1996 р. Видубицький монастир

Р.Бикова

Ансамбль Видубицького монастиря розташований на південній околиці стародавнього Києва між Звіринцем та Наводницьким яром (вул.Видубицька,40). Місцевість, де його розміщено, згідно з легендою називалася Видубичі [Каргер М.К. Древний Киев. – Т. 2. – С.278], звідки й назва Видубицький монастир. Тут син Ярослава Мудрого Всеволод заснував родинний монастир, біля якого знаходився „Красний двір” [Мовчан І.І. Матеріали розкопок Михайлівської церкви]. Відповідно з історичними джерелами це відбулося в XI ст. Його, за твердженням дослідника С.Голубєва, засновано при основній переправі з лівого берега Дніпра до Києва [Голубев С.Т. Выдубицкий монастырь. – К., 1913].

Зі стародавніх споруд збереглася тільки Михайлівська церква. За час існування монастир зазнавав усіляких нападів, зокрема відомих нам половців хана Боняка 1096 р. Найзначніших руйнувань комплекс зазнав під час татаро-монгольської навали хана Батия 1240 р. Нападники знищили майже весь Київ. У Видубицькому монастирі вони спалили дерев’яні споруди, значних руйнувань зазнала Михайлівська церква.

Згідно з історичними даними тут жив князь Юрій Долгорукий [Петров Н.И. Киев и его святыни. – С.78]. У Видубицькому монастирі перебував один із авторів „Повести временных лет” ігумен Сильвестр 1116 р. [Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – M., 1963. – C. 218, 219]. За князя Рюрика Ростиславовича в монастирі (1199 – 1200 рр.) проведено значні будівельні роботи. Так 1199 р. біля східного схилу гори Милонег [Ипатиевская летопись] будує підпірну стіну, яка в ті часи була чудом інженерно-будівельної техніки. Ця споруда надійно захищала від руйнування водами Дніпра схили берега біля Михайлівської церкви.

Під час зсуву гори в XVI ст. зруйнувалась підпірна стіна, разом з нею і східна частина Михайлівської церкви. Невдовзі після руйнування добудовують східну частину церкви з дерева, але добудова значно коротша. Дерев’яна добудова згоріла під час пожежі 1760 р. Згорілу дерев’яну частину храму відбудовують з цегли за проектом архітектора М.Юрасова в 1766 – 1769 рр.

Перші історичні відомості про дослідження на території монастиря відносяться до 1886 р., коли П.А.Лашкарьов та архімандрит Євлампій провели розкопки біля Михайлівської церкви для виявлення зруйнованої частини храму та підпірної стіни [Лашкарев П.А. Археологические очерки, исследования и рефераты. – К., 1896. – С. 139]. Під час проведення фортифікаціонних робіт та побудови шосейної дороги вздовж Дніпра 1916 р. дослідник А.Ертель та цивільний інженер В.Пещанський [Каргер М.К. Древний Киев. – С. 25, 27] розкопували Михайлівську церкву. Матеріали досліджень не опубліковано.

В наш час почато розкопки на церкві археологічною експедицією АН УРСР та АН СРСР під керівництвом М.Каргера, започатковані в 1945 році і продовжені в 1958 році. Вони дали значний науковий матеріал з виявлення стародавньої будівельної технології, будівельного матеріалу та структури плану стародавньої частини. Виявили, що первісний храм був у плані трьохапсидний, витягнутий по осі схід-захід. Матеріали досліджень опубліковано, зроблено досконалу графічну фіксацію всіх знахідок та відкриттів.

Пізніше, у 1967 – 1988 рр. проведено значні інженерні, архітектурні, археологічні та хіміко-технологічні дослідження на Михайлівській церкві, детальні обміри храму. Згідно з дослідженнями розроблено проектну документацію на реставрацію церкви, проведено дослідження та обміри всіх наявних споруд на території монастиря. Цю роботу виконали фахівці науково-реставраційних проектних майстерень УСНРВМ Держбуду УРСР, згодом перетворених в інститут „Укрпроектреставрація”, під керівництвом Р.Бикової, на той час автором проектів реставрації усіх споруд монастиря.

З 1945 р. Видубицький монастир знаходиться в зоні Ботанічного саду, котрий був замовником проектно-кошторисної документації та будівельних робіт. Згодом комплекс монастиря передано в користування Інституту археології НАН.

