Частина 1. Найдавніші свідчення / Część 1. Najstarsze świadectwa

«Тривожачись, що його грецький обряд буде похитаний і викривлений братами-проповідниками, а саме Мартіном з Сандомира, пріором київським, та іншими його браттями, мужами релігійними та взірцевими, вигнав згаданих братів з церкви св. Марії у Києві, призначеної для згаданого Ордену, при котрій вони мали конвент, і заборонив їм повертатися»

Опис дій київського князя Володимира Рюриковича польським хроністом Я. Длугошем

Тітмар, єпископ мерзебурзький у «Саксонській хроніці» 1018 р. писав про Київ як про «велике місто, яке є столицею держави, де нараховується близько 400 церков и тоговиськ». Центр Русі, як відомо, розміщувався на перехресті двох найважливіших торгівельних шляхів з Скандинавії до Візантії і зі Сходу до Західної Європи, все це сприяло появі тут купців, ремісників, культурних діячів з усіх описаних частин світу. Що ж стосується наших західних сусідів поляків, то обидві держави розвивалися майже синхронно, підтримуючи між собою постійні контакти.

Часом це були союзи та династичні браки, часом відверті війни за приналежність прикордонних, а відповідно спірних земель, таких як Червенські міста. Польські князі та королі втручалися у внутрішні справи Русі, коли на заклик своїх родичів з династії Рюриковичів не тільки ходили утверджувати їх на київському великокнязівському столі, але й принагідно розповсюджували свою владу на найбільш західні землі Русі. Саме так виглядали походи князів Болеслава Хороброго 1018 р. та Болеслава Сміливого 1069 та 1077 рр.

Після погрому Русі монголами руська державність занепадає. Згодом колишні руські землі починають збирати Московське царство, Королівство Польське, Велике Князівство Литовське та інші сусіди. У Київ приходить спочатку панування Великого Князівства Литовського, а потім Речі Посполитої, символом яких залишається Замкова гора або Киселівка. Отже з давньоруських часів у м. Києві збереглися деякі «польські» сліди, огляд яких і пропонуємо допитливому читачу, який хоче знати про своє місто більше.

Перші храми / Pierwsze świątynie

Першою мурованою християнською святинею Києва стала, як відомо, Десятинна церква зведена на Київському дитинці – місті Володимира у 988-996 рр. Ми спеціально пишемо що це була святиня, а не церква чи костьол. Справа у тому що до 1054 р. такого поділу просто не існувало. А отже цей храм має однакову цінність для обох напрямків християнства.

Зауважимо, що Польща прийняла християнство західного обряду у 966 р., а Русь – 988 р. за східним обрядом.

В десятинній церкві Володимир зберігав реліквію привезену з візантійського Херсонеса – мощі четвертого папи римського Климента.

Св. Клімент / Św. Klemens

Цей факт показує якими міцними були зв’язки східного та західного християнства в той час. Мало кому з поляків чи інших католиків-відвідувачів Києва відомо, що чесна глава св. Климента і досі зберігається у Києво-Печерській лаврі.

З Києвом та Руссю ХІ ст. пов’язана також історія першого і єдиного єпископа Колобжегу – Рейнберна. Єпископ був німцем за походженням і після евакуації з Колобжегу, мешканці якого повернулися до язичництва, з 1004 р. перебував при дворі Болеслава Хороброго. В 1013 р. на знак перемир’я з Руссю, Болеслав Хоробрий погодився на шлюб свої дочки з сином Володимира – князем Святополком, якого нащадки назовуть Окаянним. Рейнберн супровджував польську принцесу на заключення шлюбу, а потім прибув разом з нею до Турова. Проте, тут він розпочав проповідувати католицизм. Джерела повідомляють що Рейнберн готував змову з метою переходу на латинський обряд з приходом до влади свого спільника – Святополка. Змова була розкрита (зокрема Анастасом Корсунським), після чого великий князь Володимир кинув Святополка з дружиною і їх духовником до в’язниці. Тут, імовірно в Києві, Рейнберн і помер в 1013 р. Проте, також можливо, що Рейнберн помер вже в 1015 году, або після втечі Святополка до Польщі в 1016/1017 рр. вже після смерті Володимира.

