Частина 2. В часи Литви та Речі Посполитої / Część 2. W czasach Litwy i Rzeczpospolitej

Пам’яті В.Гавела присвячую….

“Напоследок Данило Романович, видя, что от союза с римским папою и принятия его догматов никакой выгоды не предвидится, а европейской помощи и того меньше, отложился от него [1257] чрез укорительную писанную к Римскому двору грамоту и выгнал из Киевского и Галицкого княжений всех католицких бискупов, чем подал причину непримиримой ссоры, с римским папою, который, кроме всяких анафем, старался даже возбудить против него крестный поход, но от сих угроз и предприятий римского двора никаких худых следствий не произошло, а князь сей оставался по-прежнему владетелем Киевского княжения.”

М. Берлінський, Історія Києва, 1798-99 рр.

«А в Кіеві…утиск немалій церквам божіім старожитнім чинили іезуіти, домінікане, бернардини та іншие»

Літопис Самовидця

Утвердження влади Речі Посполитої на землях Південної Русі відбувалося шляхом поступового просування католицької церкви у раніш не освоєне нею, переважно православне середовище. Просування це відбувалося з різним успіхом у різних верствах русинів. Широкі маси русинів не сприймали «латинян» і залишалися православними, в той час як верхівка суспільства Русі не заявила претензій на свою частку в спільній Речі Посполитій і швидко покатоличилася та полонізувалася. Так втрачався зв’язок еліти зі своїм народом, який згодом не тільки дозволив деяким занадто «радикальним» діячам сумніватися в самому існуванні русько-українського народу, але і призвів до того, що від імені свого народу почала все міцніше промовляти зовсім інша соціальна верства – козацтво. В релігійній сфері просування католицизму на схід зустрілося з великими проблемами. Зокрема в Києві дуже сильними були традиції православ’я. Київським православним монастирям належали величезні землі. Право на ці володіння підтверджували своїми грамотами навіть польські королі. Проте сполонізована верхівка міста намагалася утвердити своє становище, запрошуючи до міста та субсидуючи різні католицькі ордени. Духовні особи цих орденів, були переважно поляками. Крім того, поруч з окатоличеними русинами поляки з'являються серед воєвод, представників великокнязівської та королівської адмінстрації, міських верхів та солдат. В другій частині «Польських слідів Києва» ми розкажемо як київський Поділ поступово почав переходити у руки католиків, як польські королі стали хресними батьками Труханового острова і як полонізовані білоруси вперше і востаннє підкорили Київ…

Зміцнення польської громади Києва / Wzmacnianie Polonii w Kijowie

Як ми відмічали в попередній частині, католицькі костели на території Подолу були відомі ще за давньоруського часу. Домініканці повернулися до міста за різними даними від кількох років після монгольського нашестя аж по наступне XIV ст. Відбудований домініканський костел розташовувався вже не на вулиці Борисоглібській (куди згодом, імовірно, прийдуть єзуїти), а по вул. Притисько-Микильській (одна з найдавніших вулиць Подолу траса якої зберігається незмінною і в наш час). Наявні відомості, що разом з домініканцями прибули і францисканці.

Загалом, про католиків у ранньому пост-давньоруському Києві відомо не багато. 18 січня 1331 р. завдяки постійним старанням київських католиків та толерантній політиці міської влади Київ став столицею католицького єпископства. Функції першого київського католицького єпископа виконував домініканець Генрик (німець), який імовірно ніколи не дістався до Києва. Наступними єпископами були вже переважно поляки. У 1371-1378 рр. цю посаду займав Якуб, а за ним домініканець Микола, а пізніше в 1381-1395 рр. – Пилип.

Ось як описує ранні сторінки історії католицького Києва М. Берлінський:

«1321 р. Привлекаемы благосклонностью литовского князя великое множество поляков поселялось в Литве и приняло его службу, тогда же и в Киев немалое их количество перешло. Для сих иноверцев определен был первый католицкий епископ в Киеве Генрих прозванием Рутка из монахов Доминиканского ордина, который из Авиньона (мається на увазі так званий Авіньйонський полон пап), где тогда пребывал папский престол прибыл в Киев, но в свещенноначальниках православного исповедания нашел здесь себе великое сопротивоборство, почему и принужден был скоро удалиться [еще упоминает сочинитель польской короны, езуит Несецкий в 1232 году о некотором бискупе киевском Герарде, который тогда же ревнителями благочестия был из Киева прогнан]. Хотя в последующее время епископы католицкие и имели свое жительство в Киеве [сие последовало со времен уже князя Свидригайла с половины ХV-го века, когда нынешний архиерейский Кудрявский дворец составлял Бискупский замок], но никогда не могли основать кафедральной церкви и отправляли свое богослужение в единственном костеле Доминиканском, о котором вышеупомянуто; больше до начала семнадцатого века никакой и приходской церкви [находился, кажется, еще католицкий костел св.Иякова на Подоле против местного валу и башты малой, как в Киевоподольской городовой архиве под 1637 годом апреля 30 дня по делу упоминается. Открываемые иногда на Подоле при Доброниколаевской церкви в земле старинные гробы, лежащие по обычаю католицкому к востоку головою, доказывают на ее месте существование римского костела. Впрочем, существование Доброниколаевской церкви еще в 1577 году упоминается. В том же архиве под 1644 годом № 572 упоминается об основании какой-то Николаевской доминиканами церкви. Из метрики вл. княжества Литовского от 1652 года 6 дня февраля по рапорту тогдашнему замкового городничего явствует, что в старом Киеве были и кляшторы и ктиторы католицкие] католического закона в Киеве не бывало, даже в Волынии, Галиции, Подолии и других землях русских не более как семь церквей католических щиталось [звичайно, костьолів на Україні було набагато більше (лише в Кам’янці-Подільському їх було не менш як чотири; у Львові – напевно більше). У Києві крім Домініканського існував ще Кафедральний костьол св.Марії, розібраний на цеглу в 1649 р.], кроме что в Житомире киевскими бискупами учреждена с XVI-го века кафедральная католическая церковь во имя Софии [Известие о бискупах и костелах взято из польской книги под заглавием «Corona Polska przy zlotoy volnoci», содержащей истории польских гербов, сочиненной езуитом Каспром Несецким и в 1728 году во Львове напечатанной], по примеру Киево-софийской митрополии».

Не дивуймося тут і далі його тенденційності, адже він часто пише в дусі російського єдинства, натомість звертаймо увагу на факти.

Насправді багато поляків з’явилося у місті після 1385 р., коли Польща та Литва уклали Кревську унію. В результаті конфлікту київського князя Володимира Ольгердовича з Владиславом Ягайлом польсько-литовські війська у 1394 р. зайняли Київ. Король Ягайло особисто відвідав Київ у 1411 р. на запрошення Великого князя Литви Вітовта.

У 1412 р. новим єпископом київським став Мартин Тшаск. Тоді ж дерев’яний костел домініканців був підвищений до рангу кафедрального. Невдовзі після цього посаду намісника (за новішими даними навіть князя) довірили Андрію Олельковичу Гольшанському, дочка якого Софія у 1422 р. вийшла за Владислава Ягайла.

У 1471 р. Казимир IV Ягеллончик перетворив київське князівство у підпорядковане собі воєводство. Воєводою після збройного приборкання міста став Мартин Гаштольд. В попередній частині циклу ми вже повідомляли, що центром влади київських воєвод став замок на Замковій горі. Власне з цього часу до Києва розпочався наплив католицького люду спочатку з Литви (включаючи сучасну Білорусь), а потім і з Польщі. Втім, окатоличити і полонізувати Київ, так як скажімо Львів так і не вдалося.

Як зазначає А. Реутов, невеличкий костьол, який був збудований у київському замку залишався напівзакинутим ().

В 1559 р. воєводою, призначеним з Кракова, став православний князь Костянтин Василь Острозький, який зробив дуже багато для розвитку міста.

Київський воєвода Костянтин Василь Острозький / Wojewoda Kijowski Konstanty Wasyl Ostrogski

З часом все більшу роль відігравав католицький єпископ київський, який після прийняття Люблінської унії 1596 р. та приєднання Києва до польського королівства входив до складу Сенату Речі Посполитої.