Територія монастиря обгороджена цегляним муром з півночі (відреставровано у 1978 р.), зі сходу та заходу – металевою сіткою. З півдня – схил гори. В’їзд на територію з заходу через браму. Територію монастиря упорядковано в 1969 – 1970 рр.

[Лукавий автор старанно уникає говорити про те, що причиною робіт 1969 – 1970 рр. була руйнівна пожежа Георгіївського собору у листопаді 1969 р., під час якої згоріла та частина обмінно-резервного фонду ЦНБ, яка зберігалась у цьому храмі. Про цю пожежу докладно пише у своїх спогадах С.І.Білокінь. Він зазначає, що внаслідок пожежі одна з бань собору завалилась – обставина, яка повинна була б зацікавити „реставраторів”, якби вони працювали професійно. Авторка сміливо визначає, як і що було в 11 столітті, і не помічає того, що було за її власної пам’яті. – Прим.М.Жарких]

Ансамбль Видубицького монастиря має десять значних споруд. Посередині розташована Георгіївська церква, яка є домінантою. На північний захід від неї знаходиться Михайлівська церква – найстаріша споруда монастиря. На півдні між Георгіївською та Михайлівською церквами розміщується Братський корпус, на півночі – трапезна. На західному краю монастиря знаходиться митрополичий корпус, на північ від нього -дзвіниця, до котрої прибудовано в’їзну браму.

Крім згаданих значних будівель на північному заході знаходяться дві цегляні господарські споруди. Біля Братського корпусу є криниця з дерев’яною надбудовою. Біля Михайлівської церкви є невелика цегляна споруда – каплиця.

На території монастиря багато поховань, зокрема видатних діячів культури, науки, медицини (склеп гідротехніка Н.Лелявського, меморіальний знак медика В.Беца, доктора медицини Є.Афанасьєва, педагога К.Ушинського, мистецтвознавця Б.Ханенка та ін.). Ліворуч від входу на територію монастиря знаходились два дерев’яних будинки XIX ст. господарського призначення. У зв’язку з великою аварійністю ці споруди розібрано після їх детального обміру та фотофіксації 1970 р.

Архівні матеріали, що знаходяться в інституті „Укрпроектреставрація”, свідчать, що будовами монастиря з метою їх ремонту та консервації 1949 – 1965 рр. займалися архітектори В.Петичинський, П.Захарченко, М.Говденко. Вони зробили архітектурні обміри Георгіївської церкви, трапезної та дзвіниці, а також виготовили робочу документацію. Кресленики збереглися частково. Крім того, 1952 р. на території монастиря проводились інженерно-геологічні дослідження інститутом „Київпроект”.

Згідно з плановим завданням, поставленим дирекцією Ботанічного саду, затвердженим Держбудом УРСР 1966 р., науково-дослідний реставраційний відділ УСНРВУ розгорнув роботи зі збору архівних матеріалів, з вивчення пам’яток у натурі, обміру та складанні необхідної документації. Пам’ятки на той час були занедбані, стали непридатними конструкції даху, мали вивали мурування кількох стін. В інтер’єрах будівель, оскільки їх використовували під житло, з’явились перегородки, віконні прорізи. Атмосферні опади не мали стоків, тому підвал митрополичого корпусу та перший поверх братського були затоплені водою. В церквах Георгіївській та Михайлівській, а також трапезній були книгосховища НАН.

У 1969 – 1970 рр. фахівці інституту „Укргідроінжпроект” дослідили територію та розробили проект упорядкування, який потім виконали. Фахівці інституту „Укрпроектреставрація” в 1967 – 1968 рр. виконали перший етап робіт з обміру братського та митрополичого корпусів, а також двох господарських будівель. Частково проведено обміри Георгіївської та Михайлівської церков для влаштування віконних заповнень.

Другий етап роботи – комплексні дослідження Михайлівської церкви -видатної пам’ятки давньоруського зодчества. Роботу в натурі виконували комплексно за такими напрямками: 1) архітектурно-археологічний обмір та дослідження пам’ятки під керівництвом архітектора Р.Бикової; 2) археологічні дослідження археолога І.Мовчана; 3) лабораторні дослідження проведено хімлабораторією УСНРВУ під керівництвом Ю.Стріленко при науковій консультації М.Холостенка; 4) дослідження живопису виконано під керівництвом художника-реставратора П.Єрко (КСНРВМ).

