2011 р. Комплекс університету

527. Університету св. Володимира комплекс (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка), 1-а пол. 19 – 1-а пол. 20 ст. (архіт., іст., містобуд.). Вул. Володимирська, 58 – 62, вул. Л. Толстого 12 – 14, бульв. Т. Шевченка, 13 – 17, вул. Обсерваторна, 3, вул. Б. Хмельницького, 37.

Основна частина комплексу, сформованого у 19 – 20 ст., займає великий квартал у центральній частині міста між вулицями Володимирською, Вєтрова, Л. Толстого, Комінтерну і бульв. Т. Шевченка. Сучасний абрис комплексу у містобудівній структурі цієї частини Києва сформований провідними вітчизняними та іноземними інженерами й архітекторами, які створили цілісний містобудівний ансамбль.

Першим серед них був В. Беретті. Проектуючи головний корпус університету, він фактично розпланував основні магістралі міста у мало забудованій його частині. Вони утворили квартал, куди поступово увійшли основні споруди університету: головний корпус (1837 – 43, вул. Володимирська, 60), ботанічний сад (1839 – 50) з оранжереєю і службовим корпусом (1846 – 49, вул. Комінтерну, 1; збереглася тільки фасадна стіна), медичні корпуси (1885 – 1900, бульв. Т. Шевченка, 13 – 17), метеорологічна обсерваторія (1851 – 54, вул. Л. Толстого, 14), хімічні корпуси (2-а пол. 19 – поч. 20 ст., вул. Л. Толстого, 12), бібліотека (1914 – 15, 1929 – 30, вул. Володимирська, 62). Останнім було зведено гуманітарний корпус (1940, вул. Володимирська, 58). Над їх проектуванням і спорудженням працювали відомі архітектори: батько й син В. і О. Беретті, П. Альошин, Ф. Ессен, М. Іконников, В. Осьмак, військові інженери К. Афанасьєв, І. Лільє та ін.

За генеральним планом Києва, височайше затвердженим 1833, для спорудження власного університетського будинку відводилася територія, прилегла із заходу до Золотих воріт, де тоді знаходилися дерев’яні провіантські магазини.

25 січня 1834 оголошено конкурс на складання проекту київського університету, у якому взяли участь чотири провідні професори архітектури Імператорської академії мистецтв. У січні 1835 найкращим було визнано проект. арх. В. Беретті. 17 вересня того ж року він виїхав до Києва оглянути місце будови і провести підготовчі роботи. Як головний архітектор увійшов до складу створеного Міністерством освіти «Будівельного комітету зі зведення будинків Університету св. Володимира у Києві», очолюваного попечителем Київського навчального округу Є. фон Брадтке та підпорядкованого Київському військовому генерал-губернатору (спочатку В. Левашову, з 1835 – О. Гур’єву, з 1837 – Д. Бібікову). На вимогу комітету для безпосереднього керування роботами 23 квітня 1837 архітектор переїхав до Києва на постійне проживання разом зі своїм учнем і помічником – худ. 5-го класу П. Спарро.

Будівництво університету припадало на час кардинальних містобудівних перетворень Києва, пов’язаних із спорудженням Київської фортеці на Печерську, розплануванням і заселенням нових територій. Тому розміщенню університетського комплексу надавалося великого значення. За погодженням з імператором Миколою І місце для нього обране на пустинному узгір’ї, в центрі щойно розпланованого району біля перетину двох основних магістралей – вул. Університетської (тепер вул. Володимирська) і Бульварної (тепер бульв. Т. Шевченка), тобто там, де за генпланом 1833 намічалося спорудження кадетського корпусу. Ця зміна відображена на наступному генеральному плані Києва 1837, розробленому арх. В. Беретті разом з міськими фахівцями – землеміром Л. Шмигельським і арх. Л. Станзані. Згідно з ним розплановано витягнутий у широкому напрямку, майже прямокутний у плані квартал, куди поступово увійшли основні університетські споруди.

Відносно рівна східна частина кварталу з боку вул. Університетської відводилася під забудову, західна з глибокими яругами – під ботанічний сад (1839 – 50), у нижній частині якого розміщено оранжерею зі службовим корпусом (1846 – 49, арх. Й. Лауфер; вул. Комінтерну, 1; збереглася тільки фасадна стіна). Урочисті закладини головного корпусу з прилеглими по боках симетричними прямокутними дворами з житловими і господарськими флігелями відбулися 31 липня 1837. За задумом В. Беретті, це був масштабний архітектурний ансамбль у стилі класицизм, що планувально і візуально пов’язувався зі Старим містом і Печерськом та визначав характер навколишньої забудови (реалізований частково). Величний головний корпус, перед східним фасадом якого залишено простору незабудовану площу (з 1860-х рр. Університетський сквер, тепер – парк ім. Т. Шевченка), в свій час домінував у міському ландшафті. По смерті В. Беретті (1842) оздоблювальні роботи завершив 1843 його син О. Беретті, який перейняв посаду головного архітектора університету.