Єдиний єпископ Колобжегу – Рейнберн, імовірно закінчив своє життя в київському порубі. Портрет в костелі в Колобжегу / Jedyny biskup kołobrzeski Reinbern prawdopodobnie zakończył życie na przedmieściu Kijowa. Portret w kościele w Kołobrzegu

Не пізніше другої половини XII ст. у Києві у зв’язку з активізацією торгових зв’язків міста з Віднем та Регенсбургом формується постійна колонія купців-католиків зі своїми храмами на торгівельних подвір’ях. Ці храми спочатку знаходилися під опікою бенедиктинців з шотландського абатства у Відні (припускають, що їх кляштор знаходився у торгівельній колонії поляків біля Лядської брами), а потім – домініканців. Зараз важко встановити з якого домініканського осередку походили брати, які заклали перший католицький монастир у Києві: з Польщі, чи з Братства Пілігримів (Societas Fratrum Peregrinantium), заснованого Яном XXII, монахи якого були переважно німцями. У 1174 р. католики у Києві були обкладені податком.

Про те що на той час костелів у Києві було декілька свідчить літописне повідомлення про погром міста військом князя Рюрика Ростиславича разом з половцями у 1203 р., коли “гості, іноземці різних народів, заперлися у церквах, і (нападники) подарували їм життя, а товар з ними розділили навпіл”. З цього повідомлення на думку київського дослідника А. Реутова випливає, що костели слугували одночасно укріпленнями та складами товарів.

Єдиним католицьким храмом Києва, чия історія документально засвідчена з передмонгольських часів, був храм Пресвятої Діви Марії. Він вже існував, коли у 1222/23 р. польський місіонер з Кракова Яцек Одровонж заснував при ньому домініканський конвент (монастир).

Польський місіонер Яцек Одровонж на картині Людвіга Караччі / Polski misjonarz Jacek Odrowąż na obrazie Ludwika Caracciego

Св. Яцек та брати Годин, Флоріан та Бенедикт створили монастир при костелі Пресвятої Діви Марії з дозволу київського князя Володимира Рюриковича, який був прихильний до проповідника. Адже той начебто вилікував його доньку. Цей київський монастир був другим на Руських землях, після галицького. Після 4 років служіння Яцек пішов з Києва, залишивши Година на чолі київської громади. Після нього останній пріор Мартин з Сандомира керував кляштором до 1233 р., коли київський князь Володимир Рюрикович наказав домініканцям залишити місто. Про це свідчить уривок польської хроніки Яна Длугоша (XV ст.) наведений в епіграфі. Цю звістку підтверджує датована 18 лютого наступного 1234 р. грамота римського папи Григорія ІХ, яку він надав Ульріху, старшині католицьких купців Києва, а також його “латинським співгромадянам” з їх родинами та майном. Цим актом папа віддає громаду київських католиків під опіку сандомирського духовенства. Таким чином, католицька громада Києва не припинила свого існування у 1233 р., проте мала духівників з Сандомира. Трохи згодом домініканці повернулися до міста. Після Батиєвого погрому доля домініканського храму невідома.

Залишки цього костелу давньоруського часу найчастіше асоційовані з фундаментами єдиної у Києві споруди кінця XII — початку XIII ст., де застосоване тесане каміння, яка була знайдена у 1955 р. поблизу . Православні згодом забрали цю ділянку і збудували тут Борисоглібську церкву (новий домініканський костел Св. Миколая після приєднання Києва до Польщі звели на суч. Притисько-Микільській вулиці). Пізніше дерев’яну Борисоглібську церкву було розібрано, а її престол перенесено до храму народження Іоанна Предтечі, який після цього також почали називати Борисоглібським (фото нижче).

За А. Реутовим, подана інформація збігається з повідомленням Розвидовського та висновками Миколи Петрова. До речі, за Розвидовським, домініканці в свою чергу теж розбирали ці руїни: “З колишнього костьолу Іакінфового брали каміння на побудову нового Миколаївського і зібрали багато перетопленого покрівельного свинцю”.

та з Кракова (в костелі Домініканців, на фото) / i z Krakowa (w kościele dominikanów, na zdjęciu)

Необхідно, зауважити, що на роль Яцкової мадонни претендує ще третя фігура з львівського костелу домініканців, яка наразі зберегіається в Музеї історії релігії у Львові (Див. ).

Як зазначає А. Реутов, за наявними джерелами важко визначити не тільки місця, а навіть кількість католицьких храмів домонгольського Києва. Йосиф Верещинський 1595 р., явно перебільшуючи, нараховує аж п’ять зруйнованих стародавніх костьолів, включаючи кафедральний (можливо, до їхнього числа потрапили храми православної фундації, переосвячені у XIII—XV ст. на католицькі). Починаючи з Мартіна Груневега (1584) ряд джерел згадує руїни католицького храму на Оболоні (але йдеться, звичайно, не про сучасну Оболонь, а про північну частину Подолу). Домініканець Петро Розвидовський у своїх нотатках (1634—64) вказує місце первісного кляштору на Подолі понад Дніпром.