Роботи провадилися в обсязі, необхідному для максимального розкриття первісних форм пам’яток, визначення стану збереження їх, розкриття всіх нашарувань. Одночасно архівний матеріал вивчала мистецтвознавець Г.Максимова. Архітектурні дослідження та обміри виконували архітектори Р.Бикова, В.Цяук, Т.Романова, В.Сударенко за участю В.Отченашка. Усі матеріали зберігаються в інституті „Укрпроектреставрація”.

Під час досліджень необхідно було виявити причину тривалого будівництва храму (1070 – 1088 рр.), розкрити та уточнити всі будівельні етапи, конструктивні особливості, максимально розкрити всі первісні форми нашарувань, відтворити первісний вид. Всеволод Ярославович закладає Михайлівську церкву в монастирі „Всеволожа” 1070 р., перебуваючи в цей час удільним князем Переяславськім, тому він намагався збудувати невеликий „осередок” у Києві.

У 1073 – 1076 рр. будівництвом не займались через зовнішні й внутрішні особливості суспільного життя, яке не сприяло будівництву. Зокрема, це складні взаємовідносини між великими князями Ізяславом та його братами Святославом та Всеволодом [Полное собрание русской летописи Т.1. Вып.1 -Повесть временных лет. – Стлб.182, 183]. До 1076 р. великим київським князем був Святослав. Для захоплення престолу їзяслав організує наступи на Київ в 1074 – 1077 рр., внаслідок чого 1077 р. він стає великим князем київським. Сварки між князями та навали зовнішніх ворогів -половців – ускладнили обставини, до 1080 р. Всеволод не міг займатися будівництвом на території Видубицького монастиря. Аналізуючи історичну ситуацію, можна припустити, що Михайлівську церкву будували в два етапи: 1070 – 1073 та 1080 – 1088 рр. До цього треба додати, що згідно з твердженням С.Голубєва, Михайлівська церква вже була готова „вчерне каменной кладкой”, останні два роки (до 1088 р.) пішли на розпис церкви (історична довідка Г.Максимової, с.3 , інститут „Укрпроектреставрація”).

Великий київський князь Всеволод (1080 р.) відновлює будівництво Михайлівської церкви, можливо, в цей час добудовується нартекс зі сходовою вежею, а також південний і північний фасади церкви. Підтвердженням цього може бути напис із одного слова „Всеволожа”, датований С.Висоцьким кінцем XI ст. Цей напис, на жаль, не зберігся (він знаходився на висоті 1,6 м праворуч від порталу). Отже, вимальовується два періоди будівництва. Ці твердження вимагали натурних підтверджень, для чого, згідно з програмою досліджень, заклали ряд зондажів та шурфів. Дослідження підтвердили наявність двох стародавніх споруд, виконаних в різний час.

Під час дослідження підмурків виявилось, що одні з них давніші, закладені на глибину 3,05 м від умовного нуля, прийнятого при обмірах, а глибина закладки підмурків іншого періоду становить 3,20 м. Відрізняються також мурування підмурків – перший складено з невеликих каменів на міцному вапняному розчині, другий – з великого каменя на цементівочному розчині. Відрізняються за формою та перетином дерев’яні лежні під підмурками, сліди від яких залищились у натурі. Верхню площину рідмурків покривали розчином, по якому гострим предметом накреслювали контури майбутніх мурів. Досліджуючи мурування, виявили, що мурування першого періоду має плінфу 31-31,5:37-37,5:3,5-3,8 см, світло-рожеву із охайною підрізкою біля виступаючих рядків, а плінфа другого періоду має розміри 27-28:35:4-4,2 см, червона з включенням мармурової крихти та кварциту. Біля виступаючих рядків плінфи підрізки немає.

Вивчаючи південний фасад знайшли шов завтовшки 5 см, який відокремлює два стародавні мури, тут чітко видно обробку двох прилягаючих одна до одної поверхонь мурів. В цьому шві добре видно лицеву кладку західного фасаду першого будівельного періоду та неохайно притулену поверхню другої забудови. Це відкриття підтверджує те, що первісний мур деякий час був без прибудованого нартекса, і це мало закінчений вигляд. На підтвердження цього зробили ряд зондажів у приміщеннях, які відкрили з західного боку першого муру фрагменти тиньку з залишками фрескових розписів біля вікон. Тут знайшли гніздо ластівки, яке збереглось донині між двома мурами. У приміщенні на західному мурі виявлено отвори, які залишились від зогнилих зв’язок, розташованих у мурах на 50 см від лицевої поверхні західного фасаду (на глибину промерзання).