Ще під час будівництва з’ясувалася неможливість з’єднати всі необхідні функції в одну, хоч і велетенську споруду. Тому поза межами основного кварталу за проектами В. та О. Беретті побудовано астрономічну обсерваторію в стилі класицизм (1841 – 45, вул. Обсерваторна, 3) та анатомічний театр (1851 – 53, вул. Б. Хмельницького, 37), а у верхній південно-східній частині ботанічного саду – метеорологічну обсерваторію (1851 – 54, вул. Л. Толстого, 14).

Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. дальший розвиток забудови відбувався за рахунок реконструкції прилеглих до головного корпусу дворів з боку вул. Караваєвської (тепер Л. Толстого) та бульв. Бібіковського (тепер бульв. Т. Шевченка). На південному дворі 1869 – 1904 побудовано два хімічні корпуси (вул. Л. Толстого, 12 – 14, архітектори О. Гейнце, К. Іванов, Ф. Ессен), на північному дворі у 1885 – 1900 – три медичні корпуси (бульв. Т. Шевченка, 13 – 17, інженери Ф. Афанасьєв, І. Лільє, архітектори М. Іконников, Ф. Ессен). Ці споруди було вирішено у раціональних архітектурних формах, близьких до класицизму.

Після спорудження за проектами архітекторів В. Осьмака та П. Альошина двох симетричних монументальних будівель бібліотеки (1914 – 15, 1929 – 30, вул. Володимирська, 62) та гуманітарного корпусу (1940, вул. Володимирська, 58) забудова чолового боку університетського кварталу набула вигляду величного класицистичного ансамблю. У тому ж стилістичному ключі оформлено ордерні входи до ботанічного саду з боку бульв. Т. Шевченка (1935, арх. В. Онащенко) і вул. Л. Толстого (1936, арх. М. Чередниченко).

Під час Великої Вітчизняної війни споруди університету зазнали значних пошкоджень, головний корпус було підірвано (1943). Його відбудовано 1954 за проектом, розробленим 1944 – 45 в Українському філіалі Академії архітектури СРСР під керівництвом проф. П. Альошина, проведено ремонт інших споруд. На місці колонного бельведера біля входу в ботанічний сад з боку бульв. Т. Шевченка 1960 споруджено станцію метро «Університет». Сам сад реконструйовано в 1970 – 80-х рр. із створенням нового оранжерейного комплексу. У той же час реконструйовано й медичні споруди, до хімічного корпусу зроблено нову п’ятиповерхову прибудову.

На терені астрономічної обсерваторії в 1940 – 50-х рр. зведено кілька допоміжних об’єктів. У будинку анатомічного театру 1973 засновано Музей медицини, у зв’язку з чим здійснено реставраційно-оздоблювальні роботи. Наступне розширення комплексу припадає на 1970 – 80-і рр., коли у віддаленому від історичного ядра Києва на просп. 40-річчя Жовтня формується новий навчально-спортивний осередок.

Будівлі університету серед. 19 – поч. 20 ст. відіграли визначальну роль у планувальному й архітектурному розвитку центру міста, стали невід’ємними складовими міського середовища. Кожен з цих об’єктів комплексу є самостійною пам’яткою, яка має архітектурне та історичне значення. Зокрема, поблизу основної частини комплексу згодом склався широковідомий т. зв. академічний квартал (між бульв. Т. Шевченка, вулицями Володимирською, Б. Хмельницького, Терещенківською), будівель навчальних закладів і музеїв на прилеглих вулицях тощо. Навпроти медичних корпусів і ботанічного саду розташовано Володимирський собор.

Від вул. Л. Толстого (кол. вул. Караваєвська) вздовж ботанічного саду сформувався т. зв. латинський квартал (назва – за аналогом одного з районів Парижа, де мешкали переважно студенти, викладачі навчальних закладів та інші представники інтелігенції).

Провідне містобудівне значення досі має пофарбований у червоний колір урочистий головний корпус, який візуально і змістовно пов’язаний з пам’ятником Т. Шевченку, встановленим 1939 в однойменному парку.

Створений на базі ліквідованого російським урядом Кременецького ліцею – давнього центру польської освіти в Правобережній Україні – Університет св. Володимира мав, за наміром царської влади, стати осередком русифікації всіх верств корінного населення України. Але, всупереч їх плану, університет протягом своєї історії відігравав провідну роль в національно-культурному русі, вихованні кадрів української інтелігенції.