В цей час посилилося окатоличення місцевої руської шляхти та відбувся перехід частини православних ієрархів в католицизм. М. Берлінський досить драматично і знову ж таки в дусі російської єдності так описує ці часи:

«Начало шестого надесять века было некоторым образом эпохою изуверства энтузиастов в принуждении православных к закону католическому. Усердный сын римской церкви Александр Казимирович, князь литовский, все способы употреблял уничтожить приверженность русского народа к его одноземцам. Из числа сих способов было, чтобы отторгнуть его от отеческой грекороссийской православной церкви и (1497) обратить к костелу. Для сего, по-первых, новопоставленного в Киев митрополита Иосифа II всячески нудил сделаться униятом, хотя же его таковым Ян Дубович в своем каталоге и почитает, но книга Палинодия признает его непоколебимым в православии» і далі «1569 р. Сигизмунд Август для умножения числа киевоподольских мещан дал позволение селиться в оном городе всякого языка людям, отчего великое множество поляков, армян и жидов наехало, которые, не имея равного с прочими мещанами преимущества, настояли обще с управителями замковыми к их угнетению».

Київський єпископ Ю. Верещинський свідчив, що станом на 1595 р. у Києві діяв лише костел домініканців, і що чотири інші костели лежали в руїнах. Які це могли бути аж чотири костели, окрім відновленого костелу домініканців та можливо ще вищезгаданого костелу в замку? Зважаючи на наявність в давньоруському Києві додатково лише одного мурованого костелу св. Катерини, ця інформація виглядає як відверте перебільшення внаслідок спроби довести своє минуле значення в регіоні. Вищенаведена інформація з королівського декрету 1602 р. про розмежування володінь єпископа та міщан в Києві теж виглядає подібно. Відбудований домініканський костел по вул. Притисько-Микільській у Києві описано в люстрації 1569 р. Після спустошення старого конвенту домініканців (1482 р.?), монастир було перенесено «під замок на Житній торг» (Житній торг був частиною ринку на сучасній Контрактовій площі, і його не слід плутати з теперішнім Житнім ринком). Новий дерев’яний костьол освятили на честь св. Миколая. Мартин Груневег бачив його у 1584 р. «вліво від торгової площі, де напевне знаходилася колонія чи інше місце помешкання католиків». Він же пише, що цей костьол разом з монастирем згорів через необережність, коли пріором був Іорданій Ковальковський.

Герб Йосипа Верещинського / Herb Józefa Wereszczyńskiego

Пару слів треба сказати про самого Юзефа Верещинського, який окрім того що був католицьким київським єпископом (1593-98 рр.) проявив себе як письменник та політичний діяч. Як пише О. Немировський, народився він у маєтку Верещин на Холмщині (нагадаємо що городище у Верещині згадується ще в руському літописі, див. ) у сім’ї шляхтича-русина Андрія Верещинського, частина родичів якого сповідувала католицизм (у тому числі брат, який без дозволу батьків охрестив малого Йосипа за католицьким обрядом). Шкільну освіту здобув у Красноставі, далі навчався за кордоном, де здобув ступінь доктора теології. З 1579 р. займав церковні посади, з 1589 р. став номінальним, а з 1593 — дійсним київським католицьким єпископом. Резиденція Верещинського містилася у Фастові, який він перейменував на Новий Верещин і побудував там замок. Верещинський енергійно розбудовував занепале київське єпископство, примножував його земельні володіння. Проте, незважаючи на свій сан, він ніколи не виявляв релігійного фанатизму. Тому певен час він мав приязні стосунки з козаками, які надавали йому збройну допомогу проти татарських набігів. У 1593 р. фактично врятував Київ від козацького погрому, виступивши посередником у конфлікті між запорожцями та воєводською адміністрацією. Верещинський — автор проектів оборони України від турецько-татарської агресії, в яких велика роль відводилася козакам. Видав кілька власних проповідей з релігійно-етичних питань, склав трактат “Спосіб заснування нового Києва і захисту колишньої столиці князівства Київського від усілякої небезпеки” 1595 р., який містить цінні історичні відомості про Київ і проект дальшого розвитку міста — перший з відомих планів такого роду. В ньому він висунув план відродження життя в старому місті, яке він вважав замком Кия: «Повинно бути влаштовано поселення на місці колишнього князівського двору, на тому розкішному пагорбі, де київський князь, званий Києм, мав свої пишні хороми». Одночасно мало бути осаджене місто на горі Щекавиця, де як вважав Верещинський, раніше стояв замок Щека. Обидва нагірні міста мали користуватися тими ж правами що і Києвоподіл. Вони мали отримати свої герби. Щодо Києвоподолу єпископ пропонував змінити його герб: «у гербі старого Києвоподолу за усі послуги та будування його жителів, за відданість, з якою вони служили досі своїм государям, королям польським слід помістити простягнуту з хмарини голу руку, що тримає королівський скіпетр. Це буде знаком, що за їхню відданість над ними буде постійно простертий золотий королівський скіпетр, як символ милості та ласки». Ідея відродження верхнього міста була реалізована Петром Могилою лише в XVII ст.

Ю. Верещинський брав активну участь у тогочасному політичному житті, вів листування з канцлером Речі Посполитої Замойським, московським царем та кримським ханом.

У 1608 р. посаду київського воєводи зайняв Станіслав Жолкевський, а через 10 років Томаш Замойський. Кількість поляків та католиків в складі населення Києвоподолу зростала. Поляки поступово увійшли до всіх соціальних груп населення Києва. Переважно саме з них складалася залога і замкові урядовці. Виключно вони становили католицьке духовенство міста. Великий відсоток поляків був серед шляхти. Свідченням наявності поляків у місті є, зокрема, польськомовне графіті виявлене у Кирилівській церкві.

Разом з тим, поляки, як наприклад: Кшиштоф і Стефан Золотарі, Мартин Аптекар та інші, значаться і серед міщан. Втім, на відміну від інших міст Речі Посполитої у Києві полякам та католикам так і не вдалося увійти до Київського магістрату. Більшість магістратських чиновників, починаючи від війта і закінчуючи простими службовцем тут були православними русинами-українцями.

Збільшення кількості поляків у місті було пов’язано з зростанням його торгівельного значення, а також зростанням впливу католицької церкви. Досить багато шляхетських родин оселилося у Києві і на Київщині після 1590 р. коли сейм постановив роздати колоністам з Польщі землі, які називали пустинними. Окрім осіб шляхетського походження почали прибувати також прості польські селяни, ремісники та міщани. З 1576 р. в місті відбувалися сеймики польської шляхти.

Мурований Костел св. Миколая домініканців / Murowany kościół św. Mikołaja oo. Dominikanów

Початок будівництва у 1614 р. нової мурованої тринавової кафедри св. Миколая в свою чергу свідчить про подальше зростання кількості поляків в місті. Ініціатором її зведення був Кшиштоф Казимирський – київський єпископ у 1598-1618 рр. Спонсорами виступили брати Аксаки та князь Ружинський. Проте, як зазначає А. Реутов дата спорудження мурованого костьолу досі точно не встановлена. За одними джерелами він споруджений близько 1640 р. коштом остерського старости Стефана Аксака. За іншими – костьол спорудив у 1599-1610 рр. біскуп Криштоф Казимирський, а Аксак лише прибудував до нього приміщення конвенту (монастиря). Фундатори подарували монастирю шість чиншових дворів, розташованих ліворуч від нього та на вулиці, що вела від двору біскупа до Воскресенської церкви (суч. пров. Хорива). Поруч розташовувалися склеп (крамниця) з льохами, де зберігалися монастирські меди, які реалізували на Житньому ринку. Рештки цього трикамерного склепу були випадково знайдені в 1880 р. напроти олтаря церкви Миколи Притиска. Рештками цвинтаря домініканського монастиря можливо є виявлені поховання без трун та інвентарю на перехресті Контактової площі та вул. Спаської та Костянтинівської.

Матеріалом для підмурків послужили рештки Борисоглібської церкви у Вишгороді та старого костьолу домініканців першої половини XIII ст. (того – з вул. Борисоглібська, 11). Крім того, домініканці влаштували власну цегельню в урочищі Кожум’яки. Споруда первісно зводилася в готичному стилі і мала три різновисокі нави, видовжений гранчастий вівтар, високий двосхилий дах . На зображеннях пізніше переробленого в бароковому стилі храму добре видно характерні стрільчасті готичні вікна центральної нави, яка збереглася на той час.

Костьол імовірно був спустошений повсталими козаками у 1649 р. В пожежі 1651 р. костел домініканців залишився цілим, так як один солдат погасив вогонь в куполі, що тлів вже більше години. В цей час і в 1653 р. костел залишався недобудованим. Покинуту будівлю храму київські міщани перетворили на шинок. Лише у 1691 р. царською грамотою її було передано митрополиту Варлааму Ясинському. Внаслідок реставрації 1691-95 рр. колишній костьол було перетворено на православну церкву св. Петра і Павла. При ній також було засновано монастир. На плані І. Ушакова ж він вже виступає як православна Петропавлівська церква.