Найбільш достовірну інформацію містить скарга 1600 р. біскупа Криштофа Казимирського на київських міщан за те, що вони “мури костьолу Вознесіння Марії з тесаного каміння розібрали на свою потребу”, а пляц (земельну ділянку) його привласнили і забудували; також розібрали поміж собою речі зі спустошених костьолів кафедрального та “фарного” св. Катерини. Кафедральний костел, на той час дерев’яний, містився, як і пізніше, під Щекавицею.

Катерининський же костел був другим достовірно відомим католицьким храмом домонгольського часу, який знаходився у Верхньому місті (). Вперше про руїни цього храму згадує Еріх Лясота у 1594 р.:

“неподалік церкви св.Софії була церква св. Катерини, нині вона зовсім зруйнована, залишився тільки шматок стіни”.

Католицький єпископ Кшиштоф Казимирський у 1600 та 1602 рр. скаржився, що київські міщани розбирають мури “костьолу фарного титулу св. Катерини” (фарний костьол — головний храм міста). Імовірно, цей храм вже існував у 1203 р., коли, за літописом, іноземні купці вимушені були сховатися у своїх церквах від вояків Рюрика Ростиславича. Як зазначає Г. Ю. Івакін він загинув десь в XV ст.

За документами кінця XVII ст., залишки Катерининської церкви були розташовані десь поблизу від Трьохсвятительської церкви. 1688 р. митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський просив дозволу розібрати їх на цеглу для ремонту св.Софії. Його наступник Варлаам Ясинський у 1690 та 1691 рр. навпаки пропонував відбудувати обидва храми. Ясинський вказує, що церква великомучениці Катерини зруйнована набагато більше ніж Трьохсвятительська: “тільки деякі стовпи та частина стін на основі стоять”. Руїни храму зображені на плані Ушакова 1695 р. на південний захід від воєводського подвір’я.

Але судячи з Розписних списків, у цьому ж році вони завалилися, а у 1700 р. про них вже не згадано. Очевидно, в період між 1695-1700 рр. залишки Катерининської церкви все ж таки розібрали на цеглу.

Більшість дослідників ототожнюють з католицькою церквою св. Катерини фундаменти ротонди, досліджені по вул. Володимирській, 3. Архітектурний тип круглої в плані споруди з єдиним центральним стовпом, на який спиралося перекриття, знаходить прямі аналогії саме серед католицьких храмів Центральної та Північної Європи.

Ротонда мала внутрішній діаметр 17 м, зовнішній — близько 20 м. Центральний стовп мав 3,2 м у діаметрі. За особливостями будівельної техніки споруда датується кінцем XII — початком XIII ст.

Втім, згідно свідчень Варлаама Ясинського, дана споруда мала не один, а кілька стовпів. А. Реутов вважає, що якщо це не помилка, можливо у XVII ст. з Катерининською церквою ототожнювали руїни так званого “храму Федорівського Вотчого монастиря”, розташовані у дворі . Під час розкопок тут знайдено московську копійку, за якою розбирання цих руїн датується саме межею XVII—XVIII ст. Не виключено, що після остаточного зруйнування ротонди її назву перенесли на сусідні руїни, власна назва яких була вже на той час забута.

З останньою спорудою на думку А. Реутова можна пов’язати повідомлення Ф. Ернста про фундаменти, знайдені “в 30 саж. від Трьохсвятительської церкви на протилежному боці (Десятинної) вулиці”, а також кладовище другої половини XII — XIV ст. і велику кількість будівельних матеріалів, знайдені під час розкопок 1988-89 рр. по .

Лядська брама та польські походи на Київ

Одна з трьох брам міста Ярослава називалася Лядською та знаходилися на місці сучасного Майдану Незалежності. Вперше ця брама згадана в Іпатіївському літописі під 1151 р.:

«Коли ж вони прибули, [то], не входячи в город, Вячеслав [та] Ізяслав стали оба табором перед Золотими воротами коло яру, а Ізяслав Давидович став межи Золотими воротами і межи Жидівськими, навпроти Бориславового двора, а Ростислав із сином своїм І Романом став перед Жидівськими воротами і многе-множество з ними, а городенський Борис — коло Лядських воріт. Кияни ж усіма своїми силами, і на конях, і піші, стали тоді якраз промежи князів: сюди вони стали, од Вячеслава [і] од Ізяслава праворуч, аж до Ізяслава [Давидовича] і до. Ростислава, а од Ростислава і аж до Олегової могили; а ліворуч Вячеслава і Ізяслава — аж до Лядських воріт. І так стали вони довкола всього города, многе-множество».