«Указ правлячому Сенату» про відкриття в Києві університету був підписаний імператором Миколою І 8 жовтня 1833. І вже 15 липня 1834 відбулось урочисте відкриття Імператорського університету св. Володимира. Заняття розпочалися 28 серпня того ж року в орендованих приватних будинках, зовсім не пристосованих для навчання, в т. ч. у будинку Корта на Печерську (не збереглися) спочатку на філософському факультеті, що мав два відділення: історико-філологічне та фізико-математичне. 1835 відкрито юридичний факультет, 1841 – медичний. 1850 на базі філософського створено історико-філологічний та фізико-математичний факультети. У складі чотирьох факультетів університет працював до кін. 1910-х рр.

Станом на 1888 в університеті налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: дві бібліотеки (наукова і студентська), дві обсерваторії (астрономічна та метеорологічна), ботанічний сад, чотири факультетські клініки, три госпітальні клініки, два клінічні відділення при Олександрівській міській лікарні, анатомічний театр, дев’ять лабораторій і 21 кабінет.

У 1910-х рр. при університеті діяли клініки: на бульв. Бібіковському (тепер бульв. Т. Шевченка, 13 – 17) – факультетська акушерсько-гінекологічна, факультетська очна, факультетська терапевтична, факультетська хірургічна, патологоанатомічний інститут; при військовому госпіталі (вул. Госпітальна, 18) – госпітальна терапевтична, госпітальна хірургічна, госпітальна дерматологічна; при Олександрівській міській лікарні (тепер Олександрівська клінічна лікарня м. Києва; вул. Шовковична, 39/1) – пропедевтична, дитяча, нервових і душевних захворювань. На вул. Караваєвській (тепер вул. Л. Толстого, 12) у кін. 19 – на поч. 20 ст. споруджено окремі хімічні корпуси. У Протасовому яру в 1912 – 14 збудовано університетське клінічне містечко (не збереглося).

Велику роль у навчальному процесі й розвитку профільних наук відігравали університетський ботанічний сад і музеї: зоологічний, зоотомічний, мінералогічний, геологічний, мюнц-кабінет, старожитностей, кабінет красних мистецтв, гербаріум (усі – в головному корпусі), анатомічний, патологоанатомічний (в анатомічному театрі на сучасній вул. Б. Хмельницького, 37). У цей час діяли також бібліотека (головний корпус), астрономічна обсерваторія (вул. Обсерваторна, 3), метеорологічна обсерваторія (сучасна вул. Л. Толстого, 14).

Навчальний заклад відігравав провідну роль у науковому і культурному житті України впродовж всієї своєї історії. У рік відкриття (1834) в Університеті св. Володимира навчалося 62 студенти, 1917 – 5300. За цей час його закінчило 20 тис. чоловік. Багато з них стали викладачами та професорами цього закладу, визначними діячами науки та культури. На поч. 20 ст. було дозволено підготовку до наукової діяльності в університеті жінкам, які допускалися до здачі магістерських іспитів.

З самого заснування університет став центром гуртування передових наукових ідей, відзначався високим рівнем досягнень у розвитку фундаментальних наук, культури та громадськополітичної думки. Про науковий престиж вищого навчального й наукового закладу свідчило обрання почесними членами Університету св. Володимира таких визначних учених, як М. Бекетов, О. Бутлеров, О. Карпінський, М. Костомаров, Д. Менделеєв, І. Мечников, М. Остроградський, М. Пирогов, П. Семенов-Тян-Шанський, С. Соловйов, І. Срезневський, Ф. Струве, К. Тімірязєв, П. Чебишов; митрополита Євгенія (Болховітінова), письменників П. В’яземського, І. Гончарова, В. Жуковського, О. Островського, Л. Толстого, І. Тургенєва, російського імператора Миколи ІІ, короля Чорногорії Ніколая ІІ Негоша та ін. Останнім почесним членом восени 1919 був обраний генерал-лейтенант А. Денікін.

У 1917 – 19 на базі головного корпусу Університету св. Володимира діяли (з перервами) Українські народний і державний університети.

23 квітня 1919 впроваджено нову назву вузу – Київський університет, до якого приєднали у червні 1919 Український державний університет. Згідно з розпорядженням Наркомосвіти УСРР № 38 від 23 липня 1920, створено Вищий інститут народної освіти (з 1926 – Київський інститут народної освіти ім. М. Драгоманова), до якого приєднали також Народний університет-політехнікум, Географічний та Фребелівський інститути, Вищі жіночі курси, приватні Вищі жіночі курси А. Жекуліної. Медичний факультет виділено у самостійний навчальний заклад – Київський медичний інститут, юридичний факультет включили до складу Інституту народного господарства під назвою – правничий факультет. Інститут народної освіти мав за мету педагогізацію школи, поділявся на три факультети: шкільний – з циклами філософсько-педагогічним, історичним, історично-літературним, історії мистецтв, соціальним, математичним, фізичним, хімічним, біологічним та географічним (циклізація починалася з другого курсу), дошкільний та факультет лікарської педагогіки. В університеті було відкрито паралельні кафедри з викладанням предметів українською і російською мовами (т. зв. українська і російська лектури).