На першому поверсі, в межах західного муру під нинішньою підлогою знайдено сліди первісного дверного отвору. На південному та північному фасадах виявлено замуровки нижніх частин віконних отворів, котрі відносяться до другого періоду забудови (влаштування хорів). Після часткового розбирання замуровки тих вікон зсередини знайдено гарні фрескові розписи. На зовнішніх та внутрішніх поверхнях фасадів виявлено стародавні написи, поминальні хрести, зображення звірів тощо.

Дослідженнями підвалин зруйнованої частини храму виявлені всі мури до апсид та стовпи, а також знайдено початок закручення малої апсиди. Саме тут існують отвори під лежні зруйнованих підвалин.

Одержано інформацію про первісний вигляд храму, виявлено фрагменти первісної підлоги. Вона в центральній частині першого періоду забудови була із шиферних плит Із Інкрустацією смальтою, у бокових нефах – з прямокутних шиферних плит, у вівтарній частині, – мабуть, із майолікових плит, які знайдено в пізніших завалах (плитка 11,5:11,5:1 см).

В інтер’єрі на рівні наявної підлоги другого ярусу виявлено фрагменти підпружних арок, на яких збереглися частини фрескових розписів, причому були вони на всіх площинах, що свідчить про відсутність на цьому місці хорів. Якщо й були хори, то тільки біля західного муру, про що свідчать знайдені отвори від конструкцій сходів у північно-західному кутку.

Результати досліджень дають уяву про первісний вигляд храму. Це була шестистовпна тринефна споруда з трьома апсидами, двосвітна, однобанева. Фасади будівлі викладено змішаним муруванням з чергуванням плшфи з камінням, між рядками плшфи охайно зроблено тинькування з підрізкою біля плшфи. Високі віконні отвори оздоблено фресковими розписами. Заповнення отворів вікон були з дубових рам та скла у формі кола. Згідно з дослідженнями первісний план не узгоджується з описом плану М.Каргера, у якого церква зображена восьмистовпною, бо дві стародавні будови він вважав одночасною будовою. Через вкрай погану збереженість південної та північної добудов пам’ятки не вдалось дослідити їх грунтовно, але виявили, що там немає перев’язок з основним муром, та й матеріали, з яких вони збудовані, різні за технологією і виробництвом.

За натурними дослідженнями виготовлено робочу документацію, яку розглянула й затвердила вчена рада Держбуду УРСР 1974 р. За проектом передбачалась реставрація церкви сучасного вигляду з максимальним розкриттям первісних форм за допомогою зондажів та шурфів. Реставрація в натурі була виконана повністю Київськими реставраційними майстернями, під наглядом автора та хіміка-технолога.

За зібраними даними зробили спробу реконструкції пам’ятки в первісному вигляді. Вивчили матеріали раніших досліджень щодо пропорційності й будівництва стародавніх храмів. Фахівці „Укрпроектреставрації” за натурними дослідженнями дійшли висновку, що цей тип храму має співвідношення 2:3, характерне для храмів того періоду. Виявлено, що церква за побудовою аналогічна іншим пам’яткам того часу. Вихідною одиницею розміру був давньогрецький фут, який становив 0,308 м.

У побудові головним акцентом був підбаневий квадрат, де діаметр світлового кола становить 8 м, або 26 давньогрецьких футів. Методом побудови та обміру в натурі виявлено, наприклад, що бокові нефи дорівнюють половині підбаневого квадрата, висота вікон дорівнює ширині бокового нефа, ширина церкви в плані дорівнює його боковим сторонам, створюючи квадрат, в який вписується коло. Так можна відтворити всі зниклі частини споруди.

Георгіївська церква відреставрована 1970 р. Ця споруда за розміщенням на місцевості є домінантою на території монастиря, класичним типом п’ятикамерного п’ятиглавого храму з прибудовами між раменами хрещатого плану. Стрункі пропорції та висока майстерність пластики фасадів надають пам’ятці архітектурно-художньої неповторності.