Остаточна перебудова споруди, яка змінила її готичний вигляд на бароковий, відбулася у 1745 р. При цьому від первісної споруди залишилися лише центральний неф та приділи з кам’яними льохами.

Кафедральний костел / Kościół Katedralny

Зростання польської громади Києва призвело також до будівництва кафедрального костьолу. Г.Л. де Боплан згадує, що цей костел було збудовано на території біскупського двору. Цей головний храм католицької громади Києва у XVII ст. освячений на честь Діви Марії стояв на місці сучасного Житнього ринку. Його зображення ми можемо побачити на малюнку А. Ван Вестерфельда, який показує рекогносцировку Я. Радзівіла під Києвом. Тут він зображений з двоскатним дахом, башточкою та двома вежами. Як свідчить описи пожежі 1651 р. кафедральний собор тоді вцілів.

Час побудови та історія цього храму вкрай заплутана. Як ми вже зазначали Київське католицьке єпископство існувало з перервами починаючи з XIV ст. Як встановив А. Реутов тільки під 1594 р. маємо першу згадку (Еріха Лясоти) про кафедральний собор – “зовсім занедбаний та дерев’яний”. Можливо, Лясота помилився, оскільки київський біскуп Ю. Верещинський писав 1595 р., що від кафедрального костьолу “і залишків нема” (очевидно, він мав на увазі мурований костьол прсв. Діви Марії давньоруського часу, по вул. Брисоглібській, 11, ). За свідченням польського історика XVI ст. Яна Більського, «киівські латинські єпископи поставлялися виключно з ченців цього [домініканського] ордену і не мали у Києві свого окремого костьолу, а служили завжди у Домініканському кляшторі, маючи поблизу особливий для себе будинок на Подолі». Тому Лясота міг сплутати Домініканський костьол (попередньо описаний костел св. Миколая) з кафедральним.

Датування мурованого кафедрального храму дискусійне. Як вважає А. Реутов, різнобій дат в різних джерелах можна пояснити тим, що костьол споруджували довго і в кілька етапів. Принаймні його могли закласти не раніше утворення єпископської юридики – Біскупщини (1602 р.). Максим Берлинський цитує документ 1637 р., в якому згадано костьол св. Іакова на Подолі “проти міського валу і башти малої”. Найчастіше вказують, що він почав будуватися за єпископату Кшиштофа Казимирського (1599-1618) і завершений при Богуславі Окші-Радошевському (1618-33), хоча пропонуються й інші датування (1630-40; 1604-20).

О. Попельницька (2003) стверджує, що кафедральний костел, зображений на панорамі 1651 р., був споруджений на місці попереднього мурованого храму Діви Марії, імовірно зруйнованого у 1590-х рр. під час захоплення Києва загонами повсталих козаків К. Косинського. У 1602 р. навколо решток костелу урядова комісія відміряла територію у 200 «ліктів» для влаштування нового цвинтаря. Певно тоді ж почалася і його відбудова.

Мабуть, костьол постраждав від пожежі 1651 р., принаймні опоряджувальні роботи не були завершені у 1653 р., коли його бачив і описав Павло Алеппський.

У 1626 р. впроваджено постійне богослужіння в кафедральному костелі св. Марії, капітулу якого збільшено до 6 прелатів і при ній створено колегію з 12 вікаріїв, очолюваної київським біскупом. Для них в біскупському містечку були зведені будинки.

В польських джерелах часто вказується, що цей костел був знищений козаками Б. Хмельницького. А. Реутов зазначає, що остаточно розібрали костьол, очевидно, внаслідок царського указу 1660 р., яким католикам заборонялось жити у Києві. За документом 1690 р., на місці “костьолу польського, Мнішком збудованого”, була вже одна з міських торгівельних (громадських) лазень. Як зазначає О. Попельницька, незважаючи на це, на плані Києва Галларта 1706 р. на території колишнього біскупського містечка все ще показана будівля з двоскатним дахом та башточкою (аналогічно до зображення на малюнку Вестерфельда), що інтерпретується О. Попельницькою (2003) як кафедральний костел. Вона вважає, що цей костел проіснував щонайменше до пожежі 1718 р., після якої був розібраний. На плані 1803 р. його зображення відсутнє.

Проте кафедральний костел не показаний на плані І. Ушакова 1695 р. На нашу думку показаний на плані Галларта храм може бути церквою. Адже західний інженер Л.М.Галларт, які й інші його колеги, позначали на тогочасних мапах церкви у вигляді більш звичних їм костелів. Для того щоб в цьому переконатися, достатньо порівняти зображення цього храму з іншими на тій же мапі, як на Подолі, так і верхньому Києві.

Рештки кафедрального костьолу досліджено Г. Івакіним у 1973-74 рр. під час будівництва Житнього ринку. У фундаментах споруди широко застосовувалися будівельні матеріали з руїн давньоруських храмів, зокрема з Десятинної церкви.

Так, наприклад, знайшлася друга половинка мармурової капітелі, перша частина якої походить ще з розкопок Десятинної церкви 1948 р. На відміну від Г. Івакіна, А. Реутов вважає, що оброблені блоки пісковику, яких багато в кладці фундаменту, походять не з бориспільської церкви, а з домонгольського костьолу у Києві ().

Споруда кафедрального костьолу була майже квадратною в плані (21 на 22 м без вівтарної частини, що не розкопувалася), поділена чотирма квадратними стовпами на три нави. Товщина стін сягала 2,1 м.

Біскупщина / Biskupszczyzna

Першою згадкою про наявність в місті біскупських володінь є «Опис Київського замку» 1552 р., в якому згадується шістнадцять дворів «міщан біскупових». Натомість існування окремої біскупської юридики – «Біскупщини» стверджує судовий вирок Сигізмунда III у справі земельного конфлікту між київським католицьким єпископом та київським магістратом від 1602 р., в якому справа з створенням Біскупського містечка була подана, як його відновлення в «колишніх» межах. Біскупське містечко утворилося стараннями київського католицького єпископа Кшиштофа Казимирського (1599—1618). Трохи про нього. За інформацією С. Климовського, він походив з сім’ї дрібного шляхтича. 1583 р. став секретарем князів Острозьких. За підтримки Костянтина Василя Острозького зробив духовну кар’єру. Після посвячення в київські єпископи Казимирський спочатку перебував за межами своєї діоцезії з огляду на небезпеку з боку православних. Але ще до того, як наважився оселитися у Києві (1606 р.), він активно взявся до справи зміцнення єпископства, розпочатої його попередником Ю. Верещинським.

За правління Казимирського було засновано київську капітулу, а частину Подолу було перетворено на самостійне Біскупське містечко в рамках біскупської юридики – Біскупщини. Для своєї юридики він різними способами здобував території на околицях Києва, заохочуючи селитися на них втікачів та переселенців. Казимирський був засновником кафедрального костьолу і, за однією з версій, мурованого костьолу св. Миколая у Домініканському монастирі. 17.10.1604 р. Київський епіскоп Кшиштоф Казимирський влаштував урочисту зустріч самозванцю Лжедмитру, який йшов походом на Москву. Помер єпископ 15 червня 1618 р., похований у кафедральному костьолі.

Розглядаючи володіння католицького єпископа в Києві не слід плутати Біскупське містечко, розташоване на ділянці Подолу з історичним поняттям Біскупщини, як юридики – тобто загальної території Подолу та передмість, яка була закріплена за біскупом піділягала його юрисдикції. В складі Біскупщини Біскупське містечко – це спочатку тільки двір, що включав костел, цвинтар і будинок, займало невелику площу (близько 1 га). У 1602 р. цей двір вже був обнесений дерев’яною стіною. Межі біскупського двору було визначено розмежуванням 1602 р. Згідно до нього, біскупу дісталася територія від Замкової гори до підніжжя Щекавиці та двори вздовж неї з лівого боку вулиці, яка вела до міських воріт, позначених на плані І. Ушакова 1659 р. як Йорданська брама. На цьому плані, тут біля підніжжя Щекавиці, зображений окремий квартал, повз який іде вулиця до вищевказаної брами (в місці перетину вул. Кирилівської та вул. Верхній і Нижній Вал). Очевидно, що саме ця вулиця і називалася в першій половині XVII ст. Біскупською, оскільки вела від в’їздних воріт до Біскупського містечка. З цієї причини і башта над воротами і міст перед ними також називалися біскупськими. Загалом, на планах 1695 та 1806 рр. Біскупське містечко декрету 1602 р. можна визначити як трикутний квартал (з двох сторін обмежений двома вулицями а з одної міським валом) розташований між Кожум'яцькою та Йорданською брамами та церквою Миколи Притиска. За сучасною ситуацією Біскупському містечку відповідає площа Подільського автовокзалу і терен на північ віж неї, але не далі ніж до вул. Ярославської. Адже Царекостянтинівська церква (вулиця Кирилівська, 6/8) згідно плану І. Ушакова знаходиться вже за міськими укріпленнями.