З 1921 – 22 внаслідок реорганізації КІНО мав таку структуру: факультети соціального виховання і професійної освіти та підготовчий однорічний курс (основний факультет), на якому починали вчитися всі студенти, а потім спеціалізувалися на факультетах (його скасовано в 1924 – 25 навчальному році). Факультет соцвиховання мав три відділи: шкільний, дошкільний та виховання дефективної дитини. Факультет профосвіти – чотири відділи: історичний, літературно-лінгвістичний, природничо-географічний та фізико-математичний; на останньому – четвертому курсі відділи поділялися на секції. У 1922 – 23 при КІНО засновано робітфак. Факультет соцвиховання змінив структуру і мав два відділи: виховання нормальної дитини та виховання дефективної дитини. Факультет профосвіти мав сім відділів: філософсько-педагогічний, історичний, літературнолінгвістичний, фізико-математичний, хімічний, біологічний та географічний.

Російською мовою викладалося 75, українською – 25 відсотків дисциплін, у 1926 – відповідно 60 і 40 відсотків. У кінці року КІНО закінчило 14 студентів факультету соцвиховання та 53 студенти факультету профосвіти.

1 жовтня 1930 в результаті реорганізації КІНО було ліквідовано і на його основі створено три окремі вузи: Інститут соціального виховання (згодом – Київський педагогічний інститут ім. О. Горького, тепер Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова), Інститут професійної освіти та Фізико-хіміко-математичний інститут. В кін. 1932 – 33 навчального року Інститут професійної освіти і Фізико-хіміко-математичний інститут об’єднано в єдиний вуз – Київський державний університет у складі шести факультетів: фізико-математичного, хімічного, біологічного, геолого-географічного, історичного та літературно-мовного. Створювався заочний відділ.

1934 на базі економічного відділу історичного факультету організовано економічний факультет. 1937 відкрито факультети юридичний та західних мов і літератури. 1940 з фізико-математичного утворено два факультети: механіко-математичний та фізичний.

У березні 1939 на честь 125-річчя від дня народження Кобзаря Київському університету присвоєно ім’я Т. Шевченка.

У 1930-х рр. зазнали незаконних політичних репресій сотні викладачів та студентів університету. Серед них академіки ВУАН: О. Гольдман, М. Кравчук, А. Кримський, М. Орлов, В. Перетц, М. Світальський, Л. Яснопольський; професори: Г. Александровський, О. Гермайзе, О. Грушевський, С. Єфремов, М. Зеров, В. Камінський, Є. Тимченко, П. Филипович, Б. Якубський, В. Яновський та багато ін.

Напередодні Великої Вітчизняної війни університет був одним з найбільших наукових закладів країни і посідав третє місце серед університетів СРСР.

У ньому навчалося бл. 4 тис. студентів; на 52 кафедрах працювало понад 300 професорів, доцентів, викладачів, з них: вісім академіків і шість членів-кореспондентів АН УРСР, 24 доктори, 65 кандидатів наук.

З початком Великої Вітчизняної війни під час оборони Києва понад 200 студентів, співробітників та викладачів добровільно вступили до винищувального батальйону, що діяв на підступах ворога до Києва, потім у складі бійців Київського винищувального полку вони билися з нацистськими загарбниками на напрямку Коростень – Малин – Чоповичі. Коли в серпні 1941 ворогові вдалося підійти до Києва і зав’язати бої на його околицях, понад 120 студентів університету у складі Комуністичного полку народного ополчення обороняли столицю. Вони воювали на фронтах 2-ї світової війни, у партизанських загонах, брали участь у діяльності підпільних комсомольських та партійних організацій. Колишні студенти Я. Батюк, В. Гришко, В. Мостовий та Л. Павличенко удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

У серпні 1941, з наближенням гітлерівських військ до Києва і початком оборони міста, університет було евакуйовано спочатку в Харків, згодом – у м. Кзил-Орда (тепер Республіка Казахстан). Він продовжував працювати разом з Харківським університетом у складі Об’єднаного українського державного університету.

Величезної шкоди заподіяли навчальному закладу окупанти – в сумі 52 млн. 631,5 тис. крб.: було спалено і зруйновано головний та один з хімічних корпусів, зазнали збитків бібліотека, зоологічний музей, гуртожитки, ботанічний сад, астрономічна обсерваторія, пограбовано навчальне та наукове обладнання.

Після визволення Києва від нацистів університет відновив свої заняття 15 січня 1944, спочатку в різних приміщеннях, у т. ч. у будинку бібліотеки на вул. Володимирській, 58 та в хімічному корпусі. У повністю відремонтованому головному корпусі в червні 1945 відбувся перший післявоєнний випуск.

