Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба

Богдан Хмельницький

?

2000 р. Пам’ятки архітектури та містобудування України

Видубицький монастир

Комплекс Видубицького монастиря, який складався протягом ХІ-ХІХ ст., розташований на околиці м. Києва на південь від Києво-Печерської лаври в мальовничому урочищі між двома високими пагорбами. До його складу входять Михайлівський та Георгіївський собори, трапезна з Преображенською церквою, дзвіниця, митрополичий та братський корпуси, маленька усипальня. Центром ансамблю є високий Георгіївський собор, споруджений у стилі бароко.

На думку дослідників, монастир у Видубичах засновано раніше 2-ї половини XI ст., коли князь Всеволод Ярославович утвердив його родовим монастирем, який мав служити опорним пунктом переяславського князя в Києві. Про це свідчить і саме місце розташування монастиря – біля головного перевозу через Дніпро, – яке давало можливість контролювати шляхи у вотчину Мономаховичів – Переяслав. Звідси і назва місцевості Видубичі – “видибати”, тобто випливати. За іншим легендарним трактуванням назви місцевості, саме тут виплив (“видибав”) на заклик язичників, які бігли берегом, дерев’яний істукан бога Перуна, скинутий у Дніпро за наказом князя Володимира після прийняття християнства.

На північному пагорбі понад монастирем князь Всеволод збудував свій позаміський палац – Красний двір. З родом Мономаховичів пов’язана й подальша доля Видубичів, які були їхньою родовою резиденцією аж до 1240-х років. У монастирі ув’язнювалися їхні супротивники, зокрема князь Ігор Ольгович (1146 р.). На зворотному шляху з Любецького з’їзду князів (1097 р.) у монастирі побував нещасний долею князь Василь Ростиславович -правнук Ярослава Мудрого. Згідно з історичними даними, тут жив син Володимира Мономаха – засновник Москви Юрій Долгорукий.

Політичне важливим було перенесення Володимиром Мономахом до Видубичів центру літописання. Ігумену монастиря Сильвестру князь доручив переписування та написання доповнень до “Повісті минулих літ” літописця Нестара. Про значущість монастиря свідчить також неодноразове призначення його ігуменів на єпископські кафедри.

Не минали Видубичів і ворожі напади. Так, 1096 р. половецький хан Боняк спалив Красний двір, а 1240 р. орди Батия пограбували монастир, але залишили незруйнованим Михайлівський собор (у ньому 1250 р. на шляху до Золотої Орди молився князь Данило Галицький). Це – останній запис літопису. Далі протягом 254 років про долю монастиря нічого не відомо, бо всі документи загинули. Перші звістки економічного характеру належать до початку XVI ст., коли монастир став дуже заможним і володів значною земельною власністю в Києві (землі звіринецькі, либідські, неводницькі) і поза ним (землі осокірські, багринівські, мозирські тощо).

Монастир підпорядковувався київському митрополиту, тому після проголошення церковної унії та прийняття її митрополитом Рогозою потрапив під владу уніатських митрополитів (1596-І637 рр.), що призвело до його повного занепаду. У 1637 р. Видубичі повернуто православній митрополії на чолі з митрополитом Петром Могилою, який сприяв розвиткові монастиря. В цей час відбудовано в дереві вівтарну частину Михайлівського собору, яка в 1580-х роках завалилася, підмита водами Дніпра.

Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. завдяки розширенню земельних володінь економічний стан монастиря значно поліпшився. На цей період припадає прийняття його під особливу опіку полковника стародубського козацького полку Михайла Миклашевського, який спорудив кілька церков на шляху від Стародуба до Києва (у Новгороді-Сіверському, Глухові), а також у самому Видубицькому монастирі (муровані трапезна з Преображенською церквою та Георгіївський собор).

Розбудові монастиря сприяло також відкриття в найближчій до нього місцевості на річці Либеді першокласних глин і побудова тут цегельних заводів, частина яких була власністю Видубичів. З підвладних монастиреві сіл надходило дерево, з якого в 171 1 р. спорудили криницю, в 1722 р. – “амбар палатнический”, у 1728 р. – келії.

По смерті М.Миклашевського монастирем почав опікуватися гетьман Данило Апостол, який у 1727-1733 рр. своїм коштом збудував дзвіницю з Данилівською церквою у 2-му ярусі.

15 квітня 1760 р. в монастирі сталася велика пожежа, яка знищила, зокрема, дерев’яну вівтарну прибудову до Михайлівського собору. Наступні роки були заповнені відбудовчими роботами, під час яких відновлено в цеглі східну частину Михайлівського собору, споруджено ігуменські келії (згодом митрополичий корпус), пекарню тощо.

Останньою значною спорудою на території монастиря став мурований корпус келій і монастирського готелю, споруджений у 1846 р. коштом генерала Павла Семенюти. Наступного 1847 р. архітектор М.Сомонов збудував муровану огорожу, яка захищала монастир з півночі (зруйнована в 30-ті роки XX ст., відбудована в 1978 р.), а також проклав дорогу до Неводничів, яка надійно з’єднала монастир з містом. Попередня, важка в користуванні й вузька дорога-вулиця до монастиря пролягала в глибокому яру східного Звіринецького крутосхилу. На початку 1900-х років уздовж неї по межі володінь нового Іонівського монастиря зведено монументальний мур, який майже сягав Видубицької дзвіниці. Напрочуд мальовнича, вимощена великими валунами дорога-вулиця була знищена в 1950-х роках під час будівництва Ботанічного саду.

На території монастиря збереглися поховання видатних діячів минулого: педагога К.Ушинського, героя вітчизняної війни 1812 р. генерала Л.Яшвіля, київських лікарів Є.Афанасьєва та В.Беца, інженера-гідролога М.Лялевського, київських меценатів і фундаторів Музею західного та східного мистецтва Б. і В.Ханенків, нащадків англійської королівської династії Стюартів – О’Рурків та ін.

Є.В.Тиманович

Джерело: Пам’ятки архітектури та містобудування України. – К.: Техніка, 2000 р., с. 12 – 13