медуніверситету. Приписи суддів просто не помічали.

Дійшло до того, що восени 2006 р., коли ректор НМУ Віталій Москаленко двічі проігнорував вимогу державної виконавчої служби передати будівлю музею, постало питання про порушення особисто проти нього кримінальної справи за Ст. 382 Кримінального кодексу. Музей не думав відступати, і це змусило його опонентів змиритися і нарешті виконати обов’язок. Кілька тижнів тому були підписані останні акти про передачу будівлі на баланс музею, з чим колектив «УМ» щиро вітає колег. Головні перешкоди позаду. Тепер музейники готуються до втілення планів оновлення експозиції.

[Друга частина присвячена київському музею народної архітектури]

Джерело: “Музейний простір України”