Навчальний заклад очолювали впродовж його існування відомі вчені, педагоги, громадські діячі.

Першим ректором університету був Максимович Михайло Олександрович (1804 – 73) – вчений-природознавець, історик, етнограф, фольклорист, поет, літературознавець, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1871), видавець альманахів «Денница» (1830 – 34), «Киевлянин» (1840, 1841, 1850), «Украинец» (1859, 1864), один із засновників української фольклористики. З березня 1834 – професор кафедри російської словесності і декан першого відділення філософського факультету, з липня – виконувач обов’язків, 16 жовтня 1834 – 11 грудня 1835 – ректор університету. Викладав у вузі до 1841 і в 1843 – 45. Один з організаторів і член Тимчасового комітету для дослідження старожитностей у Києві (з 1835), активно співпрацював у Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (з 1843), був редактором історичних і літературних пам’яток, що готувалися нею до видання. 6 вересня 1871 в університеті відбулися урочистості з нагоди 50-річчя наукової та літературної діяльності вченого.

В наступні роки Університет св. Володимира очолювали: 1835 – 37 – Цих Володимир Францович (1805 – 37) – історик. Професор кафедри загальної та російської історії з 1835. У цьому ж році – декан історико-філологічного відділення філософського факультету і проректор, один із засновників Тимчасового комітету для дослідження старожитностей у Києві.

За часів його ректорства відкрито юридичний факультет (1835).

1837 – 43 – Неволін Костянтин Олексійович (1806 – 55) – правознавець, професор, проректор і декан Санкт-Петербурзького університету (1843 – 52), чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1853).

Професор кафедри енциклопедії права і державних установ Російської імперії у 1835 – 43. Здійснив великий обсяг робіт з побудови власного будинку університету, визначення і впорядкування внутрішнього устрою і правил навчального закладу. Автор «Енциклопедії законознавства» (в 2-х томах, 1839 – 40), «Історії російських цивільних законів» (у 3-х томах, 1851), удостоєних Демидовської премії АН (1841, 1851). Почесний член Університету св. Володимира (з 1854).

1843 – 47 – Федоров Василь Федорович (1802 – 55) – астроном, помічник директора Дерптської обсерваторії (1825 – 37).

Професор кафедри астрономії з 1837, декан фізико-математичного відділення філософського факультету в 1840 – 42, проректор університету в 1841 – 43, засновник та перший директор університетської астрономічної обсерваторії в 1838 – 55 (див. ст. 527.2).

1847 – 59 – Траутфеттер Рудольф Ернестович (1809 – 89) – ботанік, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1837), директор Імператорського ботанічного саду у Санкт-Петербурзі (1864 – 75).

Професор кафедри ботаніки і завідувач гербарію університету в 1838 – 50, агрономічного кабінету, кабінету механічної школи в 1839 – 43 і мінералогічного кабінету в 1842 – 46, засновник і директор університетського ботанічного саду в 1841 – 52, декан фізико-математичного відділення філософського факультету в 1841 – 47, віцепрезидент Комісії для опису губерній Київського навчального округу в 1851 – 59. Почесний член Університету св. Володимира (з 1859).

1859 – 62, 1871 – 75, 1878 – 80 – Бунге Микола Християнович (1823 – 95) – економіст, статистик, фінансист, педагог, державний і громадський діяч, чл.кор. (з 1859), почесний член (з 1881), акад. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1890), керуючий Київською конторою Державного банку (1862 – 66), управитель Міністерства фінансів (1881), міністр фінансів (1882 – 86), член Державної ради (з 1881), голова Комітету міністрів Російської імперії (1887 – 95).

Закінчив юридичний факультет 1845, працював на кафедрі політичної економії і статистики в 1850 – 69 історикофілологічного факультету, з 1863 – юридичного факультету; на кафедрі поліцейського права юридичного факультету в 1869 – 80, з 1852 – професор, декан факультету 1867. У 1851 – 64 – редактор статистичного і географічного відділів Комісії для опису губерній Київського навчального округу (1852 – 54 – її учений секретар, у 1859 – 62 – віце-голова). За його участю почалося видання часопису «Университетские известия» (виходив з 1861). Почесний член університету і почесний громадянин м. Києва (з 1880).

1862 – 1865 – Іванишев Микола Дмитрович (1811 – 74) – історик права, археограф, голова Юридичної комісії при Установчому комітеті у Варшаві (1865 – 67).

Ад’юнкт з 1838 і професор у 1840 – 65 кафедри законів державного благоустрою (1863 перетворена на кафедру поліцейського права), декан юридичного факультету у 1849 – 61, один із засновників у 1843, редактор історичних і юридичних пам’яток та головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у 1861 – 63. Засновник Центрального архіву давніх актів при університеті (1852). За його ректорства впроваджено новий університетський статут 1863, згідно з яким було радикально реформовано устрій навчального закладу. Почесний член університету (з 1869).