«А ковуї, і торки, і печеніги туди стали — од Золотих воріт по тих садах до Лядських воріт, а звідти — аж до [урочища] Клова, і до [села] Берестового, і до Угорських воріт, і до Дніпра». (

Літопис свідчить, що ця брама була дерев’яною і слугувала головним в’їздом до міста з південного-сходу.

Починаючи у ХІХ ст. дослідники історії Києва пов’язували походження назви Лядської Брами з “ляхами” – поляками, які ніби то жили біля них в часи Київської Русі. Інше пояснення висунув П. О. Юрченко у 1878 р. На його думку, назва пов’язана з такими словами, як “ляда”, “лядина”, що означали розчищені від кущів та дерев площі. Дерев’яна кришка льоху до сьогодення в українській мові має назву “ляда”. На його думку назва Лядських воріт пов’язана з розчищенням лісовини у Хрещатицькій долині та побудовою до цієї низини міцної дерев’яної брами, що мала надійно захищати з цього боку вхід до міста. До цієї ж версії схиляються автори “Етимологічного словника літописних географічних назв Південної Русі”.

Втім, ця версія все ж таки виглядає мало правдоподібною. Її поява скоріше викликана політичними мотивами. Тобто намаганням позбутися «польської» пам’яті у топоніміці Києва. В той же час у давньоруських джерелах Польща – це таки «Лядська земля» (а не Ляська чи Ляшська).

Дивною версію Юрченка вважає і києвознавець Д. Вортман. Він вказує на аналоги для «Польських воріт» – це і Жидівські ворота у Києві чи Німецькі в Галичі. А для «лядинного» варіанту аналогій немає.

Зрозуміло, що польські історики стійко тримаються першої версії. Вони йдуть навіть далі, припускаючи, що ця брама була розташована в середньовічному кварталі польської купецької колонії на Лядській Слободі (Волі Польській, Латинській), що розміщувалася на території сучасного Майдану Незалежності (за іншими даними посередині між Лядськими та Золотими воротами). Проте, з’ясувати на основі яких фактів робляться такі припущення нам не вдалося.

Лядським воротам і території сучасного Майдану Незалежності судилося стати місцем трагічних подій пов’язаних зі штурмом Києва військами Хана Батия у 1240 р. Адже найбільш доступним для штурму виявився якраз відрізок укріплень з Лядськими воротами. Замерзання Дніпра дозволило монголам перевезти на правий берег тяжкі машини для кидання каміння і по закритій кригою Либіді та Хрещатицькому струмку доставити їх до самих Лядських воріт. Розташоване напроти воріт Козине болото теж промерзло і представляло ідеальну поверхню для встановлення машин для кидання каміння – пороків. Сюди замерзлим Дніпром була доставлена і необхідна кількість каміння для цих машин, вірогідно, з під Трахтемирова та Канева. За повідомленням “Хроніки” Матфея Паризького, який переказав розповіді біженців з Русі, монголи поставили 32 машини, що кидали важке каміння, яке могли підняти 4 людини.

Як переказують літописці:

"і поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, – бо тут підступили були дебрі, – і пороки без перестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, а стріли затьмарили світ переможеним…” [Літопис Руський 1989, с. 396]. Це були найбільш жорстокі і кровопролитні бої і для киян, і для монголів, бо коли вони вже стіни і Лядські ворота взяли, то змушені були зробити відпочинок: “…вийшли татари на стіни і сиділи там того дня і ночі…”

Лядським воротам не судилося загубитися в історії. Зокрема, вони згадуються у документах ХVІ ст. У ХVІІ ст. ефективність оборонних споруд стародавнього Києва та доцільність їх розташування за топографічними особливостями було використано, коли після приєднання міста до Московської держави почали будувати нову фортецю. Російські військові інженери використали оборонні вали часів Русі, які були відновлені та досипані. Саме на місці Лядських воріт були збудовані так звані Печерські ворота фортеці. Вони, як і Лядські, були дерев’яними, що добре видно на одному з найстаріших планів Києва 1695 р.

У 50-х роках ХVІІІ ст. вони були замінені новими, побудованими з цегли. Власне фундаменти цих виконаних у стилі бароко воріт і були відкриті археологами на Майдані Незалежності та збережені у спеціально відкритому тут музеї. Втім, цей музей швидко зачинили. Під час же останньої реконструкції Майдану Незалежності на давніх фундаментах звели реконструкцію цієї брами з аж занадто помпезною постаттю архангела Михаїла.