У 1619 р. Біскупський двір захищав додатковий острог, який охоплював територію більшу ніж палісад 1602 р. Причиною його появи став скоріше за все напад подільських міщан на двір біскупа у 1611 р. Загалом на той час, на думку дослідників, володіння біскупа оформилися у вигляді обнесеного острогом Біскупського двору – «замку», «посаду» – обнесеної острогом найближчої території біскупських володінь в межах вищеописаного кварталу та передмістя, що займало решту Біскупщини. Острог «посаду» при цьому мав проходити за лінією рогаток 1584 р., тобто в найвужчій частині Глибочицької долини, поблизу сучасної Воздвиженської вулиці, де закінчується Замкова гора. В такому разі під поняттям Біскупського містечка на цей час слід розуміти вже двір та посад. На території Біскупського містечка в цей час була окрема торгівельна площа з коморами, шинок, діяв і старий католицький цвинтар. 1602 р. Ф. Васьковський зазначав, що тут також була своя міщанська громада на чолі з старостою. Загалом, населення містечка становило що найбільше 100 осіб.

Зауважимо, що інколи можна зустріти погляди про приналежність до цього єпископського містечка підвалів-льохів, виявлених по , чи розміщення єпископського двору на території сучасної Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Дані припущення не мають під собою підстав. Цікаво також, що підвали суч. Димитрівської церкви (колишньої церкви св. Костянтина та Олени по ) також інколи асоціюють з раніш розташованими тут католицькими монастирськими спорудами. Втім, як переконливо доводить києвознавець Д. Вортман, на той час місце, де знаходиться дана церква знаходилося поза міськими укріпленнями, тож зводити тут католицький храм навряд чи б стали.

Окрім містечка з двома лініями укріплень, біскупу належали також землі вздовж Овруцького (на плані 1695 р. – Вишгородського) шляху та під Замковою горою. Сам біскуп в 1602 р. говорив про них так: «київським біскупам здавна належали як міщани в місті, так ґрунт від Скавики (Щекавиці – авт.) до Дніпра». Таким чином, власне біскупські земельні володіння – «Біскупщину» формували передмістя Подолу, зокрема сучасні Кожум’яки під Замковою горою (тоді незаселені, після 1648 р. вилучені на користь магістрату та заселені) та розташовані за Глибочицею заплавні території. На останніх після отримання біскупом права селити на своїх землях рибалок та різників станом на XVII ст. виникли поселення М'ясники – під Щекавицею та Рибалки в районі суч. вул. Введенської. Мешканці поселення Рибалки після заснування в 1623 р. бернардинського монастиря сплачували на його утримання «рибну десятину». Окрім того, з усіх своїх підлеглих біскуп збирав мито на утримання кафедрального костелу та свого двору.

Ось як описував Біскупщину М. Берлінський:

«Его преосвященству бискупу киевскому по милости королевской уступлена (лист от Сигизмунда к управителям замковым от 1604 года об уступлении той части Подола во владение бискупу, где его под горою Щекавицею и дворец или замок существовал. Таковой же еще другой находился на горе Кудрявце, на месте теперешнего архиерейского подворья. Наместники, называемые урядниками софийскими, пребывая в сих замках, управляли архиерейскими владениями. в полное расположение часть Киевоподола за каналам и к горе Щекавице лежащая, в которой он потом, отняв от магистратского ведомства, присоединил еще большую часть до самой Иорданской или Кириловской Оболони, а потом и сим последним овладел местом, присовокупя еще к своему владению и все урочище, Кожевниками (Кожум’яки – яр між горою Дитинкою і так званим Копиревим кінцем – нинішній Кудрявець) именуемое, что все до возвращения Киева более пятидесяти лет составляло бискупское поместье. (1602 р.)».

Маючи значні прибутки, католицький біскуп був майже самостійним київським володарем. Починаючи з XVII ст. біскупи проводили активну політику католицької експансії у місті та регіоні. А київський єпископ О. Сокальський (єзуїт) навіть зібрав власний загін, який послав на допомогу польському війську, яке в червні-липні 1638 р. облягало загони козаків Гуні на річці Старець біля гирла Сули.

Наявність Біскупщини значно гальмувала розвиток Подолу, адже ділянка між Замковою горою та Щекавицею відрізала Поділ від інших наданих магістрату територій на Оболоні. Передмістя за Глибочицею та у Кожум'яцькому яру, які належали католицькому біскупу, були слабо залюдненні. Показово, що після ліквідації Біскупського містечка у 1648 р. найближчі до Подолу урочища Гончарі та Кожум’яки, які до того належали до Біскупщини, перейшли під юрисдикцію магістрату і були швидко заселені.

Інші костели / Inne kościoły

Гійом де Боплан писав, що:

«католики мають тут (у Києві – авт.) чотири костели: кафедру, костьол домініканців біля Ринку в ім’я св. Миколая, бернардинів під горою та єзуїтів, які нещодавно тут з’явилися. Оселилися вони між бернардинцями та річкою».

Як зазначає А. Реутов, свідчення про бернардинський київський костьол фрагментарні. Дата заснування монастиря і будівництва храму невідома. Місце розташування костьолу Г. Боплан зазначив як «під горою», не вказавши, під якою саме. Згодом ігумен Ф. Васьковський згадував, що «десятину з рибного торгу брали ксьондзи бернардинці». З літопису І. Ерлича відомо, що 1651 р. у пожежі згорів бернардинський монастир (там само). Отже, нам відомо, що монастир і костьол були дерев'яними, монастир знаходився недалеко від Дніпра під горою, мав привілей на збір мита з рибного торгу. Як зазначає С. Клімовський (2002) поза увагою дослідників залишилася купча 1631 р., яка повідомляє, що цей костел знаходився через дорогу навпроти церкви Миколи Доброго. Земля під його зведення була виділена з плацу, що знаходився у віданні воєводи. О. Попельницька (2003) вважає що цей костел знаходився в кварталі зображеному на плані 1695 р. з права від церкви Миколи Доброго. Про тісне сусідство костелу та цього православного храму, може свідчити і згадка М. Ф. Берлінського про католицькі поховання виявлені біля церкви Миколи Доброго, які могли бути рештками цвинтаря бернардинського костелу.

Бернардинським костьолом вважають досить значну, максимально наближену до схилу гори споруду, базилікального типу з неглибоким прямокутно завершеним хором і сигнатуркою. Можливо, до костьолу відносяться також прибудова притвору та дзвіниці. Ця споруда на малюнку Вестерфельда виглядає майже рівною за об’ємом, стилістикою і значенням, а можливо, і перевершує вже відомий нам з того ж малюнку кафедральний костел. На думку А. Реутова, з якою важко не погодитися, це збуджує недовіру до ідентифікації цієї споруди з костелом бернардинів. Адже той проіснував трохи більше 20 років, був споруджений і утримуваний на міські доходи, що значно поступались домініканським. Отже викликає сумніви, що він здобув таких визначних форм.

Достеменно відомо, що бернардинський костел згорів під час пожежі 1651 р. і на пізніших зображеннях та планах Києва не зустрічається.

Єзуїтський костьол своєю появою завдячує Богуславу Окші-Радошевському (1577-1638 рр.), який був наступним по К. Казимирському київським католицьким єпископом (1619-33 рр.). Як дослідив С. Климовський, він походив з незаможної шляхетської родини, навчався в єзуїтському колегіумі, в університетах Німеччини, Італії та Франції. У 1607 р. став капеланом і секретарем короля Сигізмунда III. За підтримки короля обіймав різні релігійні та дипломатичні посади і врешті у 1619 р. був призначений київським єпископом.

Герб Богуслава Окші-Радошевського / Herb Bogusława Okszy-Radoszewskiego

В Києві Окша-Радошевський продовжив справу свого попередника Криштофа Казимирського по розбудові католицького єпископства, збільшивши кількість його парафій з 19 до 40. При ньому до Києва вперше прибули єзуїти, почав діяти бернардинський монастир та було завершено кафедральний костьол. Його прибутки єпископ довів до 8 тис. злотих. У 1633 р., отримавши призначення на луцького єпископа, Радошевський залишив Київ, у якому постійно і не жив, маючи резиденцію в Фастові.

Відомості про єзуїтський костел є досить обмеженими. Відомо лише, що єзуїтська резиденція з’явилася у Києві 1620 р. Втім, як зазначають польські джерела, єзуїти тоді тулилися у домініканців.