Заклали церкву 1696 р. стародубський полковник Миклашевский та митрополит Варлаам Ясінський [Максимович М. Собрание сочинений. – К., 1877. – T. 2. – C. 25], назвали на честь Георгія Переможця.

У „Нарисах з історії архітектури УРСР” наводиться дата початку та завершення будівництва (1696 – 1701 рр.) і зазначено, що автором цієї споруди був архітектор Д.Аксамитов, що не підтверджено іншими джерелами. Церкву освячено 1701 р.

Згідно з архівними даними [ЦДІА України. – Ф.130. – Оп. 3. – Спр. 27 -Арк.8], у церкві з 1780 по 1784 р. зроблено ремонт, замінено дах, покрівлю глав, а також внутрішній та зовнішній тиньк. Церква мала багатоярусний різьблений іконостас. Остання згадка про нього стосується 1800 р. [там само. – Оп.2. – Спр.703. – Арк.2], коли його заново пофарбували, одночасно з цим розписали стіни. Наступні ремонти зроблено 1811 та 1842 рр. [там само. – Оп. 3. – Спр.27. – Арк.73]. 1871 р. відновлювали позолоту на завершеннях церкви та закінчили розписи в інтер’єрах, які виконав іконописець, священик І.Желтонозький [Там само. – Оп.1. – Спр. 1025 – Арк.45]. Мармурову підлогу зроблено 1873 р. [там само. – Арк. 76]. Згодом конструкції бань зістарилися, потрібен був капітальний ремонт церкви, тому 1891 р. за проектом архітектора В.Ніколаєва перероблено завершення церкви [там само. – Оп. 3. – Спр. 4. – Арк. 8]. В 1901-1906 рр. зроблено ремонти, поновлено позолоту, а всередині стіни пофарбували олійними фарбами [там само. – Арк.75, 166]. З того часу ніяких відомостей поки що нема. Довго, аж до 1969 р. церкву використовували як книгосховище. Того року трапилась пожежа, яка знищила всі дерев’яні конструкції, завершення та хрести. Всередині знищено тиньк з залишками живопису XIX ст. У 1970 – 1973 рр. церкву відновлено за частковою документацією та фотографіями, зробленими архітектором Р.Биковою незадовго до пожежі. У реставрації церкви брала участь М.Говденко. Зараз приміщення церкви використовує Інститут археології як склад археологічних знахідок. Раніше там були скульптурні майстерні.

На північ від Георгіївської церкви розташована будівля трапезної, яка цікава своєю об’ємно-просторовою композицією та оригінальним розташуванням на місцевості – з двору вона одноповерхова, а з півночі -двоповерхова. Це прямокутна в плані споруда з одною вівтарною апсидою, з однією банею. На першому поверсі розташувався трапезний зал разом з кухнею та Преображенською церквою біля залу. Головний вхід у будову – з південного фасаду. Фасади мають пілястри, які відповідають капітальним внутрішнім стінам. На фасадах під дахом розташований карниз з неперевершеним різьбленим орнаментом на фризі; цей орнамент – головний помітний декоративний елемент, вирізаний по вологому вапняно-алебастровому тиньку.

Орнамент надає фасадам виразність, виключну індивідуальність та народність. Цікавий пкож декор порталу, з обох боків його – висячі колонки на фоні ліпного орнаменту. Трапезну збудовано одночасно з Георгіївською церквою в 1696 – 1701 рр. [Эрнст Ф. Киев. – К., 1930. – С.711]

1760 р. в трапезній була пожежа [Похилевич Л. Монастыри и церкви. – К., 1865], під час якої врятували іконостас, її відбудували 1761 р. [ЦДІА України. – Ф.130. – Оп. 1. – Спр. 23. – Арк. 73, 74] 1784 р. змінюються підвалини, ін’єктуються тріщини в стінах [там само. – Спр.47. – Арк.99]. 1837 р. провадили роботи в інтер’єрах, оновили іконостас та живопис на стінах [там само. – Спр. 96. – Арк.13]. 1888 р. за проектом архітектора В.Ніколаєва до північного фасаду прибудовують двоповерховий об’єм [там само. – Оп. 3. – Спр. 2 – Арк 3, 5в]. 1952 р. фахівцями реставраційних майстерень під керівництвом архітектора ПЗахарченко проведено обміри трапезної. Саме в цей час і знайдено під шаром тиньку орнамент на фризі. Тоді через брак коштів не змогли виконати реставрацію об’єкта в повному обсязі.