На жаль, при цьому підземний музей не відновили, а передали простір з давніми фундаментами під кальян-клуб…

А тепер розкажемо про одну польську легенду, яка пов’язана з Києвом та Золотими воротами.

На Вавелі у скарбниці зберігається коронаційний меч польських монархів – так званий Щербець. Цей меч разом з яблуком та короною отримав Болеслав Хоробрий від імператора Оттона III в 1000 р.

За переказом з «Великопольської хроніки» меч був пощерблений коли Болеслав І Хоробрий вдарив їм о Золоті Ворота в’їжджаючи Києва у 1018 р. Саме цю подію зобразив на своєму відомому полотні Ян Матейко. Але чи була ця подія насправді?

Літопис так описує ці події:

«Це починалося так: «Рушив Болеслав, [князь лядський], зі Святополком на Ярослава, з ляхами. Ярослав же зібрав множество русі, варягів, словен, рушив супроти Болеслава і Святополка, і прийшов до [города] Волині, і стали [війська] обаполи ріки Бугу. А був у Ярослава кормилець і воєвода Блуд. І став Блуд глузувати з Болеслава, говорячи: «Ось як ми пропорем тобі тріскою/ черево твоє товстеє!» Був бо великий і важкий Болеслав, так що навіть на коні не міг він сидіти, але був тямущий. І сказав Болеслав до дружини своєї: «Якщо вам од сього глузування не прикро,— я один погибну!» І, сівши на коня, вбрів він у ріку, а вслід за ним — вої його. Ярослав же не встиг приготуватися до бою, і переміг Болеслав Ярослава». (Йдеться про битву у червенського міста Волинь (суч. територія Польщі), що вирішила успіх походу Болеслава та приєднання червенських міст до Польщі – автор).

Болеслав І Хоробрий – польський князь, а пізніше король / Bolesław Chrobry był polskim księciem, a później królem

«Болеслав тим часом перебував у Києві, сидячи [тут], а нерозумний Святополк наказав: «Скільки ото ляхів по городах — бийте їх!». І побили ляхів, а Болеслав утік із Києва, узявши майно, і бояр Ярославових, і дві сестри його, [Передславу та (Премиславу)]. І Анастаса, [попа] десятинного, він приставив до майна, бо той увійшов був йому в довір’я обманом, і безліч людей він повів із собою, і городи червенські зайняв собі. І вернувся він у землю свою"

Але в цьому описі не зустрічаємо згадки про Золоті Ворота і не даремно, адже Золоті ворота Києва були побудовані у 1037 р. після походу Болеслава Хороброго. Ось як описує цю подію літопис:

«У рік 6545 [1037]. Заложив Ярослав город — великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення святої богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив [церкву] Благовіщення на воротах, [щоб] давати завше радість городу сьому святим благовіщенням господнім і молитвою святої богородиці та архангела Гаврила» (

Поляки пробувши в Києві від 14 серпня до 1 грудня 1018 р., відійшли у свої землі, вдовольнившись Червенськими містами. Втім, невдовзі вони були повернені Русі Ярославом Мудрим.

Менш відомою є другий польський похід на Київ польського короля Болеслава Сміливого. Після смерті князя Ярослава київським князем став його старший син Ізяслав. Втім, кияни вчинили проти нього бунт, вигнали та поставили замість нього ув’язненого в Києві полоцького князя Всеслава (якого білоруси називають Усяславам Чарадзеем) Внаслідок цього Ізяслав вимушений був шукати допомоги у свого племінника польського короля (на початку 40-х рр. ХІ ст. Ізяслав був одружений з Гертрудою – донькою Мешка ІІ).

Болеслав ІІ Сміливий, допомагаючи своєму дяді – київському князю Ізяславу, мав і свій інтерес – нове захоплення Червенських городів / Bolesław II Śmiały, pomagając swemu wujowi – księciu kijowskiemu Izjasławowi, miał w tym swój własny interes – ponowne zdobycie Grodów Czerwieńskich

Болеслав організував перший похід у 1069 р. внаслідок якого Ізяслав повернув собі Київський князівський стіл.