1865 (березень – вересень) – Мітюков Каленик Андрійович (1823 – 85) – правознавець, перший директор Демидовського юридичного ліцею в Ярославлі (1869 – 70).

Закінчив юридичний факультет 1845, ад’юнкт з 1846 і професор у 1851 – 81 кафедри римського права, декан юридичного факультету у 1861 – 63, 1865 – 67, проректор у 1863 – 65, 1867 – 71, 1878, один із засновників Юридичного товариства при університеті 1877 та його голова. З курсу римського права видав один з перших у Російській державі посібник для студентів, який не раз перевидавався (1869, 1882, 1883, 1896).

1865 – 71, 1875 – 78 – Матвеєв Олександр Павлович (1816 – 82) – акушер-гінеколог, учений.

Ад’юнкт з 1844, професор з 1847, організатор і перший завідувач кафедри акушерства, жіночих та дитячих хвороб у 1844 – 82, декан медичного факультету у 1862 – 65, проректор 1865 і 1872 – 75. Автор ряду посібників з акушерства та гінекології (1856, 1867).

1880 – 81 – Феофілактов Костянтин Матвійович (1818 – 1901) – геолог та мінералог, засновник київської школи геологів та петрографів.

Ад’юнкт з 1845, професор у 1852 – 1901 та завідувач кафедри мінералогії і геології природничого відділення фізикоматематичного факультету, секретар у 1846 – 51 і декан у 1877 – 80, 1884 – 87 факультету, один з організаторів та голова Київського товариства природодослідників у 1877 – 99. Склав перші геологічні карти Київської губ. і Києва, одним з перших проводив інженерногеологічні дослідження околиць Києва, зсувів на правому березі Дніпра. Почесний член університету (з 1893). На пошанування вченого на четвертому поверсі біля аудиторії № 460, де він працював завідувачем кафедри та мінералогічної лабораторії, встановлено мармурову меморіальну дошку з керамічним фотопортретом.

1881 – 83 – Рахманінов Іван Іванович (1826 – 97) – вчений у галузі механіки та математики.

Ад’юнкт з 1853 і професор кафедри прикладної математики у 1857 – 97, декан фізико-математичного факультету у 1868 – 75 і 1880 – 81, проректор у 1875 – 80. Один із засновників Фізикоматематичного товариства при університеті (1890).

1883 – 90 – Ренненкампф Микола Карлович (1832 – 99) – правознавець, київський міський голова (1875 – 79), почесний мировий суддя Київського та Чернігівського округів (1872 – 77).

Закінчив юридичний факультет 1855, викладач з 1856, ад’юнкт з 1859 і професор кафедри енциклопедії законознавства в 1862 – 80, професор кафедри енциклопедії юридичних і політичних наук у 1880 – 86, позаштатний професор з 1891. Автор «Юридичної енциклопедії» (1889), що мала чотири видання.

1890 – 1902 – Фортинський Федір Якович (1846 – 1902) – історик-медієвіст.

Доцент з 1872, професор кафедри всесвітньої історії з 1877, секретар у 1877 – 87 і декан у 1887 – 90 історико-філологічного факультету, член Історичного товариства Нестора-літописця з 1873. Одним з перших в університеті запровадив викладання історії слов’ян у середні віки.

1903 – 05 – Бобрецький Микола Васильович (1843 – 1907) – зоолог-дарвініст.

Закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету 1866, залишений на кафедрі зоології для підготовки до професорського звання, лаборант зоологічної лабораторії з 1868, приват-доцент з 1876 і професор кафедри зоології в 1877 – 1907, секретар у 1881 – 90 і декан фізико-математичного факультету у 1890 – 1902, член Київського товариства природодослідників при університеті від його заснування (з 1869) та голова (1898 – 1903). Автор підручника для студентів «Основи зоології» (1884), за який відзначений премією ім. І. Рахманінова (1885).

1905 – травень 1917 – Цитович Микола Мартиніанович (1861 – 1919) – правознавець, статистик, політеконом, професор Київського комерційного інституту (1908 – 12).

Закінчив юридичний факультет 1883, стипендіат для підготовки до професорського звання у 1883 – 86, приватдоцент кафедри політичної економії і статистики з 1886 (1889 – 91 перебував у закордонному науковому відрядженні), професор кафедри поліцейського права у 1893 – 1919, секретар у 1896 – 1902 і декан у 1902 – 05 юридичного факультету, був делегований представником Росії в Комісію міжнародних конгресів адміністративних наук у Брюсселі (травень 1911).