У 1623 р. єзуїти перемістилися до єпископського містечка Фастова, де з 1625 р. почала діяти колегія середнього типу зі школами граматики, поетики і риторики. Після 1633 р. єзуїти знову повертаються до Києва, розмістившись в будинку, купленому для них Я Тишкевичем, тодішнім київським воєводою.

Януш Тишкевич – київський воєвода і покровитель єзуїтів / Janusz Tyszkiewicz – wojewoda kijowski i opiekun jezuitów

Єзуїтський колегіум постав на Подолі близько 1637 р., у часи, коли Київським єпископом став представник єзуїтського ордену О. Сокальський. Ян Тишкевич також призначив єзуїтам фундуш на відкриття колегіуму, який мав протидіяти православній Києво-Могилянській академії. Єзуїти збудували свою святиню та відкрили колегіум на суч. вул. Покровській. Єзуїти усіма засобами переманюють до свого закладу учнів православного Києво-Могилянського колегіуму.

М. Берлінський так описує розміщення колегії та костелу єзуїтів та їх діяльність:

«1619. Своеволие католицких энтузианов, а особливо тогдашних езуитов, преспособнейших везде устраивать пакости, было причиною, что и в сем свободном месте вздумано подорвать успехи православного заведения, ибо по примеру благочестивого в братстве коллегиума основали езуиты в Нижнем Городе под горою Уздыхальницею (Уздыхальницею называлась гора по левую сторону Андреевского взвоза, ведущего с Старого Киева на Подол. Книга Городовой архивы на 1628 год 9 генваря) свой костел в при нем школу [упись привилегии, данной езуитам на основание школ в Киеве. Книга Городовой архивы, № 766, 1646 год], куда переманя к себе разными обещаниями по большей части распустных студентов, тщеславились своими преимуществами (своеручные записки митрополита Могилы в Софий. Библиотеке)».

В польських джерелах можна прочитати, що будівля єзуїтського колегіуму пізніше була перероблена в Богоявленську церкву. Втім, це не відповідає дійсності.

У зв’язку з не толерантною поставою єзуїтів, православні ієрархи, зокрема митрополит Петро Могила, просили короля заборонити єзуїтам перебування в Києві / Ze względu na nietolerancyjną postawę jezuitów, hierarchowie prawosławni, w szczególności metropolita Piotr Mohyła, poprosili króla o zakaz przebywania jezuitów w Kijowie

Де ж саме розміщувався костел єзуїтів? Г.Л. де Боплан визнавав його локалізацію між бернардинами та Дніпром. В такому разі він міг знаходитися, як на південь, так і на схід від костелу бернардинів. На думку Т. Ю. Гирич, костелом єзуїтів є будівля зображена на малюнку А. Ван Вестерфельда 1651 р. біля церкви Різдва. Це припущення, на думку О. Попельницької (2003), підтверджує і план 1706 р., на якому неподалік від Хрещатицької башти зазначено культову споруду з вежею та двоскатним дахом, як і в колишнього костелу «Біскупського містечка» того ж плану. На підставі цього, авторка робить висновок, що єзуїтський костел вцілів в пожежі 1651 р. Імовірно, у 1715 р. саме на місці колишнього єзуїтського кляштору було засновано подвір’я Переяславського єпископа. На плані 1774 р. остатнє зазначено на тому ж місці, де в 1706 р. стоїть кляштор. Локалізація тут костелу єзуїтів також пояснює повідомлення про поновлення діяльності давньоруського костелу домініканців, який існував саме тут. В той же час, як ми знаємо, домініканці відновили свою діяльність в новому місці – на вул. Притисько-Микильській, де згодом збдували мурований костел. Таким чином, можна припустити, що костел св. Гіацинта або Яцка, який згадує мемуарист П. Розвидовський та джерела XVIІ ст. може бути нічим іншим як костелом єзуїтів, збудованим на місці зруйнованого в XIV чи XV ст. давньоруського костелу Діви Марії ордену домініканців (Попельницька, 2003).

Проте, як ми вже зазначали, план Галларта показує майже всі храми тогочасного Києва як костели, тому безоглядно орієнтуватися на нього не можна. Окрім того, костел єзуїтів, навіть в перебудованому вигляді відсутній на плані І. Ушакова 1659 р. А. Реутов вважає, що єзуїтський костел та школа знаходилися під горою на південь від бернардинського кляштору на сучасній вул. Покровській.

Загалом, у XVI ст. ст. католицьке духівництво в Києві було нечисленним. Згадується, що у домініканському костелі, на користь якого віддавався податок з продажу хлібу (помірне), у 1584 р. було «ледве 4 ченці», а на початку XVII ст. їх нараховувалося «вже вдвічі більше». Таке зростання у Києві місій бернардинів та єзуїтів було наслідком загального наступу контрреформації після 1620 р. в Польщі за Сигізмунда ІІІ. Вказані ордени не тільки займалися наверненням на ктолицизм, але й намагалися утвердитися шляхом набуття земель. Хоча в цьому їм було далеко до домініканців, які станом на поч. XVІІ ст. заволоділи значними землями на Оболоні та заснували тут селища Пріорку (назва від посади пріора домініканського монастиря) та Мостище. У 1626 р. впроваджено постійне богослужіння в кафедральному костелі св. Марії, капітулу якого збільшено до 6 прелатів. При ній створено також колегію 12 вікаріїв, очолювану київським біскупом. Точна кількість ченців католицьких орденів у Києві невідома. Вірогідно, загальна чисельність ченців домініканського монастиря та членів місії бернардинів та єзуїтів не перевищувала 50-ти осіб. Релігійна конкуренція стимулювала відновлення церков та костелів, а також появу у місті 4 друкарень, навчальних закладів різного рівня та загальне зростання населення. Реагуючи на підвищення активності католиків, відбувається перетворення Михайлівського золотоверхого монастиря на резиденцію митрополита і повернення православній церкві Софійського собору, а також заснування тут монастиря. Зважаючи на це, верхнє місто перестало вважатися старим городищем і почало відновлювати свою давню славу київської святині, що стимулювало зростання кількості його мешканців.

Величезне значення не тільки для релігійної боротьби, але й подальшого розвитку просвітництва та науки в Україні, мало створення козацько-міщанською православною опозицією у 1588 р. братства. Братство в подальшому діяло при закладеному в 1615 р. Богоявленському монастирі. Важливим стало також відкриття при братстві у 1632 р. Києво-Могилянського колегіуму. Саме з цього часу серед мешканців Подолу з’являються неспокійні бурсаки. Проявом визнання заслуг колегіуму була передача у 1651 р. Б. Хмельницьким Братському монастирю величезних володінь домініканців навколо Києва.

Недалеко від бернардинів, на тій же Покровській вулиці, на території сучасної садиби Покровської церкви знаходилася також вірменська церква Різдва Богородиці (). Зважаючи на те, що вірмени так само як і католики сприймалися у православному Києві того часу як єретики, а також той факт, що вони зажди лишалися вірними владі Речі Посполитої, а також прийняли унію з римсько-католицькою церквою, зупинимося тут в «польських слідах Києва» і на їх церкві. Постійно цитований нами у зв’язку з католицькими храми Києва А. Реутов подає дуже цікаву історію вірменської громади і храмів Києва. Колонія вірменських купців існувала у Києві ще у домонгольські часи. Про це свідчить, зокрема, вірменська редакція життя свв. Бориса та Гліба, створена приблизно у 1230-і роки, де є епізод відвідування вірменами мощів цих святих. Широко відома також розповідь Києво-Печерського патерика про спілкування св. Агапіта з вірменином — особистим лікарем Всеволода Ярославича.

З точки зору православної церкви вірмени вважалися єретиками-монофізитами, яких потрібно навертати до справжньої віри. З цією метою православними було встановлено шанування давніх вірменських святих, які прославилися ще до розколу 451-506 рр. – св. Григорія Просвітника та св. Ріпсіме, фрескові образи яких у ХІІ ст. прикрасили південну галерею Софійського собору. Відомо також декілька полемічних закидів проти вірмен у творах давньоруських церковних діячів.