Літопис так описує ці події:

«Рушив Ізяслав з Болеславом, [князем лядським], на Всеслава, а Всеслав пішов насупроти. І прийшов Всеслав до Білгорода, а коли настала ніч, він, утаївшись од киян, утік із Білгорода до Полоцька. Назавтра ж, побачивши, що князь утік, вернулися людидоКиєва. І вчинили вони віче,іпослали [послів] до Святослава і Всеволода, говорячи: «Зло ми ото вчинили єсмо, князя свойого прогнавши, а тепер веде він на нас землю лядську. Підіть-но удвох у город отця свойого. Бо якщо ви не схочете, то доведеться нам, запаливши город свій, рушити в Грецьку землю».

І сказав їм Святослав:

«Ми пошлемо до брата свойого, що коли він піде на вас із ляхами погубити вас, то ми удвох [підемо] проти нього раттю. Не дамо ми погубити город отця свойого. Якщо ж він хоче [прийти] з миром, то [хай] прийде з невеликою дружиною». І заспокоїли вони оба киян.

Тим часом Святослав і Всеволод послали до Ізяслава [послів], говорячи:

«Всеслав од тебе втік. Тож не води ляхів до Києва, противника тобі нема. Якщо ж ти хочеш із гнівом іти і погубити город — то знай, що нам жаль отчого стола».

Коли почув це Ізяслав, він оставив ляхів і пішов з Болеславом, небагато ляхів узявши, а перед собою послав до Києва сина свого Мстислава. І, прийшовши, Мстислав порубав киян, що висікли були [з поруба] Всеслава, числом сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши дізнання.

Коли ж Ізяслав ішов до города, то вийшли люди назустріч з поклоном. І прийняли князя свого кияни, і сів Ізяслав на столі своїм місяця травня у другий день.

І коли розпустив він ляхів на покорм, то побивали [руси] ляхів потайки, і вернувся Болеслав у землю свою. Ізяслав же вигнав торг на Гору, і прогнав Всеслава з Полоцька, і посадив сина свого Мстислава в Полоцьку, який незабаром тут помер. І посадив [Ізяслав] замість нього брата його Святополка, а Всеслав же втік».

Великий київський князь Ізяслав Ярославич / Wielki książę kijowski Izjasław Jarosławowicz

У 1073 р. як пише літописець:

«Підняв диявол розлад серед братів сих – Ярославичів. І коли настала звада межи ними, [то] були Святослав із Всеволодом заодно проти Ізяслава». Вигнаний з Києва Ізяслав знову звернувся за допомогою до Болеслава: «Ізяслав же пішов у Ляхи із майном многим і з жоною [Олісавою] , надіючись на багатство велике [і] говорячи: «Сим знайду я воїв». Та все забрали в нього ляхи [і] показали йому дорогу од себе».

Таким чином, Болеслав фактично пограбував свого дядька. Втім, той подався аж до римського папи, під натиском якого Болеслав у 1076 р. ще раз вирушає на Київ та у 1077 р. здобуває його для Ізяслава.

Літопис пише про це:

«Рушив Ізяслав з ляхами [до Києва], а Всеволод (молодший Ярославич, Святослав – середній син на той час помер – авт.) пішов насупротив йому. І коли Всеволод був [у поході], в Чернігові сів Борис [Вячеславич] місяця травня [у] четвертий день. І було княжіння його вісім днів, і втік він у Тмуторокань до Романа [Святославича].

Всеволод же вийшов супроти брата Ізяслава на Волинь і вчинив мир. І, прийшовши, Ізяслав сів у Києві місяця липня [у] п’ятнадцятий день» ().

Цікаво, що згідно хроніці Віцентія Кадлубка під час довгого походу, дружини польських лицарів почали зраджувати їм з розпорядниками маєтків. Тож, лицарі вирішили повернутися до краю без згоди короля. Розгніваний король по поверненню до Кракова постановив скарати невірних дружин та зрадників. Проти цього виступив єпископ Станіслав. До того він підтримував близькі зв’язки з представниками опозиції. За це король постановив покарати його карою відрізання частин тіла. Так відбулася мученицька смерть Станіслава. Проти короля піднявся бунт і він закінчив життя на вигнанні.

Рака св. Станіслава в Вавельскому кафедральному соборі / Grób św. Stanisława w Katedrze Wawelskiej

Залишається лише зазначити, що у випадку польських походів на Київ Болеслава Хороброго та Болеслава Сміливого, місто фактично не боронилося, а за давнім звичаєм відкривало ворота тому князю, який отримав військову та політичну перевагу. В той же час в жодному разі не йшлося про польське захоплення Русі, бо польські владики добре розуміли неможливість поширення сюди своєї влади. Вони лише виконували свої родинно-союзницькі зобов’язання та переслідували локальні цілі пов’язані з приналежністю прикордонних територій.