1917 (жовтень – листопад) – Де-Метц Георгій Георгійович (1861 – 1947) – фізик, один із засновників (1898), завідувач кафедри фізики (з 1898) та директор Київського політехнічного інституту (1919), голова Київського відділення Російського технічного товариства (1906 – 18), ректор Кубанського університету (1921).

Професор Київського університету з 1892 та завідувач кафедри фізики, декан фізико-математичного факультету в 1913 – 17, засновник університетського музею фізичних приладів (поч. 20 ст.), професор ВІНО, КІНО та Київського педагогічного інституту в 1921 – 47.

Листопад 1917 – квітень 1918 – Садовень Олексій Андрійович (1857 – 1919) – лікар, учений. Професор та завідувач кафедри медичної хімії з 1889, декан медичного факультету в 1914 – 17, 1918 – 19.

Вересень 1918 – квітень 1919 – Спекторський Євген Васильович (1875 – 1951) – філософ, правознавець, історик церкви і суспільної думки, голова Київського філософського товариства (1914 – 18), чл.-кор. Сербської АН, професор Белградського університету (1920 – 24), професор і декан Російського юридичного факультету при Карловому університеті в Празі (1924 – 27), професор Люблянського університету (1930 – 45), голова Російської академічної групи у США (з 1948).

Професор кафедри енциклопедії права та історії філософії з 1913, декан юридичного факультету Київського університету в 1917 – 18.

Ректорами ВІНО – КІНО були: філософ Г. Якубаніс – 1920; історики М. Лобода – 1921 – 24; О. Карпеко – 1924 – 26; С. Семко-Козачук – 1926 – 29.

Інститут профосвіти очолювали: історик Д. Похилевич – 1930; партійний діяч М. Баран – 1931 – 32; Інститут соціального виховання – історик М. Грищенко – 1930 – 32; С. Бондарєв – 1932; зоолог М. Акімов – 1932.

Директором Фізико-хіміко-математичного інституту був В. Кулевський – 1932.

Першим ректором відновленого університету в 1933 – 34 був Мельников Дмитро Федорович (1882 – 1937) – геолог, гірничий інженер, професор та ректор Київського політехнічного інституту (1929 – 30), директор Українського геологорозвідувального управління (1929 – 33, 1934 – 37).

У наступні роки університет очолювали: Серпень – листопад 1934 – Левік Рувім Самійлович (1889 – 1937) – філософ, професор та віце-президент ВУАМЛІНу, директор Інституту філософії ВУАМЛІНу (1930 – 33); заарештований двічі 1934 і 1937, розстріляний; реабілітований 1957.

1934 – 36 – Кушнарьов Михайло Андрійович (1903 – 1950-і рр.) – бактеріолог, професор, директор Одеського технікуму прикладної хімії (1928 – 30). За його сприяння 1935, з нагоди святкування 100-річного ювілею університету, видано сім збірників наукових праць викладачів та узагальнююча монографія «Розвиток науки в Київському університеті за 100 років».

1936 – 37 – Зюльков Федір Іванович (1887 – 1942) – державний і партійний діяч, політкомісар уряду Далекосхідної республіки (1920 – 22), член Далекосхідного ЦК (1920 – 24), заступник наркома освіти УСРР (1935 – 36); репресований 1937; реабілітований 1956.

Липень – листопад 1937 – Давидов Іван Дем’янович (1896 – 1938) – державний і партійний діяч, начальник управління вищих шкіл Наркомпросу УСРР (1936); заарештований 1937, розстріляний; реабілітований 1962.

1937 – 38 – Чупіс Микола Максимович (1899 – 1976) – вчений у галузі технології металів, кандидат технічних наук, доцент (з 1948), ректор Харківського інженерно-будівельного інституту (1949 – 66).

1938 – 44 – Русько Олексій Микитович (1906 – 64) – педагог, хімік, чл.-кор. АПН РРФСР (з 1957), заступник міністра народної освіти УРСР (1944 – 58), директор Українського НДІ педагогіки (1958 – 64). У 1942 – 43 очолював об’єднаний Український державний університет під час евакуації в м. КзилОрда (тепер Республіка Казахстан).

1944 – 51 – Бондарчук Володимир Гаврилович (1905 – 93) – геолог, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1970), заступник голови Ради Міністрів УРСР (1951 – 53), директор (1953 – 63) і завідувач відділу Інституту геологічних наук АН УРСР (1963 – 86). Завідувач кафедри загальної геології в 1935 – 41 і 1944 – 51, заступник декана геолого-географічного факультету в 1935 – 41, проректор з навчальної роботи 1941.

1951 – 55 – Голик Олександр Захарович (1906 – 91) – фізик, заслужений діяч науки УРСР (з 1966). Професор, організатор та завідувач кафедри молекулярної фізики в 1952 – 78, декан фізичного факультету в 1958 – 62.