Св. Григорій Просвітник – мозаїка XIV ст. Константинополь / św. Grzegorz Oświeciciel – mozaika z XIV wieku. Konstantynopol

Очевидно, вказану церкву на Подолі вперше було збудовано ще перед 1240 р. Про це свідчить кладка її фундаменту з використанням як жолобчастої брускової цегли, так і плінфи. Якою мірою вона постраждала від монголів, невідомо, але її швидко було відновлено. Але чи будувалася вона як вірменська? С. Климовський (2002) припускає, що нечисленні втікачі з захопленої турками Кафи, яким король Казимир ІV дозволив звести на Подолі церкву, використали підупалий храм давньоруського часу. Здійснити своє власне будівництво не дозволила відсутність фахівців та відповідної виробничої бази. Впродовж XIV-XVI ст. у Києві не було зведено не тільки жодного кам’яного храму, але й будинку. Навіть будівництво початку XVІI ст. здійснювалося за участю архітекторів-іноземців, а цегла бралась переважно з руїн давньоруських храмів. Отже вірмени, імовірно, лише злегка підремонтували цей давньоруський храм. Після нападу 1482 р. він припинив своє існування, що й змусило громаду звести звичайну для тогочасного Подолу дерев’яну церкву (Клімовський, 2002).

За іншою ж версією церква могла з самого початку будуватися як вірменська. Адже у XIV ст. в Києві знаходилася (в цій церкві?) вірменська єпископська кафедра. Останній київський вірменський єпископ Гакоб (Яків) згадується у 1371-78 рр. Після того кафедру було перенесено до Луцька. Саму ж цю муровану церкву, імовірно, було знищено під час нападу Едигея 1416 р., оскільки вже 1475 р. (дата реконструйована) Казимир IV Ягеллончик надає вірменам привілей заново оселитися у Києві, створити тут торгову факторію і збудувати на Подолі свою церкву. Проте більшість дослідників вважає, що цей храм в свою чергу було зруйновано Менглі-Гіреєм 1482 р., або десь перед 1530 р. стара будівля завалилася сама собою.

Але і після цього вірменська громада в Києві існувала. Саме її стосуються відомі привілеї, надані київській вірменській церкві великим князем литовським Олександром 1496 та 1499 рр., королем Сигізмундом I 1511, 1513 та 1535 рр., а пізніше — Стефаном Баторієм (1576-87). Достаменно відомо, що між 1530-ми та 1570-ми рр. у зв’язку з відсутністю своєї церкви вірмени отримали дозвіл користуватися приділом (зараз – свв. Антонія і Феодосія) у південній внутрішній галереї собору св. Софії. Про це переконливо свідчить ряд вірменських графіті на його стінах. За дослідженням Сергія Висоцького, всі вони датовані 1537-71 рр. У них згадуються імена не лише київських вірмен, але й приїжджих купців, зокрема з Кафи (Феодосії).

Наприкінці XVI ст. на підмурках зруйнованої кам’яної церкви було зведено новий дерев’яний храм Різдва Богородиці. Імовірно, ця церква будувалася, коли вірмени користувалися приділом собору св. Софії. Бо королівським привілеєм від 28 серпня 1571 р. їй не тільки підтверджувалися старі привілеї, а також надавалося право володіння млином над р. Сирець, двома шинками та дворищами біля своєї церкви. Отже вона вже була. Згадує її в 1584 р. і Мартін Груневег, а також Е. Лясота у 1594 р. Актом 1622 р. київська вірменська громада віддала свій храм разом з усім належним до нього нерухомим майном під владу та опіку львівській вірменській кафедральній церкві. У першій половині XVІІ ст. на Оболоні поруч з Карпилівкою – слободою біля Кирилівського монастиря, знаходилися ниви вірменської церкви.

У 1633 р. міщанам вдалося здобути грамоту Владислава IV, за якою магістрат отримував “пляци” (земельні ділянки), будинки та крамниці вірменської церкви. Саме у цей час точилися суперечки довкола унії вірменів Речі Посполитої з католицькою церквою, укладеної 1629 р. Очевидно, київські вірмени підтримали унію, оскільки називали свій храм “костелом Нароженя найсветшое панни Марії”. Зауважимо, що поляки у своїх путівниках чи історичних нарисах завжди називають вірменські храми костелами.

Цей останній дерев’яний вірменський храм у Києві загинув у пожежі 1651 р., під час окупації міста військом Януша Радзивіла. О. Попельницька (2003) стверджує, що вірменська церква розпізнана М.І. Петровим на панорамі 1651 р. Це була споруда з апсидою, двоскатним дахом, дзвіницею і невеликою банею.

Невдовзі після того, згідно з жалуваною грамотою царя Олексія Михайловича 1659 р., вірменам остаточно було заборонено оселятися в Києві. Проте зменшення вірменської колонії в Києві почалося раніше, ще у першій половині XVII ст. Це було спричинено чинниками суто економічного характеру. За підрахунками Я. Р. Дашкевича з 1552 по 1622 р. чисельність київської вірменської колонії зменшилася з 230 до 60 осіб. «Вірменський квартал» поступово звузився до однієї лише Гнилої вулиці.

У 1685 р. на садибі вірменської церкви засновано православну Покровську церкву.

Археологічні розкопки вірменської церкви 1975 та 1985 рр. виявили залишки престолу, підлоги з полив’яних плиток, уламки фресок, кілька середньовічних поховань, скарб київських монет XIV ст. На жаль, кладка фундаментів виявилася настільки пошкодженою, що навіть не вдалося з’ясувати план будівлі.

Труханів острів / Wyspa Truchanowska

Документальна історія Труханового острова починається з 4 липня 1508 р., коли київський воєвода Юрій Монтовтович підписав жалувану грамоту Києво-Пустинно-Микільському монастирю, якою надавав йому право володіння Долобським озером на Трухановому (Тухановому) острові:

“Я Юрій Михайлович Монтовтович, воєвода Київський, державця Чернігівський та Любецький. Били нам чолом старці з монастиря Святого Миколи Пустинського, щоб ми передали на той монастир та церкві Святого Миколи озеро на ім’я Долобеск, та з гирлом на острові Трухановому. І ми їм дали, на тую церкву Святого Миколи, те озеро Долобеск і з гирлом, й на то їм надали сей наш лист, під нашою печаткою”.

Король польський та великий князь литовський Сигізмунд І 17 серпня 1510 р. підтвердив цю грамоту. (Згідно з листом (короля) Сигізмунда І до київського воєводи Я. Гольшанського про заборону Київським міщанам претендувати на острів Труханів).

Хресними батьками київського Труханового острова самі того не бажаючи стали польські королі: Сигізмунд І (старий), / Rodzicami chrzestnymi Wyspy Truchanowskiej, sami tego nie wiedząc, stali się królowie Polscy: Zygmunt I (Stary)

Сигізмунд ІІ (Август) / Zygmunt II (August)

та Сигізмунд ІІІ (Ваза) в грамотах яких, а також київських чиновників вперше з’являється його назва / i Zygmunt III (Waza), w listach których, a także w listach urzędników kijowskich, po raz pierwszy pojawia się obecna nazwa wyspy

Проте, після того підтверджувати право Пустельно-Микільського монастиря на Труханів острів довелося київському воєводі і старості свислоцькому Андрію Немировичу. Своєю жалуваною грамотою від 14 квітня 1534 р. він сповістив тих, “кому буде потреба того відати, що били йому чолом ігумен монастиря Миколи Пустинського Ларіон з братією і повідали, що у них зникли документи на Труханів острів, де і двори їхні, і єз (старовинна риболовна гребля – за В.Ковалинським) на річці Чорториї”. На їхнє прохання воєвода підтвердив, що “мають вони той острів та єз тримати вічно з усім, і за господаря короля його милість Бога просити; і на те ми їм дали сей наш лист, з печаткою нашою”. В 1566 р. права монастиря підтвердив король Сигізмунд ІІ Август.

Топонім Труханів відомий також з листа короля Сигізмунда ІІ (1541 р.), який заборонив подільським міщанам претендувати на острів.

В 1568 р. київським війтом став Станіслав Соколовський, який був нагороджений цією посадою за вірну військову службу. На його прохання, що відповідало зацікавленості всіх міщан, київський каштелян Павло Сапєга 7 лютого 1568 р. підписав розпорядження про передачу Труханового острова київському магістрату. Острів був відібраний у Пустинно-Микільського монастиря згідно з вироком великокнязівського суду та зобов’язанням мешканців острова сплачувати магістрату куничне мито. Король Сигізмунд ІІІ (Ваза) підтвердив повернення Труханового та сусіднього острова Муромця міщанам.

Події козацьких повстань та Хмельниччини у Києві / Wydarzenia powstań kozackich i powstania Chmielnickiego w Kijowie

Золоте століття Речі Посполитої закінчувалося. На піку своєї могутності у середині ХVII ст. поляки становили ледве 19% мешканців Києва (разом з жовнірами – залогою Київського замку). Проте релігійний та соціальний гніт автохтонних мешканців України призводив до все міцніших і кривавіших козацьких повстань. Предтечею національно-визвольної війни Хмельницького були повстання К. Косинського (1591—1593 рр.), С. Наливайка (1594-1596 рр.). У червні 1592 р. повстанці К. Косинського, підтримані міщанами, обложили Київський замок. За словами самого київського воєводи князя К. Острозького, «низові козаки не раз підступали до міста і замку, захопивши кращі гармати, порох і всяку стрільбу». Тодішнє місто – Києвоподіл уникнув розорення лише завдяки католицькому київському єпископу Ю. Верещинському, який виступив посередником поміж воєводською адміністрацією та козаками.