У 1967 – 1970 рр. зроблено повнішу реставрацію будівлі – відновлено дах, реставровано мурування стін, відновлено столярку, виконано ремонт тиньку та пофарбовано фасади. В інтер’єрі розкрито отвори від зогнилих зв’язок (їх заповнили бетонним розчином), відтворено цегляне склепіння над приміщенням кухні, зроблено нову підлогу в усіх приміщеннях трапезної. Відтворено живопис. На північному фасаді реставровано втрачений декор вікон. Складанню робочих креслеників передували дослідження архітектора Р.Викової, конструктора Б.Левандовської, мистецтвознавця Л.Крощенка, архітектора А.Удовиченко та художника П.Єрко. Будівля трапезної довго використовувалась як склад. Зараз тут знаходяться знахідки Інституту археології.

На західному краю монастиря розміщена дзвіниця. Оскільки домінантою монастиря є Георгіївська церква, то дзвіниця задумана невисокою, триярусною. Збудована вона в 1727 – 1733 рр. коштом гетьмана Данила Апостола.

Дзвіниця була барочною цегляною прямокутною в плані триярусною спорудою, характерною для української архітектури початку XVIII ст. Нижній ярус мав проїзд, перекритий цегляним склепінням. По боках проїзду розташовані приміщення. На другому ярусі знаходилась невелика Данилівська надвратна церква, третій ярус був дзвонний, з відкритими на чотири боки арковими прорізами. Закінчувала баня зі шпилем. До 1766 р. дзвіниця вважалась, очевидно, аварійною, через що іконостас церкви було перенесено на другий ярус Михайлівської церкви [Максимович M. Собрание сочинений. – К, 1877 -Т2.-С.254], з неї зняли дзвони. Через 22 роки документи свідчать про аварійність будівлі, і лише 1811 р. дзвіницю реставрують, а 1829 р. за проектом архітектора А.Меленського добудовують четвертий ярус [ЦДІА України. – Ф. 130. – Оп. 1. – Арк 967, 1829, 1833]. Ремонт цієї пам’ятки зроблено 1870 р. [там само – Оп.1. – Спр.1025. – Арк.73.-1871] Під час ремонту 1891 р. зроблено позолоту бані та шпиля, зроблено зірки на великій і малій бані [там само. – Спр.27. – Арк.61]. До західного фасаду дзвіниці 1902 р. добудована двоповерхова прибудова, яка перекрила проїзд на територію монастиря. Добудова здійснена за проектом Є.Єрмакова [там само. – Оп. 3. – Спр. 27. – Арк. 89, 90, 101,102].

Після 1945 р. приміщення дзвіниці переобладнують під житло. У1949 – 1950 рр. зроблено ремонт фасадів та завершення. У 1965 – 1966 рр. з приміщень дзвіниці відселено мешканців, почато роботи з відновлення пам’ятки згідно з плановим завданням. У цей період проведено роботи згідно з проектною документацією, розробленою архітектором Т. Шамекою; реставрація тривала в 1971 – 1973 рр. під керівництвом Р.Бикової. За цей період реставровано завершення, установили нові зірки на банях, замінили конструкції завершення, реставровано сходи дзвіниці, влаштовано нові перекриття, замінено заповнення вікон та дверей, відреставровано декор стін фасадів тощо.

1990 р. згідно з замовленням Інституту археології фахівці Київських реставраційних майстерень відремонтували баню – замінили покриття та пофарбували. Фарба була неякісною, покриття швидко зіпсувалися. Ці роботи провадились без авторського нагляду. Зараз приміщення використовують для господарських потреб Інституту археології.

На південно-західній частині монастирського двору знаходиться братський корпус (келії). Це двоповерхова прямокутна в плані, витягнута по осі північ-південь споруда, збудована 1846 р. згідно з проектом архітектора П.Спарро [там само. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр.997. – Арк.5]. Первісна будівля корпусу являла собою прямокутну одноповерхову споруду з мезоніном в центрі, призначену для келій [там само. – Спр. 36. – Оп. 3. – Арк. 4].

1901 р. згідно з проектом єпархіального архітектора Є.Єрмакова, підрядчик Ф.Альошин капітально перебудував об’єкт: повністю змінив розпланування, надбудував другий поверх, упорядкував територію біля корпусу [там само. – Арк.36]. У такому вигляді будова збереглася донині.