Замкова гора або Киселівка / Wzgórze Zamkowe zwane też Kisielówką

Наступним пунктом нашої мандрівки, що зберігає пам’ять про литовсько-польське панування у Києві є Замкова Гора, яка по іншому називалася Киселівка.

Як вказує О. Попельницька, геологічному відношенні Замкова гора зі стрімкими схилами, порізаним балками, є ізольованим природним останцем правого берега Дніпра. Від інших пагорбів (Старокиївського, Дитинки та Щекавиці) Замкову гору відокремлюють глибокі Гончарний та Кожум’яцький яри, по дну яких у давнину протікали Глибочицький та Киянівський ручаї. Висота Замкової гори над рівнем Подолу зараз становить 75 м, площа її плато сягає 8 тис. м2. Проте не виключено, що у давнину поверхня гори була більшою, а з часом зменшилася внаслідок ерозії її схилів.

Ось як описує місцевий рельєф гданський купець М. Груневег в 1584 р.:

“Від замку до Дніпра простяглася далі гора, дещо вища, так що замок лежить неначе на окремій горі, яка виросла з другої гори. Якщо хочеш зрозуміти розташування цих гір, то знай: місто тягнеться вздовж високої крутої гори, а від неї відокремлена гора, на якій замок, так що між замком і великою горою пролягла долина. На вищій горі є широка рівнина, частина якої від сторони міста відокремлена валами і ровами (всередині них приблизно стільки простору, як займають зерносховища в Гданську). Мешканці називають це оточене ровом місце «містом» (die Statt), але, очевидно, це старий замок, навколо якого будувалося місто в усі сторони, – на горі, а також, як тепер, внизу…”

Дослідниця констатує, що нечисленні подільські міщани у XIV–XV ст. вже не мали змоги підтримувати у належному стані значні за розмірами укріплення Верхнього Києва. Тому київські князі з литовської династії Ольгердовичів вдовольнилися більш компактною фортецею на Замковій горі.

Як зазначає Г. Ю. Івакін, новий міцний дерев'яно-земляний замок було збудовано на сучасній Замковій горі за князювання Володимира Ольгердовича (1362-1394 рр.). У цей час у замку міг знаходитися «монетний двір», де карбувались власні монети київських князів, виявлені на Замковій горі у грошових скарбах XIV–XV ст. Проте, князівська резиденція, на думку більшості дослідників, перебувала на Старокиївській горі – адже Замкова гора непридатна для «комфортного» мешкання через дефіцит води та складне сполучення з Подолом і Старим Києвом.

Але відносній незалежності київського князівства приходив кінець. Після примирення з королем Ягайлом, Вітовт сконцентрувався на ліквідації удільних, напівсамостійних князівств у руських землях. План ліквідації цих князівств було прийнято на нараді в Белзі у грудні 1392 р. Необхідність таких дій була викликана відмовою присягати та виплачувати данину Вітовту з боку Володимира Київського, Дмитра-Корибута Сіверського, Федора Коріатовича Подільського, Юрія Святославича Смоленського та, вірогідно, інших князів. У травні 1393 р. Вітовт посунув війська проти Києва та Поділля: «А князю Володимиру Олгирдовичю, тогда бивши в Києве, и не всхоте покоры учинити и челом ударити великому князю Витовчу. Тои же весны князь велики Витовт поиде взя град Житомир и Вручи и приеха к нему князь Володимер».- повідомляє Супрасльский літопис.

З виписок Ф. Пекосинського з реєстрів витрат королівського двору в Кракові відомо, що у похід на Київ готувалися і польські гармаші. Так, 30 жовтня 1939 р. зроблено такий запис: «Так же Сброшку, гармашу короля. На час походу до Києва, за наказом короля, за ядра 1 марка». Наприкінці 1394 р. колишній київський князь Володимир Ольгердович відправився у заслання, отримавши невеликий наділ на Поліссі з містами Копил та Слуцьк.

Зважаючи на ріст автономічних настроїв серед руської шляхти з центром у Києві, польський король Казимир IV Ягеллончик скористався з передчасної смерті київського князя Семена Олельковича та у 1471 р. ліквідував Київське князівство, перетворивши його на воєводство. Тож київський замок став резиденцією Київського воєводи. На початку XVI ст. відбудована фортеця на Замковій горі, за словами польського хроніста М. Мєховського, була з дубового дерева. У цей час шляхетська рада Київського воєводства, відзначаючи значну роль, яку київська фортеця грала у захисті південних державних кордонів, шанобливо називала замок у Києві «воротами усього панства Великого князя». З XVII ст. збереглися його детальні описи на яких ми зупинятися не будемо (Див. ). Зауважимо лише, що замок був дерев’яним.