Шляхом вбивства К. Косинського шляхті вдалося позбавити повстанців керівника. Наступили переговори, які вів з козаками О. Вишневецький. За договором, укладеним у серпні 1593 p., реєстровцям надавалося право вільного виходу на Запоріжжя й звідти на волость; Вишневецький зобов’язувався повернути козакам забрані у них човни, коні та ін.; віднині майно, що лишалося після смерті козаків, мало передаватися їх родичам, а не старості, як було дотепер; козаки здобували право подавати київському воєводі скарги на утиски з боку старостинських урядників тощо. Найважливішою поступкою на користь реєстровців було право вільних зносин із Січчю.

Проте, ясновельможне панство, як завжди, не думало дотримуватися умов договору. З цього приводу дуже ясно висловився вищезгадуваний київський біскуп Юзеф Верещинський. У своєму листі від 19 серпня 1593 р. канцлеру Замойському він писав: «угода з ними була вимушена умовами», — і тут же додав: «Краще, звичайно, якби їх [козаків] зовсім не було на Україні, але тепер не час говорити про це, до того ж і сили [у нас] для цього нема».

Договір не задовольнив жодної з сторін. Утиски селян і козаків тривали й далі. Восени 1593 р. знову спалахнув вогонь повстання. Повстанське військо вирушило цього разу з Низу Дніпра на Київ, щоб «доходити справедливості на провинниках». По дорозі до нього приставали селяни й міщани, так що невдовзі зібралося до чотирьох тисяч чоловік. Повсталі були охоплені невгасимою ненавистю до віроломних панів. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський писав: «Повстанці пройняті такою упертістю і своевільством, що не дивляться вже ні на бога, ні на короля, ні на щось інше; коли б це не потягло за собою найстрашніших наслідків, краще, гадаю, було б якимсь розумним способом уникнути цього».

Довідавшись про наближення до Києва козацько-селянських загонів, шляхта, що з’їхалася сюди на чергову судову сесію, зараз же вирядила до них депутатів — біскупа Ю. Верещинського і князя К. Ружинського. За півтори милі від Києва, депутати зустріли повстанців на марші, але ті відхилили пропозицію про переговори і, не спиняючись, продовжили рух на місто. Шляхта в паніці стала тікати з Києва, «не бажаючи, — як глузував біскуп Верещинський, — напитися з київськими урядниками того пива, якого вони наварили».

Почалася облога міста. Але вона тривала недовго, бо надійшла тривожна звістка: на Запоріжжя напали татари. Це був, імовірно, наслідок інтриг польських дипломатів, які не раз намовляли хана до цього. Хан і сам очікував слушного часу і, скориставшись з відсутності головних козацьких сил, вдерся на Запоріжжя і підступив із своїми загонами до Січі. Невелика козацька залога, залишена там, мужньо оборонялась, проте через брак продовольства змушена була відступити. Увірвавшись у Січ, татари зруйнували її.

Це примусило повстанців, серед яких було чимало запорожців, припинити облогу Києва; останні поспішили на Низ Дніпра. Але полум’я повстання на Наддніпрянщині й Брацлавщині продовжувало палати. Воно було таким грізним, що восени 1593 р. коронний гетьман С. Жолкевський просив у канцлера Замойського «заступництва, поради і порятунку, бо через упертість і обурення хлопів, — у розпачі писав він канцлеру, — не можу виконувати своїх обов’язків…».

Надзвичайно жорстокими заходами польській владі й місцевому панству вдалося все ж таки придушити селянсько-козацьке повстання. Та перемога ця була короткочасною. Вибухає нове повстання С. Наливайка. В березні 1596 р. загони Наливайка опановують Київ. В квітні 1596 р. козацьке військо на чолі з М. Шаулою відступило з Києва, куди насувався з коронним військом С. Жолкевський. Щоб перешкодити переправі козаки намагалися знищити чи забрати усі човни, що були в киян. Проте підступні кияни лише притопили човни, а коли козаки відійшли, підняли їх. Зважаючи на це, козаки повернулися та стали на лівому березі. До них припливла запорізька флотилія в складі кількох десятків човнів. Однак С. Жолкевському вдалося імітувати переправу у Переяслава, відволікти козаків, і таки переправитися у Києві.

Пізніше в козацькі війни 1630-х рр. до блокади шляхетських переправ вдавалися і київські міщани. На цей час вони були союзниками козаків, допомагаючи козакам переправлятися, і блокуючи переправи поляків. За даними Львівського літопису, поблизу Києва повстанці спалили 50 байдаків, безліч човнів, «жеби ся поляци не мыли чим перевезти на тамтую сторону до гетьмана». Внаслідок цього хоругва С. Потоцького, який 6 травня 1634 р. мав намір переправитися в Києві через Дніпро, опинилася тут в скрутному становищі. Міщани її розбили та пограбували.

В 1638 р. за 10 років до Хмельниччини вибухає особливо потужне козацьке повстання Острянинина та Гуні. В цей час військові дії знову докотилися до Києва. Наприкінці травня 1638 р. повстанський загін отамана Бардаченка, що діяв на Правобережжі, вирушив на Київ з метою унеможливити Я. Вишневецькому і М. Потоцькому переправу через Дніпро або ж бодай затримати їх. Та ледве Бардаченко підійшов 30 травня до міста, як виявилось, що Я. Вишневецький уже встиг переправитись на лівий берег. Тоді повстанці вирішили затримати військо М. Потоцького, яке рухалось за Я. Вишневецьким. Разом з київськими міщанами козаки почали рубати і спалювати човни й пороми на Дніпрі. В цей момент на них напала кіннота С. Лаща, що була головним загоном у М. Потоцького. Вона не дала змоги козакам закінчити те, що вони почали, й відсунула їх на острів Чорторий (Найімовірніше той самий Труханів острів – авт.). В червні 1638 р., коли почалась довга облога козацького табору на річці Старці біля гирла Сули, до польського війська прибували щораз нові частини серед яких поруч з загоном брацлавського воєводи П. Потоцького, краківського воєводи, старостів хмільницького і лянцкоронського, прибули і збройні сили київського біскупа – єзуїта О. Сокальського.

Навесні 1648 р., коли вибухає визвольна війна Б. Хмельницького, брацлавський воєвода Адам Кисіль (як православний русин, цей шляхтич був посередником між козаками і “лядською” адміністрацією) не нервував, він радше панікував: “Раби тепер володарюють над нами, засновують із Хмельницьким нове князівство.” Того ж славного 1648 р. по битвах під Жовтими водами та Корсунем, Київ опанували козацькі загони під керівництвом Данила Нечая. А у січні 1649 р. і самого Батька Хмеля, що приїхав сюди після зняття облоги Замостя, у Золотих Воріт повітали кияни.

У 1651 р віленський польний гетьман Януш Радзівіл зі своїми військами (з литвинів чи говорячи сучасною мовою білорусів) вирушає на Київ. Після тяжкої поразки козацьких військ під Берестечком та невдачі полковника М. Небаби під Ріпками, 1651 р., Київ з півночі прикривали розбиті другосортні козацькі частини. На звістку про вихід козаків полковника А. Ждановича з Києва, міщани та духовенство охопила паніка. Вони написали до Радзівіла покаянного листа. Проте незабаром, імовірно під тиском Б. Хмельницького, козаки повернулися до Києва з заміром його обороняти.

Януш Радзівіл, портрет 1652 р. / Janusz Radziwiłł, portret z 1652 r.

На звістку про це біля Подолу на Оболоні з’явилася литовська кіннота литовського стольника Вінцентія Гонсевського. Перед цим розбивши київського полковника Антона Ждановича, його кінний загін (1500 вершників) приєднався до армії Радзівіла під Вишгородом. Гонсевський був висланий Я. Радзивілом на рекогносцировку. Саме цей епізод показано на одному з малюнків придворного художника Я. Радзівіла – голандця А. ван Вестерфельда.

На оболонських луках відбулися зіткнення – т.з. «герці» сміливців з обох військ. Зображення А. ван Вестерфельда містить також епізод полону козаків литвинами. Натомість козаки демонстративно спалили подільське передмістя, де згоріло 50 хат. 3 серпня Дніпром на допомогу В. Гонсевському підійшло 1500 піхотинців на байдаках. В цей же день під Київ підтягнулася і решта литовських військ. Козаки знову залишили місто. Головні сили литвинів обійшли Київ і готові були штурмувати його з боку т.з. Пробитого валу (який так начебто звався від часів Болеслава) з боку собору св. Софії. Проте до штурму не дійшло, адже місто вислало представників, які віддавали його Я. Радзівілу. Як вказує Majewski (2011) Радзівіл нібито на прохання київського митрополита та лаврського архімандрита не ввів війська до міста. Проте сам він урочисто в’їхав через Золоті Ворота «як колись королі» (мається на увазі походи Болеслава Хороброго та Болеслава Сміливого, з яких тільки останній міг проїхати через Золоті Ворота). Табір Радзівіл заклав поміж собором св. Софії та печерським монастирем.

Завдяки цьому походу, залишилися численні зображення Києва зроблені придворним художником Радзивіла – А. ван Вестерфельдом, на малюнки якого ми вже посилалися тут і у . Проте місто було частково розграбовано, а також відбувся дводенна пожежа. Опис розорення міста в листі переяславського міщанина князю Б. А. Репніну, на думку Я. Смірнова дещо перебільшує кривди, які зазнало місто. Згідно йому була розграбована церква «на осаді соборна» (богородиці Пирогощої – авт.). Згодом вона так вигоріла, що залишилися лише голі стіни. В цій та інших церквах тримали коней. Спалено церкву Миколи Доброго, Миколи Набережного, св. Іллі та Братську Богоявленську церкву, розграбували ікони та дзвони. Награбоване намагалися перевозити стругами, але козаки шість таких стругів захопили.

Було забрано казну з усіх монастирів та собору св. Софії. Картина спалення доповнюється пожежею Фролівського монастиря і кляштору бернардинів. От як описує пожежу очевидець, який спостерігав її з литовського табору:

«16-го серпня показався вогонь над Дніпром, біля 60 будинків зрівнялося з землею, але костел св. Яцка відстояла піхота. 17-го знову показався вогонь і таки старший якого я ніколи не бачив. Спочатку згорів костел о. бернардинів з кляштором, школи, вірменська церква, дві давні кам’яні церкви дізунітів (православних – авт.) одна Пресвятої Трійці, а друга закладена ще Володимиром князем київським. Одних шляхетських будинків згоріло біля трьохсот. До вечора піднявся такий вихор, що (пожежа) нам, що дивилися з гори здавалося пеклом або Содомом та Гоморрою. Костел домініканців залишився цілим, так як один солдат погасив вогонь в куполі, що тлів вже більше години. Також кафедральний костел вцілів від вогню».

25-го серпня Я. Радзивіл виїхав з Києва на Васильків, де зустрівся з коронним головнокомандувачем М. Потоцьким. В той же час 26 серпня козаки спустилися човнами з Десни і маневруючи поміж островами, спробували оволодіти литовськими суднами чи знищити їх. Дійшло до міцної перестрілки, та захоплення частини байдаків. Польський гетьман прислав підкріплення. Поляки стріляли від Микільського монастиря та 9 човнів козаків начебто потопили. Самі козаки повідомляли що захопили 6 суден з награбованим литвинами дзвонами та церковними речами.

Дану битву зображено на ще одному малюнку А. ван Вестерфельда. Проте зображення битви дуже мало реалістичне, адже ми бачимо на багато козацьких човнів тільки три литовських, пальба ведеться не тільки з Микільського монастиря, де стоїть одна гармата, але і з боку земляного валу, де стоять дві гармати. Імовірно, уся композиція укладена пізніше з використанням реальних видів Києва та Печерська. Це, зокрема, пояснює відсутність на зображенні закінчення Почайнинської коси, яка в той час проходила вздовж Подолу. Найімовірніше, Вестерфельд просто не був свідком цього бою, перебуваючи з Яном Радзівілом під Васильковом.

В цей час Чернігівський полк остаточно перерізав водні комунікації Радзівіла на Дніпрі, ізолювавши його від північних тилових баз у Гомелі та Мозирі. Відступаючі від Берестечка, полки Хмельницького частиною своїх сил також блокували литвинів у столиці з заходу. Таким чином армія віленського польного гетьмана опинилася у Києві в напівоточенні. Я. Радзівіл прийняв рішення прориватися до польських військ, які на той час міцно зав’язли під Білою Церквою у позиційних боях з козаками. 1 вересня піхота та артилерія Радзівіла остаточно залишила Київ.

При цьому в літературі поширена інформація, що лівий фланг відступаючих литвинів 31 серпня 1651 р. був розбитий київським полком А. Ждановича на Жуковому острові (Конча-Заспі). Деякі краєзнавці вказують, що існує навіть припущення, що саме з тієї битви пішла назва київського урочища Мишоловка. Станом на ХІХ ст. так позначено місцевість у районі сучасного Корчуватого. Можливо, ця назва пов’язана з таким зручним для нападів, існуючим і зараз тут крутим звивистим узвозом у кінці сучасного проспекту Науки. Проте в описах компанії така інформація відсутня.

Після підписання угоди в Білій Церкві 20 березня 1654 р. Ян Казимир видав універсал, що звільняв Київ від усіх податків. Я. Радзивіл з військом найкоротшим шляхом повертається до себе. Доля його суден за награбованим у киян майном залишається не відомою, адже по дорозі назад в Литву було багато загроз. Під час прийому в польському таборі А. ван Вестерфельд намалював єдиний прижитєєвий портрет Б. Хмельницького, на основі якого в Гданську було вибито гравюру.

Після підписання договору в Київ на короткий час повернувся воєвода А. Кисіль. Проте дуже скоро мусив знову тікати звідси, адже про відновлення минулих польських позицій вже не могло бути й мови. Остаточний кінець польського панування в Києві прийшов після Андрусівського перемир’я та поділу України на правобережну та лівобережну, за яким Київ відійшов до Московського царства.

Використано власні фото автора, а також матеріали електронних продуктів та видань:

Алферова Г.В., Харламов В.А. Киев во второй половине XVII века. – К.: Наукова думка, 1982. – 159 с.

;

Вортман Д. Я. Читаючи топонімічний довідник // Праці Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень.- Вип. 3.- К.: Фенікс, 2007. – С. 261-325.

Горбик О.О. Католицькі храми Києва (архітектурно-фактологічний факультатив) // Київська старовина.- 1999. – №6.- С. 42-46.

Закревскій, Н. Описаніе Кіева : в 2-х т. / Н. Закревский – М. : Археологическое об-во, 1868. – Т.1. – 1868. – 455 с.;

Івакін Г.Ю. До питання про кам’яну архітектуру пізньосередньовічного Києва // Археологія Києва: Дослідження і матеріали. — К., 1979. — С.115—119.

Івакін Г.Ю., Козубовський Г.А. Дослідження південної частини Подолу в 1984—1985 рр. // Стародавній Київ: Археологічні дослідження 1984-1989.- К., 1993. – С.113-131.

Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХІІІ-середини ХVІ ст. (історико-топографічні нариси). – К. – 1996. – 272 с.

Кальницький М. Polskie adresy Kijowa. – K.: Duch I Litera, 2010.

Киев на старинной открытке. Конец ХIX – начало ХХ вв.

Киев. Фотоальбом 1943-1970. Скайхорс, 2008.

Киев триста лет назад // Киевская старина.- Т.XLIV, март 1894.- С.405;

Клімовський С. І. Соціальна топографія Києва ХVІ-середини ХVІІ ст. – К.: Стилос, 2002. – 230 с.

Ковалинський В.В. Київські мініатюри: Кн. VII – К.: Купола, 2008. – 596 с.

Попельницька О. Історична топографія київського Подолу XVII- поч. XIX ст. К.: Стилос. – 2003. – 304 с.

Храми Києва, Енциклопедія. Друге видання. 3 Media ltd., 2002., зокрема статі А. Реутова присвячені католицьким та вірменському храму.

Шероцкий К. В. Киев : путеводитель. С планом Киева и 58 иллюстрациями – Киев: Фото-лито-типографія "С. В. Кульженко", 1917. – 356 c. : ил. 58.

Aleksejczuk O. Kijów i okolice, Wydawnictwo PASCAL, Bielsko-Biała, 2006, 368 S.

а також деякі інші ресурси мережі.

Висловлюємо також особисту подяку Д. Вортману та Т. Пархоменко, В. Дзівалтовському

Науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», к.б.н.

Парнікоза І. Ю.

Вперше опубліковано:

«Матеріали дозволено використовувати на умовах GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах»