1999 р. Звід пам’яток Києва

Людмила Грачова

Будинок Верховної Ради УРСР, 1936 – 39 рр.

(архіт., іст.).

Вул. М. Грушевського, 5.

На розі вул. М. Грушевського і площі перед Верховною Радою, у безпосередньому сусідстві з ансамблем Маріїнського палацу. Замикає перспективу вул. Шовковичної.

Питання про спорудження будинку для Центрального Виконавчого Комітету УРСР постало незабаром після перенесення столиці України з Харкова до Києва. У лютому 1936 р. оголошено закритий конкурс на складання проекту будинку. До конкурсу були залучені провідні фахівці: В. Заболотний, С. Григор’єв, В. Риков, Я. Штейнберг. Перша премія присуджена В. Заболотному. Було організовано авторську архітектурну майстерню. У розробці проекту брала участь творча група молодих архітекторів Н. Чмутіна, П. Красицький, Г. Граужис, А. Кіріндас, Е. Сарнавський та інж. Ю. Каншбах. У серпні 1936 р. розпочалися будівельні роботи, у травні 1939 р. будинок увійшов до експлуатації і почав використовуватися обраною 1938 р. Верховною Радою УРСР. В 1945 – 1947 і 1985 р. здійснювалися роботи з реконструкції та реставрації споруди. Складність проектування, що базувалося на великих творчих пошуках, зумовлювалася багатьма факторами унікальним призначенням споруди, сусідством з багатоповерховим будинком Ради Міністрів УРСР, з одного боку, і з невисоким об’ємом кол. Царського палацу, розташованим у пишному парковому оточенні, – з другого Триповерховий, цегляний, прямокутний і строго симетричний у плані будинок вирішений єдиним, досить великим об’ємом, оформленим стилізованим корінфським ордером, що спирається на невисокий стилобат і увінчується антаблементом з глухими парапетами, які оперізують новий для свого часу плоский дах. У центрі будинку над залою здіймається скляна напівсферична баня з державним прапором. Перекриття з металу та залізобетону. Для оздоблення застосовано різноманітні природні й штучні будівельні матеріали.

Звернений до площі головний фасад вирішений урочисто, без зайвих декоративних елементів, двома бічними ризалітами і шестиколонним, вдалих пропорцій портиком з канелюрованих колон. До трьох дверей парадного входу ведуть гранітні сходи. Під час реставраційних робіт 1985 р., які здійснювалися під керівництвом Н.Чмутіної, перед ризалітами встановлено чотири скульптурні групи (ск. В. Зноба), що передбачалося проектом В. Заболотного.

На бічному фасаді на вул. М. Грушевського ордер застосовано у вигляді тричвертєвих колон, ризаліти внутрішніх сходів підкреслено вертикальними заскленими смугами. Інтимніше, у вигляді курдонера, було вирішено фасад з боку кол. Царського саду. В 1945 – 47 рр. за проектом реконструкції та добудови будинку, виконаним В. Заболотним, до цього фасаду прибудовано напівкруглий у плані корпус службових приміщень з внутрішнім подвір’ям, органічно пов’язаний з основним будинком. Одночасно підняли на один метр трохи занижену баню, що значно поліпшило загальні пропорції будинку.

Ззовні споруда вирішена у світлих тонах завдяки застосуванню світлого теразитового тиньку й світло-сірого кольору турчинського граніту, яким облицьовано стіни цокольного поверху. З цими тонами контрастує темний цоколь з полірованого лабрадориту. Гармонійність архітектурних форм відчувається й у вирішенні інтер’єрів. Висока якість тиньку, різні види природного й штучного мармуру, цінні породи дерева, нікельований метал, мідь, бронза, інкрустація, кольорове високоякісне скло, різьблення по дереву та гіпсу, пофарбування – ось та палітра, яку з великим художнім смаком застосував автор в оформленні внутрішніх приміщень. Все, аж до дверної ручки, виконано за авторськими проектами, чим створено єдиний характер і стиль в оформленні інтер’єрів та екстер’єрів. За спеціальними ескізами і проектами виготовлялися люстри, меблі, розписувалися плафони тощо.

Центром об’ємної композиції будинку є восьмикутна у плані сесійна зала на 1300 місць (650 куб. м.), розташована на другому поверсі. Вона перекрита освітлювальним плафоном і скляною банею, яка забезпечує приміщення природним світлом. З великим смаком зроблена кришталева люстра в залі засідань, що за формою нагадує соняшник, мотив якого часто використовується в українському народному декоративному мистецтві. Підвищені трибуни для президії, партер з секторною системою розміщення місць, що тяжіє до центру зали, ложі й гостьовий балкон на рівні третього поверху забезпечують раціональне функціонування приміщення.

Простий за архітектурними формами вестибюль головного входу безпосередньо зв’язаний урочистими сходами із світлими парадними кулуарами-фойє другого поверху, оздобленими рядом пристінних колон із мармуру зі стилізованими корінфськими капітелями за типом фасадних.

Інтер’єри вестибюля і сходів об’єднано мальовничим плафоном на тему «Квітуча Україна», виконаним ленінградськими художниками В. і Б. Щербаковими. Під сесійною залою на першому поверсі містяться кінозал, фойє та кілька службових приміщень. Крім головного входу, в основній частині будинку е ще сім бічних входів, при кожному з яких невеликий вестибюль і допоміжні приміщення.

Найкращим інтер’єром будинку є фойє третього поверху, вирішене у вигляді колонади, що підтримує стелю, розбиту поперечними архітравами на невеликі плафони з люстрами Ліпні деталі, інкрустація та інше декоративне оздоблення інтер’єрів органічно поєднують в собі стиль спрощеної класики з суто українськими мотивами декоративного мистецтва. Обдарованість, великий художній смак та винахідливість автора забезпечили творчий успіх і поставили будинок Верховної Ради України в ряд кращих на той час архітектурних творів у країні. У 1940 р. за цю споруду В. Заболотний був удостоєний Державної премії СРСР.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла в цьому будинку Акт про незалежність України. Цим історичним рішенням, що продовжує тисячолітню традицію державотворення в країні, створено самостійну українську державу – Україну. 26 червня 1996 р. затверджено нову Конституцію України.

Грачова Л. М. Архітектор Володимир Гнатович Заболотний. – К., 1967;

Її ж. Будинок Верховної Ради УРСР. – К., 1968;

Нариси історії архітектури Української РСР (радянський період). – К., 1962.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 333 – 334.