Перекриття над приміщенням дерев’яні, стіни змуровано з жовтої цегли розміром 25:12,5:6 см, товщина стіни першого поверху 90 см, другого – 75 см. У плані будову розділено капітальними стінами на три частини, кожна з них мала самостійний вихід та сходи. Поділ на частини відповідає пілястрам на фасаді. Від первісної одноповерхової споруди зберігся карниз.

Під час досліджень 1966 р., до відселення мешканців, будову обміряли, зафіксували іпоганий технічний стан конструкцій підлоги, вікон та дверей. Виявили нові перегородки, замуровки. Від будівлі не відводилися зливові води, тому на першому поверсі на рівні підлоги в південній частині споруди постійно була вода. Згідно з обмірами зроблено проект реставрації будови з пристосуванням її для лабораторії насінництва Ботсаду. Будову реставровано в сучасному вигляді. Згідно з проектом пристосування зроблено три отвори, які з’єднали три секції в один об’єм. Перекриття зроблено по двотаврових металевих балках, перегородки та підлоги – дерев’яні. Зараз приміщення використовується Інститутом археології під наукові відділи та бібліотеку. Споруда потребує ремонту.

У північно-західній частині монастиря розміщено митрополичий корпус, або будинок ігумена, келії ігумена. Корпус збудовано згідно з проектом архітекторів М.Юрасова, Ф.Попова 1770 р. як монастирські келії, згодом – будинок ігумена, потім митрополита. Корпус збудовано на кам’яному льоху [там само. – Оп. 3. – Спр. 32. – Арк. 2]. Первісно будова мала вигляд прямокутної в плані одноповерхової споруди. 1780 р. добудовується дерев’яний другий поверх, який мав двосхилий дах, накритий лемехом, котрий замінено дранкою 1840 р. [там само. – Спр. 975. – Арк.14] 1896 р. за проектом єпархіального архітектора Є.Єрмакова [Тиманович Є.В. Пращ архітектора Юрасова у Києві // Питання історії архітектури та будівельної техшки України -К.. 1959. – С. 146] домуровують цегляний другий поверх замість розібраного дерев’яного.

При перебудові була збережена архітектура першого поверху, а другий збудували у формах XIX ст. з модерною трактовкою. Фасади будівлі оздоблено пілястрами, наличниками вікон. Будова має три входи: головний – на східному фасаді, два інших – на західному, до них ведуть два дерев’яні містки, що зв’язують схил гори з будівлею. Приміщення першого поверху перекриті хрестовими та циліндричними склепіннями. На другому поверсі перекриття плоске. Під час виконання досліджень та обмірів будівлі 1966 р. встановлено, що окремі частини мали незадовільний стан, зокрема дах, покрівля, частково пошкоджено мурування, зіпсувалися столярка, підлога, зволожено нижні частини стін, затоплено підвал. У дуже поганому стані були обидва дерев’яних містки. Пам’ятку довго використовували під житло, в ній з’явились цові перегородки, отвори тощо.

Після досліджень та обмірів у натурі виготовлено робочу документацію, згідно з якою передбачено реставрувати пам’ятку такою, якою вона збереглася донині з пристосуванням приміщень її для наукових відділів Ботсаду. Під час реставрації відремонтовано дах (нове покриття з оцинкованого металу), зроблено нові підлоги, вікна та двері, відремонтовано мурування стін. Проведено упорядкування території, виготовлено нові містки тощо. В цьому будинку розміщено адміністрацію Інституту археології НАН України.

Крім того, реставровано інші споруди на території монастиря, зокрема каплицю та криницю з альтанкою. Для відновлення всього комплексу монастиря необхідно було б відбудувати дві дерев’яні споруди XIX ст., які знаходилися в північній частині, вздовж дороги монастирського двору. Необхідно негайно запобігти руйнуванню залишків фрагментів старовинних підмурків східної зруйнованої надземної частини Михайлівської церкви, що перебувають нині за межами мурів монастиря.

На завершення зазначимо, що Видубицький монастир за розташуванням на околиці міста та архітектурною унікальністю є визначним ансамблем, який поєднав архітектуру різних століть, створюючи неповторну гармонію високохудожньої забудови.

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 177 – 185.