2003 р. Вітряки

Сергій Верговський

297.1. Схема архітектурно-етнографічного комплексу «Вітряки».

297.1.1. Вітряк – с. Благовіщенка.

297.1.3. Вітряк – с. Вільшана.

297.1.4. Вітряк – с. Городище.

297.1.5. Вітряк – с. Кононівка.

297.1.6. Вітряк – с. Кримне.

297.1.9. Вітряк – с. Лісове.

297.1.7. Вітряк – с. Кудряве.

297.1.8. Вітряк – с. Лівинці.

297.1.9. Вітряк – с. Лісова.

297.1.10. Вітряк – с. Лютенські Будища.

297.1.11. Вітряк – с. Морочне.

297.1.12. Вітряк – с-ще Нурове.

297.1.13. Вітряк – с. Олександрівка.

297.1.14. Вітряк – с. Сасинівка.

297.1.15. Вітряк – с. Скаргівка.

297.1.16. Вітряк – с. Смолин.

297.1.17. Вітряк – с. Ширяєве.

297.1.18. Вітряк – с. Юнаківка.

297.1. Архітектурно-етнографічний комплекс «Вітряки», 19–20 ст. (архіт.).

У музеї експонуються 18 вітряків з різних регіонів України, які розміщені кількома групами: два відкривають експозицію музею, вісім займають його центральну висоту, один починає експозицію «Полтавщини», один розміщений в експозиції «Південь України» і шість – в експозиції «Полісся», де передбачається також відтворити вітряк із с. Синявки Менського р-ну Чернігівської обл. за матеріалами мистецтвознавця С. Таранушенка.

Вітряки – традиційні для України будівлі для розмелювання зерна (млини), виготовлення круп (ступники) та дощок (тартаки). З 18 ст. відомі й шатрові вітряки, подібні до європейських, проте основна маса вітряків, що налічувала по кілька десятків на узвишшях навколо сіл, – є автохтонними, характерними для будівельних традицій України.

Пам’ятки відбивають типологію і регіональні особливості традиційних механізованих вітряних млинарських споруд України. Поширені майже по всій Україні стовпові вітряки, у яких на вітер навертається весь вітряк, що спирається підвалинами («братами») на зрубний стілець і центрований закопаним у землю і закріпленим у стільці стовпом («дідом») і зв’язаною з ним поперечною балкою («бабою»).

Балку розміщено на рівні широко поставлених для стійкості «братів» або вище, на рівні підлоги другого поверху, або ж на рівні високо піднятої підлоги одноповерхових вітряків. Це забезпечує стійкість вітряка, а «брати» ставляться вужче, при «дідові», завдяки чому можна легко навертати вітряк на вітер. Цей тип вітряка має багато регіональних варіантів: одно- і двоповерхові, каркасні й зрубні, з галереями і без них, криті соломою, очеретом, драницею, гонтом, дошками, бляхою; чотири-, шести- і восьмикрилі; промислові й господарські; з жорнами й ступами, і навіть тартаки.

Специфічним регіональним полісько-волинським варіантом стовпових вітряків є козловий вітряк зі стовпом – «дідом» чи «королем», не закопаним у землю, а врубаним у масивну хрестовину і зміцненим підкосами – «козлами». Круг для спирання підвалин корпусу «братів» врубано у верхню частину підкосів, а «баба» зв’язана зі стовпом значно вище – на рівні підлоги другого поверху. Це забезпечує стійкість вітряка проти вітру і водночас легкість навертання на вітер.

Давнім типом є шатровий вітряк, відомий в Україні у кількох варіантах: з мурованим корпусом або дерев’яним каркасом, що поширені у Центральній Європі, і зі зрубним двоповерховим корпусом – «кругляком», що має багато спільного з місцевими традиціями оборонного і храмового будівництва.

Маловідомим і, певно, втраченим типом в Україні є вітряк без крил, з ротором у круглому приміщенні.

Література:

Верговський С. В. Колекція вітряків // Пам’ятники України. – 1980. – № 3; Вітряки // Нар. творчість та етнографія. – 1958. – № 1; Зуев В. Путешественные записки от Санкт-Петербурга до Херсона. – СПб., 1788; Нариси історії архітектури Української РСР (дожовтневий період). – К., 1957; Оттон фон Гун. Поверхностные замечания по дороге от Москвы в Малороссию в осени 1805 г. – М., 1806. – Ч. ІІ; Самойлович В. П. Народное архитектурное творчество. – К., 1977; Січинський В. Чужинці про Україну. – К., 1992; Таранушенко С. Вітряки (гравюри Л. Літошенко). – К., 1944.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 752 – 753.