1955 – 69 – Швець Іван Трохимович (1901 – 83) – вчений у галузі теплоенергетики та теплотехніки, акад. АН УРСР (з 1950), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1959), директор Інституту теплоенергетики АН УРСР (1947 – 52, 1954 – 55, тепер Інститут технічної теплофізики НАНУ), головний учений секретар Президії АН УРСР (1950 – 53), акад.-секретар Відділення фізико-технічних проблем енергетики АН УРСР (1970 – 78). Завідувач кафедри аерогідромеханіки та теплообміну в 1957 – 70.

1970 – 85 – Білий Михайло Улянович (1922 – 2001) – фізик, чл.-кор. АН УРСР (з 1969), заслужений діяч науки УРСР (з 1972), заслужений діяч науки і техніки Каракалпацької АРСР (з 1982), голова Верховної Ради УРСР (1972 – 80). Закінчив фізико-математичний факультет 1948, працював на ньому з 1951, завідувач кафедри експериментальної фізики, оптики твердого тіла, оптики в 1963 – 93, декан фізичного факультету у 1962 – 70.

До 1981 кабінет-приймальня ректора містився в будинку ректорату (вул. Володимирська, 64), потім – у цьому корпусі – кімната № 206.

У повоєнний період університет перетворився на потужний багатогалузевий навчально-науковий комплекс з новими пріоритетними спеціальностями, відкрилися нові факультети: філософський, міжнародних відносин, журналістики, радіофізичний, кібернетики, відділення логіки і психології, відділення сходознавства тощо.

Тепер університет має 17 навчальних корпусів заг. пл. 241 тис. кв. м, 21 гуртожиток. До 1960-х рр. всі факультети, крім хімічного, містилися в головному корпусі. Деякі гуманітарні факультети 1960 перейшли в будинок на бульв. Т. Шевченка, 14. На просп. Глушкова, 6, та вул. Васильківській, 90 в 1970 – 80-х рр. побудовані нові навчальні корпуси підготовчого відділення, фізичного, радіофізичного, механіко-математичного, кібернетики, біологічного факультетів, спортивного комплексу, Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук.

За час існування університет закінчило бл. 300 тис. чоловік. Навчальний процес нині ведеться на 14 факультетах, у шести інститутах: журналістики, міжнародних відносин, філології, військовому, менеджменту та фінансів, післядипломної освіти. Готує фахівців з майже 70 спеціальностей та 137 спеціалізацій і проводить значну науководослідну роботу. На денному та заочному відділеннях навчається бл. 26 тис. студентів. Професорсько-викладацький склад налічує 2 тис. чоловік, у т. ч. 109 академіків і членів-кореспондентів НАН України. Понад 82 відсотки викладачів мають учені ступені та звання; 350 – доктори наук, професори, бл. 100 з них – співробітники НАН України; 1240 – кандидати наук, доценти.

Університет має Наукову бібліотеку ім. М. Максимовича з понад 3,5 млн. примірників видань, астрономічну обсерваторію, НДІ фізіології ім. П. Богача, Ботанічний сад ім. акад. О. Фоміна, Інформаційнообчислювальний центр, Канівський природний біозаповідник, чотири музеї. При вузі працюють: фізико-математичний та гуманітарний ліцеї, педагогічний і фінансово-правовий коледжі, яким універитет надає навчально-методичну допомогу; видавництво «Либідь», яке веде свій початок із заснування університетської друкарні, кіностудія навчальних фільмів.

Указом Президента України від 21 квітня 1994 Київський університет імені Тараса Шевченка отримав статус Національного. Університет вносить істотний вклад у розвиток фундаментальних та прикладних наук. Він підтримує творчі й наукові контакти з багатьма зарубіжними вузами та науковими установами. На його базі проходять міжнародні, республіканські наукові конференції, наради, симпозіуми.

Київський університет сьогодні – потужний багатогалузевий навчально-методичний, науковий та культурний центр країни.

Література:

Alma mater: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції 1917 – 1920: Матеріали, документи, спогади: У 3 кн. / Упоряд.: В. А. Короткий, В. І. Ульяновський. – К., 2000. – Кн. І: Університет св. Володимира між двома революціями; К., 2001. – Кн. 2: Університет св. Володимира за доби Української Центральної Ради та Гетьманату Павла Скоропадського; Бутник-Сіверський Б. С. Архітектор В. І. Беретті в Києві. – К.; Львів, 1947; Записки Київського інституту народної освіти. – 1927. – Т. 1; Івченко Л. З любов’ю до музики // Музика. – 1990. – № 6; Київ: Історичний огляд. – К., 1982; Юркова О. В. Микола Неонович Петровський // Інститут історії України НАН України. 1936 – 2006. – К., 2006; Ясиевич В.Е. Архитектура Украины на рубеже ХІХ – ХХ веков. – К., 1988.

Раїса Бондаренко, Лариса Шевченко.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1631 – 1635.