Тут також знаходився невеликий костьолик. Як зазначає А. Реутов, він вперше згадується у люстрації (описі) 1552 р., але існував і раніше. Можна висловити припущення, що його заснував у 1470-і роки перший київський воєвода — католик Мартин Гаштольд, брат якого був київським єпископом. Костел, згаданий у люстрації, очевидно з’явився під час відбудови замку, спаленого 1482 р. Менглі-Гіреєм, київським городничим Іваном Служкою. Впродовж XVI ст. католиків у місті було дуже мало, через що замковий костьол прийшов до занепаду. Йосиф Верещинський у 1595 р. згадує тільки “капличку в замку, у якій замкові урядники, через зневагу до неї, зачиняли своїх коней”. Очевидно, ця капличка згоріла під час пожежі замку 1605 р. Інвентар (опис) 1619 р. про неї не згадує. Тільки під час воєводства ревного католика Януша Тишкевича (1627—33) знову споруджується замковий костьол. Православні закидали Тишкевичу, що він зробив це на місці православної церкви. Востаннє костьол у замку згадується у 1640-і роки.

Вї'зд на замок здійснюавався через перекидний міст з боку гори Клінець. М.І. Петров цілком правильно визначив, що Клинець – це невеличкий пагорб, який відокремлений сідловиною від Замкової гори, існує і сьогодні. Згадуваний в люстрації міст, що з’єднував Замкову гору з пагорбом носив назву Кривого.

Дослідник Е. Руликовський вважав, що служба першого з відомих ротмістрів (сотників) замкової «сотні» або роти (чисельністю 200 осіб) Семена Кмити почалася 1520 р. останній з них, Каспер Служинський був призначений на посаду у 1580 р. У кінці XVI ст. козаків у замку замінили найманці-драби або жовніри. Сорок один двір останніх «Опис Київського замку» 1552 р. зазначав на Подолі.

Київський замок та укріплення Подолу руйнували козаки під час повстання К. Косинського (1590-ті рр.) та пожежа 1605 р. Відбудований в 1607 р. замок вже не був таким потужним, як у ХVI ст. Відповідно до замкового «Інвентарю» 1619 р. його оточував острог з дубових паль (а не стіни як раніше) лише з однією брамою. Причиною такого стану замкових укріплень була слабкість влади воєводської та магістратської адміністрацій, нестача державних та муніципальних коштів для відбудови і нечисленність міщанства, яке могло б утримувати і поновлювати зруйновані укріплення.

Станом на доленосний 1648 р. київським воєводою був Адам Кисіль. Пам’ятаєте у фільмі "Вогнем і мечем" козаки кидають йому в очі «Брешеш Кисілю вам погибель, не нам!». Власне від прізвища цього воєводи, який хоч і був православним, але вважався козаками зрадником свого народу і пішла друга назва цієї гори – Киселівка.

Дерев'яний замок був здобутий козаками гетьмана Богдана Хмельницького. Починаючи з середини XVII ст. він приходить в негідність. Пізніше на Замковій горі розміщувався цвинтар Флорівського монастиря, від якого залишився хіба тільки фрагмент цегляної стіни та фрагменти нагробків. Наразі, зусиллями київського еколого-культурного центру Замкова гора оголошена пам'яткою природи місцевого значення.

Використано власні фото автора, фото з мережі та наступних видань, а також електронних продуктів:

Браславець О. Київ католицький. Київ православний. Путівник. К.: Кайрос -2001 -204 с.

Закревский Н. Описание Киева. — М., 1868. — С.445—450.

Каргер М.К. Древний Киев.— Т.II. — М.—Л., 1961. — С. 485—486.

Київ X-XIII ст. Карта-реконструкція, 1971.

Новгородская летопись старшего и младшего изводов.— М.—Л., 1950.— С.45;

Стороженко А.В.) Киев триста лет назад. (Тогдашний проект благоустройства Киева и его автор бискуп Юзеф Верещинский) // Киевская старина.— Т.ХLIV.— 1894, февраль.— С.204—230; март, С.403—425;

Храми Києва, Енциклопедія. друге видання. 3 Media ltd., 2002.

Щавелева Н.И. Киевская миссия польских доминиканцев // Древнейшие государства на территории СССР, 1982.— М., 1983.— С.139—151.

Науковий співробітник НІАМ «Київська фортеця», Парнікоза І. Ю.

Вперше опубліковано:

«Матеріали дозволено використовувати на умовах GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах»